Ночь, с которой начался Евромайдан. Взгляд участника с 2020-го
Автору цього тексту Віталію Кузьменку 29 років.
У 2013 році він був студентом історичного факультету Київського університету імені Бориса Грінченка. Під час подій 30 листопада Віталій отримав закриту черепно-мозкову травму та перелам в лікті.
Був затриманий, потім госпіталізований. А за два тижні повернувся на Майдан.
Влітку 2014 року після початку війни на Сході України пішов у підрозділ, який організовувався на базі УНСО і був включений до складу Збройних сил. Воював спочатку у 54 ОРБ, а з весни 2015-го у складі 131 ОРБ. Навесні 2016 року закінчив службу.
Напередодні річниці Революції Гідності "Українська правда" звернулася до Віталія із пропозицією згадати події, що відбувалися в центрі Києва сім років тому, і подивитися на них через сьогоднішній досвід.
***
Нещодавно я спілкувався з лідерами білоруських студентських протестів.
Мимоволі почав проводити паралелі, шукаючи схожість і відмінності з нашою революцією. У білорусів зараз відчувається той самий відчайдушний оптимізм, що і в нас 7 років тому.
Революція Гідності назавжди стала для нас точкою відліку, змусила по-іншому подивитись на себе і на свою країну.
Навіщо ми вийшли на Майдан
Януковичу вдалося налаштувати проти себе абсолютно різні групи суспільства. І всі вони по черзі виходили на протести, але безрезультатно. Це викликало ще більшу напругу в суспільстві.
У мене, як і в більшості тодішнього студентства, панувало відчуття, що ми втрачаємо право вибору майбутнього для себе і своєї країни.
Нам нав'язували умови життя, в яких силу права підміняє право сили.
Штучно відроджували радянсько-російські цінності, які для нас уже були органічно неприйнятні, адже ми все життя прожили у незалежній Україні. Все це викликало спротив — насамперед у молодому бунтівному поколінні.
Студентські колони, які тягнулись від київських університетів на Євромайдан створювали атмосферу драйву і позитивних сподівань на те, що ситуація із підписанням договору про асоціацію з ЄС може вирішитись. Була готовність протестувати стільки, скільки буде потрібно.
Але ми не передбачали того, що відбудеться далі. На початку ми були надто наївними і не вірили чуткам про зачистку Євромайдану.
Майдан
Коли ми з друзями вирішили залишитись в п’ятничний вечір 29 листопада на Майдані, ніхто не очікував, що посеред ночі на нас кинуть сотні беркутівців із єдиною метою — показової розправи.
Не дивлячись на холодну осінню ніч, біля Стели Незалежності залишалось кілька сотень людей. Ще стільки ж було в навколишніх кафе і в переході, куди відходили погрітись.
О 4-й годині ранку я побачив, як з різних боків на нас насуваються чорні хвилі беркутівців в повній амуніції. За кілька хвилин вони почали змикатись, оточуючи нас.
Єдине, що ми тоді встигли, — згрупуватись навколо Стели Незалежності. За кілька секунд всі, хто стояли переді мною, вже лежали на землі під ударами беркутівських кийків.
Я ледве встиг закрити руками голову, як на мене посипались удари з різних боків.
Тоді вночі, коли нас побитих і поламаних запхали в автозак, було відчуття, що на ранок наша країна остаточно перетвориться на диктаторську Білорусь та Росію.
Я не міг викинути цієї думки, поки після всіх райвідділів і швидких опинився в лікарняній палаті і зміг подивитись новини.
Виявилось, що наше суспільство так просто не здається. Нас довго можна заганяти і опиратись будуть одиниці. Але в якийсь момент більшість суспільства не витримає і тоді нас вже не зупинити.
На початку багато хто ще боявся. Навіть не всі з тих, хто отримав травми 30 листопада, були готові написати заяви про злочин, побоюючись подальших переслідувань.
В тих умовах це можна зрозуміти. Наприклад, у мене приймав заяву слідчий з того ж райвідділу, де ще пару годин тому мені відмовлялись надавати медичну допомогу, і доводилось слідкувати щоб мої показання були зафіксовані без перекручувань.
Але долаючи страх, люди виходили, щоб показати свою незгоду і обурення. І дуже швидко залишки страху зникли.
Протести Євромайдану 1 грудня переросли в революцію, коли всі центральні вулиці Києва заполонили люди, яким не все одно, що буде далі і в якій країні їм жити.
Взимку 2013–2014 років свобода і демократія в Україні стиснулися до розміру центральної площі Києва та інших міст, де були свої майдани.
Навіть перебуваючи в лікарні, я відчував як суспільство мобілізується на захист своїх прав. Та й на фізичний захист від дій "правоохоронців".
Майже миттєво знайшлись адвокати, які супроводжували потерпілих. Коли мене намагались заарештувати прямо в лікарні, вже за 20 хвилин на допомогу приїхали незнайомі люди, журналісти, що змусило міліціянтів відступити.
Коли на початку грудня я вперше після 30 листопада потрапив на Майдан, його було вже не впізнати.
Атмосфера змінилась. Панувало напружене очікування подальшої боротьби і готовність йти до кінця. Якщо в листопаді там був лише намет МНС і одна волонтерська польова кухня, в грудні Майдан вже мав повноцінну внутрішню інфраструктуру, здатну забезпечити всі потреби.
Майдан відгородився потужними барикадами для захисту від силовиків. Були створені координаційні органи, медична служба, система харчування і сотні самооборони.
Запам’яталась інсталяція посеред Майдану із дерев’яних брусків з назвами населених пунктів. Кожен, хто приїхав, міг написати звідки він. Так само і наметове містечко нагадувало строкату мапу України. Люди з усіх куточків країни представляли абсолютно різні соціальні, етнічні та релігійні групи, і це підсилювало нас.
В грудні вирішили встановити студентський намет нашого університету Грінченка, щоб кожен з наших студентів знав, куди можна зайти погрітись під час нічних чергувань, знайти тепліший одяг, а в подальшому і засоби захисту, коли вирушали на Грушевського.
Крім наметового містечка і зайнятих в центрі будівель, сформувалась ціла система розміщення приїжджих киянами в своїх оселях.
Пам’ятаю внутрішній дискомфорт від того, що можу піти додому виспатись в зручному і теплому ліжку, а декому доводилось спати в наметах далеко від свого дому. Часто залишався на нічне чергування, щоб показати, що ми всі відмовляємось від якогось комфорту заради спільної мети.
Не думаю, що противник розраховував, що ми витримаємо всю зиму на вулиці.
Взимку склалась парадоксальна ситуація, коли більшість населення підтримувала протести, але лише на Майдані можна було почуватися в безпеці.
Така ситуація не могла існувати довго. Революція Гідності схожа на змагання із витривалості зі спалахами жорстких вуличних протистоянь.
Але виявилось, що можемо витримати. Якщо задатись ціллю і зрозуміти, що відступати нікуди, доводиться триматись до перемоги.
Вистоявши зимові місяці і протистояння на Грушевського, на нас чекало останнє випробування —18-20 лютого.
Для мене ці дні злились в один безкінечний день.
Вирушаючи зранку 18-го на марш до Верховної Ради, я не міг уявити, що за кілька годин центр Києва перетвориться на справжнє поле бою і стільки людей отримають поранення і загинуть.
Коли вночі навколо все палало і вибухало, а поряд падали поранені, вже не залишилось ні страху, ні емоцій. Єдине що залишалось — зосередженість на тому, щоб зупинити просування силовиків.
Коли проходиш по периметру, щоб віддихатися від газу і диму, і бачиш, як люди застрягли на верхніх поверхах палаючого Будинку профспілок, а на Михайлівській площі теж стріляють і звідти вже забирають поранених, розумієш, що інших варіантів, ніж втримати свої позиції, вже немає…
Війна
До війни я ніколи не планував служити в армії, але з початком інтервенції Росії для мене навіть не було питання, йти чи не йти захищати країну.
Я зробив все, щоб туди потрапити, не маючи на той час жодної військової підготовки. Хоча революція дала корисний досвід, який знадобився на війні.
Коли ми думали, що революція перемогла і можна зосередитись на тому, заради чого була боротьба, — це виявилося лише початком.
У час нашої слабкості Росія почала добре сплановану військову інтервенцію на наші землі.
Ми спрямували всю постреволюційну енергію на спротив ворогу, а не на творення змін в середині країни. Дуже малі ресурси залишились для розбудови країни. Ми втратили у швидкості руху.
На мою думку, через напад Росії ми втратили можливість зробити швидкий і якісний ривок уперед. Схоже, Путін розумів, що успіх української революції покладе край їхній правлячій системі і всім планам "повзучої" окупації. Вони сподівались легко захопити Крим, а далі й більшість території України.
Але їм вдалося реалізувати лише першу фазу з окупацією Криму. А далі виявилось, що абсолютна більшість громадян України не чекає на росіян у себе вдома. Із великими потугами і втратами їм вдалося закріпитись на частині територій Донецької і Луганської областей, що становило лише малу частину від їх початкового плану.
Захист своєї країни — це не питання вибору і не питання обов'язку. Природньо захищатись, коли тобі і твоїм рідним погрожують.
Сім років потому
Іноді здається, що ми консервативне суспільство і нам важко даються зміни. Але все навпаки — нам потрібен рух вперед і розвиток. Коли зупиняємось або бачимо відкат назад, ми вибухаємо.
Можливо, саме тому політики у нас довго не засиджуються на своєму олімпі.
Ми маємо визнати: сьогодні ми країна не першого і, можливо, навіть не другого світу. Тут і наша відповідальність за те, що не вдалося зробити за роки незалежності.
Потрібно змінювати себе і оточення. А цей процес довгий і болісний. Потрібно жертвувати чимось для створення загального благополуччя. Інших прикладів побудови успішних суспільств історія не знає.
Тому повернувшись після армії, я не можу просто займатися облаштуванням свого життя. Я постійно вкладаю час і зусилля у зміну нашої країни там, де можу це робити зі знанням справи — доведення до вироків по справах Майдану, зміни державної політики у ветеранській сфері, розвиток громадянського суспільства.
Щоб рухатись вперед, ми не можемо залишати незавершені справи. І ми маємо чесно говорити про свої невдачі.
Найгірші результати ми маємо в питанні верховенства права. Фактично, питання справедливості в нашій державі мало змінилось від дореволюційних часів.
Основним маркером у цьому напрямку є справи Майдану, за якими видно провал реформ правоохоронних органів і судів.
За сім років, що минули, розслідування справ Майдану залишається далеким від завершення. А можливостей притягнути винних залишається все менше.
За останній рік ми втратили можливість розставити всі крапки в найважливішій справі про загибель героїв Небесної сотні — після передачі обвинувачених беркутівців Росії судовий процес у цій справі фактично зупинився.
За останній рік передача слідства до ДБР призвели до затягування в розслідуванні, суддів звільнено від відповідальності за неправосудні рішення (тут теж відзначився Конституційний суд), збігають термін давності по багатьох злочинах того часу.
Сумний приклад останнього часу — це Олександр Попов, який замість відбування строку як співорганізатор злочинної зачистки Майдану 30 листопада, намагався балотувався в мери Києва. І навіть знаходяться готові за нього проголосувати, бо його вина не доведена в суді.
Ми сформували національну ідею на майданах українських міст трьома революціями.
Ми знаємо, куди ми рухаємось і знаємо, що досягати цього можемо тільки спільними зусиллями.
Ми можемо мати різні погляди і переконання. Ми розділяємось і об’єднуємось, рухаючись до мети. Коли нам загрожує спільна небезпека, ми завжди спільно даємо відсіч — будь то наступ на демократію, спроби узурпації влади, вторгнення Росії чи пандемія.
Не зважаючи на всі складнощі на шляху, ми зробили величезний якісний ривок вперед. Зараз якось навіть не зручно порівнювати сьогоднішній день із листопадом 2013 року.
Це дві абсолютно різні країни.
Віталій Кузьменко, для УП
