Синдром обострения: чего ждать от России и как ей противодействовать?
Ескалація на тимчасово окупованому Донбасі і в Криму, наймасштабніше з 2014 року скупчення російських військ вздовж україно-російського кордону супроводжується високим дипломатичним напруженням між Москвою і колективним Заходом.
Напруженням, на фоні якого українська влада вимушена все голосніше запитувати своїх західних партнерів: а якою буде конкретна підтримка України у разі найгіршого сценарію – чергової хвилі вторгнення?
Мотиви Росії, різні варіанти розвитку подій, новий етап геополітичного, а не просто україно-російського протистояння – все це сплітається у хитрий вузол. Спробуємо розібратися: що відбувається зараз і як Україні реагувати на різні можливі сценарії розвитку подій.
Підвищення градусу : що відбувається
Якщо наприкінці 2020 року Росія проводила "ревізію" боєготовності своїх формувань на тимчасово окупованій частині Донбасу, то з березня 2021-го Кремль масовано перекидає свої війська до кордону з Україною і до Криму.
На цей час за підрахунками ЗСУ, до східних кордонів України і окупованого Криму Росія передислокувала 47 батальйонно-тактичних груп із Західного, Південного, Центрального військових округів та повітряно-десантних військ РФ. Очікують прибуття ще 9-10 БТГ, і тоді загальна особова чисельність на кордонах з Україною складатиме 110 тисяч військовослужбовців РФ.
Чи не наймасштабніший з усіх зафіксованих на сьогодні військово-польових таборів – у Воронезькій області. За оцінками Conflict Intelligence Team, він має радше наступальні, аніж оборонні цілі і являє собою загрозу вже підконтрольній Україні території. В разі потреби, до кордону ці підрозділи дістануться максимум за добу.
Накопичення військових сил одразу за кількома напрямками має на меті розширити маневреність росіян, з одного боку: аби вони мали можливість здійснювати дії на відволікання уваги і вдаряти за іншим напрямком. З іншого – розрахунок на те, що це розпорошує сили і пильність ЗСУ ще до будь-яких операцій.
Все це, звичайно, супроводжується демонстративним завершенням так званого "режиму тиші" на Донбасі, масованою російською пропагандою про начебто підготовку України наступати на так звані "республіки", глухим кутом в переговорах, дипломатичним протистоянням Росії із Заходом і відвертими погрозами російських посадовців втрутитися і "захистити" російських громадян на Донбасі.
В сумі це дозволяє припустити: наявні маневри переслідують політичні цілі аж ніяк не меншою мірою, аніж військові. Можливо, навіть, що політики тут більше за воєнний розрахунок. А от що переважить – буде залежати від того, якою мірою Кремлю вдасться добитися певних цілей і якою вже тут і зараз буде позиція України і Заходу.
Чого хоче Путін?
Наразі можна виокремити цілу низку цілей і мотивів, що стоять за розгорнутою Росією ескалацією.
По-перше, Росія прагне "перезавантажити" переговори із Заходом (не тільки стосовно України) шляхом традиційного для неї військово-політичного шантажу.
Так вона реагує, зокрема, на радикалізацію політики нового американського президента – погрозами застосувати військову силу. В той же час, це своєрідне тестування і Вашингтону, і меншою мірою – європейських столиць: до якої міри на практиці США і ряд інших держав готові були б захищати Київ? І якщо так, то як саме?
Розрахунок нескладний: чим слабшою буде очікувана відповідь і реакція Заходу на загострення, тим буде легше Росії на нього зважитися.
Судячи з усього, пропозиція Байдена Путіну щодо зустрічі у третій країні – проміжний бажаний для Москви результат. Визнання, так би мовити. Втім, бачити в цьому "зраду" Україні поки не варто, адже США досить вміло поки що грають на цьому полі: з одного боку – пропонують саміт і скасовують розміщення есмінців у Чорному морі, з іншого – запроваджують санкції.
Сигналізують: від жорстких дій не відмовляються, але готові їх притримати. Відтак, ймовірність масштабного наступу РФ за будь-яким з напрямків на цьому фоні дещо знижується – принаймні, якщо зустріч з Байденом таки готуватиметься обома сторонами.
До того часу Росії буде вигідніше тримати як козир воєнну напругу, але без потужних наступальних дій.
По-друге, паралельно Кремль намагається не допустити відновлення єдності між США і Європейським Союзом.
Власне, наразі різниця між достатньо спокійною і навіть млявою реакцією ЄС і більш радикальними діями США – очевидна.
До того ж Росія вкрай зацікавлена у добудові Північного потоку-2 без додаткових санкцій і перепон на фінальній стадії проекту, наслідки якого в ЄС і США оцінюють геть по-різному.
По-третє, в такий спосіб Росія закладає підґрунтя під ще один з ймовірних сценаріїв – виправдати можливе введення російських "миротворців" в ОРДЛО чи якусь іншу форму допомоги так званим "республікам". Хоча це, скоріше, не окрема ціль, а радше – додатковий інструмент до масштабного шантажу України і Заходу.
По-четверте, попередити зближення України з НАТО.
Зрозуміло, що це лишається стратегічною метою Росії. За її сценарієм, врегулювання на Донбасі апріорі не може відбутися без, принаймні, мовчазної згоди Заходу і України щодо уявної позаблоковості останньої.
Немає сумнівів, що цей сигнал на фоні спроб розрядки лунатиме з Москви все гучніше. Хоча інтеграція України в ЄС і НАТО і не на порядку денному вже сьогодні, Росія тримає цю лінію для майбутнього.
Ну і по-п’яте, Москва чимдуж намагається примусити Київ бути більш договороздатним і поступливим.
Тобто, це теж може бути своєрідною стратегією "перезавантаження" переговорів, які наразі є безрезультатними. А в цьому контексті знову вирине і "прямий діалог" в тій чи іншій формі з окупаційними адміністраціями, і внесення змін до Конституції, і вибори без контролю над кордоном. Одним словом – все те, що принципово відрізняє український і російський підхід до запропонованих Німеччиною і Францією так званих кластерів.
І давайте не забувати, що у березні минулого року Офіс президента мало не став на цю слизьку доріжку, попередньо погодивши так звану Консультативну раду. Сьогодні ж, якщо ці франко-німецькі кластери і будуть реально взяті у роботу в нормандському форматі, то в інтересах Росії нині – фактично примусити Київ піти на ці політичні поступки.
Серед іншого, Росії потрібні і поступки в питанні водопостачання до окупованого Криму. Хоча в російській пропаганді останніх місяців ця тема не посідала помітного місця. Тим не менше, з вимоги політичного характеру "за зачиненими дверима", вона цілком може стати мотивом ескалації і на Кримському напрямку.
Таким чином, переважна частина меседжів Москви спрямована знову не до Києва, а передовсім – до Вашингтону і НАТО, дещо меншою мірою – до ЄС.
Втім, сама формула шантажу зовсім не означає, що Росія не готова до застосування сили і конкретних дій. Готова. Питання лише в тому, за яким конкретно сценарієм.
Палітра сценаріїв: до чого готуватися Україні?
На сьогодні може скластися враження, що як Україні, так і Заходу бракує розуміння того, до якого із сценаріїв розвитку подій Росія тяжіє більше.
Саме тому варто розглянути декілька базових варіантів. Причому унікальність нинішньої ситуації в тому, що остаточного рішення, яким із них йти, судячи з усього, немає і в Кремлі. Звичайно, не через халатність, а через те, що Росія робить все необхідне, аби будь-який із цих сценаріїв був можливим.
Сценарій 1. Шантаж, позиційна війна, але без масштабної агресії
Мета політичного шантажу колективного Заходу залишається ключовою, Росія однозначно підвищує ескалацію на вже наявних ділянках фронту на Донбасі, втім не починає масштабних наступальних дій на нових ділянках: не прориває контрольовані Україною кордони, не намагається "з’єднати" Крим з материком тощо.
Локальні "гарячі" операції можуть мати місце, найбільш ймовірно – на Донбасі через низку суто раціональних, зручних Росії факторів. Так, російські війська там вже є, можна їх тільки посилювати.
Логістика для підтримки наступальних дій теж відпрацьована: від стаціонарних медзакладів – до постачання провізії та палива.
За такого розвитку подій Росія може сподіватися створити критичну напругу, за якої найжорсткіші заходи і санкції застосовуватися щодо неї не будуть, а от готовність до переговорів для розрядки – підвищиться.
Втім, такий розрахунок може не спрацювати: і Київ, і Вашингтон, і НАТО, і навіть ЄС сьогодні не потребуватимуть часу на "розкачку" з реакцією, як у 2014 році. А гарантій, що внаслідок такої операції Україна таки піде на вищезгадані поступки Росії, немає.
Відтак, потрібне Кремлю за його сценарієм "перезавантаження" із Заходом може так і не відбутися. Конфлікт лишиться "замороженим", переговори триватимуть, але безрезультативно. Щоправда, США, скоріше за все, будуть в них включені активніше, аніж останні декілька років.
Сценарій 2. Масштабна ескалація на нових напрямках
Росія застосовує наступальні можливості тих військ, що наразі зосереджені в Криму і вздовж східного кордону України. Не обов’язково всіх одразу, але фронт дій має бути ширшим за тимчасово окупований Донбас. Можливі агресивні маневри в Чорному і Азовському морях, зокрема, спроба фактичної "анексії" останнього. Окрім цього - спроби прориву, на материкову Україну, аби отримати контроль над Північно-Кримським каналом.
За таких обставин, Росія безпрецедентно підвищує ціну "розрядки", своєї згоди на деескалацію. Але в той же час – цілком може отримати зворотній ефект: жорсткі санкції, зокрема і по Північному потоку-2 на останній стадії його побудови, конкретну військово-технічну допомогу Україні.
Нинішня тактика США додає аргументів саме такому варіанту реакції на дії Росії. До того ж ще одним слабким місцем Росії тут буде втримання територій, які вона спробує окупувати. Якщо це материк, то окупація нових регіонів апріорі не може проходити за таким же "злагодженим" сценарієм як на Донбасі у 2014 році.
Єдиний регіон, де Росія може, умовно кажучи, повторити – це сам Донбас: прифронтові, підконтрольні Україні райони. Але тоді ми автоматично повертаємося до першого сценарію, просто з "відволікаючими" маневрами в інших точках.
Сценарій 3. Російські "миротворці" в ОРДЛО
Такий варіант розвитку теж розглядається як один з ймовірних. На практиці Росії навіть не потрібно буде вже говорити про "народ Донбасу" – тепер вони можуть посилатися на "захист" декількох сотень тисяч громадян, що пройшли через російську "паспортизацію".
Де-факто, це – легалізація Росією її регулярних військ, що і так перебувають на ТОТ Донбасу. Щоправда, такий варіант автоматично означатиме замороження статусу-кво, адже жодні переговори про реінтеграцію Донбасу не будуть за таких обставин можливі для України в осяжному майбутньому.
Це може супровджуватися так само посиленням санкцій, оскільки "миротворчу місію" ніхто із західних партнерів України не визнає. Але такі санкції скоріше за все будуть достатньо слабкими у порівнянні зі сценаріями воєнної ескалації.
Втім, і потенційних бонусів за таких обставин Росія практично не отримає: ані істотних поступок від української влади (яка де-факто готова змиритися із статусом-кво), ані важелів впливу на неї в майбутньому. Так, Київ навпаки може скористатися подібним зближенням ОРДЛО з РФ, аби призупинити переговори і логічно перекласти відповідальність за це на Росію.
Сценарій 4 – із реальним визнанням "Л/ДНР" з боку Росії чи-то їхньою інтеграцією до РФ наразі видаються не надто реалістичними, попри підготовку в так званій "ДНР" відповідних звернень до Путіна.
Переважно, бо це обрізає можливості РФ грати на темі Мінських домовленостей і дозволить Києву аргументовано заявити, що РФ їх власноруч перекреслила.
Росії потрібні важелі тиску на Україну і Захід за допомогою тимчасового окупованого Донбасу. І втрачати ці важелі шляхом будь-якого формального "визнання" зв’язку Москви з ОРДЛО для Росії ще надто рано.
"Друге Придністров’я" в чистому вигляді Росії на Донбасі не потрібне. Їй потрібне "придністров’я", інтегроване знову у склад України, але політично залежне від Росії.
Елементи цих чотирьох сценаріїв можуть поєднуватися. Тим не менше, станом на цей час, більш ймовірним видається варіант з локальними операціями і позиційною війною. Передовсім – на Донбасі.
З одного боку, це триматиме потрібний Росії рівень напруги, дозволить застосувати певним чином акумульовані РФ війська, з іншого – не обов’язково призведе до суголосної жорсткої реакцій Заходу.
Такі локальні операції навряд чи будуть розраховані як затяжні саме для того, аби на Заході не сформувалася жорстка позиція щодо необхідності радикальних санкцій. Та й, на жаль для України, бойові дії на Донбасі давно не сприймаються (як мінімум в ЄС) як щось екстраординарне.
Саме тому існує небезпека, що відносно малою для себе кров’ю на Донбасі, Росія спробує отримати максимально можливу для неї вигоду. Їй необов’язково зазіхати на всю підконтрольну Україні частину Донбасу – може бути достатньо проривів у декількох районах вздовж лінії фронту.
Паралельно це можна поєднати з маневрами на інших напрямках (в морі чи поблизу Криму), аби частково відволікти увагу і сили, але реальні плани захоплення і окупації стосуватимуться саме Донбасу.
Втім, який саме сценарій обере Росія, багато в чому залежатиме від дій України і тієї підтримки, на яку вона зможе розраховувати.
Як діяти Україні?
Відчутна підтримка і практична допомога можуть бути надані передовсім тій державі, яка, по-перше, здатна гідно тримати оборону сама, по-друге, має візію, як діяти щодо агресора. Саме тому проактивна дипломатична робота України і приведення ЗСУ у стан максимальної боєготовності – це обов’язкова умова, аби сподіватися на підтримку Заходу.
Втім, все частіше лунає питання: як ця допомога може виглядати? На що саме Києву можна сподіватися? Тут – декілька акцентів.
Перший. Реальна допомога – це не обов’язково військові підрозділи країн-партнерів. В нашому випадку – точно не вони. Натомість, це військово-технічні засоби оборони, розвіддані, озброєння.
Надзвичайно важливо – безпечне небо над Україною, тобто, безпольотна для російської авіації зона. Це унеможливить застосування Росією тих засобів, завдяки яким вона мала б у наступальній операції істотну перевагу над українськими силами.
Другий. Допомога не може йти єдиним фронтом від колективного Заходу. Це буде допомога окремих держав і саме так варто вибудовувати нашу зовнішню політику сьогодні.
Третій. Якість санкцій. Росія має розуміти, що це будуть реально найболючіші обмеження: відключення від SWIFT, усунення доступу до ринку технологій, обмеження до мінімуму доступу до фінансових ринків та ін.
Досі різні держави транслюють різний рівень готовності "включитися" у конфлікт і тиснути на Росію. Це яскраво продемонстрував візит Зеленського до Парижу 16 квітня.
Так, ані Франція, ані Німеччина не готові до радикальних політичних заяв, як-то про приєднання України до НАТО чи ЄС, визнають, що не можуть вплинути на рішення Москви, але і діяти жорстко навіть за таких обставин – теж не надто готові. Виходить, що для гри в довгі дипломатичні перемовини, роль Парижу і Берліну – цілком вагома, але в кризовій ситуації вони виступають із добре всім відомою стурбованістю та обережністю.
Як же в цих обставинах діяти України?
По-перше, диференційовано підходити до роботи з різними столицями. Робити ставку як на роботу з НАТО і ЄС як організаціями, так і на окремих їх членів.
Деяких (як-то Франція та Німеччина) – стимулювати бути більш активними дипломатично і на рівні санкцій. З іншими (передовсім, США, Великобританія і Канада) – вести більш предметний діалог про конкретні засоби оборони і захисту.
Європейському Союзу залишити функцію жорсткого санкційного реагування – це максимум, на який колективно Європа сьогодні може бути готова, судячи з усього.
По-друге, не знімати з риторики, а навпаки посилювати меседжі про інтеграцію в ЄС і НАТО. Попри традиційні страхи багатьох європейських країн і їхню тактику "не дратувати" Росію.
Ні, Росія спілкується мовою сили. На цьому етапі саме так їй потрібно відповідати. Загравання і замовчування Росію все одно не зупиняють.
Цьогорічний саміт НАТО Києву можна використати не стільки для просування Плану дій щодо членства, скільки ідей, як Україні разом із НАТО конкретно в цих обставинах протидіяти Росії. Не стільки просити, скільки запропонувати.
По-третє, більш інтенсивно вести діалог з Великою Сімкою. З усіх наявних колективних форматів цей може бути найбільш адекватним викликам і реаліям. В той час як, наприклад, ЄС є достатньо неповоротким, Велика Сімка дає і гнучкість міжурядових переговорів, і певну колективну силу спільних рішень і позицій.
Щоправда, тут є нюанс: Велика Сімка одразу нагадає про вимоги внутрішніх реформ, про що українська влада досі не надто воліла вести розмову.
По-четверте, в рамках нормандської четвірки, для переговорів принаймні на рівні політичних радників активніше наполягати на принципі "спочатку – безпека". Використати нинішнє загострення з боку Росії як аргумент про те, як швидко і легко та відмовляється від "режиму припинення вогню" і доводить ситуацію майже до чергової хвилі агресії.
Це не зупинить зараз Росію, але попередить невиправданий тиск на Україну, аби та пішла на політичні поступки в перемовинах без серйозних безпекових гарантій.
По-п’яте, працювати над інформаційною кампанією: як всередині України (мотивація, мобілізація на фоні зовнішньої загрози), так і назовні – громадськість в країнах-членах ЄС не відчуває гостроти моменту і необхідності активного втручання.
Відтак, можемо констатувати, що Росія готує базис для будь-якого сценарію: від визнання "Л/ДНР" – до масштабної наступальної операції вглиб України.
Ситуація є гнучкою: від потенційної реакції на такі дії з боку Заходу і від готовності ЗСУ України багато в чому залежатиме, як далеко Росія готова буде піти.
Станом на цей час найбільш ймовірним видається сценарій загострення на Донбасі. Як мінімум – на лінії розмежування, як максимум – зі спробами окупувати підконтрольну Україні частину регіону.
Щоправда, і цей сценарій можна спробувати відвернути, але для цього сигнали Заходу про конкретну відповідь Росії мають бути дані вже зараз. Нехай непублічно, але вже зараз.
Марія Золкіна, для УП
