Рабинович, Ложкин и почетный мэр Джулиани. Как под Киевом живет еврейское поселение Анатевка
У травні 2019 адвоката американського президента Дональда Трампа, Рудольфа Джуліані, раптово оголосили почесним мером української Анатевки. Утім, що таке Анатевка, нащо їй почесний мер і хто ним був до цього – в Україні мало кому було відомо.
Символічний ключ від міста він мав отримати в Анатевці 14 травня. Однак тоді він скасував візит в Україну й одержав його лише у грудні та далеко за її межами – в центральній синагозі Парижа, де з ним зустрівся засновник Анатевки, головний рабин України Моше Асман.
За рік після заяви про Джуліані Моше Асман, стоячи в тій самій Анатевці, розповідає "Українській правді", що познайомився з адвокатом Трампа в далекому 2005 році в Києві. Тоді Джуліані приїжджав на відкриття пам’ятника в синагогу Бродського.
На запитання, чому статус почесного мера надали саме Джуліані, Моше відповідає: "Хотів зміцнити українсько-американську дружбу". Нині, каже, що пишається почесним мерством Джуліані.
Попри те, що почесний мер Анатевки в Америці, вона вже 6 років росте і розвивається. Поселення на окраїні села Гнатівка виросло від одного дерев’яного гуртожитка і 20 перших родин до мініатюрного міста на понад 150 жителів.
"Українській правді" вдалося потрапити всередину закритого поселення Анатевка і своїми очима побачити дерев’яну синагогу, унікальну школу для дітей-євреїв, американські шкільні автобуси та місцеві площі.
Ми розпитали у засновника поселення, чому парк і корчма носять ім’я Вадима Рабіновича, які обов’язки у почесного мера Джуліані та при чому тут ексголова Адміністрації президента Борис Ложкін.
– Побудували там школу, садочок, один гуртожиток і ще будують… вони так бистро будують! На велосипедах їздять… я по чому знаю – вони ж з такими характерними зачісками, мужчіни то єсть, – розповідає про Анатевку таксист, який везе нас туди з Софіївської Борщагівки за 170 гривень. Сам живе за 3 кілометри від поселення.
– Знаю, що Абрамович до них приїжджає в гості, навіть там якось святкував день народження – це депутат Верховної Ради, ну цей з ОПЗ, ОПЗЖ.
– Може, Рабінович?
– Ой, тьху, Рабінович, – виправляє себе таксист і починає сміятися.
Зі столичної Борщагівки до Гнатівки – села на 300 людей, де розмістилося єврейське поселення Анатевка, – їхати хвилин 20. Анатевка буде одразу ліворуч від основної дороги, а більша частина Гнатівки – праворуч. Як пояснює Моше, Анатевка – це назва української Гнатівки, але на американський манер. Так, на його думку, впізнаваніше.
Він почав будувати Анатевку в червні 2015, на Сході саме йшли бої за Мар’їнку. Перші 20 родин заїхали вже за кілька місяців – 1 вересня. Люди, згадує він, бігли без нічого, їм доводилося купувати спідню білизну. Моше вже не пам’ятає 1 вересня 2015, але ділиться спогадами про інший день:
"Пам’ятаю, коли ми роздавали ключі в багатоквартирних будинках… Поки їх не побудували, люди жили в гуртожитку – у кожного була своя кімната, ми їх годували.
Коли ми побудували будинки, я їх зібрав, віддав ключі і кажу: "З сьогоднішнього дня ви не біженці більше, ви нормальні люди, самі їсте, працюєте, забудьте! Люди не повинні бути біженцями все життя"
З місцем розташування поселення у євреїв пов’язані дві важливі історії.
По-перше, у 1837 році тут поховали праведника Мордехая Тверського. Він йшов до Києва, розповідає Моше, відчув, що помирає і попросив себе поховати серед місцевої краси.
"Його поховали прямо в полі, і через 178 років, не знаючи, що він тут похований, я купую це місце!", – захоплено каже Моше.
По-друге, Гнатівку у своїх історіях про Тев’є-молочара описав єврейський письменник Шолом-Алейхем. За сюжетом, Тев’є – бідний єврей, дрібний торговець, який намагається видати п’ятьох дочок заміж, але з цього нічого хорошого не виходить. Згодом за оповіданнями Шолом-Алейхема поставили один з найвідоміших бродвейський мюзиклів "Скрипаль на даху", зняли кілька фільмів і поставили чимало вистав – зокрема, в українських театрах.
"Після цього для багатьох людей це місце стало легендарним. Бо люди в Америці, Канаді – не тільки євреї – виросли на відомому мюзиклі "Скрипаль на даху". Тому, коли дізналися, що це реальне місце – сюди всі посипалися, ми були у всіх газетах!" – з гордістю розповідає Моше.
Анатевка невелика – уся територія охоплює приблизно 5 гектарів, її можна порівняти з парком Шевченка, розташованим навпроти червоного корпусу КНУ.
Потрапити на територію поселення може не кожен – по всьому периметру сірий бетонний паркан в людський зріст. Вхід – одразу біля дороги, це металеві ворота, з внутрішнього боку яких чатує охоронець. Як жартують усередині – все, щоб захиститися від журналістів.
Слова, які дозволяють нам увійти: "Ми до Моше".
Моше Асману – 54 роки, 15 з яких він головний рабин хасидів України. Народився в Ленінграді (Санкт-Петербурзі), служив у Збройних силах Ізраїлю, приїхав в Україну працювати з дітьми з Чорнобильської зони. У 90-ті допомагав українським євреям повернути синагогу Бродського, а у 2014-му організував десятьом пораненим майданівцям лікування в Ізраїлі.
Він зустрічає нас неподалік гостьового будинку, куди разом з дружиною Ханою перебрався на час карантину. У Моше густа сивина і темно-сіра борода, на плечах традиційний сюртук, на голові – кіпа.
– Почнімо з останньої будівлі, яку ми побудували, – показує рукою на триповерхову споруду в центрі поселення. – Я назвав це реабілітаційним центром. На жаль, саме перед "короною" його добудували.
У нас перший поверх – медичні кабінети, їдальня. Інші поверхи – великі зали, кімнати для відпочинку.
Плануємо тут лікувати дітей з ДЦП, уже набрали навіть спеціальних лікарів – в Україні цього дуже не вистачає. Це не лише для місцевих – це для всієї України.
Навпроти центру мав бути ще ряд будинків для переселенців, але оскільки це місце з гарним краєвидом, його вирішили залишити під майбутній парк. Нині – з металевою аркою та великою дерев’яною альтанкою.
– Корчма у… – намагаємося прочитати напис на альтанці з відстані в кілька метрів.
– У Рабіновича! – допомагає нам Моше і починає сміятися.
– Узагалі ми тут побудували курінь, – продовжує він, – у нас є свято Суккот, коли треба жити 7 днів у курені, харчуватися тільки в курені. У цьому році він був заповнений людьми – їли цілий тиждень у курені й раділи! А потім я вирішив, що він стоятиме цілий рік – зробили з нього такий типу ресторан, але він ще не відкритий. Я таку назву вигадав "У Рабіновича".
Про Вадима Рабіновича, депутата "Опозиційної платформи – За життя", Моше каже: "Він нам допомагав". Сам Рабінович у коментарі УП називає те, що парк і ресторан носитимуть його ім’я, виключно виявом поваги до себе як голови Всеукраїнського єврейського конгресу.
"Я там сота вода на киселі. І вже точно не в десятці тих, хто допомагав Асману", – відповів депутат.
Духовним центром Анатевки є дерев’яна синагога – невелика двоповерхова дерев’яна будівля з квадратними та прямокутними вікнами.
– Це унікальна синагога, яку ми побудували з нуля, – Розповідає Моше. – В Україні нових синагог практично не будували – ремонтували старі. Але ми не просто відбудовували… Я попросив архітектора намалювати так, як було колись. І ось вона вийшла – така дуже тепла і дуже старовинна!
Синагога стоїть на місцевій площі Машкевича. Таке прізвище носить один з "великих друзів общини" Анатевки – казахстанський бізнесмен, експрезидент згаданого Євро-Азіатського єврейського конгресу Олександр Машкевич.
Саме на цій площі жителі поселення збираються на великі свята, які нині на паузі у зв’язку з карантином.
– Це Арон Кодеш – ковчег Заповіту, там знаходяться сувої Тори, – зайшовши в синагогу, розповідає Моше. – Тут моляться, але зараз ми здебільшого молимося на вулиці, поки епідемія. Я видав наказ молитися тільки на вулиці, щоб не було ніяких контактів.
У невеликому приміщенні, значно меншому за типову православну церкву в маленькому українському селі, – кілька дерев’яних столів, стільців і шафи зі священними книгами. Праворуч від дверей – рухомі ширми, якими відокремлюють місце для моління жінок. Діти можуть молитися будь-де.
На одній зі стін висить табличка з прізвищем президента Єврейської конфедерації України, екскерівника Адміністрації президента Петра Порошенка Бориса Ложкіна. Про нього, як і про Рабіновича, Моше каже: "Він нам трохи допоміг".
Ложкін у розмові з УП ділиться, що допомагав Анатевці фінансово, утім точну суму не називає.
"Я підтримую цей проєкт уже не перший рік і вважаю, що Анатевка – це одна з найпотужніших цікавинок, єврейських проєктів з відновлення традиційного українсько-єврейського життя. Анатевку не можна уявити у Західній Європі.
Думаю, це буде місце єврейського життя на мапі світу, куди віруючі євреї і не тільки євреї будуть їздити. Тобто вони їздитимуть не тільки в Умань, а й в Анатевку", – ділиться Ложкін.
Що навряд зустрінеться у типовій православній церкві – на другому поверсі синагоги працює швейних цех. Піднімаємося до нього вузькими дерев’яними сходами ліворуч від входу.
– Покажіть костюми наші, готову продукцію! – розпоряджається Моше.
За працівників тут як жителі поселення, так і місцеві з Гнатівки – разом шиють захисні костюми для лікарів. З початку епідемії зробили таких більше тисячі штук, до лікарень передають безоплатно. А віднедавна почали виготовляти захисні плащі та сумки з лейбом Anatevka super coat ще й на широкий загал.
Збоку від синагоги – хедер, релігійна школа для хлопчиків. Вона вже кілька місяців як зачинена через карантин, усі уроки проводили в Zoom. Таку ж будують для дівчат.
Між хедером та синагогою стоїть невелика будівля із запахом свіжозрубаного дерева – майстерня.
Всередині кілька широких столів, приладдя та готові вироби – кораблі, скарбнички для пожертв, футляри для мезуз. З часом їх планують продавати через інтернет-магазин. На окремих полицях – невеликі машинки, зроблені руками найменших жителів поселення.
Особливо тут пишаються власноруч виготовленими дверима для одного з музейних будиночків на території Анатевки. Над ними працювали 10 днів, розповідає житель Анатевки В’ячеслав, який працює у майстерні.
– Ми з Луганська переселенці, – продовжує він без будь-яких запитань, – тут з моменту заснування, з осені 2015. Ми перші жителі Анатевки.
Ми приїхали, був тільки дерев’яний гуртожиток – стіни… Узагалі ми спочатку жили в таборі у Шполі, колишньому піонерському, ще радянських часів. Нас було людей 50 з Луганська. Потім приїхали сюди, побудували гуртожиток, з часом дали комфортні квартири, осіли тут, повністю змінили спосіб життя.
– Чи хотіли б ви повернутися в Луганськ після закінчення війни?
– Ні, хоча там залишилися дві трикімнатні квартири (сміється), стоять пусті, ще їх не продали, коштує все копійки. Уже все зовсім інакше, не хочеться до старого повертатися.
– Анатевка – дім?
– Так, звичайно. Тут житло, тут сенс життя уже з’явився.
Біля одного з житлових будинків стоїть кілька справжніх американських school buses – подарунок зі Штатів. Автобуси мали привозити на навчання школярів, які вчаться в Анатевці, але живуть за її межами – у Києві та на його околицях.
– Але, на жаль, вони у такому стані… фактично не їздять, дуже шкода, – зі щирим сумом каже Моше. Зараз їх хіба орендують для кінозйомок.
Щоб побачити світську школу Анатевки, а також садочок, розташований у тій самій будівлі, треба повернутися на початок поселення. Туди йдемо разом з дружиною Моше, Ханою.
– Те, що ви зараз побачите, – неймовірна праця всього колективу та батьківського складу, – каже вона, піднімаючись сходами, – тут усе зроблено з великою любов’ю.
Перше, що спадає на думку: такі слова про своє дітище говорить кожен творець. Утім, після побаченого їй важко не повірити.
– У нас є банківська система, будь-яка оцінка переводиться на внутрішні гроші, – каже Хана біля шафи з прозорими дверцятами. – Ось магазинчик – раз на день він відкривається, діти можуть купити собі якісь солодощі, випічку, інші речі. Окрім того, якщо вони забули зошит, ручку – вони зобов’язані піти і витратити кошти на те, що вони забули. Це ніби штрафні санкції.
Усього в школі та садочку трохи більше 200 учнів, класи невеликі – до 10-15 учнів. Цьогоріч 8 і 11 класів не буде – з різних причин, каже Хана, зокрема, бо люди переїжджають жити закордон.
– Стало погано економічно – народ їде в Ізраїль, – каже Хана.
– А з Ізраїлю повертаються?
– Рідко дуже.
У школі Анатевки вчитися тут можуть тільки єврейські діти, працювати вчителем – будь-хто.
– Ми дуже новаторська школа, – спокійно і впевнено каже Хана. – Якщо в четвер ввели карантин, то в п’ятницю у нас майже весь склад вийшов у Zoom-режимі. І ми так його відпрацювали! Я чула, що з цим режимом узагалі мало хто впорався.
Кожен кабінет школи облаштований у стилі предмету, якому там вчать – до класу англійської треба заходити через червону британську телефонну будку, в класі історії своя дерев’яна палуба і маяк, у класі біології та хімії – власноруч зліплені Голанські висоти. У центрі школи – простора їдальня зі скляним дахом.
Все, що створено в школі, – не про гроші, каже Хана, і кілька разів повторює, що грошей у закладу зовсім небагато. Розповідає, що частина меблів дістається після закриття закладів, одна з останніх пропозицій – зал гральних автоматів віддав червоні крісла, столи з перегородками і комп’ютери. Тепер це клас інформатики.
– Мій чоловік говорить про подароване Богом, а я ще додаю, що треба мріяти. Бо мрії матеріалізуються.
У нас була історія, після якої в житті школи стався переворот. Коли ми сюди переїхали, не було жодного сучасного телевізора, тобто було кілька старезних – з такими великими "задніками" і місцями для касет. І одна з учительок вирішила купити телевізор у клас, почалися розмови з батьками, вона зібрала якусь суму грошей.
А в мене був гість, я показувала школу і кажу – ось цей клас почав мріяти, вони у своїй мрії хочуть телевізор. Виходжу, а мені кажуть: "Почекайте, я тут зібрався поїхати дітям купити горішки, але тримайте ви – якраз на телевізор вистачить".
***
Сьогодні Анатевка змінюється.
Переростає з гуртожитку та спільноти в "історично-освітньо-культурний проект", як каже Моше.
Всі квартири у поселенні зайняті. Гуртожиток, попри зменшення потоку біженців, теж. Тепер у ньому приймають тих, хто опинився у скруті, зокрема втратив роботу під час карантину.
В поселенні будують хедер для дівчат, дитячий будинок і парк. Мріють про велику синагогу.
"На чудо не можна покладатися, але коли воно трапляється, ми не відмовляємося, – каже Моше.
І коли почалися всі події на Сході, у мене питали українці, думали, що я все знаю – скажіть, що буде з Україною? Кажу, я не пророк, але бачите – я будую, отже, усе буде добре. Будівництво пов’язане з майбутнім.
В Україні, попри кризу та епідемію, усе будується – будинки… – на цих словах позаду нас вмикається дриль, – бачите, це знак".
Ольга Кириленко, УП
