Замена власти в КНУ. Чего ждать от нового ректора Владимира Бугрова
"Ректор, за якого не соромно", "прекрасний педагог", "людина без показового пафосу та консервативності", "єдиний з адміністрації, до кого можна зайти без запису".
"Захищає своїх викладачів, які з радянським підходом відчитують з листочка лекції, ставлять бали від балди і продовжують традицію "викладач завжди має рацію".
"Бугров – свій хлопець для студентів, але в чому він прямо такий реформатор? Поки не ясно".
Так кілька студентів і випускників Київського національного університету імені Тараса Шевченка описали в розмові з УП Володимира Бугрова – викладача та колишнього проректора КНУ з науково-педагогічної роботи.
А нині – переможця виборів на посаду ректора найбільшого вишу країни. Вишу з близько 30-ма тисячами студентів і річним фінансуванням у майже 2 мільярди гривень – що нікчемно мало для хорошого західного університету, але, ймовірно, є найбільшим бюджетом в Україні.
Щоб трохи звузити розказане студентами і наблизитись до істини, "Українська правда" вирішила поспілкуватись з ним особисто.
За дві години розмови в стінах червоного корпусу ми спробували копнути в глибину української освіти – з’ясувати, що таке "совковість", яку закидають державним вишам (і чи є червоні килими в коридорах КНУ її ознакою), що від університету сьогодні можуть взяти 11-класники та без чого Україна програє у світі.
А головне – спробували зрозуміти плани Бугрова, їхній масштаб і значення для країни в наступні 5 років. Поки що в них ні найменшого натяку на "український Оксфорд".
30-та річниця незалежності – час амбітних цілей, переконує президент. Та чи є кому в цій країні їх ставити?
"Командир повинен літати"
– Ми з вами знаходимося в центрі Києва, хоча в 1830-х роках, коли тут тільки почали забудовувати, це була окраїна. Київ завершувався нинішнім бульваром Шевченка, і цей квартал будували спеціально під університет, – стоячи спиною до центрального входу червоного корпусу починає екскурсію новообраний ректор.
На лівому борті його сіро-блакитного піджака – цей же корпус, але зменшений і в металі. Це значок КНУ з цифрою "1834", роком початку роботи університету.
У 1834-у київський університет не став першим на території нинішньої України, вищі школи вже працювали у Львові та Харкові. Але став першим іменним в Російській імперії – Імператорським університетом Святого Володимира. Ім’я Шевченка він отримав лише за 100 років, у 1939-му.
– У цьому була певна ідеологічна констеляція, – пояснює Бугров. – Велика частина України тоді перебувала під впливом польської культури, латинської, як кажуть. І російському царату було необхідно, щоб цей університет став символом православ’я.
Звідси ж і кольори головного корпусу, що звели на десятий рік роботи університету, розповідає Бугров – червоно-чорною була стрічка ордену Святого Володимира. Втім, ідея Миколи I не спрацювала – в університет пішло чимало поляків, багато студентів брали участь в антицарських повстаннях.
Не задалось з православ’ям і в незалежній Україні – на території КНУ, на відміну від Києво-Могилянської чи Острозької академій, немає жодної церкви. Це принципова позиція університету.
Самих студентів на початку було зовсім небагато – 62 у першому наборі, з них близько десятка українців. Нині, у 2021, у КНУ вчиться близько 30 тисяч студентів – це більше, ніж жителів в Каневі, Острозі чи Кременці.
Київський національний університет імені Тараса Шевченка – найбільший і один з найпрестижніших вишів країни. Перший у консолідованому рейтингу ресурсу "Освіта.ua", перший за кількістю публікацій і цитувань у Scopus, другий у рейтингу "Топ-200 Україна".
Один з 5-7 українських університетів, який регулярно потрапляє у світові освітні рейтинги QS World University Ranking та Times Higher Education.
Середній бал вступника КНУ на бюджет у 2020 році склав 185,5 балів з 200 – це другий результат по країні після Києво-Могилянської академії. Середній бал на контракт – 167,6, це третій результат після тієї ж академії та Українського католицького університету.
Сам Бугров, нині 39-й ректор КНУ, уперше побачив червоний корпус у 1984-у – коли як абітурієнт, що вступив після першого іспиту з суспільствознавства, мав відпрацювати 10 днів на ремонтних роботах.
– Тут була зупинка, – показує він праворуч від головного входу, де нині паркуються автомобілі, – ходив автобус №38. Усі, хто жили у студмістечку, знали його, тому що напихалися в нього, як оселедці в діжці.
Центральний корпус тоді не був такий парадний, це вже в 1999-у зробили реконструкцію. Але я зайшов і в мене був, як тепер модно казати, когнітивний дисонанс. Став, дивлюсь по сторонах і відчуваю специфічну ауру, як у музеях Ватикану.
З тих пір Бугров КНУ не залишав. Після навчання, перерваного на два роки службою в армії, став аспірантом, потім викладачем, заступником декана, проректором і на 37-му році свого перебування в червоних стінах – ректором.
– Знаєте фільм "В бій ідуть одні старики"? – Запитує Бугров. – Там у чому був принцип – командир повинен літати. Так-от, в нас теж принцип такий: ти адміністратор, но ти викладач, бо інакше ти не відчуваєш того, з ким працюєш. Тому от в мене сьогодні о 13 годині пара в Інституті філології. Онлайн, на жаль.
"Студенти не хочуть 20 років, як я, чекати на квартиру"
У країні, де регулярно спалахують революції та навіть розгортаються війни, державні університети стають надважливими свідками змін, які ці події за собою тягнуть.
Змін як у внутрішній політиці вишів – які спершу дякують Януковичу за "реформи", а потім, усвідомлюючи невідворотність змін, виступають на підтримку євроінтеграції, – так і, головне, у самих студентах. Які ті революції роблять або ними надихаються.
– Усі три революції розпочиналися майже завжди тут, – повертається до пам’ятника Шевченка навпроти червоного корпусу Бугров. – В’ячеслав Кириленко та Олесь Доній (лідери Революції на граніті – УП) були студентами університету Шевченка. Кириленко був студентом філософського факультету, а зараз викладач.
Окрім Революції на граніті, Помаранчевої революції, Революції Гідності та російського вторгнення, що слідувало за останньою з них, у цих стінах Бугров застав ще й ключові для України події кінця 20-го століття – розпад СРСР та здобуття незалежності.
– В університеті відбувались радикальні зміни після кожної з цих історичних подій? – запитуємо в новоспеченого ректора.
– Фактично, так, – відповідає він, піднімаючись на другий поверх червоного корпусу. Як приклад наводить відкриття спеціальності "Кримськотатарська мова і література" за три тижні в березні 2014-го. – Це для нас було принципово.
У 2014 в КНУ перевелись близько 800 студентів з Криму та Сходу – університет шукав їм гуртожитки, стипендії та допомагав відновлювати документи, пригадує Бугров.
У 2020, коли в Україні скасовували ЗНО для вступу дітей з окупованих територій, він був у тій меншості, яка відгукувалась про рішення президента коротко: "Правильно". За цією процедурою у КНУ прийшли близько 30 абітурієнтів.
– В університеті ми сповідуємо таку позицію: якщо ці школярі хочуть бути в Україні, треба обов’язково брати, – каже Бугров.
Читайте також: "Ми вчили мову, але приховували це". Як учні з окупації вступають у виші і чому в цьому немає "зради"
– А як щодо студентів, які приходять в університет після революцій? Їм притаманне загострене прагнення змін?
– Навпаки. Я спостерігаю, що от коли відбуваються революційні зміни, є енергія цих змін. Але проходить пів року і, вочевидь, наростає розчарування від того, що немає швидкого результату.
Історія вчить, що дуже швидких змін практично ніде не було. Наші балтійські союзники, Польща, Чехія, Словаччина пройшли досить тривалий час після розпаду СРСР, щоб вийти на рівень НАТО, ЄС, Шенгену. Вони мусили пройти шлях, де вперто змінювалися, а от у нас проблема – ми не хочемо змінюватись.
– А чи вирізнялись чимось студенти, що прийшли після 2014-го?
– Я скажу, що взагалі кожних 5 років змінюються студенти – я за ними спостерігаю, бо читаю на першому курсі філософського. Для мого покоління ідеалом була академічна кар’єра – ми хотіли викладати, йти в наукові установи, захищати дисертації, бути, що називається, академічними персонами.
Сьогодні, за опитуванням факультету соціології, академічну кар’єру планують десь біля 3% студентів. Я жахнувся! А потім ми подивились дослідження від EuroStudent – то це, виявляється, загальна тенденція, 3-5%. Тепер ми обираємо більш прагматично.
Тим часом Бугров показує нам заокруглену білу залу з фіолетовими шторами, стільцями в кілька рядів і німецьким чорним роялем Seiler – це Мистецький салон КНУ, у докарантинні часи відомий як місце щотижневих джаз-, фолк- і класичних концертів. Ще раніше – як спортзал, навчальна аудиторія та, початково – церква.
– Бачте, ми з вами знаходимося в корпусі, який будували тривалий час, – повертається до своїх роздумів про різницю між поколінням студентів Бугров.
– Лувр чи Володимирський собор десятками років будувалися. Чому? Бо побутував концепт, що ми будемо жити вічно. Божественний абсолют, божественна вічність. Сьогодні ми живемо тут і тепер. Сьогоднішнє покоління студентів не хоче 20 років чекати на квартиру, як я. Вони хочуть її мати вже завтра.
"А я это за месячишко сколотил"
– Ось це – аудиторія імені першого ректора університету Михайла Максимовича, – заходить Бугров велику студентську аудиторію з амфітеатром на третьому поверсі червоного корпусу. – Покоління, яке навчалось тут в 1960-1970-х, називало її "велика фізична аудиторія". Тоді була модна фізика – космос, атомна енергетика, тому фізичний факультет був великим.
У 2021 мода змінилась – у цій аудиторії навчаться юристи, філософи та історики. Тут пишуть радіодиктанти та проводять зустрічі з відомими гостями – деякі, як от у жовтні 2016-го, стають особливо популярними.
Вся аудиторія Максимовича, як і коридори головного корпусу, вистелена червоними килимами. Килими не "совкові", як прийнято вважати – їх поклали вже за незалежності, у 2007-2008 роках. А за часів Радянського союзу паркет натирали фіолетовою мастикою, в яку одного літнього дня білими штанами вліз і сам новоспечений ректор.
Нині килими не знімають з двох причин – здавати їх у хімчистку простіше, ніж лакувати паркет, а дівчатам, запевняють у КНУ, так зручніше пересуватись на підборах.
– І сидіти зручно, коли є коври, – озиваються працівниці університету неподалік входу до аудиторії.
– Знаєте, я не хотів казати, – ніби соромлячись, але з посмішкою розповідає Бугров, – але це правда: тут у нас 190 місць, але коли хороші заходи, то приходить набагато більше людей і вони сідають прямо (на сходи – УП).
– Державним університетам часто закидають совковість, радянськість. І йдеться, зазвичай, не лише про килими і вазони в коридорах, а про адміністраторів і викладачів, які "живуть" Україною до 1991-го і не хочуть підлаштовуватись під сучасний світ. Який відсоток таких працівників у КНУ?
– Не скажу, який відсоток, але, звісно, вони є. Люди різні, і з цим треба не те що змиритися, а рахуватися. Хоча, чесно вам скажу, я інколи цього визначення "совковий" у цьому контексті не розумію.
Які складники цієї дефініції? Людина вірить в Радянський союз? Його нема, не буде, ми повинні це розуміти і казати: шановний Іване Івановичу, не буде Радянського союзу, усе.
Але коли йдеться про атрибутику… мені здається, що ми гіпертрофуємо не те, на що варто звертати увагу. Має бути цифровізація, мотивація у всіх студентів, викладачів, має бути розуміння, для чого освіта.
– Як ви для себе як пояснюєте поняття "совковості"?
– Це зневага до прав особистості. Так вийшло, що я два роки служив у стройбаті, ми будували загоризонтну локаційну станцію – це така, як Чорнобиль-2, як у Мукачеві, у Севастополі була. Це така протиракетна програма була в Радянському союзі.
От я надивився тоді на стосунки, подібні до того, якими вони є у в’язниці – тільки без паркану, бо це стратегічний об’єкт. По суті, там був диктат – ось це для мене совкові речі.
Замість совковості у вишах Володимир Бугров раптово нарікає на іншу річ – російську кримінальну драму "Бригада", яку в Україні часто крутили на центральних телеканалах:
– Там є такий сюжет: Саша Бєлий, бандит уже, приходить до своєї учительки – вчителька типова така, плаття, шаль – і дає їй пакет з грошима. Вона: "Ой, Сашенька, я этого за всю жизнь не заработаю". А він їй, хизуючись: "А я это за месячишко сколотил".
Ця дитина, що сидить перед телевізором, піде вчитися на вчителя чи інженера?
"Вести таке господарство, дай Боже, все це підняти"
На запитання, чому сучасний 11-класник з доступом до всіх онлайн-курсів світу має піти в університет, Володимир Бугров відповідає: так він отримає спільноту та відчуття співпричетності. А онлайн – це лише технології.
– Насправді ти нічого в цьому житті не вартий, якщо ти не вмієш працювати з людьми, – ділиться роздумами новобраний ректор. – У будь-якій країні світу, у будь-якій сфері діяльності – або ти вмієш працювати з людьми, організовувати процеси спільної діяльності, або ти програєш.
За поширеним уявленням, 11-класники, які йдуть в КНУ – або дуже талановиті, або з дуже заможних родин. Особливо ті, хто подаються у престижні підрозділи на кшталт Інституту права чи міжнародних відносин. Але ЗНО змінило весь ландшафт, запевняє Бугров.
Нині серед абітурієнтів КНУ він виокремлює три типажі: вмотивовані отримати якісну освіту, ті, хто йдуть за компанію з вмотивованими, і ті, кого заносить алгоритм широкого вступу – тобто майже випадкові люди. На запитання, ким студенти кожної з цих груп випускаються з КНУ, відповісти трохи складніше.
– Одне з перших правил, яке пояснюю своїм студентам-першокурсникам – людина навчає собаку, себе людина теж навчає, навчається. Якщо ти сюди прийшов, перед тобою є певні умови, обставини – ти можеш ними скористатися і вийти звідси досвідченою людиною, здатною на успіх. Якщо не хочеш, можеш цього не робити – тебе або відрахують, або якось так доваландаєшся до випуску.
Тому ким людина може стати? Стати успішною, якщо вона буде до цього готова, – розповідає Бугров.
– Ось Леонід Васильович Губерський, наш ректор, – перериває він свої роздуми, – йому належить теза, що кожен університет шукає свого абітурієнта.
– Добрий день, – вітається з нами в коридорі Леонід Губерський, майже 13-річний очільник університету і поки ще власник кабінету на другому поверсі КНУ з написом "ректор". Після офіційного призначення Бугрова він залишиться в університеті на посаді голови вченої ради, яку нині обіймає.
– Роботи вистачить усім! Вести таке господарство, дай Боже, все це підняти. 35 тисяч людей сьогодні, уявляєте, що це таке, – описує масштаби КНУ Губерський, який знає цей університет, мабуть, краще за всіх.
У 2017 році, коли ректори українських вишів уперше подали свої декларації, стало відомо, що Леонід Губерський – гривневий мільйонер з прихованими статками. Статус мільйонера він зберігає і досі.
– Що, на вашу думку, прямо зараз має зробити в університеті пан Володимир? – запитуємо у Губерського.
– Продовжувати все те, що має університет сьогодні, – майже по-партійному відповідає він. – Нарощувати потенціал в усіх напрямках роботи. У нас важко виділити щось головне, у нас усе головне – навчальний процес, дослідження, кадри, матеріально технічна база!
Найголовніше, звичайно – люди, – викристалізовуючи серед усього "головного" найважливіше каже Губерський. – Зберегти людей – це в сьогоднішній ситуації головне.
– А кардинальних змін, чогось революційного чекаєте?
– Університету, мабуть, більше підходить еволюційний розвиток, – після кількасекундної посмішки в синхрон з Бугровим відповідає Губерський і відпускає нас на останню локацію екскурсії університетом.
"Сучасному студенту треба прищеплювати візію – є світ, і є Україна у світі"
– Це наш внутрішній дворик, – впускає нас Володимир Бугров в озеленений "прямокутник" всередині червоного корпусу. – Там от бюст Василя Симоненка, а чому? Бо Василь Симоненко випускник факультету журналістики тодішнього Київського державного університету. З другого боку – Михайло Грушевський.
Симоненко та Грушевський – чи не єдині, хто нині заповнюють своєю присутністю внутрішній дворик. Як і в самому червоному корпусі, що вже рік з двома короткими перервами на карантині, зовсім пусто.
– Університет – це насправді те, що американці називають community, – продовжує Бугров свою думку щодо того, чим університет відрізняється від онлайн-курсів. – 100 чи 200 років тому було так: ти йдеш до професора, професор має книжку, він все тебе навчить. А сьогодні ми маємо доступ до інформаційних ресурсів по цілому світу.
Моя студентка, Ліза Ясько, народна депутатка (від "Слуги народу" – УП) закінчила Школу управління Блаватника в Оксфорді. І от колись вона першокурсникам розповідала досить цікаву історію: каже, коли я навчалась в Оксфорді, я нічого нового в порівнянні з тим, що вивчала на філософському, не прочитала. Але це зовсім інший стиль роботи, бо поряд зі мною навчались студенти з Китаю, Японії, Канади, Франції. Це і є ось цей великий світ.
Ось коли запитували про певну совковість, не знаю, чи це вона… Але ми чомусь вважаємо, що ми є центром землі, і що все має обертатись навколо нас. У нас бракує моменту глобальної візії.
Ті, чиї пам’ятники ми тут бачимо – Василь Симоненко, Максим Рильський, Михайло Максимович – були людьми світу. Ми повинні бачити геополітичні, глобальні процеси. Пересічний громадянин Штатів, Канади чи Китаю не знає, де Україна. І ми повинні або розказати про неї, або ми програємо.
Тому, коли ми говоримо про сучасного студента, то маємо якраз ось десь прищеплювати цю візію – що є цілий світ, і є Україна у світі. А не просто сама собою, ось десь тут шматочок землі, гір, річок і лісів.
Після півтори години екскурсії червоним корпусом і розмов про українську освіту в глобальному вимірі ми присідаємо на одну з дерев’яних лавок у внутрішньому дворику КНУ, щоб поставити Володимиру Бугрову останні кілька запитань – тепер конкретних.
– Ви розповідали, що наразі немає процедури позбавлення Олександра Лукашенка звання почесного доктора КНУ, але ви б таке рішення підтримали. Загалом серед докторів КНУ дуже різні люди: Міхеіл Саакашвілі, Реджеп Ердоган, Білл Клінтон...
Хто ще, на вашу думку, не гідний такого статусу?
– Чесно, от з одного боку, ніби лунають (заяви – УП) про президента Туреччини. Але з іншого боку, Туреччина наш стратегічний партнер, і в тих же процесах, пов’язаних з Кримом, Туреччина проявила себе на найвищому рівні.
Щодо Лукашенка: 2009 рік, президент Ющенко, його адміністрація, звертаються до університету з проханням розглянути відкриття (спеціальності – УП) з білоруської мови, в Україні багато білорусів. Ми за два місяці відкрили її в Інституті філології на кафедрі славістики. Це відкриття відбувалося за участі двох президентів.
Тоді ж, за зверненням, вчена рада розглянула на ознаку дружби (присвоєння статусу почесного доктора Лукашенку – УП). Це ж не персонально Лукашенку, це на ознаку дружби між українським і білоруським народами. Тобто це символічний жест.
Тепер справді виникає колізія, бо ми засуджуємо ті репресії, які відбуваються в Білорусі. Але теж має бути правильно зроблено.
– Леонід Кучма – достойний?
– Леонід Данилович Кучма – так, тому що він багато зробив. Насправді при ньому для розвитку нашого університету, і не тільки нашого, було зроблено дуже багато.
– За останні 2-3 роки КНУ створив кілька гучних інформаційних приводів, зокрема це акція КНУ проти Портнова, звинувачення викладачки Валентини Дайнеко в приниженні студенток і, власне, останні вибори – бо в них брав участь Володимир Литвин.
Про вашу долученість до останнього ми знаємо – ви перемогли на виборах, а які позиції ви займали у двох перших ситуаціях?
– Бачите, ситуація яка... Професор Портнов працював в університеті, потім був звільнений, а потім подав заяву – з формальної точки зору він не засуджений, на ньому немає кримінальних правопорушень і таке інше.
Але, звісно, з репутаційної – це був виклик, і я вважаю, що рішення, яке підготувало тодішнє керівництво юридичного факультету (взяти Портнова на роботу – УП), було неправильне.
Щодо Валентини Вікторівни Дайнеко – тут ситуація дуже багатозначна. Ви бачили, багато хто виступає проти неї, багато хто за неї. Тут має вступити в дію механізм, якщо ми хочемо мати чітку відповідь…
Для розуміння наведу приклад: три роки тому я був головою тимчасової комісії, яка розглядала питання про харасмент, про це і "Українська правда" писала. Ми тоді опитали понад 150 студентів різних курсів, щоб мати чітку картинку, та ухвалили рішення, що деякі елементи поведінки цього викладача не відповідають нормам етики. Це стало підставою до його звільнення. А зараз в цій ситуації ми цієї картинки не маємо.
– У ситуації з Валентиною Дайнеко була внутрішня перевірка?
– Ні, не було, тому що все завершилося на рівні самого інституту. Якщо буде звернення на рівні університету, то буде запущена процедура етичної комісії.
– Яку позицію в цій ситуації ви займали – стали на захист викладачки чи студентки?
– Я не займав жодної позиції саме з тієї причини, що я не мав достатньо об’єктивної інформації.
– Якби у 2019 році ви були на місці Губерського, ви б взяли Портнова на роботу?
– Я б ухвалив те саме рішення, що й Леонід Васильович (Губерський розірвав угоду з Портновим – УП).
– З огляду на той стан справ, які вам зараз передають, як ви вважаєте – КНУ Шевченка потрібен "косметичний ремонт" чи велика революція?
– У світі немає революцій в освіті. Освіта – це достатньо консервативний момент. Ми надто багато захоплюємось реформуванням в освіті, не дочікуючись результатів попередніх реформ, усе змінюємо на ходу.
Була 10 років школа – робимо 11, потім робимо 12, потім знов 11. Чому це неправильно? Бо ми повинні побачити результат, і тоді на його основі казати – кроки були правильними чи ні.
І от в нас в університеті, є речі, які я буду продовжувати, бо вони мають позитивний сенс. Є речі, які треба змінювати.
– Наприклад?
– Перше – ми потребуємо єдиного цифрового середовища університету, друге – добиватись нових корпусів і гуртожитків, третє – професійний розвиток.
Моя команда ухиляється від поняття "підвищення кваліфікації", тому що сьогодні це є професійний розвиток викладача, дослідника. Якщо ми хочемо, щоб викладач працював зі студентом, нам треба працювати з викладачем.
– Керівники, зокрема університетів, бувають різними – візіонери, політики, завгоспи, хвилерізи. Ви хто?
– Візіонер. Я би хотів, щоб за кожною ідеєю був проект, а за проектом – виконавець і його лідер. Оце якраз і є несовкова традиція – коли людина має знати, що вона є лідером проекту.
Ольга Кириленко, УП
Фото та відео – Назарій Мазилюк, УП, фото з квадрокоптера – Ельдар Сарахман, УП
