"Легкий хаос, но – одно слово – свобода". Почему белорусы едут в Украину и зачем им здесь свой "Майдан"
11 вересня 2020 року Альона Васильєва з Мінська забрала семирічну доньку зі школи зі словами: "Машо, ми їдемо в Київ".
Потім зателефонувала своєму другові Глібові Покатилу, який збирався на прем’єру спектакля, і дала йому дві години на збір речей. Інакше – він виїжджатиме з країни сам.
Рівно о 21:00 на легковому автомобілі вони рушили з Мінська.
Кількома днями раніше Альону викликали в КДБ, Гліб міг стати наступним.
За 5 місяців, 7 січня, ми зустрічаємось з Альоною, Машою, Глібом та їхнім другом Вадимом Довнаром – який вже понад 10 років живе в Україні – у кримськотатарському ресторані в центрі Києва.
На зап’ясті Альони браслет у кольорах національного білоруського прапора, Вадим – у светрі з українським гербом. Вадим у цьому закладі вдруге, перший раз був 15 травня 2016-го – коли Джамала виграла Євробачення з піснею про депортацію кримськотатарського народу.
Нині Альона, Гліб і Вадим – білоруські емігранти з різним статусом перебування в Україні. А ще – ініціатори благодійного фонду "Беларускі Майдан". Революцію, якої не сталось у Мінську, перетворили на назву благодійного фонду, що допомагатиме білорусам у Києві.
Чому Україна притягує білорусів? Як їх тут приймають? І чим для громадян сусідньої країни стає Київ – тимчасовим островом безпеки чи новою батьківщиною?
"Українська правда" розповідає тісно переплетені історії трьох білорусів, які свідомо обрали для себе Україну. Які готові вчити її мову, дотримуватись законів та навіть планують отримати її громадянство. І які захоплюються цією країною, здається, більше за багатьох українців.
Втеча з "Шоушенка"
Альона Васильєва не була активною учасницею післявиборних протестів, ба більше – вона в них не вірила. Натомість писала критичні пости в соцмережах, репостила українського публіциста Віталія Портникова, дружила з націоналістично налаштованими людьми. Зокрема – з колишнім політв’язнем Миколою Автуховичем, якого Лукашенко публічно звинуватив у підготовці терактів у Білорусі й ввезенні зброї через Україну.
– Було зрозуміло, що мені треба виїхати, інакше – це загрожує моїй свободі, – ділиться Альона.
– Тут треба розуміти атмосферу, – уточнює Вадим, який постійно з нею листувався з Києва. – Було зрозуміло, якщо після першого сплеску (протестів – УП) не буде радикальних дій, якщо справді не братимуть владу, то все це почне згортатись, відповідно – почнуть посилюватись репресії.
До радикальних дій на білоруських протестах вдались хіба правоохоронці. Білорусь не пішла сценарієм української Революції Гідності. І, здається, усі троє – Альона, Гліб і Вадим – про це дуже шкодують.
– Коли тобі обіцяють безкровний переворот – у це хочеться повірити, – каже Альона. – Але я історик. Диктатури так не скидають. Жоден диктатор не віддасть владу, скільки б ти не ходив туди-сюди. Тим більше Лукашенко, який уже заплямований. Ніхто цю владу не віддасть, враховуючи, що є Росія, яка з цим допоможе.
11 вересня, день виїзду Альони, Маши та Гліба з Білорусі, було 34-м днем протестів після президентських виборів, на яких вшосте "переміг" Лукашенко. Для нього це був поганий день, черговий поганий день за останні кілька місяців. До масових протестів, листів із закликом відставки та заяв про невизнання результатів виборів додалися анонс санкцій від США та провал у перемовинах з МВФ. Ціна питання останнього – майже мільярд доларів на боротьбу з COVID-19.
До його першої після виборів зустрічі зі "старшим братом", який пообіцяє союзній державі кредит на 500 мільйонів доларів більше за МВФ і майже щомісячні спільні військові навчання, лишалось 3 дні.
О 2 ночі вже 12 вересня машина з Альоною, Машою та Глібом доїхала до білоруського кордону – його пройшли без проблем. А ось український був уже кілька тижнів як закритим через пандемію COVID-19.
– Ми під’їжджаємо, українські прикордонники питають – куди? – пригадує Альона. – Я кажу – ми транзитом у Єгипет. Бо "транзитників" пускали. Потім відкрили валізу, а з неї випадає дитяча зимова шапка, чоботи… Прикордонники сміються: "Єгипет?"
Насправді "транзитників" тоді вже не пускали. 9 вересня уряд заборонив в’їжджати в Україну і їм. Машина Альони була єдиною на кордоні.
Замість історії про Єгипет довелось розказати правду – зимову шапку везуть значно ближче, до Києва. Туди їдуть за свободою. У Мінську такого немає.
– Хлопець щось слухає по рації, – переповідає події вересневої ночі на кордоні Альона, – підходить і каже: "Ми вас пропустимо". Потім підійшла жінка: "Ваші паспорти на передньому сидінні. Щасливої дороги". І ми поїхали через закритий кордон. Суто на людському факторі. Ніхто з нас копійки не попросив.
– Відчуття братерства народу в той момент було на всі 300%! – доповнює Альону Гліб. Росіянину такі б слова в Україні не пробачили.
Уже п’ятий місяць Альона, Маша та Гліб живуть в Києві.
Роль маленького молотка, яким головний герой фільму "Втеча з Шоушенка" пробивав собі шлях на волю, взяли на себе українські прикордонники. А "наглядач", замість типової команди "знайти і повернути будь-якою ціною", за кілька місяців дав іншу – не впускати "тих розумних білорусів", які виїхали з країни під час пандемії.
Але правда в тому, що деякі з них повертатись і не планують.
"А чого у вас Крим в кольорі України?"
Літо 2020-го вивело на чисті асфальтовані вулиці Білорусі дуже різних людей.
Студентів і пенсіонерів, працівників Мінського електротехнічного заводу Козлова і Білоруської державної філармонії, і навіть "Міс Білорусь-2008" Ольгу Хиженкову.
Остання відсиділа 42 дні в у СІЗО й вимушено пішла з Національної школи краси, у якій викладала. А поки Хиженкова перебувала в ізоляторі, "Белпочта" заклеювала її обличчя на білоруських капронових колготках Conte білими широкими цінниками.
На протестах серед цих дуже різних людей були і Альона з Глібом. Щоправда – нечасто і недовго. І не тому що не встигли до виїзду з Києва, а тому що не вірили.
У дієвість протесту і в лідерів опозиції. Але про це – згодом.
Альоні Васильєвій 50 років і вона з Мінська. Там у неї власна туристична агенція й туристичний портал, якими після переїзду до Києва вона керує віддалено – чим і заробляє собі на життя. Перше запитання в анкеті для прийому на роботу в її турагенцію: "Чий Крим?". З єдиною правильною відповіддю.
– Це щоб оточити себе адекватними людьми, – коротко пояснює Альона. У питанні анексованого Росією Криму вона має радикальнішу позицію за багатьох українців і значно визначенішу за Світлану Тихановську.
– У нас в турагенції висіла карта, – продовжує Альона, – і бували люди, які питали: "А чого у вас Крим в кольорі України?" Таким клієнтам ми відмовляли.
Післявиборчі протести – не перші в її житті. У грудні 2019-го Альона виходила на мітинги проти поглибленої інтеграції Білорусі з Росією, які координував політик і політв’язень Павло Северинець.
– Він зараз сидить, – уточнює Альона. – Його посадили ще до виборів.
На мітинги проти інтеграції з РФ у 2019 виходив і популярний тоді YouTube-блогер Сергій Тихановський. За це держава розрахувалась з Тихановським новорічним арештом – 2020-й він зустрічав у гомельському СІЗО. А 2021-й – у СІЗО Жодина, за надто активну підтримку дружини на виборах. Тихановський за ґратами вже 8 місяців.
Глібові Покатилу – 44 роки, він один з провідних піарників, маркетологів Білорусі. Як і Альона, після переїзду до Києва він працює над своїми проектами віддалено.
Гліб ніколи не вважав себе активістом. Жив своїм життям, знав історію своєї країни, працював з блогерами і лідерами громадської думки – що передбачала його робота.
Але в його житті було місце, після якого залишатись байдужим до своєї країни, особливо в періоди масових протестів, крайнє складно. Це Мінський державний лінгвістичний університет, який Гліб називає "проєвропейською кузнею". Серед його випускників – нинішні лідери опозиції та кандидати в президенти Білорусі минулих років.
– У 1993 році – коли вже був Станіслав Шушкевич, ми вже були з біло-червоно-білим прапором – до нас приїхав Білл Клінтон. І нас, студентів, вивели зустрічати президента Америки! Ви собі не уявляєте, яке це емоційне підживлення! Коли після цього пішов якийсь прогин у бік Радянського Союзу, було дуже страшно…
А прогин ставав усе глибшим. За 27 років, у вересні 2020-го, замість американського президента студенти Мінського лінгвістичного зустрічали ОМОН, якого на них викликали за виконання "Марсельєзи". Спів гімну Франції розцінили як несанкціоновану акцію.
Сім днів Гліб виходив під свій університет, щоб підтримати студентів.
Як і для Альони, для Гліба дуже чутливим є питання Криму. Анексію він застав у Москві, куди виїхав на роботу у 2010. Там спершу працював у "Спортмастері", готував колекцію для зимової олімпіади "Сочі 2014", потім пішов в іншу компанію, яка стала його останнім місцем роботи в Росії. Після березня 2014-го.
– Уявіть: я цілком спокійно провів вихідні, переглядаючи фільми, кліпи, – пригадує Гліб. – Приходжу на роботу в open space, де стоїть 80 росіян, з якими я попрощався у п’ятницю. І вони там стрибають, радіють, ніби їх обкололи, ніби на них вилили 100 літрів горілки. Я питаю – а що сталось (робить паузу)? А вони кажуть: "Так Крим тепер – наш!"
Я стою в центрі цього залу і кажу: "З якого переляку Крим ваш, якщо Крим український?" Вони – а що тут такого? Я кажу, ви не розумієте, бо для росіян – Білорусь, з одного боку, це закордон, а з іншого – дев’яноста губернія. І я не хочу, щоб моя країна була дев’яностою губернією.
Вадиму Довнару – теж 44 і, на відміну від Альони та Гліба, він живе в Україні значно довше. Уже понад 10 років. За освітою Вадим журналіст, вступив на журфак у липні 1994-го, коли Лукашенка вперше обрали президентом.
– Його тоді сприймали як месію, – пригадує Вадим.
– Як сьогодні – Тихановську, – додає Альона.
У Білорусі Вадим писав у кілька газет, співпрацював з польським радіо та російським "Комерсантом", поки він належав бізнесмену Борису Березовському.
– У якийсь прекрасний день я був на прес-конференції, мені дзвонять з радіо "Рація" – це контора, яка працювала на європейські гранти, у нас робочою мовою була білоруська – і кажуть: "У редакцію не повертайся. У нас обшук".
У 2008 Вадим набрав шефа "Комерсанту" в Москві й попросив перевести його в Україну. І на це дали добро. Нині він працює в українському медіа InfoResist.
– Я не їхав, на відміну від багатьох, у нікуди. Я їхав ні з чим, – порівнює себе Вадим з Альоною та Глібом. Пригадує, що в рік його еміграції Віктор Ющенко наближався до завершення свого президентського терміну, а Юлія Тимошенко – свого другого прем’єрського.
Лукашенко готувався стати президентом учетверте.
4 білорусів за рік
Ще рік тому, у листопаді 2019-го, Лукашенко був улюбленим іноземним президентом українців. У прихильності йому поступались світові лідери, авторитетність яких і рівень підтримки України складно навіть співставити з Лукашенком – Меркель, Макрон, Трюдо, Трамп.
У 2019 рейтинг підтримки Лукашенка в Україні майже дорівнював антирейтингу Путіна, від країни якого Україна восьмий рік обороняється на своїй території.
Однак останні президентські вибори, у серпні 2020-го, внесли свої корективи.
У Києві провели десятки акцій і перфомансів солідарності з протестувальниками. На будівлі КМДА на Хрещатику вивісили величезний біло-червоно-білий стяг.
Уже у вересні, обираючи між двох вогнів, більшість українців підтримали не "батьку", а протестувальників – 45,3% за учасників протестів проти 31,3% за Лукашенка.
Попри першу м’яку реакцію українського МЗС на результати президентських виборів, у вересні Україна таки засудила дії Лукашенка та не визнала його інавгурацію.
А в жовтні – долучилась до перегонів за ІТ-фахівців Білорусі, які почали шукати комфортного прихистку в найближчих країнах. Голова Мінцифри Михайло Федоров написав ціле "рекламне оголошення" для білоруський ІТ-компаній, а згодом взяв собі в радники одного з творців білоруського парку високих технологій Дениса Алейнікова.
Увесь 2021 рік білоруси можуть перебувати в Україні до 180 днів на рік замість стандартних 90 й подаватися на дозвіл на проживання в Україні за спрощеною процедурою. Такі нововведення запрацювали наприкінці грудня 2020-го.
Не пройшли осторонь і українські університети. Києво-Могилянська академія оголошувала додатковий набір для білоруських студентів перших курсів бакалаврату й магістратури, які зазнали тиску у своїй країні. Та пропонувала продовжити навчання в Могилянці тим, кого виключили з вишів Білорусі з політичних мотивів.
Український католицький університет запропонував білоруським студентам вчитись на рівні з українськими – тобто платити за навчання менше, ніж інші іноземці.
Але стверджувати, що білоруси масово ринулись в Україну зарано. Принаймні, за формальними показниками.
З серпня по грудень 2020-го посвідку на тимчасове проживання в Україні отримали 1533 громадян Білорусі – це на п’ять сотень більше за аналогічний період минулого року, коли таких громадян було 929.
Посвідку на постійне проживання отримали 369 людей – це навіть трохи менше, ніж за аналогічний період у 2019. Тоді таких було 400.
Однак ці цифри не відображають кількість білорусів, які за останні місяці переїхали до України, у повній мірі. Адже 90 днів, а з кінця грудня вже 180, білоруси можуть перебувати на території України не жодних посвідок. Відповідно – у цю статистику вони не потрапляють.
Громадянство України у 2020 отримали всього 4 білорусів.
"Хотілося, щоб в Україну їхало поменше ватників"
Рішення відкривати благодійний фонд для допомоги білорусам з’явилось ще в жовтні-листопаді 2020-го, пригадує Альона – на другий, третій місяць після її переїзду до Києва.
Зокрема завдяки двом колишнім російським журналістам – Павлу Фельдблюму і Айдеру Муждабаєву, нині голові наглядової ради Об’єднання юдейських організацій і заступнику гендиректора кримськотатарського телеканалу ATR і відповідно.
– Для мене Білорусь не є чужою, – пояснює свою мотивацію допомагати з фондом Фельдблюм. З цією країною його пов’язують родинні та дружні зв’язки.
Але найбільше на ідеєю підтримати фонд наштовхнув дещо інший епізод. З початком масових затримань Фельдблюм написав своїй знайомій, білоруській журналістці Наталії Радіній із запитанням – куди перерахувати гроші, щоб підтримати протестувальників.
– Вона відповіла, що не може назвати жодного фонду, у якому буде впевнена, – мовить Фельдблюм. – І коли приїхала Альона, і мій друг сказав, що вона у складних умовах, звичайно, у мене було бажання допомогти. Ми з нею поспілкувались, подумали, як може пройти її адаптація в Україні – і так народилась ідея фонду.
Через COVID-19 Альона та Фельдблюм ще ні разу не бачились наживо. Під час листування з’ясували, що дитинство обох минуло в одному й тому самому селищі за Полярним колом – Харпі. Це за 30 кілометрів від російського Лабитнангі, де два роки свого ув’язнення провів український політв’язень Олег Сенцов.
Айдер Муждабаєв зі свого боку є автором назви фонду – "Беларускі Майдан". А також – моральною підтримкою.
– Майдан – це, перш за все, європейський вибір, – пояснює Альона значення слова в назві фонду.
– Але в Білорусі слово "Майдан" – як червона ганчірка, – розповідає Гліб. – Вважається, що Майдан – це пускати людей під кулі.
– Ніхто в Білорусі не сприймає слово "Майдан" як площу, – підтримує його Вадим. – Та й слово "площа" у нас після 2010 сприймається з підозрою. Може це не територіальна одиниця, може це потенційний бунт?!
"Бунтувати" в Україні фонд початково планував за двома головними напрямками – купівля або оренда місця тимчасового проживання для білорусів, які приїжджають до Києва (гостел приблизно на 200 родин), та запуск білоруського ЗМІ національно-європейської орієнтації. А перед цим відповідно – збір коштів.
Однак поки що від ідеї оренди відмовились. Після одного з інтерв’ю на початку січня Альоні написали чимало українців, які готові безоплатно приймати в себе білорусів. Якщо ж потік людей з Білорусі збільшиться, фонд оголосить окремий збір на оренду місць у гостелах, з якими нині домовляються про співпрацю.
У питанні збору коштів розраховують не стільки на пожертви окремих пересічних громадян, скільки на спільноти, бізнес та європейські структури.
Перемовини щодо фінансування ЗМІ ще тривають. Його планують запустити до березня-квітня.
Окрім цього, фонд допомагатиме білорусам з отриманням офіційного статусу перебування в Україні, пошуку першої роботи після переїзду тощо. Обов’язковою вимогою до всіх, хто користуватиметься послугами "Беларускага майдана" буде відвідування курсів української мови.
Допомагати готові всім білорусам, які страждають від режиму – незалежно від політичної позиції, пояснює Альона.
– Але мені б хотілось, щоб в Україну їхало помеше ватників, – додає вона.
Альона з Вадимом нині чекають на отримання виду на проживання в Україні, Гліб – уже має довідку про звернення за захистом в Україні. Усі троє планують отримати українське громадянство.
"Дуже плакала, коли обрали Зеленського"
– Поки що в білоруському протесті немає європейського вектору руху, відходу від російського рейху, від "совка". Немає прапорів Європейського Союзу, – розмірковує на п’ятий місяць протестів Альона.
Альона не голосувала на президентських виборах в серпні, не підтримувала Тихановську, хоча, зізнається, кілька разів таки виходила на мітинги – коли відчула, що вони можуть щось змінити в Білорусі. Зараз називає протест злитим.
– Білоруський протест сьогодні, на жаль, не представлений широко національною частиною Білорусі. Основні лідери протесту – Тихановська та інші – на мій погляд, грають на руку Кремлю. Бо в підсумку – маса заяв про дружбу з Москвою, не ставимо ніякі задачі, лишаємось у Митному союзі й таке інше.
Білоруське населення – це не населення України, це треба розуміти. Нація народжується тільки зараз. "Совок" дуже живучий.
Читайте також: Сергій Медведєв: Щоб вийти на площу, потрібна нація. У Білорусі є нація, в Україні є нація – в Росії нації немає
Протестувальників Альона ділить на дві категорії. Перша – "народжені в серпні", ті, хто до літа ніяк не цікавились політикою, і нині виходять на протест за Тихановську, Зазвичай, розповідає Альона, їм дають 15-20 днів арешту, щонайбільше – місяць.
Друга – проєвропейськи та пробілоруськи налаштовані громадяни, які виходить не лише проти Лукашенка, а й проти Путіна. Ними, за словами Альони, займається КДБ, і саджають їх на значно більші терміни – на роки.
Схожа класифікація є і в Гліба, тільки з іншими назвами – жертви і герої.
– Для мене Роман Бондаренко (загиблий мітингувальник у Мінську – УП), якому присвячене все, просто жертва. Ольга Хижинкова ("Міс Білорусь-2008" – УП), яка відсиділа 42 дні, це жертва. Показова жертва.
А ось Микола Автухович для мене – герой. Ніна Багінська (74-річна опозиційна активістка – УП) – герой. Давайте не плутати поняття.
– Тобто людина, яка бореться. А не просто вийшла і опинилась під обставинами, – пояснює Альона.
– Ольга Хижинкова, щоб ви розуміли, чудова людина, – продовжує Гліб. – Вона рятує тварин, вона була прес-секретарем нашого найбільшого футбольного клубу. Але вона завжди казала, що вийшла не на підтримку протесту, а проти того рівня насильства, з яким ми зіштовхнулись у перший тиждень.
Який вона, пробачте мене, до біса, герой?
Фонд "Беларускі Майдан" просить звернути увагу на затриманих білорусів, імена яких проходять повз увагу громадськості:
- колишній політв’язень Микола Автухович – звинувачений Лукашенком у підготовці терактів і завезенні зброї через Україну
- православний священник Сергій Рязанович, його дружина Любов Рязанович та син Павло Рязанович; Ірина та Антон Мельхер, Ірина Горячкіна, Ольга Майорова, Володимир Гундар – затримані за "справою Автуховича"
- колишній політв’язень Ігор Оліневич, анархісти Дмитро Дубовський, Дмитро Резанович, Сергій Романов – звинувачені в тероризмі.
– Ми нещодавно всі дружно передивлялись "Зима у вогні" на Netflix, – розповідає Гліб, – і одну з цитат Альона навіть просила вирізати. Там учасника Майдану не пускає на протести його донька, вона каже: "Татусю, не ходи, будь ласка, бо я боюсь за твоє здоров’я. Я виросту і все зроблю за тебе".
– Там головний посил, – перебиває його Альона, – якщо ми зараз розійдемось, то буде ще страшніше. Ось білоруси цього не усвідомили. Якщо ти вийшов, треба йти до кінця. Бо режим тобі не пробачить. Він закрутить гайки.
А виходити просто так, роблячи це у формі свята, флешмобу – це не боротьба. Це не революція.
Окрім захоплення українською революцією, Альону, Гліба та – меншою мірою – Вадима об’єднує захоплення попереднім президентом України Петром Порошенком.
– Я дуже плакала, коли обрали Зеленського, – зізнається Альона, яка на час українських президентських виборів ще жила в Білорусі. – Бо я дуже любила Порошенка… І до сих пір – для мене це людина, яка викликає глибоку повагу з усіх боків. Я розумію всі нюанси, але в глобальному сенсі – ось так.
– Коли надзвичайному послу Нідерландів поставили питання, у чому різниця між Україною та Росією, він сказав – різниця в одному слові. Свобода. І ось чому ми обрали Україну, бо в Україні, хай і легкий хаос, але – одне слово – свобода.
Ольга Кириленко, УП
