Христос онлайн
Майже чверть століття тому, у березні 1998 року, ми запустили у всесвітню павутину перший в Україні православний інтернет-сайт "Православіє в Україні".
Тоді здавалося, що діджиталізація буде дуже стрімкою. Вона дійсно була, але далеко не такою, як нам здавалося у 90-х. Все стрімко змінилося з початком пандемії, але знов здається, що все буде не так, як нам здавалося рік тому.
Восени 2014 року під час виступу на богословській конференції, яка була присвячена релігійному виміру спілкування і комунікації, я задав собі і присутнім провокаційно-риторичне запитання: "Чи є Христос у Facebook?".
Першою реакцією було бажання відповісти – ні. Але, якщо це запитання сприйняти серйозно і замислитися, то відповідь буде – так. Бо Христос говорив: "Де двоє чи троє зібрані в ім’я моє, там я посеред них". А це означає, що він присутній і в соцмережах як Боже Слово і Божа Премудрість.
Христа може не бути в кабінетах митрополитів, особливо коли там вирішуються політичні чи економічні питання, але він буде серед тих, хто говорить про нього в соціальних мережах.
Ви не знайдете саме його сторінки, на яку можна підписатися, і він не попроситься до вас у друзі, як у чудовому серіалі "Бог мене зафрендив (God friended me)", який ми із задоволенням нещодавно подивилися. Бог діє інакше – він поміж сторінками книг і соціальних мереж, він поміж людьми, які спільно збираються, щоб почути його чи про нього.
Digital Theology
Восени 2019 року наш Відкритий православний університет долучився до експерементальної програми з цифрового богослов’я, яку спільно започаткували британські і українські дослідники сучасних технологій і богословських питань з ними пов’язаних. Спочатку це було схоже на розмови футурологів про ймовірне майбутнє, а вже за декілька місяців навесні 2020 з початком пандемії це майбутнє несподівано частково настало.
Читайте також: Чи суперечить вакцинація Божим заповідям? Глави церков України розтлумачують своє ставлення до щеплення від COVID-19
Великдень 2020-го ми зустрічали онлайн. Хоча, насправді, до онлайн-богослужінь справа ще не дійшла. Богослужіння відбуваються в реальності, в реальних храмах і монастирях і звершують їх реальні єпископи і священики.
В онлайні відбувається трансляція богослужінь. І, якраз завдяки онлайну вірні, які не можуть через карантинні обмеження бути присутніми в храмі, мають можливість в реальному часі долучитися до спільної молитви дистанційно.
І в такому форматі, насправді, немає нічого радикально нового. Як тільки з’явилося радіо, одразу розпочалися радіотрансляції богослужінь. Як тільки з’явилася можливість прямого ефіру на телебаченні, одразу розпочалися прямі включення і телевізійні трансляції богослужінь.
Єдине, що дійсно робить Великдень унікальним вже другий рік поспіль, так це те, що тепер більшість споглядає за богослужінням на відстані за допомогою телевізійних, радіо і інтернет-трансляцій і храми не переповнені людьми.
Звісно, може виникнути запитання: чи є реальним наше зібрання, коли ми не зібрані в одному місці і не можемо доторкнутися один до одного?
Спробую відповісти запитанням на запитання: А чи є реальними онлайн-уроки, завдяки яким наші діти сьогодні продовжують навчання в школі? І чи є реальним наше онлайн-спілкування з батьками, дітьми, родичами і друзями, які від нас за сотні чи тисячі кілометрів?
Але є й більш богословські аналогії щодо реальності богослужіння в режимі онлайн, навіть тоді, коли ми переглядаємо його в запису.
По-перше, ми віримо в те, що для Бога немає ані простору, ані часу. По-друге, ми віримо в те, що складаємо єдину Церкву не тільки з тими, хто живе з нами в одному просторі і часі, але й з ангелами і з усіма християнами, що жили колись, а зараз живуть у вічності.
То чому б нам не повірити в реальність і благодатну дієвість зібрання тих, хто заради спільного читання Святого Письма чи спільної молитви збирається у Facebook або біля екранів телевізорів.
Наскільки онлайн-богослужіння порушують встановлений порядок і традиції Великодня?
На перший погляд здається, що вже другий рік поспіль Великдень є незвичайним і традиційний порядок свята руйнується. Але важливо пригадати, що останнє святкування Пасхи Христом зі своїми апостолами напередодні його страджань, смерті і Воскресіння, яке ми-християни вважаємо нашою Пасхою, відбувалося у вимушено незвичний спосіб.
Таємна вечеря, що по суті була пасхальним седером, відбулася на декілька днів раніше, за закритими дверима і була доповнена діями і словами Христа, які перетворили старозавітний Песах на новозавітну Трапезу Господню (літургію), яка і є головним богослужінням Великодня – християнської Пасхи.
Потім християни збиралися для звершення Трапези Господньої по домівках, а в часи гонінь у найменш пристосованих для цього, але безпечних для зібрань, підземних цвинтарях-катакомбах. Саме від таких нетрадиційних дій з’явилося багато літургічних традицій.
Далі був період, коли християни вийшли з катакомб і почали звершувати літургії у публічному просторі візантійських базилік. Таким чином з’явилася традиція будувати храми як базиліки і сьогодні мало хто пам’ятає про нехристиянське походження цього терміну і організації простору.
Можна пригадати і недалекі від нас часи радянського атеїзму, коли віруючі, які не бажали співпрацювати з безбожною владою, створювали нові традиції, нові форми і формати зібрань і богослужінь. А біля тих храмів, які залишалися відкритими, на Великдень чатували міліціянти і комсомольці. Це було всього 30 років тому.
Все це я згадав для того, щоб пояснити, що не форма богослужіння, а його суть є головною для християн.
Форми богослужінь змінювалися протягом століть у відповідності до умов, в яких перебували спільноти християн, але суть богослужіння як зібрання довкола Христа і у Христі, залишалася незмінною від апостолів і до часів коронавірусу.
Цей принцип був описаний самим Христом, який сказав: "Суботу встановлено для людини, а не людину для суботи".
А це означає, що ми можемо змінювати і встановлювати форму святкування Великодня у відповідності до реалій, при цьому незмінним залишається те, що ми святкуємо – Світле Христове Воскресіння!
Що ж змінилося насправді?
Насправді, пандемія, як і будь-яка подія глобального масштабу, змінює світ назавжди. І церковний світ не виключення. І хоча більшість людей, в тому числі і церковних мріють повернутися в "безтурботні" допандемійні часи, навіть вони вже змінилися назавжди, хоча й відмовляються в це повірити.
З одного боку пандемія пришвидшує процеси, які були в потенціалі. З іншого – розкриває можливість для творчого переосмислення традицій, богослужбової і обрядової практики. А найголовніше, це можливість безконфліктного створення нових форм і форматів поруч з традиційними.
Причастя як у апостолів і християн перших століть
Одним з найбільш вдалих поєднань традиції з сучасністю можна вважати зміну форму причастя в Православній Церкві України. В наших храмах повернулися до практики перших століть християнства – подавати причастя індивідуально кожному в руки або в уста замість того, щоб причащати всіх з однієї ложечки.
Саме так на 1000-літніх мозаїках Софії Київської зображено перше причастя апостолів Христом.
Ще рік тому про таке могли хіба що мріяти дослідники літургічних традицій, а сьогодні – це загальна практика. Я чув від багатьох парафіян і священиків, що вони б не хотіли більше повертатися до допандемічної практики облизування однієї ложечки.
Звичайно, серед духовенства і вірян є і любителі причащатися з однієї чаши і однієї ложечки, але сьогодні представники обох традицій спокійно співіснують і не засуджують одне одного, що ще вчора здавалося б неможливим.
Не святі руки
Також, напевно, вже назавжди відійде у минуле традиція цілувати руки священиків. Ще рік тому доводилося ховати чи швидко опускати руки після благословення, а сьогодні навіть під час архієрейських богослужіння достатнім є ввічливий уклін ієрархові. І, наскільки я чув, така практика подобається як священикам, так і вірянам.
Також необов’язковим стало цілування хреста і ікон. І хоча із завершенням пандемії ця практика скоріш за все в більшості вірян повернеться, але вже ніхто не буде засуджувати тих, хто обмежуватиметься благоговійним поклоном перед святинею або торканням до неї рукою.
Реалії звичайної і реальність онлайн-громади
За цей рік людей в храмах стало менше. І духовенство не нарікає на людей. Навпаки, вже другий рік поспіль на Великдень ми чуємо заклики від очільників Церков дотримуватися карантинних обмежень і не наражати ані себе, ані ближніх на небезпеку. При цьому в Україні, на відміну від багатьох інших країн, храми не закривалися і молитва в них триває.
Але великі свята не є показовими щоб оцінити реалії релігійного життя.
Прогнозовано, що ті, хто відвідував храми лише на великі свята, спокійно можуть від цього утриматися під час пандемії. Зовсім інша ситуація з постійними парафіянами, для яких недільна літургія є невід’ємною частиною життя.
Можливо, наша парафія, що служить у Малій (Теплій) Софії, не є середньостатистичною, і не тільки тому, що навесні минулого року, на відміну від інших храмів, ми закрилися разом з Національним заповідником "Софія Київська" і богослужіння не звершувалися до середини літа. Потім служили на вулиці і лише восени повернулися до храму. Але протягом року намітилися певні тенденції і можна окреслити декілька груп парафіян.
Перша з них, найменша, – це постійні парафіяни, які не зважаючі ні на що, в тому числі і на відсутність перепусток на громадський транспорт протягом перебування Києва в червоній зоні, постійно відвідують більшість богослужінь.
Друга група, напевно найбільша, – це також постійні парафіяни, але вони відвідують храм рідше, ніж зазвичай, і, якщо приходять, то обов’язково сповідуються і причащаються. Можна сказати, що таким чином відбувається усвідомлення потрібності участі в таїнствах Церкви за будь-якої нагоди бути за богослужінням.
Третя група – це нові постійні парафіяни, для яких було важливо, щоб інші парафіяни дотримувалися соціальної дистанції, маскового режиму, і, найголовніше, щоб духовенство причащало у безпечний (а для когось і більш гідний щодо людини) спосіб. Все це є в нашій громаді і вона додалася новими членами.
На великі свята, як і завжди, з’являється певна кількість і зовсім незнайомих людей, але враховуючи вже сформовані традиції на час пандемії, це не порушує загального благочестя і карантинних приписів, за якими уважно слідкують працівники заповідника.
Частини парафіян, які раніше постійно відвідували богослужіння, зараз не видно в храмі, але майже ніхто з них не відійшов від спільноти. Наша спільна справа (а саме так перекладається слово "літургія") продовжується онлайн. І це в ситуації, коли ми не робимо онлайн-трансляцій богослужінь.
На сьогодні у нас немає шансу конкурувати з професійно організованими трансляціями богослужінь з Михайлівського золотоверхого монастиря чи Спасо-Преображенського собору, з якого постійні трансляції розпочалися ще за декілька років до пандемії. І своїм парафіянам ми рекомендуємо переглядати саме ці трансляції.
А самі ми в онлайні займаємося просвітою і на парафіяльному рівні це виходить не гірше ніж до пандемії.
Звісно, в нас і до цього був парафіяльний чат і декілька груп. Але, коли навесні минулого року наш храм був повністю закритий, ми розпочали щотижневі (а на Страсному тижні і щоденні) біблійні онлайн-читання, орієнтуючись на нашу громаду, але в результаті сформувалася зовсім інша онлайн-спільнота, серед якої люди з різних міст і країн, давні знайомі, їх дорослі діти і люди, з деякими з яких ми вже встигли зробити цікаві спільні проекти.
Коли ми повернулися до більш-менш звичайного порядку богослужінь, стало очевидно, що проповідь у храмі під час богослужіння і онлайн-читання на ту саму тему недільного євангелія – це різні формати і різні аудиторії.
Тому, через декілька тижнів перерви ми знову повернувся до онлайну паралельно з реальністю і до Вербної неділі цього року річне коло біблійних читань у Facebook завершилося. І тоді вирішили переїхати на YouTube.
Що нас чекає? Від онлайн-трансляцій до онлайн-служінь
Сподіваюся, що пандемія рано чи пізно завершиться, але тенденції розвитку суспільства, в тому числі і його церковної частини, залишаться.
Дехто не повернеться з онлайну в офіс, а дехто не захоче повертатися з онлайну до реального храму. Якщо пандемія завершиться швидко і не розпочнеться інша, то частка тих, хто залишиться в онлайні, буде невеликою.
А якщо стан пандемії надовго? Тоді співвідношення реального і віртуального буде зовсім іншим, а якщо ще й технології будуть готові, то зміни можуть відбутися дуже швидко і незворотньо.
Тоді поруч з традиційними богослужіннями і їх онлайн-трансляціями виникнуть дійсно онлайн-богослужіння і інші типи онлайн-служіння Церкви.
Читайте також: Padre OnLine. Священик ПЦУ – про TikTok, добрий інтернет, covid-дисидентів і прекрасний страх смерті
Повторюся, що треба відрізняти трансляцію богослужіння онлайн від онлайн-богослужіння. Онлайн-трансляція – це трансляція того, що відбувається в реальності. Вона дає можливість долучитися до того, що є в реальності за допомогою трансляції.
Інше — віртуальна реальність як така. Я думаю, що ми, можливо ще за нашого життя, яким би дивним чи неймовірним це нам всім сьогодні не здавалося, але побачимо віртуальні храми, куди можна буде потрапити лише через засоби віртуальної реальності (окуляри, костюми тощо). Я думаю, що це в принципі можливо, і над цим починати думати треба вже зараз.
Але ще є те, що називається змішаною реальністю, коли віртуальне поєднуються з реальним. Це те, що ми маємо навчитись робити під час богослужінь вже зараз.
Є таке поняття як доповнена реальність, коли реальність у онлайні доповнюється додатковими функціями і можливостями. І тут великий простір для творчості під час трансляції наших богослужінь.
Це і додаткові "віконця", наприклад, з іконою свята, це текстові пояснення, вказівки тощо. Тобто те, що зможе зробити нашу онлайн-трансляцію більш просвітницьки насиченою.
Хочемо ми того чи ні, подобається нам це чи ні, але, якщо людина біля телевізора чи монітора комп'ютера, вона звикла, що картинка змінюється, віконця закриваються/відкриваються. Це інший тип сприйняття. Коли людина зайшла у храм, від усього відсторонилася, вона може стояти спокійно, дивитися в одну точку. Але коли людина біля телевізора чи біля комп’ютера, у неї включаються інші механізми сприйняття інформації. І ми можемо наповнити простір її екрану просвітницькою інформацією, яка або буде допомагати їй зосереджуватися (подібно до виголосу диякона "Будьмо уважні!" під час звичайного богослужіння), акцентувати увагу, не відволікатися і пізнавати все те, що знаємо про богослужіння ми, священнослужителі і богослови, і дуже рідко розповідаємо своїм парафіянам.
А є й інший формат — так звана доповнена віртуальність. І ось тут поєднання онлайн-трансляції богослужіння з реальним причастям — це те, що можна робити вже сьогодні. Ми можемо подивитися трансляцію, але не можемо причаститися через екран. І тут місцевий священик може організувати причастя тим парафіянам, для кого це важливо і потрібно. І не треба чекати завершення пандемії.
Наприклад, у нас минулого року був дуже цікавий досвід розвезення причастя постійним парафіянам індивідуально за неможливості зібратися у храмі. І це був неймовірний досвід усвідомлення, що Христос приходить до тебе і онлайн, за допомогою трансляції і, за допомогою церкви, реально у святому причасті.
Так створюються нові традиції.
Але онлайн-служіння Церкви — це не тільки і не стільки онлайн-богослужіння чи трансляції. Це можливість спілкування, проповіді. Це можливість онлайн-агап.
Якщо зараз ми не можемо після служби пити каву чи чай разом, ми можемо зустрічатися онлайн щоб поспілкуватися, кожен зі своєю кавою. Також це можливість онлайн-читання і тлумачення Євангелія, обговорення проблем і викликів, що стоять перед людством взагалі і українським суспільством зокрема.
Також важливо розуміти, що реальність з розвитком віртуальних технологій нікуди не зникне. Поруч з новим будуть залишатися храми і монастирі, перевірені століттями форми богослужіння і народні традиції. Важливо, щоб традиційне і нове не конфліктували, а доповнювали і підтримували одне одне.
"Якщо твоє око світле…"
Все це написано не для того, щоб похвалитися, чи засвідчити про відсутність проблем чи втрат під час пандемії, головними з яких є втрати людей. Наші парафіяни, як і всі інші люди, хворіють і дехто, на жаль, не подолав хворобу.
Але тут, нам християнам, допомагає віра у Воскресіння Христове. Радісне пасхальне вітання "Христос воскрес! Воістину воскрес!", яке від сьогодні лунає скрізь, це не просто традиція, це сповідування шаної віри у вічне життя, у перемогу життя над смертю.
А ще у християнина має бути позитивний погляд на життя і світ. Саме це мав на увазі Христос коли казав, що наше око (тобто погляд на життя) має бути світлим (тобто позитивним). І тоді все життя наше буде світлим. А, якщо око наше буде лихе (тобто негативне), то і все життя наше буде темне.
Вітаю всіх зі Світлим Христовим Воскресінням і бажаю світла і в очах, і в душі, і в житті!
Георгій Коваленко, православний священик,
ректор Відкритого православного університету, для УП
