Армия спасения. Как украинские миротворцы работают в Конго

В грудні 2019 року журналіст і фотограф української англомовної газети Kyiv Post провели два тижні серед українських військових, що працюють в рамках миротворчої місії ООН у Демократичній Республіці Конго. 

Подорож відбулась за підтримки ООН та Збройних Сил України. Репортаж є незалежним. Оригінальний матеріал вийшов англійською мовою в Kyiv Post. Це – його українська версія.

Гома, Демократична Республіка Конго. Транспортний літак Іл-76 українських Військово-Повітряних сил гучно реве, прямуючи на південь на висоті 7 тисяч метрів.

В його холодному та напівтемному салоні 150 чоловіків в камуфляжі туляться один до одного на жорстких металевих лавках. Деякі з них намагаються прийняти більш-менш зручну позу та подрімати на рюкзаках та плечах своїх товаришів. Інші розгортають бутерброди та вбивають час, дивлячись у свої смартфони. 

На їхніх рукавах – біло-сині емблеми ООН.

Вони піднялись на борт у аеропорті Львова у морозну ніч на початку грудня, але за 12 годин прибудуть до країни вічного літа за 6 тисяч кілометрів від дому – до Демократичної Республіки Конго, держави в самому серці Африки з населенням в 95 мільйонів.

Попереду в них чергова шестимісячна ротація у 18-му вертолітному загоні – українському авіаційному підрозділі, що є частиною 20-тисячної миротворчої місії ООН в Конго.

Попри затяжну війну на власній території, Україна регулярно відправляє своїх пілотів та інженерів до Конго – країну, що потерпає від страшної бідності, безкінечних збройних конфліктів та смертельних епідемій.

Їхнє завдання – евакуйовувати хворих та поранених, перевозити персонал ООН, а інколи й братися за зброю.

Журналіст і фотограф Kyiv Post провели 2 тижні у центральній Африці з українськими вертольотчиками. Вони допомагають захистити конголезців та рятують життя пораненим. Про їх відчайдушні подвиги у повітрі мало хто дізнається на Батьківщині.

Озброєна місія

Велика Африканська війна 1998-2003 років – один з найкривавіших конфліктів в історії людства –формально вже давно закінчилася. Вона забрала більше 5 мільйонів життів у Конго.

Але з тих пір провінції Північне та Південне Ківу на сході країни, на кордоні з Руандою та Угандою, не знають спокою.

Сьогодні ця країна екваторіальних лісів та неймовірних вулканічних ланцюгів залишається місцем кривавої боротьби між конголезькою армією та численними повстанськими угрупуваннями, що з’являються та зникають з роками. Згідно з даними ООН, сьогодні в цьому регіоні є більше 160 активних збройних груп чисельністю в більш ніж 20 тисяч бійців.

Усі вони прагнуть одного й того ж: отримати контроль над багатими родовищами золота та колтану, які можна видобувати та дорого продавати за кордон.

Для місцевого населення ця нескінченна війна за гроші обертається стражданнями.

Бойовики здійснюють смертоносні набіги на беззахисні міста в помсту за операції конголезької армії. Поширеними є масові зґвалтування та викрадення за викуп. Молодих дівчат примушують до сексуального рабства. Хлопчиків перетворюють на дітей-солдатів і змушують нападати на власні поселення. Інші поневолені, в тому числі діти, мусять працювати з 48-годинними змінами у віддалених нелегальних шахтах. 

Більшість з нещодавніх нападів було здійснено Об’єднаними Демократичними Силами (ADF), ісламістським угрупуванням, яке має зв’язки з Ісламською державою.

Угрупування має моторошну репутацію через свої звірства.

В ніч на 14 листопада бойовики ADF напали та розграбували частини міста Бені – гарячої точки регіону – вбивши щонайменше 15 людей, забивши частину з жертв мачете. Ще 17 цивільних мешканців було вбито 6 грудня. Двом з них відтяли голови. Черговий напад 15 грудня забрав життя ще 22 мирних жителів.

Саме ADF викликає страх і гнів у селах та містах Ківу. І вони є найзлішим супротивником місії ООН в Конго – найбільшої у світі миротворчої операції. Більш ніж 60 країн беруть участь у місії, яку називають МОНУСКО. Її мандат дозволяє миротворцям застосовувати силу для захисту цивільних.

Український контингент чисельністю 250 людей експлуатує чотири ударні гелікоптери Мі-24 та ще чотири транспортні Мі-8. Він базується у 2-мільйонному місті Гома на самому кордоні з Руандою.

Головна українська база – ізольований табір захищений високими стінами, колючим дротом та сторожовими баштами – розташовується усього в кількох хвилинах автомобілем від міжнародного аеропорту Гома. Вдень та вночі, літаки та вертольоти ООН прибувають та відлітають з цього важливого логістичного центру, що видається до величного силуету вулкану Н’їрагонго.

В українських вертолітників у Конго завжди багато роботи. Вони перевозять індійських чи марокканських солдатів до Гоми на рейси, що заберуть їх додому, транспортують медиків ООН до хворих у віддалених поселеннях, захищають південно-африканські гелікоптери під час їхніх польотів над лісами, які контролюють повстанці. 

Вони ж і евакуюють поранених та мертвих із зон бойових дій.

Тільки в 2019 році українські екіпажі провели у повітрі більш ніж 3 800 годин і перевезли 12 300 пасажирів та 850 тонн вантажу – що "зовсім непогано", як кажуть льотчики.

Іноді українські бойові вертольоти беруться і за більш небезпечні місії. 12 листопада ADF атакувала базу ООН на берегах річки Семуліке у провінції Північне Ківу. У відповідь, український Мі-24 наніс ракетний удар по бойовикам, змусивши їх відступити до лісів.

Для екіпажів українських бойових вертольотів це єдина можливість відточити свої навички в обставинах реальних бойових дій – на Донбасі застосування бойової авіації заборонене Мінськими угодами.

Українці успішно показують себе у Конго: МОНУСКО зараз запрошує Київ перекинути до Конго два додаткових гелікоптери Мі-8 у їхніх бойових варіантах.

За всім цим стоїть ще й більш ніж 40 інженерів, які тримають усі гелікоптери в готовності злетіти протягом 30 хвилин: завдання від МОНУСКО може надійти в будь-який момент.

"Ця країна залита кров’ю"

Зараз ще 7:30 ранку, але українська команда обслуговування гелікоптерів вже перетинає блокпост аеродрому в Гомі. 

Черговий офіцер входить в автобус і наносить кожному на долоні антисептик — один з численних повсякденних запобіжних заходів, який використовують через смертельний вірус Ебола, що вирує в місті.

Попри це, для українських інженерів поїхати в Конго – це як виграти поїздку у Діснейленд.

– Ми тут маємо майже ідеальні умови служби з ООН, – каже підполковник Сергій Магуран, перекрикуючи гуркіт двигунів зі злітної смуги. – Забезпечення обладнанням тут набагато краще, і ми можемо отримати будь-який агрегат у будь-який час. Вдома такого не відбувається – надто багато бюрократії. Це чудовий професійний досвід на майбутнє.

Аеродром схожий на дуже зайнятий провінційний вантажний термінал – спокійний та постійно живий. Але за цими пальмами та мальовничими ланцюгами вулканів ховається інша реальність: повсякденне криваве насильство.

Навіть на базі, миротворці не припиняють нагадувати собі про це.

– Це жахливо, – каже головний інженер з обслуговування Олександр Будовський, дивлячись відео на своєму смартфоні під час перерви на каву.

Відео показує групу людей, вірогідно, жителів Бені, які страчують двох чоловіків, підозрюваних у таємній співпраці з ADF. Підозрювані лежать на підлозі нерухомо. Інший чоловік ходить навколо і рубить їх мачете, знову та знову. Черговий удар залишає криваву лінію на шиї жертви. Кат після цього рубає щиколотку напівсвідомого чоловіка. Другий підозрюваний безпорадно лежить, очікуючи на страту.

Сцена на екрані стає настільки кривавою, що присутні на страті втручаються і намагаються заспокоїти чоловіка з мачете.

– Боже правий, – каже Будовський, вимикаючи відео. – Ця країна залита кров’ю.

Незабаром українські техніки за наказом починають завантажувати носилки у кабіну Мі-8. Шість військовослужбовців конголезької армії були важко поранені під час бою з ADF поблизу Бені, і МОНУСКО наказує здійснити медичну евакуацію до Гоми.

Найвища мета 

Є й інший бік життя українських миротворців на базі. 

Коли приходить вечір і всі справи зроблено, пілоти люблять посидіти разом та поговорити за склянкою віскі.

– Бити повстанців важко, – каже старший лейтенант Андрій Кулішов, пілот Мі-24. – Не дивно, що урядова армія не може з ними впоратись. Біля Бені є десь 850-900 бойовиків, але вони застосовують тактику "вдар та тікай", і їх неможливо випалити з тих непрохідних лісів.

– Добре, що у них немає зброї збивати нас. Ми якось мали розвідувальний політ у пошуках повстанських форпостів. Після того, як ми сіли в Бені, ми знайшли дірку в корпусі гелікоптера. Куля пройшла може на відстані долоні від голови нашого перекладача – сволота намагалась в нас стріляти.

Український загін – не єдиний вертолітний підрозділ МОНУСКО. Але вони заробили репутацію шибайголів, які готові братися за ризиковані завдання, від яких інші контингенти зазвичай відмовляються.

– Вони нас тут люблять, – пілоти сміються. – Хто б ще згодився літати майже наосліп у густому тумані в пошуках того індійського хлопця, який загубився в озері Ківу?

Пілоти поважно знижують голоси, говорячи про підполковника Володимира Прокопенка, одного з старших офіцерів загону.

Він та його напарник, підполковник Олександр Сурайкін, здійснили найбільш ризикований політ їхньої ротації. МОНУСКО пізніше назвала це "видатним прикладом доблесті".

Хвалитися своїми особистими досягненнями серед військових льотчиків не прийнято. Тому вмовити Прокопенка, кремезного 42-річного чоловіка з втомленими очима, виявляється непросто.

Офіцер проводить свій вечір у садку на базі. На шевроні на його рукаві написано "Льотчик-снайпер" – титул, що означає вищу ступінь майстерності в українській військовій авіації.

Це відбулося 11 листопада, коли український підрозділ отримав прохання про допомогу від МОНУСКО. Пакистанський миротворець, сержант Убіад Улла, знаходився у критичному стані через малярію. Він потребував негайної евакуації до шпиталю у Гомі.

Час спливав, і лишалось дуже мало годин денного світла. Гелікоптер медичної евакуації мав би летіти у несприятливу погоду та сісти вночі на непристосований для цього майданчик.

– Місцевість була закрита вкрай проблемною хмарністю, – каже Прокопенко. – Видимість була дуже обмеженою у сутінках. Крім того, Гома знаходиться на висоті 1500 метрів над рівнем моря, тому треба бути обережним набираючи висоту – повітря розріджене. В цьому плоскогір’ї зіткнутися з горою в тих умовах було вкрай легко.

Ніхто на найближчих аеродромах ООН не був готовий відправитися у політ так скоро і у такій небезпеці. Український підрозділ вирішив ризикнути – і вже за годину Мі-8 був у повітрі.

Незважаючи ні на що, Прокопенко та Сурайкін все-таки добралися до бази Саламабела. Забравши миротворця, який помирав, вони рушили назад до Гоми – полетіли за приладами та просто слідували за безпечним GPS-треком, записаним під час першого польоту. 

– Навіть і не думайте показувати це як якийсь героїчний вчинок, – каже Прокопенко. – Це наша робота, сама суть нашої професії. Це те, чого вчать у льотній школі як першочерговій меті: врятувати життя. Ми робили це стільки разів на Донбасі, і ми продовжуємо робити свою справу тут в Конго. Головний принцип залишається незмінним.

На базі ходять чутки, що історія мала трагічний кінець: попри всі зусилля, пакистанець помер у шпиталі. 

Прокопенко сміється, коли його про це питають.

– Дивись, що в мене тут є.

Він показує сертифікат, надісланий йому та Сурайкіну командувачем південного сектору МОНУСКО генералом Кашіфом Абдуллою. Пакистанський генерал висловлює найтеплішу подяку українським пілотам за сміливий політ, який врятував життя пакистанського миротворця – а це є найвищою метою будь-якого пілота медичної евакуації.

– Ця надзвичайна демонстрація професіоналізму у скрутних умовах… дає приклад, якому варто наслідувати усім професійним пілотам, – написано у листі подяки. – Саме завдяки зрушенням таких офіцерів українська авіація продовжує підтримувати свою репутацію дієвої та професійної військової сили.

Прорив 

У черговий, нічим не примітний ранок в Гомі, ООНівский автобус виїжджає з воріт української бази. Місцеві дітлахи, зі сміхом та криками біжать за ним брудним провулком. 

Лобове скло та вікна автобусу захищені товстими гратами. Його двері зачинені на додатковий металічний засув.

Автобус везе 20 українських миротворців до місцевого офісу ООН для отримання нових ID-карток. Нічого особливого.

Але тут автобус повертає на проспект Лак-Авеню. І раптом виявляється, що вулицю заблоковано натовпом. 

– О ні, – зітхає водій. – Тільки не знову.  

Дещо потрібно розуміти про Гому: усе це місто спалахує з однієї іскри. 

Цього ранку містом пронеслися чутки, нібито охоронець одного з конголезьких високопосадовців убив дитину біля аеропорту. І тисячі протестувальників негайно рушили до адміністрації провінції, що розташована неподалік від штабу ООН. 

Український автобус зупиняється перед купами каміння, що блокують дорогу. Розлючені цивільні часто використовують такі перешкоди під час заворушень у місті, щоб блокувати рух сил уряду та ООН.

– У нас проблеми, – каже хтось з миротворців. Тепер вони застрягли посеред розлюченого натовпу.

Напруженість у місті досі вирує після масових заворушень, що захлеснули увесь регіон у кінці листопада. 24 листопада сили ADF здійснили нічний напад на Бені, вбивши щонайменше 8 осіб та взявши у полон 9. Напад спровокував жорстокі протести проти ООН та конголезької влади. Місцеві жителі вимагали від миротворців вжити ефективних заходів проти ADF або залишити регіон. 

Протестувальники блокували та громили бази МОНУСКО біля Бені, грабували та палили будівлі та автомобілі місії. У подальші дні хвиля обурення проти ООН досягла Гоми та інших міст.

Люди в Конго, втомлені від бідності та війни, іноді зганяють свій гнів на іноземцях — навіть на тих, хто прибув допомагати. 

Гнів читається в очах людей, які тепер блокують український автобус.

– Не фотографуйте! – кричать миротворці. – Приберіть камери, ви їх провокуєте! 

Натовпи в Гомі іноді жбурляють каміння у ООНівські автівки. І якщо справи геть кепські, можуть і перевернути автобус та витягнути з нього миротворців, незважаючи на захист.

Всі нервують. Зброї в автобусі немає.

Заворушення, мабуть, відбуваються по всьому місту: два ООНівські гелікоптери гуркотять над головою, спостерігаючи за ситуацією.

Водій стискає кермо: "Хлопці, треба звідси вибиратися".

Але тут синій пікап з кількома людьми у важкій броні та шоломах вискакує перед лобовим склом автобусу: Конголезька спеціальна поліція, на щастя, прибуває в останній момент.

Ще більше поліції з’являється далі на вулиці, прибираючи каміння з дороги. Автобус нарешті починає повільно рухатися, в той час як поліція поступово розчищає шлях попереду.

Звуки ударів починають доноситися з бортів – протестувальники почали кидати каміння та бити по автобусу. 

– До чорта ті "айдішки", повертаємось до бази! 

Добратися до штабу ООН в такому хаосі абсолютно нереально. 

Водій тисне на газ і різко повертає ліворуч на найближчому перехресті, залишаючи розлючений проспект. 

Українська база в Гомі, як і інші сили ООН, вжили додаткових заходів безпеки на залишок того дня. Всі виїзди в місто було заборонено, збройні патрулі посилено, охоронцям на баштах наказано доповідати ситуацію кожні 15 хвилин – серед заворушень в місті було чутно постріли.

"Душа болить за цих дітей"

Нескінченна мряка поливає Марше-Аланін, величезний ринок в Гомі. 

Група українських офіцерів підходить до однієї з продуктових лавок з мішками овочей та зерна. Після довгих торгів на суміші ламаної англійської та французької хлопці з лавки тягнуть важкі мішки до мікроавтобуса, що стоїть неподалік. 

Миротворці придбали 100 кілограмів борошна, 100 кг рису, 50 кг деревного вугілля, 30 кг цукру – і мікроавтобус покидає брудний ринок, прямуючи на північ до найбіднішої частини міста.

Місцевий молодий чоловік їде з українцями. Він показує шлях та із задоволенням робить селфі з миротворцями в уніформах. Його звуть Фабріс Цонго, і він робітник одного з сирітських притулків у Гомі. Час від часу він супроводжує українських миротворців, які привозять продукти в його притулок.

– Хлопець просто прийшов до воріт нашої бази з півроку тому, – каже підполковник Сергій Склабін, дивлячись назад з переднього сидіння. – З тих самих пір ми збираємо один-два долари з кожного на базі та купуємо щось для тих дітлахів.

З усіх контингентів ООН, розташованих у місті, тільки український підрозділ згодився допомагати притулку. Для багатьох у підрозділі це стало символічним продовженням того, що вони робили на Донбасі, підтримуючи місцеві дитячі будинки та інтернати для дітей з інвалідністю.

Мікроавтобус тим часом проїжджає вкрай бідні нетрі, де люди живуть у переповнених дерев’яних халупах посеред бруду, калюж, та вулканічного каміння. Цонго нарешті зупиняє водія біля червоних воріт однієї з більш-менш цілих домівок. 

Прибули.

Коли хтось на українській базі згадує сирітський притулок у Гомі під час розмови, настрій падає у всіх присутніх: умови, в яких там живуть 30 дітей, шокують.

Головний будинок не має меблів, окрім найпростіших довгих лавок. Кожна з кількох кімнат порожнього приміщення має лише листок паперу зі списком імен на стіні та поролоновий матрац на підлозі: діти сплять на них усі разом. 

Кілька робітників перуть для дітлахів і готують для них їжу на відкритому вогні на подвір’ї. Ані кухні, ані водопроводу чи каналізації тут немає.

Дехто з дітей дуже сильно кашляє. 

– Притулок виживає головним чином завдяки допомозі від християнських благодійних організацій, – говорить Цонго. – І добре, що миротворці згодилися допомагати нам теж. Діти можуть ходити до школи і жити тут, не випрошуючи їжу та гроші на вулиці.

Українські офіцери, разом з працівниками притулку, розвантажують вугілля та продукти з машини. Але є ще дещо: нова ротація загону також привезла з собою кілька коробок з м’якими іграшками — подарунок дружби від українських дітей їхнім конголезьким одноліткам.

Сироти дякують українським офіцерам піснею на їхню честь.

– Душа болить за цих дітей, – один з офіцерів гірко зітхає та дістає сигарету, повертаючись назад до мікроавтобуса. Коли вперше бачиш цей притулок, на душі надовго залишається важкий камінь.

– Але так, це краще, ніж на вулиці.

Додому 

Омитий черговою зливою, аеродром Гоми знову яскраво сяє в світлі від Іл-76 українських Військово-повітряних сил. Старий добрий літак з вкрай незручними сидіннями повернувся, щоб забрати ще 150 українських миротворців додому. 

Однак рота в блакитних беретах незадоволена: напередодні дня відбуття командування загону повідомило, що кожен військовослужбовець може взяти з собою на борт не більше 35 кілограмів багажу. Але коли увесь підрозділ пройшов паспортний та безпековий контроль, виявилось, що насправді можна взяти лише 30 кілограмів. 

Екіпажу літака дали грошей на такий об’єм пального, якого вистачить, щоб вивезти до Львова з дозаправкою в Єгипті лише такий об’єм вантажу. Комусь доведеться розпрощатися з африканськими сувенірами, дорогим алкоголем, та гостинцями для близьких.

– Ви можете в таке повірити? – кажуть розлючені миротворці. – Ми так багато зробили для країни, і тепер нам тут таке приниження?

Пристрасті розпалюються. Всі знають, що сталося під час попереднього польоту, коли миротворцям довелося викинути значну частину свого багажу, і працівники аеропорту нібито розібрали все прямо зі злітної смуги. 

Щось подібне от-от відбудеться знову.

Поки миротворці стоять у черзі, щоб зважити свій багаж біля літака, навколо збираються місцеві діти, солдати урядової армії та працівники аеропорту. 

Вони нетерпляче очікують, коли хтось відкриє рюкзак та почне викидати речі.

Один з українських офіцерів сердито викидає пакунок з мачете сумнівної якості і кокосовий крем, придбаний у сувенірній крамниці. Мисливці за скарбами починають штовхатися та битися за них. Інший миротворець вирішує, що краще розбити пляшку непоганого індійського рому об злітну смугу, ніж віддати її комусь.

На щастя, пристрасті скоро вляглися: тільки небагатьом довелось викинути свої речі – інші віддали надлишковий багаж своїм товаришам. 

Близько опівночі миротворці починають заходити на борт літака.

– Бувай, Рудий, – каже один з інженерів, гладячи собаку, що живе в українському секторі аеродрому. Пес лежить біля вантажного люка літака і з сумом спостерігає, як авіатори покидають його назавжди.

– Потурбуйся про нових хлопців.

Нарешті, всі прощальні селфі зроблено та всі системи перевірено – і українські миротворці покидають Конго, щоб зустріти Новий рік зі своїми родинами вдома. 

Ілля Пономаренко, Володимир Петров (фото)