"Сразу подумал – начнется резня". Как украинские "афганцы" реагируют на наступление "Талибана"
15 серпня таліби, які поступово витісняли урядові війська з маленьких і все більших міст Афганістану, увійшли до столиці – Кабулу.
Уряд заявив про мирний перехід влади, а президент Ашраф Гані залишив країну.
Тисячі людей намагалися негайно покинути Афганістан. Дехто у відчаї чіплявся за військово-повітряний літак США, що вже залишав летовище. А фото з цього літака під неофіційною назвою "ноїв ковчег" облетіло всі світові ЗМІ.
Щонайменше 5 людей загинули в аеропорту Кабулу. Україна своїм літаком евакуювала 80 громадян, 8 з яких – українці.
Джо Байден, попри болісні сцени з афганцями й критику з боку американських політиків, назвав рішення вивести війська США з Афганістану правильним. Америка майже 20 років, після спроби захопити Осаму бен Ладена, утримувала своїх військових на території Афганістану і вкладала гроші в розвиток країни.
30 років тому через Афганську війну 1979-1989 років, що розгорнулась за понад 3 тисячі кілометрів від тогочасної УРСР, пройшли 160 тисяч українців. Близько 3 тисяч українських військових загинули.
Усі жахи Афганської війни – від розпускання парашутів на перев’язувальні матеріали до понівечених тіл – описані в книзі нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич "Цинкові хлопчики". Вона не для легкодухих.
"Українська правда" розпитала трьох українських ветеранів Афганської війни про те, яким вони пам’ятають Афганістан, що їм відомо про талібів і що вони відчули, коли "Талібан" захопив країну, де вони "залишили частину своєї молодості".
Двох героїв для цього тексту ми знайшли завдяки Клубу УП.
"Захоплення Афганістану було очевидним ще тоді, як тільки почались розмови про згортання місії США"
Історія керівника Українського центру запобігання катуваннями Андрія Мамалиги.
Андрію 51, він ветеран Афганської війни. Займається правозахистом.
Я служив в Афганістані під самий кінець війни – з 1988 і аж до самого закінчення, лютого 1989. Був мінометником у спецпідрозділі прикордонних військ, у так званій мотоманевреній групі.
Воював у північній провінції Тахар – це, фактично, була зона відповідальності Ахмад Шаха Масуда, відомого "паджерського лева" (афганського польового командира, який воював проти радянських і урядових військ. За пару років після виведення військ СРСР став міністром оборони Афганістану – УП). Хоча частину позицій там мали загони Ісламської партії Афганістану, які підпорядковувались Хекматіару (інший афганський командир – УП).
Вони дуже часто воювали між собою, навіть у нашій присутності.
Про талібів ми тоді ще не чули, їх не було. Вони з’явилися вже після падіння режиму Наджибулли, якого скинули в 1992. Ну і ми всі дізнались про них після 11 вересня 2001 року (таліби переховували Усаму бен Ладена після атаки "Аль-Каїди" на США – УП). Ахмад Шаха, наскільки відомо, теж вбили таліби (терористи-смертники видали себе за журналістів і пронесли бомбу в телекамері – УП).
Яким тоді був Афганістан? Мені було 19 років, я ще нічого не бачив, це була, фактично, моя перша поїздка за кордон.
Пам’ятаю значний контраст між населеними пунктами Таджикистану та Афганістану. Хоча Таджикистан був однією з найбідніших республік Радянського Союзу, його міста й села виглядали доволі цивілізовано. Натомість Афганістан був місячним ландшафтом, де все навколо побудовано з глини.
Правда, я був тільки на периферії, найбільшим містом, яке бачив, був Рустак – це типу районний центр. Багатоповерхових будинків там не було. Йшов глинобитний паркан, ми його називали "дувал", а за ним будівля – але її інколи навіть не можна було роздивитись, бо вона мала плоский дах і повністю за цим "дувалом" ховалась.
Населення було доволі бідним, біля нашої бази постійно вештались афганські діти. Ми вивозили залишки їжі, консерви – вони все це забирали.
Мій друг був там позаторік, казав, що американці побудували дороги. За моєї служби там доріг не було, і Радянський союз їх там не будував. Єдине, що робив Союз – перевал Саланг. Це стратегічна дорога для Афганістану, вона має військове значення. Тоді казали: хто володіє Салангом, той володіє Афганістаном.
Таліби, як на мене, не виглядають як нерозумні племена, там є чітке військове керівництво, політичне. І вони добре розуміють, чого вони хочуть. Те, що вони вони взяли під охорону російське посольство, говорить, що росіяни вжили превентивних заходів, аби для них не було несподіванок.
Хоча я думаю, що несподіванки все ж будуть, бо таліби не зупиняться на кордоні з Таджикистаном і підуть далі. Талібам потрібні гроші, сировина, а найближча нафта в Туркменістані й трохи в Узбекистані.
У них немає потуги воювати з Іраном або Пакистаном, і в принципі в Пакистані знаходяться їхні військові бази. Тому їм дорога тільки на північ, а для Москви це дуже серйозні геополітичні загрози.
Але треба розуміти Схід: хто поставляє зброю і провіант – продукти, боєприпаси, з тими поки що вони воювати не будуть. Москва, очевидно, їм купляє саме це.
З того, що я побачив, то таліби в більшості їздять ще на радянській техніці, а її треба ремонтувати. Це ГАЗ-66, УРАЛИ, КАМАЗИ, танки Т-64, Т-72. Вибачте, афганці й таліби не змогли б їх відремонтувати без допомоги Москви.
Хоча не виключаю, що можуть включатися китайці.
Насправді захоплення талібами Афганістану для мене було очевидним ще тоді, коли тільки почались розмови про звернення американської місії. Вихід США я не розцінюю як поразку Заходу, це прагматичне зменшення видатків державного бюджету – не можна бездонно давати гроші. І, звичайно, це створення проблем для Китаю і Росії.
В Афганістані неможливо зараз побудувати демократичну країну. На цьому обпікся Радянський Союз, на цьому обпеклася Америка. Просто Америка більш прагматична.
Єдине – мені дуже шкода тих людей, які працювали на місію і залишились там. Це зрада цих людей.
"Таліби намагаються показати світу, що вони не такі дикуни, як були 20 років тому"
Історія полковника запасу Збройних сил України Олега Чуйка.
Олегу 59, він ветеран Афганської війни. Після виведення радянських військ з Афганістану займався розшуком полонених. Згодом 3,5 роки воював на сході України.
Я воював в Афганістані в молодості – 1987-1988 роки, провінція Пактія. Був там старшим лейтенантом, займався медичною логістикою. А на цій війні, на Сході, я воював уже цілим полковником, командиром батальйону.
Ми як радянські війська підтримували уряд Наджибулли.
Сам Афганістан був трохи архаїчним, зараз він зовсім інший – процеси глобалізації дійшли і до нього. Американці зробили шикарні дороги, які нам і не снилися. Раніше в горах навіть техніка гусенична не проходила – зараз там такі шосе, що стакан води можна поставити, а він і не затремтить.
Я після тієї війни був там вже тричі – у 2009-2010, 2018 і 2019. Займався пошуком радянських полонених.
Про талібів за час служби ми нічого не чули. Я там закінчував курси так званої спецпропаганди, для роботи з місцевим населенням. Звичайно, нас трошки натягували на знання місцевих мов, і слово "таліб" у перекладі означає "учень, студент, слухач медресе". Воно тільки в такому значенні й було в нас на слуху.
Ні про який рух тоді не йшлося.
Була така потужна радянська військова машина – "40 загальновійськова армія", журналісти називали її "Обмежений контингент радянських військ в Афганістані" – яка підтримувалася ще й дальньою авіацією з території СРСР, що ніякі таліби не виникали.
Я про них уперше почув уже по поверненню в Україну на початку 90-тих – друзі, товариші, що залишились в Узбекистані й Таджикистані, з тривогою розказували, що на їхніх кордонах з’явились таліби, "така потужна організація".
Таліби, до речі, з’явились як альтернатива моджахедам, які з нами воювали. Моджахеди, які прийшли до влади після скидання Наджибули, почали між собою гризтися, і офіційна версія така – народ втомився від війни, і от з'явився новий рух. Ледь не молодь його очолила.
У 2009-2010 роках ми багато їздили, зустрічались з різними людьми, зокрема колишніми моджахедами і талібами. У нас була хороша мета: був один батальйон, так званий королівський, який загинув у повному складі – 81 людина. Ми їздили на місце бою, розбирались, як це сталось, зняли фільм про це, і одного разу потрапили в дуже скрутну ситуацію – коли нас оточили таліби.
Це був 2009 рік, грудень. Вони хотіли взяти нас у полон і продати, вбивати не збиралися. Але наш перекладач знайшов правильні слова: нас послали матері загиблих, щоб ми взяли по каменю з місця загибелі й привезли на могилу. І, знаєте, спрацювало. Нас не тільки відпустили, а й дали провідника до місця бою.
Як вони виглядали? Звичайні люди, але зі зброєю. Вони живуть за своїми законами, не визнають ніякої влади. У 2009-2010 їх не можливо було відрізнити (від звичайних жителів Афганістану – УП), вони могли цілий день ходити без зброї і вдавати селян – а ввечері брати зброю й іти воювати проти американців і НАТівців.
Тобто "Талібан" настільки мімікрував під афганське суспільство, що відрізнити їх було дуже важко. Але в сільських районах, що далеко від центру, уже на той час "Талібан" правив за законами шаріату. Хоча за горою могли стояти американці, а у повітах була влада кабульського уряду.
Упродовж моїх поїздок кількість талібів зростала в геометричній прогресії. Вони ставали все потужнішими. Якщо в 2009-2010 роках повітові містечка і кишлаки контролював уряд, то в 2018-2019 майже всі повіти вже були зайняті "Талібаном". Уряд контролював тільки центри провінцій, основі траси, напрямки, крупні аеропорти.
Я був у містах, які контролювали таліби. У 2018 нас знов хотіли забрати в полон – влаштували засідку і вимагали викуп за нашого полоненого, хоча там і стояв великий контингент НАТО. Перш за все, таліби переслідують гроші.
Як до них ставилось місцеве населення? Ну давайте чесно: ті, хто з ранку до ночі пашуть на своїй землі, вирощують мак, пшеницю чи мигдаль, далекі від політики, глобалізації, їм у принципі по цимбалах, яка влада.
Інтелігенція, лікарі, вчителі, чиновники, військові, ті, хто був за демократичні цінності – вони, звичайно, проти "Талібану". Це саме той прошарок суспільства, який зараз намагається виїхати з країни, бо боїться помсти і повернення до шаріату.
"Талібан" насправді не однорідний. Є проросійські, є проіранські, є пропакистанські. Деякі загони між собою не миряться, воюють. Також вони не миряться з ІДІЛом, який має там осередки.
І "Талібан" уже не той, яким був 20 років тому. Вони оголосили загальну амністію, виставляють охорону біля трьох амбасад, які залишились у Кабулі. Вони намагаються всьому світу показати, що вони не такі дикуни, як були 20 років тому.
То ж було повне Середньовіччя. Я пам’ятаю, як у 2009 році одні загони воювали з іншими і продавали не тільки трупи – тобто мінялися тілами – а їхні частини.
І вони пам’ятають, чим те Середньовіччя закінчилось – ударами крилатих ракет і військами НАТО. Тому будемо дивитись, як довго протягнеться їхній цивілізований стан.
"Коли дізнався, що таліби захопили Афганістан, подумав: почнеться різня"
Історія полковника запасу ЗСУ Володимира Сукача.
Володимиру 59 років, він ветеран Афганської війни. Нині очолює Бориспільську міську організацію Української Спілки ветеранів Афганістану.
Я служив в Афганістані у 1982-1983 роках, в окремій ескадрильї, у провінції Кундуз. Займався підтримкою сухопутних військ і десантно-штурмових бригад. Це висадка військових десантним способом, нанесення бомбових ударів тощо.
Без вертольотів, до речі, там неможливо було провести ні одну військову операцію. Там немає залізничних доріг. Якщо наші колони проходили, то ми їх супроводжували.
Тоді Афганістан виглядав як феодальна країна. Тільки центр, Кабул, був розвиненим, а всі провінції, кишлаки – дуже занедбаними. У їхніх селах зовсім інакше розташовані будівлі, там є своєрідні східні базари, за рахунок яких вони і живуть.
Афганістан – країна, яка не може існувати без торгівлі наркотиками. Там дуже великі плантації маків. Пам’ятаю, як вони цвітуть, то з висоти виглядають, як кров’яні плями.
Люди там усі дуже віруючі, не через одного.
З місцевим населенням ми не дуже взаємодіяли, але їхні комсомольці, активісти приходили до нас, обмінювались досвідом. Вони намагались будувати соціалізм у феодальній країні, але це неможливо було зробити. Це була велика помилка Радянського союзу.
Про талібів під час нашої служби ніхто не говорив – вони з’явились у 1994, 1995. При нас були тільки моджахеди – можна сказати, що вони були опозицією до Народно-демократичної партії.
Після повернення в Україну, я, звичайно, стежив за ситуацією в Афганістані – я ж там залишив частинку своєї молодості. Багато моїх хлопців, коли вже в Україні служили, продовжували туди літати, возити гуманітарну допомогу під егідою ООН. Розказували, що там добре згадують "шураві" – тобто "русских", вони так на нас говорили.
Бо ми ж не зразу почали воювати... Ми спочатку мали допомогти афганському народу, ми ж не думали, що нас втягнуть у таку авантюру. Вони потім уже почали нас сприймати як (окупантів – УП), коли ми почали воювати на боці Народно-демократичної армії (за уряд Афганістану – УП).
Я вважаю, що Радянський Союз неправильно вчинив, як і американці – не можна було так швидко виводити війська і не дати людям виїхати з країни. Я кажу про тих, які працювали на владу. Але тут хоча б виїхав президент…
А ми ж кинули Наджибулу. "Талібан", коли зайшов, то знущався над ним і повісив.
Коли я дізнався, що таліби захопили Афганістан, одразу подумав – почнеться різня. Мені здавалось, якщо американці сидять там 20 років, то не допустять таких, як ми, помилок. Але щось пішло не так, мабуть.
Шкода той народ, скільки вони живуть, стільки і воюють.
Ольга Кириленко, УП
