Вкусы и запахи
Лише рік тому. Щось дивовижне відбувалося лише рік тому.
Зірваний кимось стоп-кран, примусова зупинка в березні на літній дачі. З родичами на одній кухні – нестерпно, але і смачно.
Халеп’я – колиска трипільської культури, а Трипілля – колиска свіжого м’яса й молочки, по які ми їздили в вихідні і не тільки, бо всі ринки були закриті, а маленький магазин м’яса в Трипіллі став Меккою для тих, хто не постував.
Молода хазяйка потім закрилась і поїхала з чоловіком в Єгипет – нормально заробили, слава короні! Але то потім, а тоді були черги, люди в масках стояли один від одного далеченько.
Повітря змінилось. Пам’ятаєте? Воно стало невидимо-небезпечним і разом з тим бажаним і солодким, бо весна була рання, спокуслива.
Дитина моя в останній день в школі підхопила коклюш, але ж ми не відразу дізналися що то коклюш і березнево-квітневі ночі розбивалися на багато коротких снів між затяжними кашлями і фантазіями на тему що це.
Ходили дихати Дніпром вечорами. Спостерігали як прокидається сад, земля після зими, як довго, виявляється, триває цей процес пробудження. Зовсім не так, як зазвичай.
Зазвичай було монтажно: проліски-кат-тюльпани-кат-піони-кат-осінь. А минула весна як в дитинстві була безкінечна.
Ми роздивлялись деталі, жуків на стежці, ждали нових етапів цвітіння, тоді як хтось ждав нових серій "Кайдашів", а ми читали відгуки і дивувалися, яке з нами сталось диво. Таємно приймали гостей, за що тимчасово нас прокляли сусіди. Наразі прокляття знято. Співали і смажили під виноградом ніби в останнє. Вечірки під час пандемії, сюжет знайомий.
Чесно кажучи, я дуже не хотіла щоб той весняний карантин закінчувався. Я відчувала що він неповторний. Той стан. Ніби напередодні кінця світу, але це ще не точно. Інфернальна загроза, попереду невідомість, якась ейфорія і напади щастя.
Було в вас? Я не скучала за тусовками, шопінгом і салонами краси (шилак встигла завчасно зняти), мені не хотілось нікуди летіти, ні в які казкові країни. Навіщо те все, якщо є Нова Пошта.
Я відчувала вдячність, що мене змусили не пожити якийсь час так як треба жити сучасній людині. А може так і не треба? – дозволила я собі питання лише рік тому.
Лише рік тому. Стоп-кран зірвано. Поїзд став і стоїть. Очікування буде довгим. Зум вам в поміч. Але як в сплячої після довгої прогулянки собаки ноги ще кудись бігли.
Піратською знімальною мінігрупою виїжджали в поле під Києвом, де знімали Донбас для "Поганих доріг". Останній знімальний, нелегально, таємно.
Стелили білі ковдри вздовж чорного поля – імітація снігу в кадрі. Одягали акторам військову форму – імітація також.
А шо там на фронті? Там теж у масках? Миють-дезінфікують руки, дотримуються дистанції? Серйозно?
А серйозно – чому не можна поставити на карантин війну? Море хвилюється раз, море хвилюється два, море хвилюється три – морська фігура на місці завмри. І продовжувати той карантин, весь час продовжувати.
Люди звикли б жити без війни, як за вісім років звикли жити з нею. Людина до всього звикає – це найсумніший висновок, який я зробила після 2014 року.
То ж в мене така пропозиція. Давайте не до всього звикати.
Давайте не звикнемо до війни і карантину, до смертей від куль і ковіду, до масок і антисептиків.
Давайте їх, маски, слухняно носити поки що, але не звикати.
Не звикати до зростаючих цифр статистики. Не звикати до страху.
Я, наприклад, вже майже звикла. І ця весна відразу втратила смак і запах. Не від хвороби, а від апатії і рутини. Ніби так же цвітуть тюльпани, мають пахнути яблуні, абрикоси, але не пахнуть.
Останній рік – прокачка смиренності і нові уроки. Планувати – смішити Бога, наприклад. Скільки разів я його насмішила. А мені вже не смішно. І зовсім не цікаво як рік тому.
Он навіть вакцину винайшли, а вмирають все ближче і ближче. Ніякої загадки, ніякого пієтету до тієї корони, звичка, як в шлюбі. Що там радять психологи, щоб освіжити стосунки? Щоб освіжити стосунки з життям?
Щось дивовижне закінчилось, а невловиме відбулося за минулий рік зі мною і світом, щось, чому я ще не знайшла назви.
Я нічого не втратила за минулий рік. Мій чоловік любить футбол і співати в церковному хорі (так, це одна і та сама людина) – він більше мене втрачав, бо закривали церкви і стадіони. А я не втрачала нічого, крім надії і оптимізму.
Не буду ж я рахувати гроші на тести, нездійснені подорожі на фестивалі з моїм фільмом, втрату шкільних знань моєю донькою, бо онлайн-навчання – це мильна бульбашка. Навіть той період, коли не було роботи – я вважаю не втратою, а надбанням, бо відчувала тоді смаки і запахи особливо.
Я нічого не втратила, але кожної миті хтось втрачав і сума цих втрат така незбагненно велика, що давить на кожного з нас без виключення.
І ось що я зрозуміла – ми один організм, ми всі з’єднані, ми шалено залежні один від одного, незважаючи на будь яку відстань і колір думок (окрема подяка соціальним мережам) і, можливо, колективний досвід переживання не тільки своїх, а і чужих втрат зупинить нові (це навіть не питання, а таємне бажання).
Але ж бували і гірші часи, кажу я собі, і страшніші, мабуть. Та людство видужувало і ставало бадьорим, ненадовго робило висновки, заводило нові і корисні звички.
Бо є дещо, до чого звикнути варто – до контакту з природою, до думок про себе і всесвіт. До зупинок на літніх дачах, до спонтанних візитів друзів. До снігу взимку і мити руки. Легко міняти плани.
А, й головне, – в нас є діти. І наше бажання їх врятувати. І щоб майбутнє було для них кращим, ніж було наше майбутнє. Хтось вірить у Бога, хтось ні. Але всі, хто любить своїх дітей, – а це мільярди людей, цілий всесвіт, – вірять в краще майбутнє для них, або змушують себе вірити і щось для Нього робити.
Так просто. Я думаю ми досі існуємо і продовжуємося саме через цю віру – вона стабільно врівноважує зло.
То ж в мене така пропозиція – давайте ще більше любити і ще більше робити. Смаки і запахи повернуться неминуче. І взагалі, цікаво, що буде далі.
Наталка Ворожбит
