Вторая лига. Что делают партии Тимошенко, Ляшко, Смешко, Вакарчука и Шария

В політиці, як у футболі: можна мати багато завзяття, найбільш "динамівське" із сердець, але бути абсолютно безпорадним перед своїми суперниками.

Мабуть, саме безпорадність стала тим головним відчуттям, яке опанувало минулого року усіх українських старожилів від політики.

Коли Володимир Зеленський увірвався у гру і, як колись молодий Андрій Шевченко, почав возити по полю цілі команди, зміна позицій у загальному рейтингу була неминучою. Кілька місяців – і одним махом багато старих політичних команд були вибиті з першої ліги та мусили довести свою живучість в іграх нижчого рівня і рангу.

Ніколи доти розрив між лідерами перегонів та групою аутсайдерів не був таким разючим.

Явний фаворит "Слуга народу" за останні місяці відчутно розгубив свій стартовий запас міцності. Його головні переслідувачі – "Опозиційна платформа" та "Євросолідароність" – синхронно, очко за очком підбираються до фаворита.

Власне, ці троє і задають тон у нинішній політиці. 

Вічна опозиціонерка Юлія Тимошенко, попри усі потуги, так і не може набрати оптимальну форму і вклинитись хоч у битву за друге місце. 

У той же час гравці рангом нижче, азартні новачки, як-то "Сила і честь" Смешка чи навіть партія Шарія, усе агресивніше заявляють про своє бажання поборотись за призи.

Що відбувається у другій лізі партійної політики та хто має шанс вибитись у перший дивізіон, розбиралась "Українська правда".

"Батьківщина". Жити по-старому

У 2018 році, ще перед стартом виборчої кампанії, Юлія Тимошенко планувала нарешті стати президентом. 

Наприкінці того року, як розповіли в розмовах з УП одразу кілька олігархів, Юлія Володимирівна вирішувала питання з позиції, ніби вона уже президент. Деяким людям навіть обіцяла конкретні посади. 

"Ми говорили про те, що буде, коли вона переможе, а не якщо вона переможе", – розповідає один із співрозмовників.

Плавний повільний ріст, який показував рейтинг Тимошенко протягом 2018 року, як і рейтинги решти кандидатів, був зметений стрімкою появою Володимира Зеленського.

У підсумку "президентка" навіть не потрапила у другий тур, а її партія знову, як і в 2014-му, на парламентських виборах провела скромну фракцію. 

Але найбільша проблема Тимошенко в тому, що після фіаско 2019-го їй так і не вдається знову пробитись у перший ешелон політики.

Головні її конкуренти Петро Порошенко та Юрій Бойко останній рік показують впевнений і стабільний ріст, їхні партії поступово підтискають "Слугу народу". У той же час "Батьківщина" лише спостерігає за цією головною політичною битвою. І причин цьому кілька.

За рік рейтинг "Батьківщини" трішки підріс. Але це зростання у межах статистичної похибки. 

За останніми даними соціологічної групи "Рейтинг", якби вибори відбувалися у липні, "Батьківщина" змогла би набрати приблизно 11% голосів. Дослідження КМІС та Центру Разумкова менш оптимістичні для ЮВТ і показують, що за цей рік підтримка "Батьківщини" застигла у межах 8%.

Зрештою, це і не дивно, адже "Батьківщина" і в першу чергу її лідерка перестали продукувати нові сенси. Її "Новий курс", "блокчейн", "національні асамблеї" давно канули в Лету. Фактично зараз Юлія Володимирівна акумулює свій ядерний електорат. 

А підтримують партію Юлії Тимошенко здебільшого люди віком 50+, які часто-густо проживають у Центральному та Західному регіонах.

Ще влітку 2019 року Тимошенко прямим текстом заявляла, що її партія готова вступати в коаліцію з новим президентом.

"Ми пропонуємо назвати її "коаліцією дій", – піднесено говорила тоді лідерка "Батьківщини". Цими заявами під час парламентських виборів ЮВТ давала сигнал прихильникам Зеленського, що молодому президенту буде потрібна допомога досвідченої прем’єрки та її команди. 

В кінцевому результаті "Слуга народу" сформувала монобільшість і особливо перехопити електорат у партії Зеленського "Батьківщина" не змогла. 

Сьогодні ж партія Юлії Володимирівни працює за звичною схемою – перебуває в опозиції та критикує то президента, то уряд, то Верховну Раду, то усіх одразу. 

Тимошенко та її команда регулярно з’являються на телеканалах "Україна", ZIK, 112 Україна, у ток-шоу "Право на владу" на "1+1" та "Свобода слова" на ICTV. 

Можливо, лише така медійна активність дозволяє ЮВТ втримувати свого виборця. 

Однак це ніяк не допомагає їй вирватись за межі свого електорального гетто.

Радикальна партія Ляшка. Повернення

Олег Ляшко і його "Радикальна партія" стали однією із сенсацій парламентських виборів 2014-го року. 

Після Революції гідності і початку війни з Росією 7,5% виборців проголосували за партію головного скомороха попереднього скликання Ради і віддали його соратникам більше 20 місць у парламенті.

Вперше в Україні виборці проголосували за по суті віртуальну партію, у якої є лише харизматичний лідер-комедіант. У 2014-му Ляшку з його популістською риторикою вдалося зайняти нішу "нової сили". 

За свою парламентську каденцію головний "радикал" намагався зробити все, аби виглядати серйозним політиком. Правда, в основному ця серйозність зводилась до лобізму інтересів "серйозних" гравців і гасіння скандалів зі своїми партійцями типу хабарів Мосійчука чи "мирних планів" Артеменка.

Коли Україна зіткнулась із хвилею тотальної заміни кадрів імені Володимира Зеленського у 2019-му році, місця для двох коміків в політиці стало замало. 

Партія Ляшка зникла з сесійної зали парламенту, а сам її лідер, здавалось, навряд чи оговтається після такої поразки. 

Перші місяці після парламентських виборів рейтинги "Радикальної партії" коливались на рівні 1-2%. Однак, коли тріумфальна хода "Слуги народу" почала пробуксовувати, маестро політичноі критики Олег Ляшко отримав шанс знову розправити крила.

Основним майданчиком для медійного просування "радикала" стали медіа олігарха Ріната Ахметова. Ляшка з його прізвищем дуже тісно пов’язували ще у минулому скликанні Ради.

Канали холдингу "Україна" не дали лідеру Радикальної партії повністю зникнути із політичного процесу та дозволили дочекатись свого шансу знову прорватись в активну політику.

Таким шансом, якщо тут доречне таке слово, для Ляшка стала смерть депутата Валерія Давиденка, який обирався по округу на Чернігівщині. Саме цей регіон завжди був базовим для Ляшка і тепер виграти вибори у нього там навряд чи комусь по силі. 

Олег Валерійович миттєво відчув момент і включився у кампанію, хоч Рада тоді ще офіційно не оголосила перевибори у 208 окрузі.

Ляшко підключив усі можливі ресурси, навіть такі несподівані, як підтримка Юлії Тимошенко. 

"Московська зозуля", як колись називав Юлію Володимирівну Ляшко, не тільки підтримала його публічно, але й поїхала агітувати за "головного радикала" на окрузі. Врешті помиритись було варто хоч би для того, щоб комфортніше проводити час в ефірах ТРК "Україна".

Така активність Ляшка мала позитивний ефект.  Уже в літніх соціологічних опитуваннях його партія впритул наблизилась до омріяної позначки 5% електоральної підтримки та шансу знову повернутись у вищу лігу української політики.

"Сила і честь". Таємничий Смешко

Однією із найбільших загадок президентських виборів 2019 року стало п’яте місце Ігоря Смешка. 

До 2019 року маловідомий широкому загалу спецслужбіст за досить короткий проміжок часу спромігся набрати 6,04% на виборах. Тоді Смешко зумів перегнати навіть одного з найвпізнаваніших депутатів – Олега Ляшка.

На той момент чи не головним двигуном піару Смешка був відомий інтерв’юер Дмитро Гордон, який без комплексів агітував за кандидата в президенти на всіх можливих майданчиках, а на парламентських виборах навіть очолив штаб "Сили і честі". 

Треба визнати, образ Смешка досить продуманий – старший поміркований чоловік з досвідом роботи у спецлужбах, має політичний досвід, орієнтується на пострадянську інтелігенцію віком 50+. 

Спеціально чи за збігом, але його імідж дуже нагадує образ Анатолія Гриценка. Але за рахунок новизни і підтримки різних медіагруп генерал-полковник Смешко обіграв полковника Гриценка. 

Щоправда, навіть Гордон не допоміг партії Смешка потрапити під купол Ради: за "СіЧ" проголосували лише 3,82% українців. Однією з основних причин такого низького результату на виборах був надто строкатий склад першої десятки партійного списку Смешка. 

Там був і колишній начальник Генштабу ЗСУ, якого звинуватили в держзраді, Володимир Замана, і ексдепутати "Самопомочі" Іван Мірошниченко, Олена Сотник та Ірина Сисоєнко, і глава Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. У першій десятці знайшлося місце і колишньому СБУшнику, і навіть митнику-підводнику. 

За останній рік рейтинг Смешка майже не змінився і коливається в межах плюс-мінус 4%. 

Людям, які звикли черпати інформацію з Інтернету, могло б здатися дивним – як це "Силі і честі" вдається утримувати позиції. Адже жодної активності Смешка в павутині не видно.

Відповідей на ці питання є дві. По-перше, сьогодні ніхто системно не працює проти Смешка і його партії. У його бік немає особливої критики конкурентів, та й зрештою Гриценко після парламентських виборів наче зник. 

По-друге, ніхто не скасовував фактор Гордона, який щотижня є гостем відразу кількох шоу на телеканалі Ахметова "Україна 24". Смешко рідше, але регулярно буває на "Україна 24". Останні тижні він постійний гість на шоу Савіка Шустера на каналі "Україна".

Але що більше доводиться спостерігати за потугами Смешка і його партії, то більше напрошуються аналогії з усе тим же Гриценком. Ніби відібравши у Гриценка виборця, Смешко автоматом отримав і його карму: бути правильним мужиком, який на виборах ніколи нікуди не проходить. 

Маленький віртуальний ШАРІЙат

Історія Анатолія Шарія починалась за часів Віктора Януковича як чергове політичне переслідування "жертви режиму". Власне, саме така історія дозволила тоді ще журналісту отримати політичний притулок в Європі.

От тільки і Януковича в Україні давно немає, і кримінальні справи проти Шарія закриті, а "блогер-бунтар" не квапиться повертатись на рідні землі.

Критики Шарія переконують, що він не повертається, бо його не відпускають комфортні житлові умові на іспанській вілі за три мільйони євро. 

Сам Шарій знайшов куди більш екзотичну причину залишатись за кордоном. Так званому блогеру здається, що його хочуть вбити. І не хто-небудь, а цілий президент Зеленський чи хтось із його оточення. Тому, мовляв, Шарій і не готовий приїхати в Україну.

Яка не є, але причина. Шарію її досить, щоб пояснити прихильникам, чому вони мусять виходити на вуличні сутички з різного роду "правими активістами", а він буде мотивувати їх на це з далекої Іспанії.

Власне, непереборна віра адептів робить партію Шарія більше подібною до окультної секти, ніж до партії в класичному розумінні. 

Його прихильники в повному розумінні слова активісти – здатні прориватись на прес-конференції Зеленського, змушувати його полемізувати із віртуальним Шарієм, коментувати абсурдні заяви Шарія, спростовувати його фейки, слухати його скарги – одним словом говорити про Шарія. 

Для лідера партії, яка існує тільки на словах, синхрони президента зі згадками прізвища Шарій не менш важливі, ніж для реальних політиків контроль над якимись заводами, відомствами чи потоками. Це ресурс, на якому існує весь його проєкт.

Потреба не дати себе проігнорувати, потреба мати нові згадки і коментарі заганяє Шарія в усе гостріші та все абсурдніші конфлікти з Зеленським і владою загалом. 

Чим гострішими будуть ці конфлікти, тим простіше буде мотивувати адептів, тим менш суттєвим буде місце власного перебування і тим більше аргументів матимуть спонсори з числа "колишніх", щоб продавати ресурс і його лояльність.

Правда, на щастя для української політики в електоральному сенсі Шарій приречений. Точно так, як і його антагоністи із правого радикального флангу, проєкт Шарія може працювати лише тараном для більш поміркованих і більш потужних гравців. 

Сам він навряд чи колись отримає владу. 

Умовно кажучи, чим більше Шарій відколе виборців у Зеленського, тим більше умовний колективний Медведчук їх підбере. Хоча назвати це перемогою для країни також дуже складно.

"Голос" у пошуках себе

"Голос" занадто довго визначався. Партія спершу втратила половину прихильників, потім лишилась без лідера і вже аж тоді вирішила, що переходить в опозицію. Коли це, по суті, перестало бути цікавим усім, крім них самих.

У період виборчої кампанії влітку минулого року "Голос" готувався стати частиною парламентської більшості разом зі "Слугою народу". 

Та коли стало зрозуміло, що вперше в історії українського парламенту з’явиться монобільшість, ці сподівання стали марними. Через неготовність до таких результатів виборів "Голос" довго не міг визначитися, де йому бути і з ким. 

"Ми називаємо це для себе словом "надпозиція". Тобто це не є ні опозиція, ні коаліція", – намагався пояснити цю ситуацію Святослав Вакарчук в інтерв’ю УП, коли ще бачив сенс бути депутатом.

Однак смислова невизначеність, помножена на бажання критикувати владу, зіграли з його партією поганий жарт. 

Спершу вони почали говорити в унісон з "Європейською солідарністю" Порошенка, ходити з ним на одні ефіри, одні мітинги та одні суди. 

І що активніше депутати "Голосу" критикували Зеленського, то менше виборець бачив різницю між ними і Порошенком. Тим менше залишалось аргументів підтримувати "Голос", а не Петра: "вони ж однакові, а Порошенко хоч пройде". 

Частина виборців перестала бачити різницю між "ЄС" та "Голосом", а інша частина  підозрює дві політсили у непублічному союзі. 

Але поки що головний удар партії Вакарчука наніс він сам, коли за рік роботи в парламенті оголосив про складання депутатських повноважень. 

Як зараз пояснити виборцю, що йому варто і надалі підтримувати партію, яку покинув її лідер?

Тож уже ніхто не здивувався, коли "Голос" пережив ще один складний момент пошуку себе – перетворення в партію активістів. 

На парламентських виборах партія Вакарчука позиціонувалася як сила молодих професіоналів із західною освітою і поміркованими поглядами. 

Як так склалось, що раптом усі ці юристи, менеджери і бізнесмени радикалізувалися, взяли в руки гучномовці і фаєри та вилізли на перевернуті міліцейські авта? Хтось пояснив це своєму виборцю? Та і як це пояснювати?

***

Розмір проблем не залежить від розміру рейтингу. 

Що великі, що малі партії в новій політичній реальності змушені були шукати своє місце. Кожна менша сила, як і великі гравці, мусить виборювати своє право спостерігати за політичною грою безпосередньо з поля, а не з лави запасних чи й узагалі трибун.

Поки що це вдається не всім, тож багато політичних команд з великою надією дивляться на літнє міжсезоння, як на шанс перевести подих, обдумати нову стратегію і, можливо, навіть прикупити в команду відомих зірок. 

Роман Романюк, Роман Кравець, УП

[UPCLUB]