Столичные козы, или Как киевлянка пошла против системы и сохранила землю предков
Адрес, по которому живет киевлянка Наталья Юрченко, через поисковик Google Maps не найдешь.
Частный дом под номером 12 – все, что осталось от улицы Батуринской на левом берегу столицы.
До середины 20 века здесь был один из хуторов. Начиная с 1980-х, его стерли с карты сначала советские, а затем и современные высотки.
Участок земли в 63 сотки, которому посвятила всю свою жизнь Наталья Юрченко, спрятался на углу улицы Ахматовой и проспекта Григоренко.
Дом, где она живет, достался ей от деда. Он переехал из Полтавы в Киев, спасаясь от голода в 1947-м. Возводил мост Патона, живя в землянке, которую вырыл в районе современных Позняков. Позже отстроил себе там хоть и скромное, но настоящее жилье.
Сегодня двор Натальи Юрченко со всех сторон окружают высотки. Он находится в овраге. В "яме", как тут говорят.
Сочетание нового и патриархального настолько контрастно, что в 2015-м документалисты из Чехии сняли фильм "Яма". Сделав из Юрченко, борющейся за привычный ей образ жизни, звезду кинофестивалей.
"Люди гавкалі"
"Батурінская,12" – написано на воротах грязно-бордового цвета.
– Хто писав? Євка, йди сюди! – по-доброму вычитывает свою внучку пенсионерка Наталья Юрченко.
– А як треба? – улыбается девочка.
– Ба-ту-рин-ська! – смеется женщина. – Пропустила м’який знак. Та ще "я" в кінці вставила. Шо то за москальська мова, а-ха-ха?! Значить, так – взяла і перєдєлала.
Вам в інтернеті не показали, як треба? Замість лайок лучше б навчались, як писати.
– Лайків, бабуля. Лайків, а не лайок! – снисходительно поправляет внучка.
Во время карантина девятилетняя Ева отдыхает у бабушки, которую друзья прозвали просто – Дмитриевна.
Недруги периодически жалуются на женщину и на ее животных властям.
У Натальи Юрченко большой огород, около ста кур, пять коз, шесть козлят и 15 кроликов.
Щебет птиц, истошный крик петухов и запах цветущей сирени – эту идиллию не могут омрачить даже нависающие со всех сторон многоэтажки Позняков.
Несколько лет назад у Юрченко было пару десятков свиней. Но их, по словам хозяев, выкосила африканская чума.
На радость жителей высоток, которые прятались от сельских благовоний за наглухо закрытыми окнами квартир, свиней умертвили. И увезли прокаженные туши в неизвестном направлении.
Сегодня, в эпоху пандемии, у оставшихся в яме животных дела идут куда веселее.
– Люди гавкалі раніше, – поясняет Дмитриевна. – По-перше, кози какають на тротуари. По-друге, обгризають дерева, падлюки.
Ще на мусорний бак можуть залізти, стрибати там. І машини, чесно кажучи, того, рогами… А козенята – на капот, а-ха-ха!
Зараз всі сидять в чотирьох стінах на карантині. Тому ніхто моїх кіз не трогає.
Хиллари Клинтон, Вухань и Пьер Безухов
– Мені повєзло – є свій особняк. Бідні люди, що ховаються по своїх кімнатах! Хоч з вікна вистрибуй. Да не дай Бог, сиділа б зараз в такому курятнику! – показывает хозяйка столичной фермы на обступившие ее высотки.
В свои 66 лет Наталья Юрченко пышет здоровьем.
Она много шутит, заливисто смеется и источает оптимизм. Такой Юрченко, по ее же словам, сделала своя земля. Разменять ее на квартиру в многоэтажке она не захотела.
Юрченко закончила Киевский политех. Но посвятила свою жизнь не профессии инженера-технолога, а дому и участку, которые оставил после себя ее дед-мостостроитель. Тут она вырастила четырех детей и нянчится теперь с внуками.
Сегодня "яма" – небольшой хуторок с несколькими постройками, в которых живут разные люди. Среди них бывший муж Натальи, Михаил Иванович. К нему она обращается с почтением – "Дед".
Есть тут и Славик, супруг нынешний, которого Дмитриевна называет ласково – "Котяра".
В одном из домиков подворья нашли приют малозаметные арендаторы, бросившие пить и уверовавшие в Бога.
Жители окрестных высоток, скучающие за сельской романтикой, спускаются в "яму" с детьми, чтобы поиграть с козами.
– У нас выпускной в детсаде накрывается медным тазом из-за карантина, – жалуется одна из столичных госслужащих, пока ее шестилетняя дочь Алена устанавливает контакт с животными.
– А ну, йдіть сюди, засранці! – зовет козлят Наталья Юрченко.
– Как их зовут? – спрашивает Алена.
– Ніф-Ніф, Нуф-Нуф, Наф-Наф, – шутит хозяйка. – Якщо чесно, я їм клічкі не даю. Є коза №1, коза №2, коза №3.
– Нє, я їм придумала імена. Треба в блокноті подивитись, – вступает в разговор Ева, внучка Натальи, бежит в дом, и возвращается через минуту. – Ось... Цей чорний – Чорнуха. А білий – Біллі.
– Білл Клінтон, – смеется Юрченко. – А це хто? Мабуть, Хілларі Клінтон, а-ха-ха!
– Ні, це – Вух, – отвечает Ева.
– Вухань! - продолжает юморить бабушка.
– Ухань? – уточняет внучка.
– Ні! Вухань – значить з вухами. А ось цей не може бути Вухань. В нього вух немає. О! Це, значить, будет П'єр Безухов.
"Грип, тьфу! Просто сором!"
Мозолистые, увитые венами руки Натальи Юрченко красноречивей любой трудовой книжки.
Живя среди столичных высоток, она продолжает работать на земле. Но, несмотря на простоватый, сельский вид, слывет большой эстеткой.
Она любит отдыхать на море, три раза бывала в Шарм-эль-Шейхе.
– В мене дуже багато тут роботи, але я овочі не виращіваю, – признается она. – Позор мені, а-ха-ха!
Мене всі упрєкають, що нема тут ні моркви, ні картоплі. Тільки трохи зовсім помідорчиків буде цього року. Для Вовки, сина.
Я квіти люблю, розумієш? Сьогодні півдня розсажувала дельфініум. Тюльпанів багато. Форзиція жовта квітне. Ще я увлєклась хвойними.
– Капуста – це не цікаво взагалі, – продолжает она. – Мені її бомжі приносять з мусорників супермаркетів. Ти подивись – хіба можна таку викидати?
Вони там списують цибулю, лімони, горіхи, картоплю...Все кидають в упаковках.
До карантина кормить домашних животных было проще. В окрестных детсадах и школах Юрченко бесплатно забирали помои и объедки.
– Тепер нас бомжи виручають, – объясняет пенсионерка. – Всі прийомки на районі позакривали. А бомжам надо брать на випівку якісь гроші. От і несуть нам овочі, лушпайки, хліба полно. Даю їм десь 50 гривень за раз.
С объедками для курей и кроликов регулярно помогала и подруга Натальи, живущая в соседней высотке. Пока не оказалась в жесткой изоляции.
– Телефонує вона мені, – вспоминает Юрченко. – В неї діти, знаєш, такі вже – благополучні.
Вона говорить: "Наташа, приїхала донька. Цим… як його… антисептиком обробила всю кімнату. Та закрила мене, сказала не виходити на вулицю. Я навіть сміття не можу винести. Оце зараз кину тобі з п'ятого етажа кульок з лушпайками. Прийди, забери!".
– Ну хіба це корисно – сидіти в чотирьох стінах, скажи? – возмущается Наталья Юрченко. – В таку епідемію треба робити що корисно, правда? Що повишає твій імунітет, дає тобі радість. Заставили людей жити з останніх сил в состоянії роздраженія.
Грип, тьфу! Просто сором!
"Зараз менти стали меньше гоняти"
Наталья Юрченко получает пенсию 1 500 гривен.
– Якось тримаємося! Яйця продаєм, молоко та розсаду. Зараз менти вже стали меньше гоняти. А раньше реагували, як отой бик на червоне, – делится Юрченко.
Она с упоением рассказывает историю, как в конце марта пришла на рынок "Славутич", закрытый на карантин.
– Я одна вилізла туди торгувати, – смеется она. – Приїхали поліцейські. Закинули мою розсаду в багажник та поїхали, уявляєш?
Полуниця там була низкоросла, гвоздичка, армерія, мшанка. І корзинка яєць. Все, падлюка, в машину закинув! Прям так нахально. Тільки високоросла смородина не влізла.
По словам Юрченко, полицейские собирались просто уехать. Но она заставила их выписать админпротокол за торговлю в неустановленном месте.
– Поїхала через декілька днів в райвідділ, щоб спитати: "Де ж моя розсада?". А там закрито все. Один тільки постовой телевізор дивиться. Він мені: "Йдіть до адмінсуду, ваші матеріали вже там", – рассказывает пенсионерка.
– Я бігом до суду, щоб ознайомитися з матеріалами, – продолжает историю Юрченко. – А там говорять, що нічого не отримали.
Вертаюсь я в равідділ та прошу "книгу скарг". Тобто як?! Розсаду забрали, а штрафу нема? Мародьорство!
Зараз ми розкручуємо цю епопєю проти дарницької поліції. Там же ж авгієви конюшні, які розчищати треба.
С каким-то детским задором Юрченко обещает судиться с полицией.
– Я цю справу так просто не залишу, – улыбается она. – Знаєш, скільки вже у мене тих судів було? Мій адвокат навчив мене не боятися зіпсувати відносини з правоохоронцями та владними органами, а-ха-ха! Я їх не боюся.
Раніше я навіть не розуміла, яку важливу роль суди займають в нашому житті. Без судів зараз ніяк. Так шо нам потрібне справедливе правосуддя.
Помимо всего прочего Юрченко пытается раскрутить, как она говорит, "дело озера Святище".
– Донька моя, Машка, там построїлася. Живе в хаті вже кілька років. Таке гарно озеро було. А зараз там всі – менти, податкова, прокуратура. Забудували берег і доступу до нього нема.
Ми масу заяв подавали по самозахвату берегової лінії. Вони закривають провадження, а ми знов скарги подаємо, а-ха-ха!
"Весна, а всі без настрою ходять. Схаменіться!"
– Я завжди проти системи йду, – говорит о себе Наталья Юрченко, и, в общем-то, не преувеличивает.
Она прошла Майдан, участвовала в акциях против Порошенко, поддерживала Саакашвили и голосовала за Зеленского. Теперь называет реакцию власти на коронавирус раздутой и не адекватной.
– Слухай, заражаюсь же я! – приводит она свои доводы. – Маю я право ризикувати своїм життям?! Ну, не хочу я сидіти у хаті. Хочу вмерти від коронавірусу, а-ха-ха!
А якщо я когось можу заразити, просто не підходьте. Уйдіть від мене всі! Вам сказали сидіти в чотирьох стінах – сидіть. А я спілкуюся з такими же безбашеними, як сама.
Та не вірте всьому цьому! Слухайте Уляну Супрун. Вона не дурна.
Вірус, тьфу! Нікого вже війна не цікавить, а? А корупція? Медреформа? В нас дуже багато проблем.
На вопрос, какова роль во всем этом президента Зеленского, Юрченко отвечает: "В мене на городі непочатий край. Дурдом! Такий само в Україн дурдом. У тебе все заросло сорняками, тебе ніхто не слухає, той робить неправильно, і все ти маєш один контролювати. Систему не так легко зламати".
Хлопоча по хозяйству изо дня в день, оптимистка Юрченко все еще надеется на благоразумие власти.
– Сподіваюсь, що карантин 24-го закінчиться. Тоді ще щось можна буде врятувати. Ми сильно відкотилися назад. Люди без роботи, без грошей сидять.
І хто це там говорить продлівати карантин, а? Чую, що це все Аваков. Точно він! Це ж може бути поліцейська держава. Але наших людей не обдуриш. Якщо, рєбята, ми Порошенка скинули, то що, Авакова не розкусимо?
Глядя на улыбку Натальи Юрченко кажется, что хорошее расположение духа эта киевлянка не потеряет, даже если карантин затянется на полгода.
Она продолжает черпать энергию из дедовской земли, которую покинет разве что в гробу.
Но пока есть время, Дмитриевна кайфует от каждого прожитого дня.
Прощаясь, она на несколько секунд становится почти серьезной. Но заканчивает общение своим фирменным смехом.
– Люди, ну що це таке? Весна, а всі без настрою ходять. Коли таке було? Схаменіться! Весна – то завжди було щастя, а-ха-ха!
Евгений Руденко