Поющий дальнобойщик. Как украинский хорист стал противником Путина, звездой YouTube и попал в Канны
Для того, щоби його баритон почули мільйони, українцю Вадиму Дубовському довелося пройти великий шлях. Від злиднів 90-х, коли місяцями не отримував зарплату в Національній академічній капелі "Думка" і співав в переході біля метро Петрівка, до еміграції в США. Від будівельника і столяра в Чикаго до американського далекобійника.
Щоби стати відомим, Дубовському потрібно було освоїти водіння вантажівки, одного разу записати свій спів, яким він розважає себе в рейсах, і викласти відео в YouTube. Сумарно його ролики подивилися понад вісім мільйонів разів. На Дубовського навіть звернув увагу режисер Сергій Лозниця, запросивши на зйомки двох своїх фільмів: "Лагідна" і "Донбас".
Популярність прийшла до Вадима в 2014 році, коли він вдарив сатирою по РФ і Путіну. Українець почав переробляти радянські пісні, марші та гімни на свій лад, викликавши хвилю гніву у тих, кого до окупації Криму і початку війни на його рідному Донбасі він вважав своїми братами.
Сьогодні Вадим Дубовський продовжує колесити дорогами Америки, виспівує за кермом арії та улюблені українські пісні. А ще намагається зрозуміти, що не так з усіма нами? І чому після двох Майданів Україна поки так і не стала країною, куди хочеться повертатися українським емігрантам?
Яким був україномовний Донбас? Як жилося випускнику консерваторії в 90-х? Чому гумор в боротьбі з Кремлем вже не працює? І в чому неподобство красивого київського метро? "Українська правда" розповідає історію співаючого далекобійника.
"Хто ми є"
Я народився в Донецьку в 1964 році. Батьки на той час були лікарями-психіатрами. Закінчили донецький медінститут з різницею у два роки.
Тато мій з Ростовської області, з хутора Максимів, який одразу за українським кордоном. Там бабуся моя похована, там і дід мій. В той місцевості говорили на такому зросійщеному суржику, знаєте? Коли я бував там малий, вони всі говорили українською, хоча не знали таких слів, як, наприклад, "зошит" (сміється).
Батько був російськомовним, українську майже ніколи не вживав. Чому? Може соромився. Може якісь комплекси були в юності, коли він, син колгоспника, закінчував фельдшерсько-акушерську школу в місті Таганрог.
Коріння моєї мами з Київщини. Її дід був з Росави Миронівського району, опинився в Сибіру під час столипінських реформ. Жив в Камінь-на-Обі, де і з’явилася моя мати. В Україну з Алтая вони повернулися перед самісенькою війною, у 1940 році. Осіли на Дніпропетровщині, біля славнозвісного села Петриківка.
Пам’ятаю з дитинства всю ту вишивку, яку робила моя тітонька, коли приїжджав туди, на хутір Жовтневий Царичанського району. Всі ті мотиви, мальви, любистки.
Коли я був дитиною, ми декілька разів міняли місце проживання, тому що у батьків виникали складнощі з тим, щоби знайти роботу за фахом. До чотирьох років я мешкав в районі шахти "12-18". Потім в Грузько-Ломовці (селище під Донецьком – УП), де вперше почув багато української.
Санітарки на роботі моєї мами казали: "Вадимчику, ось це буде "хліб", а не "хлєб", ось це – "ковбаса".
В Грузько-Ломовці не було нормальних умов. Там взагалі була така переобладнана під квартири конюшня. Тому ми переїхали в Донецьк, на Петровку, в район шахти "Трудовська", де я закінчив 4-Д класс в школі № 101. А потім, коли мені було одиннадцять, вже перебралися в Ростовську область, в хутір Малотокмацький біля Міллерова.
Я виростав в двомовному середовищі. Питання, хто ти – українець чи росіянин – не поставало. Єдиний раз воно постало в 16 років, коли треба було щось написати в оту п’яту графу. Я написав: "Росіянин". Тоді здавалося, що так треба, що так правильно: батько родом з Ростовської області, хоча це і було на межі з територією УРСР.
Мама тоді дуже ображалася на мене. Тим більше, що на той момент тато нас вже залишив. Потім в мене був вітчим – українець, як і мама. Він з Сумської області. І вже питання не виникало, хто я, хто ми є.
Балістичні ракети та баритон
Моя любов до музики, до співу – виключно заслуга мами. Вона завжди співала українські народні пісні. Була шанувальницею Клавдії Шульженко, Людмили Гурченко. Все, що було популярно у 50-60-ті роки знала на пам’ять. Була, звісно, в захваті від Оксани Петрусенко.
Від мами я вперше почув "Ой, не світи, місяченько".
Ще коли ми жили у Грузько-Ломовці, в цій глухомані на Донбасі, вона віддала мене приватному викладачу, який приїздив двічі на тиждень навчати.
Потім були музичні школи в Донецьку, в Міллерово. Звичайно, як і всі діти, я робив це для своїх батьків (сміється). Так завжди буває, якщо ти не геній рівня Моцарта. Навіть Сергія Рахманінова примушували грати в дитинстві.
Пізніше, коли мама знайшла роботу під Києвом, у Ворзелі, я опинився в столичній
спеціалізованій школі імені Лисенка. Вивчав гру на фортепіано, потім на фаготі.
У свої дев’ятнадцять я навіть рік працював вчителем музики у середній школі №187, на Залізничному масиві в Києві. Мені випадково запропонували. Майже унікальний випадок: уявляєте, старшокласники всього на два роки молодше за мене?! Але мені вже тоді хотілося самостійності, власних грошей, можливості дівчину кудись запросити.
Потім – армія. Білорусь, місто Ліда Гродненської області, війська стратегічного призначення. Ракети середньої дальності SS-20, націлені на Європу.
З армї я повернувся в 1986 році, далі там себе не бачив. Радянська армія – коли ти ніхто. Коли ти – порох, пил на чоботях командирських.
Я вступив у Київський педагогічний інститут на музично-педагогічний факультет. Виявилося випадково, що в мене є неабиякий голос, природний матеріал (сміється). Так мені сказали під час вступу.
Ну, в армії було: "Вно-о-овь блещет серебро-о-ом оркестр полковой" (починає співати баритоном). Так, для себе, для роти. Але не думав, що воно дійсно чогось варте.
Потім я вже закінчив Київську консерваторію, оперний вокал, драматичний баритон. Працював в чоловічій хоровій капелі імені Ревуцького та в Національній академічній капелі України "Думка".
Співак, тесля, водій
В 90-х в мене було багато песимізму, розчарування у професії. Ти працюєш, а тобі не виплачують зарплату місяцями. Ти робиш і відчуваєш, що та культура нікому, вибачте, нахр*н не потрібна.
Застав часи, коли декретні були 12 гривень, але навіть їх ми з жінкою не отримували. Я брав старого друга з педагогічного інституту і ми йшли на метро Петрівка. У нього акордеон, в мене – сопілка. Ставали у переході, співали українських пісень.
Люди кидали нам копійки і на ті гроші ми купували у того ж метро буханець чорного, Дарницького хлібу, напівкопчену ковбасу якусь, молоко. Приносили їх додому.
Не знаю, чи ганяють сьогодні вуличних музикантів в Києві. Нас міліція ганяла! Я казав: "Вибачте, люди, я не просто так, з села приїхав, щоб співати вам тут у Києві пісень. Мені нема за що жити з моїми двома дипломами педінституту та консерваторії!".
Доходило просто до відчаю.
Я не покривив жодного разу душею, коли казав, що поїхав в Америку не за грошима. Дійсно, було складно, гроші були потрібні. Але справа не в них.
На гастролях я бачив, як відносяться до людей на Заході та як це відбувається у "совку". Це просто вражало. Вся ця наша рабська ментальність. Ці принципи. "Я – начальник, ти – дурак".
Вперше я побував в США в 2000 році з концертним колективом. Побачив, що Штати лояльно ставляться до емігрантів. Принаймні так було у ті роки.
В 2002 році я поїхав втретє на гастролі в Америку там мав візу на півроку. Залишився, думав за декілька місяців щось зароблю, але порушив візовий режим (сміється). І вже потім, через декілька років, легалізувався. Отримав "зелену карту" та, врешті, американський паспорт.
Я працював будівельником. Я працював теслею, встановлював меблі, кухні, шафи.
В 2004 році став ведучим на україномовному "Незалежному радіо". Його заснували в Чикаго дев’ять українців, у яких тут був будівельний бізнес. Вони з власної кишені давали на ефіри щомісяця 25-30 тисяч доларів.
Під час Помаранчевої революції наше радіо зібрало з українцями Чикаго 300 тисяч доларів допомоги для Майдану. У нас були Юлія Тимошенко, Олег Тягнибок, Патріарх Філарет, Богдан Бенюк. Дякую, між іншим, "Українській правді". Ми в ті часи часто користувалися новинами УП.
Фінансування радіо згорнули, коли у 2007 почалася Всесвітня фінансова криза та поступово воно перейшло до української кредитної спілки "Самопоміч".
Тоді я почав експлатувати свою "Тойоту" – розвозив по школах та забирав після занять "спеціальних" дітей з різними фізичними або психічними вадами. Так я працював три роки, заробляючи дуже скромно – 400-500 доларів на тиждень.
"Тебе тут по телебаченню показують"
Після трьох років роботи з дітьми я вирішив, що досить вже жити від зарплати до зарплати. Треба будувати тут майбутнє.
Я серйозно зайнявся вивченням англійської, засів за талмуди про вантажівки, вивчив теорію, здав всі іспити та отримав права водія великого трака зі спальником, який їздить по всіх 48 штатах.
Спочатку, коли влаштувався далекобійником, в компанії чітко вели облік, мені казали, що я вже зробив 50, 100 тисяч миль. Потім я міняв компанії і вже перестав рахувати, скільки я проїхав Америкою.
Зараз в середньому виходить більше двох тисяч миль на тиждень (близько 3 200 км – УП). Вантажі різні. Все, крім зброї, повій та наркотиків (сміється). Це може бути вода мінеральна, папір в промислових рулонах, метал і навіть міні-кари для гольфу можна завантажити в мій фургон.
Канал на YouTube я заснував ще в 2007 році, там таке було, забавки. Знімав, як проходили українські фестивалі в Чикаго. Як ми їздили кудись на шашлик.
Коли став далекобійником, просто співав в кабіні свого трака, нічого не писав, нікуди не викладав.
Уявіть сім-одинадцять годин на день за кермом по чудовій американській дорозі. Як правило, дві полоси. Тебе легковикі обганяють, ти увімкнув круїз-контроль, їдеш зі швидкістю 65-70 миль. Нема ям. Нудно! Все це тебе починає дуже заспокоювати, але спати за кермом не можна. І починаєш співати все, що завгодно. Ага, добре. Попив водички, з’їв яблука, і знову співаєш. Так, знаєте, години проходять.
В 2013 році я купив собі перший смартфон і ось тут, як в тому анекдоті про Василя Івановича та Пєтьку, карта повалила. Я спробував записати, мені сподобалося.
Потім став записувати і для мами. Приїду: "Мамо, дивись, я їхав, співав "Ніч яка місячна". Вона мені: "Ой, добре, але ти там вверху щось…". Я їй: "Мамо, це ж дорога! Стомлений був. Мене обгоняли, я відволікався, трохи верхи не дотягнув. То таке…".
Пам’ятаю, як окупували Крим. Ці псевдовибори, війна на Донбасі. Ми з жінкою відпочивали на мексиканському острові Косумель. Там були в мене перші спроби епіграмок про Путіна.
Десь в "Однокласниках" почав тролити "вату", як то кажуть. Писав "Путін-х**ло" на пляжі, на піску. Встромляв прапорець український. Мене банили, хейтери писали: "Хохол Америке продался". Я на це не звертав увагу, в мене вже назрівав внутрішній протест.
Повернувся з відпустки та переробляв отой їх гімн, який вони повернули собі, совєцкій. Спроба виявилася вдалою. В перший день "Гімн антирашистів" набрав 10 тисяч переглядів, за другу добу – 120 тисяч. Тут почали мені друзі телефонувати з України, коли у мене четверта ранку: "Вадік, що ти там робиш?! Тебе тут по телебаченню показують".
"Одними жартами ворога не подолати"
Одна пародія, друга, третя… Ця справа мене тоді затягнула, перегляди почали зростати, сумарно вісім мільйонів.
Мені порадили: "Монетизуй свій канал". Але якось незручно було за "Путін-х**ло" гроші ще отримувати. За таку гидоту, знаєте. Я перерахував всі 3 600 доларів, які накапали.
Я не хотів заключати угоду з YouTube стосовно авторських прав. Навпаки, хотів, щоб ці пародії перепощували, розповсюджували. Щоб вони, як вірус, розходилися інтернетом. Щоб всі знали, що "Путін-х**ло" (сміється).
Я не гнався і не гонюсь за доходом, за підписниками.
Десь у 2017-му я зрозумів, що це все (його пародії – УП) пережоване, не смачне. Всі і так знають, хто такий Путін, що таке Росія. Одними жартами цього ворога не здолати. Тиснути треба на фрау Меркель, на німецький бізнес, на той газопровід.
Ну хто в Україні ще не знає, хто такий Путін? Того, хто не знає або не впевнений, вже не переконаєш жодними піснями. Я маю на увазі всю цю компашку ОПЗЖ. А бути клоуном, забавляти публіку тим, як Шойгу якийсь рейхстаг фанерний збудував, як Поклонська щось сказала про бюст Миколи Другого, який мироточить, я не хочу.
Я побачив, що починаю опускатися до такого, знаєете, частушечника. Утром в газєтє, вєчєром в куплєтє. Але тоді, в 14-му, 15-му, 16-му роках це ще було добре...
Я не поет, не видатний діяч. Я – скромна людина, яка в потрібний час зробила потрібну справу.
Не хочу собі приписувати якихось талантів. Ну, голос є. Ну, цікавий тембр. Міг би бути співаком на кшталт Кобзона чи Лещенка. Але, знаєте, підіть зараз в консерваторію у Києві – у кожного є голос, нікого зараз цим не здивуєш.
Скажу вам відверто, без образ, нехай будуть хейтери, але я вважаю одним з міфів, що українці – чи не найспівочіша нація у світі. Коли я гастролював з капелою імені Ревуцького, з капелою "Думка", то мене багато що вразило.
Наприклад, в Уельсі я бачив самодіяльний, зауважу, чоловічий хор, в якому були переважно місцеві шахтарі, та вони співали класичні твори. Багатоголосно: бас, баритони, перші, другі тенори. Любителі, абсолютно!
В Бельгії, Франції, Британії, Голландії звичайні прихожани, не артисти, беруть в церквах ноти і по нотах співають. А грузини? Послухайте, яке у них багатоголосся. Буває, що у селах такі перлини! Візьміть Африку з їх почуттям ритму та джазом, який вони заснували в Америці.
Так, у порівнянні з нашим північним сусідом ми дуже співочі. Там мова про музичну культуру не йшла довгі-довгі століття. Але казати, що ми попереду всієї планети, не можна.
Я згоден, що український мелос дуже специфічний. Українські пісні дуже мелодійні, наспівні. Близькі до італійських в деяких місцях. Але коли я чую неаполітанські пісні, хочеться стати на коліна та сказати: "Боже, спасибі тобі, що зробив таку націю співочу!" (сміється).
"Донбас" та "Ода к радості"
Останній раз я був в Україні в 2018 році, коли знімався у фільмі Сергія Лозниці "Донбас".
Перша моя роль була в "Лагідній" за мотивами Достоєвського. Лозниці мене порадив росіянин Дмитро Волчек, який працює на "Радіо Свобода".
Пам’ятаю, як отримав листа від помічниці режисера. Читав та думав, де я, а де той кінематограф. Все це було, як сніг на голову. Вони запропонували ознайомитися зі сценарієм. Подивився: "Ну, слухайте, це ж саме те! Русский мир во всей его прелести". Не міг я осторонь пройти. Поїхав в Латвію, в Даугавпілс, на зйомки.
"Лагідна" – це такий нуар, чорнуха про російське життя, про російську тюрму. Такий road movie, travel story, дуже рекомендую всім. Важке кіно, не покращить настрій, не дасть позитиву. Але тут такий зліпок з того, що є в Росії.
Я зіграв самого себе в минулому (посміхається). Такий, знаєте, відставший від колективу артист, який їде в плацкартному вагоні, п’є та співає.
Після "Лагідної" ми вже з Лозницею товаришували, були посиденьки, розмови, і він потім запросив мене у "Донбас". Я зіграв негідника, який матюкається, говорить з таким акцентом (починає змінювати голос і вимову), "шоб було понятно, шо это наш человек, не хохол, какой-то, не западенец, но и не кацап".
Деякі донеччани, жителі Донбасу негативно сприйняли цей фільм.Завжди неприємно правду бачити. Але, звісно, ця стрічка – гротескна. Зрозуміло, що є перебільшення. Але на те воно і мистецтво, щоб показувати такі речі в якомусь акцентованому вигляді. Я абсолютно нормально до цього ставлюсь, не ображаюсь.
Коли я жив на Донбасі, люди не були такими. Добріші були, цивілізованіші. Мама мені розповідала, що донецьких фахівців поважали. Донбас був передовим. Міністерство вугільної промисловості знаходилося в Донецьку, який вважали щось на зразок "східної столиці". А за роки незалежності з’явилася ця януковщина. У людей забрали все. З'явилися копанки, вся ця деградація. І це – правда.
Після виходу фільму я полетів у Канни, де "Донбас" отримував нагороду (приз за найкращу режисуру у програмі "Особливий погляд" – УП). Вважаю, що доля мене якось обласкала, побалувала. Я тоді вийшов на сцену в смокінгу, нашу групу вітали.
Де взяв смокінг? Він в мене є. В Америці то не є якоюсь такою штукою – мати смокінг (сміється).
Між іншим, я до того вже був в Каннах. Як артист капели "Думка". Не пам’ятаю, який то був рік – чи то 1999-й, чи то 2000-й. Тоді була модна тема об’єднання Європи. Ми виступали на якійсь міжнародній конференції щодо, здається, впровадження євро як валюти. Виконували "Оду до радості" (гімн Євросоюзу – УП), "Дев’яту симфонію" Бетховена (починає співати).
Межа
Я не хочу ніяких лаврів. Не хочу видавати себе за борця та патріота. Справжній патріот покинув би тут все, взяв би за свій американський рахунок зброю, амуніцію, та поїхав захищати рідний Донбас.
Я – співчуваючий, як то кажуть. Мені дуже воно все болить. Коли відбулися ті "вибори" в Криму – це, знаєте, як згвалтували твою маму чи сестру. Я ж ніколи не відокремлював те, що батько писав в паспорті "росіянин", а мама – "українка". В мене не було цього конфлікту. Але в 2014 році він з’явився. З’явилася чітка межа. Тепер я навіть уникаю спілкування російською мовою.
Те, що зробила Росія, вразило мене до глибини душі. Така навала пішла ненависті, і на такому, низовому рівні. Це не якісь там найняті пригожинські тролі. Людей так виховали!
Що буде з Донбасом? Знаєте, як то кажуть: "Чем дальше в лес, тем толще партизаны". Думаю, буде те саме, що у Придністров’ї. Якщо Путін не встоїть, то можливо Донбас стане на ті рейки, на які повинен. Але не знаю. Мало в мене надії, що коли-небудь в своєму житті зможу відвідати те місце, де я народився і виріс.
Головна проблема України зараз, на мою думку, – народ зневірився, немає оптимізму, віри в те, що можна зробити своє життя, життя дітей та онуків кращим. Є, знаєте, така тваринна заспокоєність: "Вони б’ють, але годують – і слава Богу!". Мені так здається, що в 2004, в 2013, 2014 роках люди знали, що треба і як. Але Україна досі не змогла стати європейською країною.
Майдан – що один, що другий – це було якесь воскресіння душі народної, свідомості. Але він, на жаль, так і не зміг повною мірою викорінити ось це "моя хата скраю". Є мій паркан, а що за ним, мене не турбує.
Кожного року не може бути такого Майдану, за кожного президента. Ми не можемо собі такого дозволити. Хоча дуже дивно, що українці вибрали такого шостого президента. Він, можливо, як людина, нічого. Але на мою думку, це абсолютно не стержнева особа. Він – ніхто. Ну, збудував свій шоу-бізнес з отими "Сватами", із заграванням з Москвою…
Просто бридко. Чесно кажучи, просто соромно. Всі в Америці знають, що президент країни, з якої я походжу, грав на роялі одним цікавим органом.
Я Зеленського не тільки на логічному, а й на емоціональному рівні не сприймаю. Я бачив його жарти в Юрмалі. Він нівечив все те, що було дороге, миле, патріотичне. Нівечив ще до президентства. І прийшов на цій протестній хвилі. Це просто інформаційний потік почав вішати людям лапшу. Мені дуже шкода.
Із Зеленським трапилося те ж саме божевілля, що в Америці з Трампом. Я такий саме антитрампіст, як і проти Зеленського. Все це позерство, відосики, Twitter. Жах! Хочеться бачити при владі людину адекватну, притомну, розумну, вольову.
"Ніби щось пороблено"
Ностальгія? Ні, аб-со-лют-но! (Під час розмови за спиною Вадима видно м’яку іграшку, Чебурашку).
Так, є ностальгія за молодістю. За тим, яким я був: парубок моторний, навчався в консерваторії, підморгував дівчатам, вони до мене загравали. Ця ностальгія є, зрозуміло. Але за "совком" в мене немає ніякої ностальгії.
Іноді мені радянська армія сниться. Що мене знов призвали до лав. Дивно...
Сниться життя колишнє в Україні.
Пам’ятаю, в 2010 році поїхав в Київ перший раз, як отримав американський паспорт. Побачив, що багато чого змінилося, але…
Відставання видно в усьому. Не кажу навіть про матеріальне, про рівень життя. А про ментальність, про ті ж самі хабарі навіть на побутовому рівні. Про тих самих "зайців" в електричках, в громадському транспорті.
Пам’ятаю, як в 2010-му звернув увагу на те, скільки рекламних моніторів в метро Києва наставили, а кондиціонерів нема. Всі пітніють, обтікають, реклама йде крізь: "Куплю-продам золото, квартиру, дом, участок, будівельні матеріали". Але людських умов нема. Це якесь отваринювання людей.
Дайте людям не монітори, не рекламу. Дайте людям кондиціонери!
Знаєте, тут, в Чикаго, не таке вже красиве метро, нема тих витворів мистецтва на станціях, як ото на "Золотих воротах", "Хрещатику". Тих візерунків тут немає, але в кожному автобусі, не кажучи вже про метро, є кондиціонери.
Взимку на кожній станції метро, на вулиці, на платформі є такі кабіни спеціальні за склом, де можно обігрітися під рефлекторами. Чикаго – windy city, "вітряне місто". Вітри з усіх боків, тому і зробили такі зони обігріву.
Що, кондиціонерів в метро Києва досі немає? Ну, бачите, вже 2021 рік. А мене це вразило ще в 2010-му. Шкода, шкода людей (зітхає). Ніби щось пороблено. Тому в мене і немає ностальгії за всім тим соціумом радянським.
Що має відбутися з Україною, щоб я повернувся? Для цього треба, щоб в світі винайшли ліки, які б давали мені шанс прожити ще одне життя, а то і два (сміється).
Якщо б я жив 150, то, можливо, в останні з них 50 років Україна вже досягла б такого рівня, що я б туди повернувся (сміється). Але я поки не вірю, що зможу за свого життя колись повернутися і відчувати себе на сто відсотків комфортно.
А поки кожного разу, коли відвідую батьківщину, думаю: "Боже, боже! Моя ненька Україна, коли вже ти почнеш йти в ногу з усім західним світом?!".
Євген Руденко, УП
