Что происходит с оккупированным Крымом без днепровской воды. 13 фактов

Нещодавня заява лідера фракції "Слуга народу" Давида Арахамії викликала обурення і шквал критики в українському суспільстві. Він допустив подачу води в Крим в обмін на звільнення Донбасу.

Пізніше політик вибачився за свої слова і сказав, що вони були вирвані з контексту. А в команді президента запевнили, що позиція Арахамії – лише його особиста думка.

Однак заява людини, яка очолює фракцію влади, викликає настороженість, навіть якщо вона суто особиста.

"Українська правда" зібрала основні факти про воду в Криму як до, так і після окупації півострова Росією. Для порівняння статистичних даних ми використали підрахунки української влади та кримських окупаційних відомств і поговорили про "водне питання" з тими, хто є або був безпосередньо до нього причетні:

• Олександр Лієв, ексголова комітету Криму з водогосподарського будівництва і зрошуваного землеробства та ексміністр курортів та туризму АРК;

• Андрій Сенченко, колишній віцепрем'єр Криму, т.в.о. заступника глави адміністрації президента у 2014 році, займався перекриттям постачання води в Крим;

• Антон Кориневич, постійний представник президента в Автономній республіці Крим.

Водопостачання – відповідальність держави-окупанта

Як аргумент "за" відновлення водозв'язку з Кримом часто звучить, що користуватись водою у будь-якому разі будуть українські громадяни. Мовляв, держава має піклуватись про них.

Але міжнародне гуманітарне право, яке захищає цивільне населення під час війни, зобов'язує окупанта забезпечувати потреби людей.

Антон Кориневич запевняє, що права українських громадян важливі для його відомства, водночас Женевська конвенція чітко визначає, хто має про ці права дбати:

"Російська Федерація як держава-окупант має зобов'язання утримувати територію. Ми Російську Федерацію в Крим не кликали".

85% води Криму забезпечувала материкова Україна

До окупації більшу частину води півострів отримував з материка – у середньому близько 85%. Зокрема, 2013 року Крим загалом зібрав з різних джерел 1,55 мільярда м³ води. За рахунок своїх ресурсів півострів забезпечував лише 13%, інший обсяг йшов з Дніпра.

Щороку навесні дніпровську воду пускали спеціальним Північно-Кримським каналом. Він найдовший у Європі, простягається на понад 400 кілометрів і бере воду з Каховського водосховища.

Канал побудували у кілька черг у 60-80 роках минулого сторіччя. З того часу він став головною артерією півострова, забезпечуючи потреби для зрошення сільськогосподарських культур та водопостачання більш ніж півсотні населених пунктів.

За постачання води Крим платив 0,6 копійки за кубометр. На момент окупації місцева влада мала перед Держводагентством України борг за 2013 рік і затягувала з його виплатою. При цьому у березні 2014 з материка знову почали подавати воду.

У травні поблизу Каланчака Україна звела тимчасову дамбу, що перекрила русло для півострова. Два роки потому її замінили на капітальну споруду.

Нині, як і до окупації, у Криму використовують 23 водосховища. З них у 15-ти збирали кримські води, ще 8 раніше наповнював канал з материка, а тепер – свердловини чи річки. Самі ж окупанти визнають, що нині у сховищах зберігається третина запасів.

Більшість сховищ розташовані у Південно-Східному Криму, а захід, центр і північ забезпечують переважно підземні джерела.

72% води з каналу йшло аграріям: рис, соя, зерно, молоко та м'ясо

Останні 10 років до окупації з Північно-Кримського каналу півострів отримував у середньому 1,2-1,4 млрд кубів води щороку. Проте не вся ця вода доходила до кінцевого споживача, майже половина втрачалася під час транспортування та розподілення. 

Волога випаровувалася та йшла в землю. Назвати це втратами буде несправедливо – вода, що потрапляла в ґрунт, підживлювала підземні артерії. Все це в комплексі створювало єдину екосистему.

Близько 70% всієї материкової води йшло на потреби аграріїв. 

Найбільше води потребувало вирощування рису на півночі півострова. До 2013 року рисові поля займали близько 35 тис. гектарів на півострові. 

Крим був найбільшим виробником рису в Україні. Для порівняння, площа рисових чеків (заливних полів) Херсонщини складає лише близько 8 тис. гектарів. 

"Важливо, що на побудову рисових полів пішло десятки років і величезна складна іригаційна система", – пояснює Олександр Лієв. 

Другу позицію за споживанням води посідало вирощування сої. Це також вологолюбна рослина. На третьому місці – виробництво зерна, яке поливали у посушливі сезони. 

Зневоднення також впливає на зростання в Криму кормових рослин, таких як люцерна.

Після перекриття каналу їх площі зменшилися в рази, як наслідок поменшало худоби, м'яса та молока, сходить нанівець переробка молокопродуктів. Ціна на них зростає, а якість погіршилася, бо логістично складно та дорого завозити молочні продукти з Росії. 

У 40 разів зменшились об'єми води для зрошування

У степових районах Криму зрошення стало частиною життєдіяльності людей, а сільське господарство – основною роботою. Аграрна сфера там швидко розвинулась саме після запуску Північно-Кримського каналу. 

Після окупації об'єми води, які йшли на зрошення земель, катастрофічно зменшились: з 520,7 млн кубометрів у 2013 році до 13 млн – у 2015.

На 2013 рік площа кримських зрошуваних земель становила приблизно 140 тис. гектарів, а у 2015 скоротилась до 11 тис. гектарів. 

Зупинка водопостачання вплинула на демографічну ситуацію. Люди почали виїжджати зі степових районів.

"Я постійно спілкуюсь з кримчанами, моніторю ситуацію. За 5 років вартість житла в степових районах впала до 1,5-2 тис. доларів за будинок. Здебільшого там залишились жінки старші 70 років.

Ці райони були густонаселені, але зараз немає сенсу в них жити", – описує ситуацію Лієв. 

Відсутність "живлення" з материка обвалила обсяги сільського господарства, страждає якість землі. До запуску Північно-Кримського каналу ґрунт у степовому Криму був неродючим. 

"За 50 років зрошення півострів отримав новий шар землі. Проте останні 5 років цей ґрунт не має достатнього зволоження і не використовується. Він деградує та повертається до того стану, в якому він був до часів зрошення Криму, до напівпустелі", – каже Лієв. 

Вода поганої якості

Близько 10% води з Північно-Кримського каналу йшли на питні потреби півострова. Все інше здебільшого покривала артезіанська вода і вода місцевих річок.

Як пояснює Лієв, перекриття каналу несуттєво вплинуло на обсяг питної води, але воно змінило її якість на гірше:

"За роки існування каналу екосистема Криму не тільки сприйняла його, а й вбудувала в себе. У рисових полях, водосховищах і навіть у самому каналі вода фільтрується, тобто йде в землю. 

Таким чином підживлюються підземні води, і вони дають гарний дебіт. Такого дебіту було достатньо, щоб не засолювати питну воду, вона була відмінна. Зараз фільтрація відсутня і якість погіршується".

Населення отримує стільки ж води, як і до окупації

Кількість води, що йшла на господарсько-питні потреби населення, була різною щороку. Ця цифра коливалась як до, так і після окупації. З 2011 року вона сягала 101–105 млн м³ на рік, тобто близько 52-54 м³ на людину.

Перекриття української "артерії" не прирекло кримчан на смерть від спраги. Об'єми господарсько-питної води помітно зменшились у 2014 році. Однак вже наступного року знову зрівнялись з доокупаційним.

Крим має власну воду 

На півострові ніколи максимально не використовували його власні водні ресурси. Україна не приділяла цьому особливої уваги через економічну невигідність, канал з материка обходився дешевше. 

Окупанти не мали звідки позичати цей ресурс – ідея перекидати воду з Росії швидко виявилась нездійсненною, і від неї відмовились. 

Однак щороку окупанти збирають з підземних і наземних джерел менше води, ніж може дати півострів. 

Наприклад, у звіті окупантів за 2017 рік значиться, що на весь Крим, враховуючи промисловість, сільське господарство та інші сфери, було використано лише 261,67 млн м³ води. Тоді як тамтешні підземні запаси, розвідані й оцінені ще українською владою, у півтора рази більші і становлять 437 млн м³ на рік.

Андрій Сенченко переконаний – справа у нераціональності та "варварських методах" росіян:

"Для того, щоб отримати 500 млн, треба по всьому Криму свердловини зробити, в залежності від того, якого масштабу підземні водні потоки. А вони роблять так: розвідують, там, де потоків відносно багато, починають шаленими масштабами брати воду, і тому виникає засолення ґрунту. І тоді вони вже не можуть ці 500 млн отримувати".

Фірташ і Ко. Промисловість у фаворі

Якщо до окупації Крим віддавав  найбільші об'єми водного ресурсу на сільське господарство, то після вторгнення Росії аграріїв потіснила промисловість. У 2013 році на неї припадало близько 12% усієї води, а вже у 2015 – 50%.

Причина такого стрімкого збільшення не у зростанні споживання, а в тому, що промисловістю окупанти жертвувати не стали. Тобто сільське господарство позбавили багаторічної норми, а підприємства продовжили отримувати необхідну воду.

Найбільшими споживачами води в Криму, ще з доокупаційних часів, були "Кримський содовий завод" і "Титанові Інвестиції" з групи олігарха Дмитра Фірташа. Після 2014 року заводи перереєструвались за російськими законами і продовжили роботу на півострові.

Розбудова системи водопостачання коштує окупантам сотні мільйонів доларів

Після окупації в Криму ухвалили "План першочергових заходів" для забезпечення основних потреб населення. Там передбачені екстрені методи: переважно ремонти і реконструкції водоводів, водозаборів, перекидання стоків у дефіцитні райони, буріння свердловин. 

На виконання цього плану заклали 2,6 мільярда рублів у 2014 році та 187 мільйонів у 2015 році. Разом це близько 77,7 мільйонів доларів. Для порівняння, загальні витрати республіки на 2014 рік становили 657,2 мільйона доларів.

Пізніше окупанти розпочали розбудовувати систему водозабезпечення східного Криму, зокрема трьох водозаборів з артезіанських свердловин: Ніжинського, Просторненського і Новогригорівського. 

Лише 2014 року на ці роботи виділили 16,1 мільйона доларів. Збудовані водозабори мають поєднати зі спустошеним Північно-Кримським каналом. Це з'єднання досі триває, до початку робіт його вартість оцінювали приблизно у 322 млн доларів. 

Приблизно на такий самий порядок сум розраховує окупаційна влада в ще одному проєкті – реконструкції Міжгірного водосховища.

Північно-Кримський канал старий та зношений

Він споруджувався більше 60-ти років тому і вже відчутно зносився. Лієв з власного досвіду роботи розповідає:

"На водонасосних станціях встановлені двигуни 70-их років. Це дуже старе обладнання, яке експлуатувалося багато років".

Лише третина каналу була з бетонним руслом, інші дві третини шляху вода проходила земляним. Частково в ньому була укладена спеціальна захисна плівка, яка слугувала вже понад півсторіччя.

"Коли будемо повертати Крим, безперечно повернеться дніпровська вода. Але треба розуміти, що відновлювати водопостачання Криму за технологіями 60-річної давнини – це абсурд", – каже Андрій Сенченко.

Він пропонує варіант – в русло каналу покласти поліетиленові труби великого діаметру, що убезпечить воду від випаровування. А там, де вона використовується для сільського господарства, треба будувати системи крапельного зрошування:

"Це в рази зменшить витрати аграріїїв. Я по пам'яті можу сказати, що до війни на сезон десь 700 млн гривень тільки на електроенергію йшло, тобто десь 100 млн доларів".

40 тисяч га Херсонщини все ще зрощують кримським каналом

Воду з Північно-Кримського каналу отримував не лише Крим, а й Херсонщина. Для того, щоб не зневодити її, потік не стали перекривати цілком.

"Перший варіант був – перекриття води на головній споруді в Каховці, – пояснює Андрій Сенченко. – Саме в такому варіанті виникли би проблеми на Херсонщині, в першу чергу в аграріїв".

Інший спосіб – на 60 см знизити рівень води в магістралі, щоб насосна станція у Джанкої вже не могла качати її окупантам. Але і це не врятувало би Херсонську область – один з двох відвідних каналів теж не діставав би до води.

Зрештою, зупинились на греблі поряд з адмінкордоном. Кошти на неї, а це близько 1 млн 200 тисяч гривень, зібрали місцеві аграрії. 

"Будівництво" теж було хенд-мейд: поліпропіленові мішки для сипучих матеріалів наповнювали сумішшю глини і піску. Ряди таких "цеглинок" складали пірамідою поперек русла.

Крім того, Сенченко пригадує, як було побоювання, що росіяни можуть піти на вторгнення, знесення греблі чи захоплення головної будівлі каналу в Каховці. 

Тоді їх вирішили обдурити. Біля будівництва повісили табличку "Вузол обліку постачання води":

"Окупаційні ЗМІ оприлюднили фото цієї таблички, почались коментарі, що "хохли збираються нам втридорога продавати воду, але нам свобода дорожче". І дискусія пішла на тему, скільки вода буде коштувати.

Насправді, це ніякий не вузол обліку подачі води, тому що це була глуха гребля. Це ми їх обіграли. І поки ми будували, прийшли хоча б до тями європейці, почався міжнародний тиск на Росію, і вже піти на такий прорив росіяни не могли".

Вода для військових баз

З моменту захоплення Криму окупанти нарощують там свою військову присутність. У Росії це називають "посилення складу війська".

Угода щодо Чорноморського флоту дозволяла росіянам розміщувати в Криму до 25 тисяч своїх військових, при цьому щорічно повідомляючи про плани щодо кількості армійців. 

Ігор Тенюх, який виконував обов'язки міністра оборони України в момент атаки Росії на Крим, розповідав, що у 2014 році російських військових було 12,5 тисяч. 

Але у перші дні агресії РНБО повідомляла про несанкціоноване збільшення росіян-військовослужбовців на 6 тисяч. Ще протягом кількох тижнів, за словами Тенюха, чисельність зросла до 22 тисяч. У 2019 році ця цифра, за даними українського МЗС, становила близько 31,5 тисячі.

Згідно з нормами російського Міноборони, залежно від погоди, на таку кількість службовців потрібно близько 2,6 мільйона кубометрів води на рік. 

Крім особового складу треба враховувати членів родин військових і сотні одиниць додаткової техніки. Для її миття чи, наприклад, підготовки системи охолодження двигунів також використовується вода.

Пустити воду = віддати Крим

Загальна довжина Північно-Кримського каналу близько 400 км, третина якого проходить материковою Україною, а ⅔  – територією Криму. Споруда має складну інженерну будову, декілька рівнів підняття води. 

Лієв розповідає, що систему не можна запустити, просто відкрутивши вентиль:

"Я двічі брав участь у заповненні каналу. Робота по його відкриттю триває декілька тижнів, фахівці стежать за процесом цілодобово". 

Тобто, щоб пустити воду в Крим, потрібне не просто політичне рішення України, а постійна комунікація та злагоджена робота з окупантами. Фактично, це визнання легітимності влади загарбників на півострові. 

Зараз агресор несе економічні збитки, витрачаючи сотні мільйонів доларів на розбудову системи водопостачання. І це хоча й часткове, але все ж таки покарання за анексію півострова.

"Завдання окупанта – завдати найбільшої шкоди Україні і при цьому понести мінімальні витрати, – пояснює Сенченко аргументи, чому канал на півострів має бути перекритий. – Відновлення водопостачання в Крим – це допомога ворогу у зменшенні його витрат для отримання перемоги над Україною".

Він наполягає, що запуск води в Крим означає втрату півострова. 

"Як тільки ми відновимо водопостачання, з нами у світі вже ніхто не буде обговорювати окупацію", – переконаний Сенченко.

У такій ситуації українська влада навпаки має докладати максимум зусиль, щоб агресору дорого обійшлося захоплення частини території України та порушення всіх міжнародних норм. 

***

Антон Кориневич, чиє відомство профільно займається кримськими питаннями, звертає увагу, що в українській воді зацікавлені не самі лише кримчани:

"Є багато досліджень, які говорять, що води для потреб цивільного населення, власне, простих людей, в Криму вистачає. Очевидно, ми говоримо про те, що вода потрібна для військових, і для інших цілей, для промисловості".

У представництві президента називають свою позицію з "водного питання" чіткою і незмінною: "Вода в Крим не повинна подаватись до того часу, допоки він не буде деокупований".

Кориневич упевнений, що українські громадяни в Криму цю позицію розуміють, як і те, що нині за їхні потреби відповідальна Росія.

Соня Лукашова, Катерина Рещук, УП