Страх и смерть в "Изоляции". Как пытают людей в подвалах Донецка
"Ізоляція" – тюрма бойовиків "ДНР". Люди, яким довелося туди потрапити, називають її катівнею, концтабором та навіть пеклом.
З їхніх слів, практично в центрі Донецька терористи не просто знищують фізично, а виснажують морально. Аби отримати зізнання, б'ють, катують електричним струмом, а потім щодня знущаються – змушують важко працювати, імітують розстріли та ґвалтують на очах в інших.
За п'ять років існування цього "закладу" у ньому побували кількасот людей – як бойовиків, так і місцевих жителів, підозрюваних у шпигунстві на користь України. Зокрема, 28 місяців терористи утримували журналіста і блогера Станіслава Асєєва.
Більшість воліють не згадувати про пережите. І не лише тому, що спомини нестерпні, а головне – аби їхні рідні не дізналися зайвих подробиць. Проте опитані УП колишні заручники погоджуються, що правду важливо зафіксувати, аби рано чи пізно кати були покарані.
Саме тому вони детально, хоча іноді й анонімно, описують приміщення тюрми, умови утримання та називають прізвища тих, хто їх вбивав.
Ізольоване мистецтво
Донецьк 23 квітня 2014 року. У центрі міста вже майорять російські триколори, бойовики знімають з будівель українські прапори, приміщення Донецької обласної держадміністрації – під контролем невідомих озброєних людей.
А за десять кілометрів від центру, на базі арт-платформи "Ізоляція", відбувається перший український літературний фестиваль, на який приїхали письменники, художники, кіномитці з усієї України: Мирослав Маринович, Ірена Карпа, Юрій Винничук, а також іноземні гості.
Серед останніх – британська журналістка та письменниця Лілі Хайд.
Нині вона згадує, як між дискусіями поїхала під будівлю Донецької ОДА – побачила ображених людей, які повторювали, що їх у Києві не чують.
"Натомість фестиваль був острівцем культури. Тоді всі сподівалися, що ситуацію можна змінити за допомогою мистецьких акцій, без пропаганди", – згадує вона.
Арт-проект "Ізоляція" розпочався 2010-го на території колишнього заводу з виробництва ізоляційних матеріалів. Відтоді ініціативна група організувала десятки зустрічей та виставок. Чи не останнім заходом став літературний фестиваль.
"У той час ми хотіли показати: люди, які захоплювали будівлі, не представляють увесь Донецьк. Поки одні на площах кричали "Росія! Росія!", інші – говорили, що Росію у Донецьку ніхто не чекає.
Донецьк – це українське місто, у якому всі можуть вільно спілкуватися та обмінюватися думками", – розповідає Михайло Глубокий, директор з розвитку та комунікацій фонду "Ізоляція".
Він згадує, як для балансу думок запросили взяти участь у фестивалі Федора Березіна, проросійського донецького письменника. Той писав, що Радянський Союз виграв холодну війну.
"Мала ж бути дискусія. Ми не знали, що Березін вже став "заступником міністра оборони "ДНР", – додає Михайло.
"Вони демонстрували папірець, у якому було записано: вісім заводських гектарів тепер належать "ДНР", – продовжує Глубокий. – Заявили, що розміщуватимуть на "Ізоляції" гуманітарну допомогу з Росії, але нам дозволять працювати поряд.
Звісно, ніхто не збирався брати у цьому участь – адміністрація "Ізоляції" заявила про захоплення, тож незабаром бойовики всім заборонили вхід на територію заводу. Більшість майна та колекції залишилися там".
Одним з організаторів захоплення "Ізоляції" митці вважають Романа Лягіна, голову так званої ЦВК "ДНР", а до того постійного відвідувача виставок. Саме він та Станіслав Слєпньов на прізвисько "Монгол" (останній до війни очолював організоване злочинне угруповання, яке увійшло до так званого "Центру спецоперацій" бойовиків) керували процесом 9 червня.
База бойовиків
Після захоплення майданчик для відкритих дискусій перетворився на закритий таємний об'єкт "Міністерства держбезпеки ДНР", де концентрувалася не лише гуманітарна, а й військова допомога з РФ – зберігалася зброя та техніка, перебували військові.
А ще там незаконно утримували людей.
"Сьогодні назву цього місця у Донецьку не хочуть вимовляти вголос. Навіть якщо хтось зі знайомих туди потрапляє, родичі говорять: "туди, де зникають люди". Це, дійсно, прокажене місце, страшне", – говорить мешканка Донецька.
Олег – з Маріуполя, його звільнили під час обміну 29 грудня 2019 року. Він на прохання УП малює умовний план території.
Починає з приміщення заводської контори. Саме тут на першому поверсі бойовики обладнали камери. Спочатку їх було п'ять, згодом додалися ще три. У кожній могли перебувати від чотирьох до 20 осіб.
"Заґратовані вікна виходили на вулицю Світлого шляху. Аби ніхто не бачив, що відбувається усередині, скло вкрили білою фарбою. Ліжка – саморобні, зроблені із залізних кутків, накритих дерев'яними дверима та матрацами. Скрізь – відеонагляд. За нами спостерігали 24 години на добу", – розповідає колишній заручник.
Ще одна камера – у підвалі.
"До неї потрапляли майже всі, кого утримували на "Ізоляції", – продовжує колишній заручник. – Хтось сидів там рік, хтось – від кількох тижнів до місяця.
Підвал – це страшно. Питної води дають мало, у туалет не виводять. Весь час гудуть величезні вентилятори. Від їхнього шуму та нестачі повітря нестерпно болить голова. Ніколи не знаєш, котра година, і який взагалі день".
На другому поверсі – приміщення, де жила охорона і так зване керівництво.
Праворуч від контори – інша будівля. У часи мистецького життя там відбувалися різні акції, працювало кафе. Там бойовики відкрили для себе їдальню. У підвалі під нею – влаштували кімнату для допитів.
По вулиці навпроти – ангари з військовою технікою, склади з пальним, приміщення для зберігання зброї.
"Я бачив танкові снаряди, артсистеми калібру 122 та 152 мм. По сорок-п'ятдесят ящиків кожних. Якщо туди щось випадково прилетить, знесе всю "Ізоляцію" одразу", – каже Олег.
Звільнені заручники розповідають, що на "Ізоляції" час від часу тренувалися бойовики.
"Вони приїздили з "Озера", бази так званих сил спеціальних операцій, якою командував колишній "оплотівець" Василь Євдокимов з позивним "Ленін", – розповідає ще один колишній заручник Олександр. – Молоді люди віком від 20 до 30 років, їх видавав російський говір. Але нас для них не існувало – коли ми працювали, вони не звертали увагу".
Майже всі утримувані на "Ізоляції" залучалася до примусових робіт. Коли бойовики їхали на навчання чи передову – вантажили зброю, збирали металобрухт, будівлі розбирали на цеглу, щодня прибирали подвір'я – чистили від снігу, пилу, листя, працювали на кухні, доглядали свійських тварин. Тільки свиней бойовики тримали біля двохсот, а ще курей, качок, індиків, нутрій.
А ще відмивали підлогу та стіни після тортур.
Щоденні знущання
"До 5-ої "хати" його", – почув я. Куди саме – не розумів, бо весь час був з пакетом на голові, – згадує Станіслав Печонкін, колишній цивільний заручник з Горлівки. – Почув, як відчиняються двері. Розумів, у кімнаті навколо є люди.
Пізніше дізнався, що правила такі: коли двері відчиняються, потрібно розвернутися обличчям до стіни, закласти руки за спину, вдягнути пакет.
Мене поставили "на ластівку" – позу біля стіни з широко розставленими ногами та руками. Стояти важко – руки одразу затікають.
Той, що привів, сказав співкамерникам мене пресувати – не давати їсти, пити, спати. Час від часу хтось бив по ногах та ребрах, запитував, як я співпрацював з СБУ, шпигував та розкривав таємниці "ДНР".
А Печонкін і справді співпрацював зі Службою безпеки України. Ще за рік до свого "арешту" – у 2014-2015 році – розповідав, що відбувається в окупованій Горлівці. Проте у заручники потрапив через випадкове фото, яке зробив на вулиці.
Зрештою, Станіслав вирішив зізнатися. З нього зняли пакет, посадили за стіл. Тоді він побачив, як виглядала камера: у ній було вісім людей – четверо шпигунів та диверсантів, ще троє – місцеві підприємці, які підтримували "республіку".
"Аби утримувані краще згадували, їх водили до "кафетерію" – кімнати для допитів, – пояснює Станіслав. – У підвалі стояв "тапік" – армійський телефонний апарат, за допомогою якого бойовики генерували електричний струм.
Людину заводили до приміщення, примотували скотчем та харчовою плівкою до спеціального столу. Рухатися було неможливо. Приєднували дроти до пальців ніг або рук, п'яток, мочок вух. Найстрашніше, коли до анального отвору або статевого органу, жінкам – до грудей.
Відчуття від цих "процедур" ні з чим не можна порівняти…
Схоже на те, як усе тіло пронизує одна, але дуже сильна судома. Пекельний біль. На згадку про нього на тілі залишаються глибокі опіки. Люди часто не витримують – втрачають свідомість. І всі дуже швидко розповідають про свою діяльність, вигадують те, чого ніколи не робили, аби лише скінчити цей жах".
Поряд у підвалі завжди був лікар. Чи людина, яку вважали медиком. Він, зі свідчень колишніх утриманих, реанімував при втраті свідомості – давав нашатир та навіть шоколад.
"У них вбити цілі не було, на цьому етапі було важливо отримати покази", – переконаний Олександр.
"Начальник" дивувався, чому я не втрачаю свідомість. Інші – кілька разів за "сеанс", а я – жодного. Не хотів відкривати таємницю, що вчився у технікумі на електрика, і вже переживав таке у житті.
Знав, що вбиває струм, який проходить крізь серце. Тому і не боявся. Інші втрачали свідомість від страху", – каже Олег.
"Якби вибили покази та припинили знущатися – це одне, а так нам влаштовували щоденний моральний та фізичний терор. Пам'ятаю, чуєш кроки по коридору і думаєш: "Аби не за мною".
Відчиняються якісь залізні двері і вихоплюється жертва. Б'ють кулаками, ногами, бейсбольною битою, прикладом. У камерах, у коридорах, на роботах. Вдень та вночі. До зламаних ребер та втрати свідомості. Деякі не витримували. Але ані імен, ані прізвищ загиблих ми не знаємо", – говорить Олександр.
Печонкін згадує, як його заради забави виводили на подвір'я у холодну пору року, геть роздягали – спочатку били, згодом зі словами "ти – брудний" обливали крижаною водою з пилососа для миття машин. Причому це робили як наглядачі, так і деякі утримувані.
"Свої – так зване "ополчення", співробітники "міністерств" та інші – представляли собою справжнє м'ясо, тренувальний матеріал, який можна буквально забивати в підлогу, не переймаючись наслідками".
При цьому, зі слів Асєєва, "адміністрація" "Ізоляції" добре розуміла, що за знущання над своїми її не покарають.
"Ізоляція" була для мене важким випробуванням, бо коли ти чуєш, що над кимось знущаються – як розмотують скотч, як люди кричать, стає дуже страшно. Страшно від того, що ти нічим не можеш зарадити.
Тільки садисти можуть спокійно все це чути та бачити. А такі якраз і були на "Ізоляції", – каже заручниця Валентина Бучок, звільнена у грудні 2017 року.
"Палич"
Головним на "Ізоляції" тривалий час вважався бойовик з позивним "Палич" або "Перший". Саме так називали його між собою терористи. Бранцям доводилось чути і його, можливо, справжнє ім'я – Денис Павлович Кулік (Куліковський).
Після звільнення деякі заручники побачили його фото. Щоправда, на єдиній доступній світлині "Палич" значно молодший.
"У 2017 році йому було приблизно 35 років, але виглядав він жахливо. Між собою ми називали його тюлень – огрядний, з набряками, можливо, від постійного вживання алкоголю, з залисинами", – описує бойовика Валентина Бучок.
Печонкін знає про нього трохи більше:
"Жив у Курахово, у 2014-му приєднався до бойовиків. До того працював чи то у СІЗО, чи то у колонії. Знав усякі блатні речі, намагався влаштувати порядки зони. Коли випивав, прокидалися садистські звички.
Був поведений на темі гомосексуалізму. Постійно шукав таких чи призначав серед нас. Зарахував до "найнижчої касти" "опущених" чи "ображених" кількох людей. Гидко про це розповідати. Прізвища називати не буду.
З такими людьми не можна було вітатися за руку, їсти за одним столом. Їх навіть бойовики не мали права бити руками. Як покарання могли покласти з ними поряд спати".
Станіслава Печонкіна протримали на "Ізоляції" до кінця серпня 2017 року. Через поганий стан здоров'я хлопця перевели до донецького СІЗО.
"А напередодні у "Палича" був день народження, – згадує він. – Святкування тривало кілька тижнів. Але апофеозом знущання стало 12 серпня 2017-го – тоді нашу восьму камеру водили на розстріл.
Усього людей десять. Спочатку змусили усіх співати пісні для гостей Палича: "Вставай страна огромная", "Ты со мною забудь обо всем", потім почали бити.
"Перший" та його гості, зокрема й "лікар", сиділи за столом. Згодом Палич вигукнув: "Розстріляти!" Поставили на коліна. Конвоїр клацнув кілька разів – пострілу не було. Гостям почали наливати".
"Палич" керував "Ізоляцією" до лютого 2018 року. Після чергового побиття одного з ув'язнених, його відсторонили. Замість нього керувати поставили росіянина з позивним "Кузьміч" та заступника "Палича" Юру-танкіста.
Співпраця з бойовиками
У різний час на "Ізоляції" одночасно утримували від десяти до 70 людей. А охороняли їх п'ять-сім тюремників.
"Серед утримуваних були такі, що співпрацювали з адміністрацією. Приміром, у мій час це були двоє підприємців – Андрій та Валентин. Після звільнення я запитувала про їхню долю у СБУ, адже знаю, що ці люди були звільнені і перебувають на контрольованих територіях.
Проте отримала відповідь, що наведені мною факти причетності їх до катувань не підтвердилися", – розповідає Бучок.
Але найчастіше, коли йдеться про співпрацю з адміністрацією, називають прізвище Євгена Бражнікова. Приміром, Печонкін каже, що саме Бражніков обливав холодною водою та бив задля отримання зізнань.
"Досі чую голос: "Олег, я к тебе иду", – каже останній. – Саме Бражніков у камері своєю рукою записував мої "зізнання" – ці папери я бачив у матеріалах "справи".
"Ми з Бражніковим працювали на кухні. Моїм завданням було тягати величезну каструлю з кашею від камери до камери під час обіду. Коли ми приходили до однієї з них, де сидів "опущений", той, перш ніж отримати баланду, мав говорити фразу: "Гражданин начальник, (звертаючись до охоронця) разрешите мне сделать своему другу подарок на Новый год – куртку". "Другом" він називав Бражнікова.
Зрештою на Новий рік хлопець мав віддати куртку. Бражніков забрав її, поклав у себе у камері", – додає Олег.
"У 2014-му став активним учасником "руської весни", активно допомагав проросійським мітингам, нападав на учасників проукраїнських акцій. Зокрема 13 березня, коли був вбитий Дмитро Чернявський", – розповідає Станіслав Печонкін.
"Тоді Бражніков забрав у мітингарів червоно-чорний прапор та застелив ним зливний бачок у своєму туалеті, мовляв, тут йому і місце. Євген сам про це розповідав на "Ізоляції". Я пізніше знайшов це і в інтернеті.
Окрім того Бражніков активно спілкувався з людьми, які підтримували бойовиків, такими, як Федір Березін, Анатолій Шарій. Купував речі для терористів зі Слов'янська – приціли, тепловізори. Про це він також розповідав на "Ізоляції".
Затримали бойовики Бражнікова через оборудки зі зброєю, бо не зміг домовитися з "МГБ". Коли я особисто побачив Бражнікова на "Ізоляції", вже знав, що він – сепаратист. Але спочатку мені навіть шкода було його, мовляв, повірив у "республіку", а його обдурили. Але пізніше побачив, як він б'є не за наказом, а з власної волі", – розповідає Печонкін.
УП спробувала поговорити з Євгеном Бражніковим – його також звільнили під час обміну 29 грудня 2019 року, нині він перебуває на підконтрольних Україні територіях. Бражніков пояснює: у тих умовах різні люди можуть поводитися по-різному.
"Аби ви розуміли, з адміністрацією співпрацювали усі, кого виводили на роботи. Хтось навіть ґвалтував за вказівкою наглядачів. Про те, що відбувалося на "Ізоляції", звільнені мріяли забути. А тепер деякі згадують", – каже він і запевняє, що готовий до зустрічі з представниками правоохоронних органів, якщо вони захочуть його допитати.
Міжнародний суд у Гаазі
Станіслав Печонкін згадує, як, потрапивши на "Ізоляцію", був шокований.
"Несподівано потрапляєш в атмосферу постійного морального терору. А потім навіть звикаєш, – додає він. – Життя просто триває. Коли мене збиралися розстріляти, я не злякався – було вже все одно".
Правову оцінку подіям, які відбуваються у Донецьку на колишньому заводі ізоляційних матеріалів, має дати суд – якщо не український, то міжнародний.
За словами Віталія Хекала, юриста Української правової консультативної групи, те, що відбувалось на "Ізоляції", у рамках Європейського суду з прав людини, можна кваліфікувати як порушення Конвенції з прав людини – катування та жорстоке поводження, що принижує людську гідність.
"Окрім того, нині СБУ розслідує велике провадження щодо подій на Донбасі, – додає Хекало. – І у ньому, напевно, йдеться про події, які сталися на "Ізоляції". Згодом, деякі матеріали українська сторона поступово передає до міжнародного кримінального суду у Гаазі, інші – розглядає на національному рівні як окремі провадження".
Медійна ініціатива за права людини
