Сергей Рахманин: Зеленский воспринимает Верховную Раду как какое-то приложение к Офису президента

Сергій Рахманін – глиба української журналістики. Він працював політичним журналістом за всіх президентів. 

На відміну від більшості нових політиків, Рахманін розуміється на політичних тонкощах, компетенціях гілок влади та чудово знає законодавство. 

Для людей, які цікавляться політикою, Рахманін – це скарб. Він може годинами розповідати про те, як зароджувався олігархат чи як змінювалися депутати й міністри. 

Упродовж багатьох років тексти Рахманіна були прикладом того, як взагалі повинна виглядати політична публіцистика. 

Влітку журналіст вирішив закінчити свою професійну кар'єру та перейти в політику. Він приєднався до команди Святослава Вакарчука та обрався у парламент за списком партії "Голос".

Вакарчук настільки довіряє досвіду Рахманіна, що запропонував своїй команді обрати його лідером фракції. 

"Українська правда" зустрілася з керівником фракції "Голос" у його невеличкому робочому кабінеті в будівлі комітетів Верховної Ради. 

Ми планували більше поговорити про новий парламент, про вплив олігархів після приходу до влади Зеленського, про загрози й тенденції. 

Однак здебільшого говорили на теми миру на Донбасі. 

Упродовж півторагодинної розмови Рахманін детально пояснює мирний план партії "Голос", розповідає про те, як бути в опозиції, та відверто критикує Зеленського. 

"У Зеленського ставлення до парламенту, як до обслуги" 

– Зеленський нещодавно записав новий відеоблог з Tesla, де заявив: "Поки що у нас у Верховній Раді демократія. Але це поки що". Ви відчуваєте загрозу, що парламент може перетворитися на таку собі філію Офіса президента?

– Я не бачив повністю цей запис Зеленського, але якраз цей шматок дивився, тому можу його коментувати. Це вже не перша фраза достатньо зневажлива президента Зеленського, коли йдеться про парламент.

В нього дивне, хибне і небезпечне ставлення до парламенту. У нього ставлення до парламенту, як до обслуги. 

Він чомусь сприймає вищий законодавчий орган, який називається Верховна Рада, як якийсь додаток до Офіса президента. 

Те саме він демонструє і стосовно Кабінету міністрів, на превеликий подив. Я йому чемно рекомендував подивитися Конституцію; він колись казав, що він її читав – ну, дай Боже. 

Є розподіл гілок влади, є компетенція, яка розподілена між кожною з гілок влади. Нарізання завдань Верховній Раді чи Кабінету міністрів не належить до функціоналу, який прописаний у Конституції до президента. 

Має бути повага до державних органів. В принципі, перемога Зеленського і перемога його політичної сили будувалася на зневазі до політики. Почасти справедливо, почасти – не думаю. 

Він демонструє зневагу до політики і до державних інституцій, яку уже не може робити, бо він сам – державна інституція. 

Президент – це не просто персона з конкретним прізвищем, яка сидить у кабінеті на Банковій. Президент – це ще державний орган з певним функціоналом. І, демонструючи зневагу до державних інституцій, він почасти демонструє зневагу до себе. 

Коли людям будуть втовкмачувати в голову неповагу до політиків і до державних органів щодня, і коли це робить перша особа держави, то люди і не будуть поважати державну владу, уособленням якої він, зокрема, є.

– Попри те, що ви погано знайомі із Зеленським, ви все-таки багато спілкуєтеся з усіма політиками. З того, що ви бачите та чуєте, який стиль управління Зеленського, порівнюючи з попередниками?

– Мені невідомо про стиль його управління. Зеленського називають найпублічнішим президентом з точки зору обивателя-споживача. 

Бо він присутній у телевізорі, в інтернеті, його бачать, він їздить, записує ролики. З точки зору політика чи журналіста він абсолютно непублічний. Він уникає пресконференцій, брифінгів, публічних виступів.

– Зачекайте, але в нього був 14-тигодинний фудмарафон – сідай, запитуй все, що хочеш. 

– По цьому фудмарафону можна робити висновки про акторські здібності Володимира Олександровича Зеленського. Але не можна зробити практично жодних висновків щодо Володимира Олександровича Зеленського як політика.

– Що ви маєте на увазі?

– Я був на багатьох пресконференціях, брифінгах Кучми. По тому, як він відповідав, можна було судити про нього як про політика, тому що це були відповіді політика. 

Відповіді Зеленського не були відповідями політика, вони були відповідями актора, якому заздалегідь написали сценарій. Це був захід, розрахований на картинку, а не на зміст. 

Можливо, це неприємна оцінка, але це моя оцінка не як політика, а як журналіста, як ви кажете, що спостерігав за цим. Це дещо різні речі. 

У нас за попередньої влади проводилися публічні засідання Кабінету міністрів – знаєте, під камеру, з журналістами. Були реальні Кабміни, на яких вирішувалися питання, а були Кабміни, розраховані на журналістів. Тобто ті були для змісту, а інші – для картинки. 

По публічних виступах Зеленського, які мені доводилося чути – дуже важко це говорити. Він або не може вийти з образу, або свідомо грає роль президента, коли виходить на публіку. 

Як він поводить себе з підлеглими, ставить завдання, керує – потрібно мати трохи більше інформації. 

А він якраз, на відміну від попередників, набагато закритіший президент, ніж будь-хто з президентів.

– Чому?

– Тому що, наскільки я можу судити, Зеленський ухвалює рішення дуже у вузькому колі. Він схильний втаємничувати інформацію набагато більше, ніж будь-хто інший. 

Тобто навіть джерела інформації – я посилаюся на думки журналістів – нині набагато важче отримати реальну інформацію про те, що відбувається в Офісі президента чи в оточенні президента. 

Це не твердження, це припущення, яке я роблю з посиланням на журналістів, які намагалися збирати інформацію. 

Він достатньо закрита людина. Тобто до відповіді на питання, яким є президент Зеленський, мало хто наблизився, незважаючи на те, що він уже достатньо великий час при владі. Це по-перше. 

По-друге, політиків, зокрема президентів, зазвичай оцінюють не по словах, а по діях. Йому унікальним чином вдається поки що уникати якихось речей, по яким можна оцінювати його дії. 

"Коли кажуть, що в ситуації з окупованими територіями немає воєнної розв'язки – це неправда"

– Ви багато раніше писали та говорили про війну на Донбасі. Ви розумієте, яка у Зеленського стратегія щодо миру?

– Ні.

– Гаразд, а у вас є розуміння, що він робить?

– Я не розумію, яка у нього стратегія, навіть яка його тактика, не дуже добре розумію. І не тільки я. 

Насправді саме з цим пов'язані плани нашої партії. Ми пропонуємо проговорити суспільству про альтернативу планам деокупації і реінтеграції, які існують, існували до сьогодні.

– Це ви зараз говорите про тимчасове замороження конфлікту на Донбасі, про яке заявляли? Поясніть, що ви мали на увазі?

– Давайте з дефініціями визначимося. Заморожений конфлікт – це усталене словосполучення, яке зазвичай вживається політиками й дипломатами, коли йдеться про спосіб розв'язання питання. 

Отже, що ми маємо у сухому залишку? Ми маємо війну, яка триває з квітня 2014 року, якщо йдеться про Донбас, і, власне, з лютого 2014 року, якщо йдеться про Крим. 

Чомусь у нас викривлена історія: окремо окуповані території Криму, окремо окуповані території Донбасу – і це неприйнятна історія. Ми не маємо перспективи розв'язання цієї проблеми, але маємо декілька варіантів, які нам пропонують політики. 

Зазвичай пропонують тільки два. 

Перший варіант – це варіант, який називається "мирне урегулювання", який має назву "Мінський процес". Його пропагував Петро Олексійович Порошенко і з невеличким апгрейдом його фактично підтримує президент Зеленський. 

Давайте розберемося. 

Мінський процес подавався як безальтернативний протягом чотирьох років. І Петро Олексійович так довго нас переконував, що він безальтернативний, що всі в це повірили. 

Тепер давайте дивитися на Мінський процес впритул. 

Перше. Мінський процес не може бути безальтернативним, тому що, наполягаючи на тому, що йому альтернативи немає, нічого іншого і не вигадували. 

Друга теза, на якій спекулювали, що Мінський процес – єдино можливий варіант, тому що він є альтернативою військовому варіанту. Хто сказав, що іншого варіанта немає? 

Третій варіант, на якому всі наполягали, що Мінський процес – єдино можливий варіант розвитку подій, тому що до нього прив'язані санкції. Тепер давайте розберемо це питання. 

Якщо санкції не можуть бути метою, санкції можуть бути тільки механізмом. Чому механізмом? В тому, щоб зберегти санкції? Якщо це буде метою, реінтеграція у нас не відбудеться ніколи. 

Санкції обходять. Їх навчилися обходити всі. Росія обходить це за допомогою інших країн як іноземних компаній, а іноземні компанії обходять це, щоб не втрачати гроші. 

Випадків, коли західні компанії, використовуючи посередника, постачають все, що завгодно, в Росію, дуже і дуже багато. І це не аргумент. 

Мінські угоди виписані таким чином, що санкції в будь-якому разі скасують. Їх скасують, якщо Україна не виконає Мінські угоди. Їх скасують, якщо Україна виконає Мінські угоди. 

Але якщо Україна виконає Мінські угоди і санкції скасують, то Україна отримає неконтрольовану територію, за яку вона має платити з бюджету, з повністю понівеченою економікою, зруйнованою інфраструктурою, нашпигованою мінами, із зубожілим населенням, з жахливою екологічною ситуацією, із зруйнованими мостами, зі знищеними дорогами.

Йдеться про сотні мільярдів доларів, які нам ніхто не дасть. Жоден з тих, хто обіцяє нам допомогти в цьому, не допоможе, щойно ми виконаємо Мінські угоди. 

Я вже не кажу про заборгованості по зарплаті, по пенсіях. Тобто це поховає українську економіку. 

Мінські угоди прописані таким чином, що безпековий фактор йде після політичного. У Мінських угодах є єдина послідовність – там чітко прописано, що процес відновлення контролю над державним кордоном починається після проведення місцевих виборів і завершується після остаточного врегулювання.

Причому ніхто не знає, що таке "остаточне врегулювання", але вибори прописані чітко. Отже, ми маємо ситуацію, яка фактично поховає державу. 

– То яку ви пропонуєте альтернативу?

– Далі. Пункт номер два – воєнні дії, тобто розв'язка конфлікту воєнним шляхом. 

– Я не бачу, як це зараз можливо.

– Це можливо в принципі. 

Коли кажуть, що в ситуації з окупованими територіями немає воєнної розв'язки – це неправда. Тому що будь-яка країна, щодо якої порушений суверенітет, завжди розглядає воєнний варіант. 

Зважають тільки на те, коли це робити, як, на які обставини зважати і чи можна цього варіанту уникнути. Але казати, що його не існує, не можна – він існує завжди.

Для того, щоб це відбулося, мають бути чотири обставини. 

Перша, не головна, але ключова – це політична воля вищого державного керівництва. Зрозуміло, що у нинішнього верховного головнокомандувача і голови Ради національної безпеки політичної волі розв'язати це питання військовим шляхом нема. Ми не говоримо, чи це погано, чи добре. Ми констатуємо факт. 

Другий фактор – це підтримка населенням подібного розвитку подій. Будь-яке соціологічне опитування покаже вам, що в переважній більшості люди не підтримують такий варіант. 

Третя обставина дуже важлива – це наявність відповідної військово-економічної потуги, якої у нас, на превеликий жаль, немає.

Четверта – це підтримка зовнішніх партнерів. Вони не заохочують такий варіант, його теж нема. 

Відповідно, який варіант залишається? Є варіант третій, не дуже радісний, поганий, але річ у тім, що виходів з війни немає добрих, вони всі погані. Треба просто обирати між поганим і найменш поганим – це замороження ситуації. 

– Що це означає? 

– Якщо хтось говорить, що це крок до капітуляції, це навпаки означає відсутність капітуляції. Тому що один з творців південно-корейського "економічного дива", прізвище якого я забув, говорив, що 38-ма паралель – це місце неймовірного корейського смутку, але це майбутнє нашої перемоги. 38-ма паралель – це демілітаризована 4-кілометрова зона, яка розподіляє півострів на Північну і Південну Кореї (у цей час малює олівцем на аркуші паперу). 

Якби цієї зони не було, то не було б припинення війни. І це припинення війни не означало, що Південна Корея відмовилася від Північної. Це означало тільки, що вона могла собі дозволити не втрачати людей і зосередитися на власних державних проблемах, зокрема на економічних. 

Вони мали можливість зробити економічне диво, але ніколи не відмовлялися від цих людей, від територій. Вони казали, що це території, які рано чи пізно будуть єдиною Кореєю. Але вони припинили війну, створили буферну демілітаризовану зону, яка дозволила уникнути людських жертв. 

Вони зосередилися на собі і вони зробили потужну економіку, яка рано чи пізно буде достатньо привабливим фактором для того, щоб відбулося злиття в цьому напрямку, а не навпаки.

Схожа історія була з Німеччиною і у В'єтнамі. Якщо хтось забув, і в Кореї, і у В'єтнамі, і в Німеччині – в усіх трьох випадках планувалося проведення виборів, після яких ця територія і люди мали об'єднатися. 

У кожному з цих варіантів вибори не відбулися. Колись Конрад Аденауер, тодішній канцлер Західної Німеччини, сказав дві фрази, які можна вважати пророчими. 

Одна фраза: "Краще отримати єдину половину Німеччини, ніж цілу Німеччину наполовину". І друга: "Інколи навіть крок назад насправді є кроком до мети". 

У нашому варіанті йдеться не про крок назад. Але завершу з Німеччиною, щоб органічно перейти до України. Німці зосередилися, щоби зробити привабливою Західну Німеччину. Достатньо привабливою з економічної і демократичної точки зору, щоб це було тим магнітом, який рано чи пізно переконає іншу частину Німеччини прагнути цього об'єднання. 

Коли ми говоримо про те, що об'єднання двох розділених територій України є неминучим і швидким, ми постійно забуваємо про настрій. Якщо ми подивимося на останню соціологію, то побачимо, що 56% українців вважають найбільш прийнятним повернення окупованих територій Донбасу тільки на умовах, які існували до початку війни. 

Тобто ніяких Мінських угод, ніяких автономій, ніяких особливих статусів.

"Ми не підписуємо мирну угоду, ми призупиняємо бойові дії і заморожуємо ситуацію"

– То як ви собі уявляєте замороження конфлікту на Сході України?

– Це фіксація ситуації в тому вигляді, в якому вона є. Це не означає відступ чи наступ. Це означає проведення демілітаризованої зони, яку б я назвав не кордоном, а тимчасовою адміністративною смугою (малює олівцем лінії на аркуші папера). 

Сьогодні це лінія фронту або лінія розмежування, лінія розведення. 

Насправді це має бути тимчасова адміністративна смуга. Ії фіксація означає, що з цього моменту припиняються бойові дії з обох боків, і ми поступово дипломатичним шляхом доводимо до того, що зникає військова загроза. 

Дивіться, в чому нюанс. Проблема обстрілів, яка є дуже гострою, точно не зніметься за один день. 

Якщо ми говоримо про обстріли з того боку, то російські війська і незаконні озброєні формування, які з ними співпрацюють, пояснюють їх завжди двома обставинами. Перша – відповіддю на обстріли, друга – превентивними заходами, тому що вони нібито очікують наступу українських сил. 

В нас, коли йдеться про те, що бойові дії припиняються на невизначений час, це означає, що ми беремо на себе відповідальність, що не будемо наступати і не будемо обстрілювати.

Це ледь не єдина точка дотику для місцевого населення і навіть для місцевих ватажків переконувати росіян припинити обстріли. Тому що для них безпека людей, які живуть з того боку, теж є важливою. Для росіян смерті мешканців Донбасу неважливі. А для людей, які живуть там, це є дуже важливо. 

Далі – що це означає для військових? Військові живуть в окопах і бліндажах. Це незручно, це дискомфортно. Вони живуть в окопах і бліндажах, тому що сьогодні смуга проходить тут (малює на аркуші). 

Завтра вона буде проходити в 5 км вперед. Потім в 2 км вправо. Якщо фіксується позиція, то можемо зробити стаціонарні позиції. Можемо робити тут бази, військове містечко, ротацію, нормальну інфраструктуру, інженерну і житлову для цих людей.

І головне. Чи означає це, що така фіксація ставить хрест на воєнному варіанті? Ні, в жодному разі. Військовий варіант розглядається, але тоді, коли може бути реалістичним.

– Я правильно розумію, що ви фактично пропонуєте поставити на кордоні з окупованим Донбасом мур?

– Мур як фізична споруда може існувати, а може не існувати. Питання того, як це виглядатиме – це питання обговорення суспільства. Але в будь-якому разі це буде лінія, демілітаризована зона. До певної міри навіть зона відчуження. Але це – зона безпеки. 

– Яка гарантія, що ватажки окупованих територій підуть на ці умови і припинять обстріли?

– Гарантії немає. І я про це говорив. І тому я наполягав на тому, що це має бути справа дипломатів, це має бути справа перемовного процесу.

З обох боків абсолютно щиро хочуть зменшення жертв. Навіть переведення бойових дій з активної фази в неактивну уже зменшило кількість жертв. Але все одно після Мінських угод людей загинуло більше, ніж до них. 

У Мінських угодах є дві серйозні вади. 

Перша – що Криму там узагалі немає. 

Друга – що ми дозволили, поставили в залежність проведення виборів, а потім контроль над кордоном.

Ця ситуація дозволяє нам називати речі своїми іменами: і там, і там – окуповані території. І там, і там ми не маємо можливості в будь-який спосіб впливати на життя цих людей і не маємо можливості їх звільнити. 

А від цього починається наступний етап. 

Ми маємо як держава вибачитися перед мешканцями обох регіонів. За те, що не можемо повернути людей і території просто зараз – через об'єктивні обставини. 

Підкреслюємо, що ми не відмовляємося від цих людей, від цих територій. Вони – наші, ми обов'язково їх повернемо, ми залишаємо за собою таке право. Ми не підписуємо мирну угоду, ми призупиняємо бойові дії і ми заморожуємо ситуацію. 

Але ми залишаємо за собою право завжди, будь-якої миті повернути ці території, це наше суверенне право. Це наша територія, це наші люди, ми обов'язково повернемо цих людей, ми обов'язково повернемо цю територію.

І далі відбувається що? На цих територіях залишилося багато людей, які от просто зараз прагнуть визволення українськими Збройними Силами. Мене за це заплюють, але я можу про це говорити. 

Ми маємо надати цим людям право переїхати за державний кошт, це має бути державна програма. Повернення цих людей на українські території – головна історія. Ми маємо забезпечити і тих, хто буде переїжджати і з Криму, і з Донбасу, і тих, хто вже переїхав, належними умовами.

– Я розумію, що квазіватажки можуть бути зацікавлені, щоб перестали стріляти. Але Росія в цьому абсолютно не зацікавлена. 

– Погоджуюся.

Ми не можемо вплинути на Росію достатньо, тобто напряму вплинути на позицію Путіна Українська держава не може. Це – одна з причин, чому я не чекаю особливих проривів нормандського формату і не вірю в успіх Мінського процесу. 

Але у нас є можливість вплинути на Росію опосередковано. Маю на увазі дипломатів, які впливають на позицію Заходу: США, Німеччини, Франції, Великобританії, і це можливість впливати на позицію місцевих. 

Я не переоцінюю цієї можливості, але вона є. 

– Я раніше чув, що у Зеленського є схожа ідея, про яку ви зараз детально розказали. Команда президента нібито поставила собі дедлай: якщо за рік питання миру не вирішується, на лінії зіткнення зведуть стіну. 

– Я не знаю, що він має на увазі. Я не знаю, в чому полягають його плани. Я не знаю навіть, чи такий план є. Можливо, він є. Можливо, він чудовий. Можливо, він чарівник. 

Він приїде в Париж, умовно кажучи, наприкінці листопада чи на початку грудня, і Путін прибере війська, заплатить нам субвенцію за зруйнований Донбас, вибачиться на колінах. 

Можливо, це відбудеться. Але мені 50, я вже виріс з того віку, коли я вірю в дива, особливо коли на дворі не Різдво. Тому я не вірю в такий варіант. Чому він оперує такими датами, термінами – я не знаю. 

"Янукович – це нам і кара Божа, і дар Божий водночас"

– Насправді я по-іншому планував собі це інтерв'ю. Ви працювали журналістом при всіх президентах і є справжнім кладезем інформації. Тому попрошу вас коротко охарактеризувати кожного з президентів України. 

– Це – найскладніша частина нашої розмови (посміхається). 

– Що ви можете сказати про президента Кравчука? Яким був період його правління? 

– Йому дуже пощастило з часом, коли він обирався. І не дуже пощастило з часом, коли в нього була можливість реалізувати свій потенціал.

І його обрання, і його дострокове припинення повноважень – було пов'язане не стільки з його особистими вадами чи перевагами, скільки з обставинами, які від нього не залежали. 

Він, з одного боку, – людина, якій доля посміхнулася, а в іншому випадку – з якого доля поглузувала. 

Тому оцінити його корисність чи шкідливість для України було б дуже важко. 

– Кучма?

– Це – найсуперечливіший президент в історії України.

За часи його правління були три різних Кучми, які були дуже не схожі один на одного. Більше того, я думаю, що вони б здивувалися, якби зустрілися десь разом в одному місці. 

З одного боку, це людина, яка заклала підмурок багатьох величезних проблем у цій країні. З іншого боку (як не дивно це б звучало з моїх вуст, тому що я був людиною, яка його його критикувала), це найсильніший і найсистемніший президент в історії України. 

– Ющенко?

– (Робить паузу) А був такий президент? Людина, яка залишила по собі тільки дві позитивні згадки – це Мистецький Арсенал і пам'ятник Голодомору.

– Янукович?

– Це людина, яка насправді дарована нам була Господом, прости Господи. Бо якби не було саме такого президента саме в такий момент, невідомо, як би розвивалася доля України. 

Те, що почалося в Україні в 14-му році, відбувається дуже важко і тяжко, теоретично, мало би відбутися в 1991-му чи 2005-му. 

Нам просто пощастило, що саме така людина, з таким винятковим набором чеснот стала президентом саме в цей час. Нам цей третій шанс дався неймовірними зусиллями, неймовірною ціною. І, більше того, ми ще не сповна заплатили цю ціну. 

Але навіть попри це ми нарешті отримали шанс почати робити те, що ми не починали робити в 91-му, навіть і 2005 році. Тому в принципі, як не цинічно це звучало би, але, напевне, Янукович – це нам і кара Божа, і дар Божий водночас. Це кара Божа за те, що ми не зробили, і дар Божий – що ми отримали шанс.

– Петро Порошенко?

– Скажу так: це людина, яка мала шанс залишити помітний слід в історії, але, на превеликий жаль, цього не зробила. 

– І Зеленський?

– Про нього ще нема що говорити.

"Якщо президент буде тиснути на структури, які за Конституцією знаходяться поза межами його функціоналу, ми будемо в жорсткій опозиції"

– Оскільки ми знову згадали про Зеленського. Я вже ставив це запитання Святославу Івановичу, хочу вам його поставити, але по-іншому. У серпні минулого року Вакарчук користувався більшою підтримкою виборців, ніж Володимир Зеленський. Але на парламентських виборах партія "Голос" взяла менше 6%, а "Слуга народу" – 43%. Чому бренд Вакарчука не спрацював на останніх виборах?

– Цьому є логічне пояснення. Підтримка політичної сили політика, який брав участь у президентських виборах, завжди вища, ніж у того, хто участь у виборах не брав. Це А. 

Б: якщо політик перемагає на цих виборах, то подальші парламентські вибори сприймаються переважною більшістю населення як наступний тур президентських виборів. Він за інерцією голосує за ту партію, представник якої переміг на виборах.

Зеленський успішно провів свою президентську кампанію. Зеленський сповна використав переваги, які він здобув як переможець президентських перегонів. Це цілком очевидно: хтось здобуває, хтось втрачає.

– Свого часу у парламенті була велика опозиційна коаліція трьох партій: "Удар", "Батьківщина", "Свобода". Чи може зараз з'явитися велика опозиція до Володимира Зеленського, яка складатиметься з партій "ЄС", "Батьківщина", "Голос"?

– Мені важко це уявити. Для того, щоб з'явилася подібна коаліція, має бути дві речі. Перша: має бути багато спільних точок дотику політичних сил, а вони є дуже різними.

По-друге, має бути суттєва зовнішня загроза. Умовно кажучи, якщо є реальна загроза узурпації влади, здачі національних інтересів або загроза національній безпеці – не уявна, не потенційна, а реальна. Тоді теоретично це може бути. Поки що це не виглядає реалістичним.

З огляду на те, що у фракції "Слуга народу" відбуваються різні процеси, які впливають на їхню монолітність, я думаю, що принаймні зараз загроза узурпації влади поки що не є серйозною.

Хоча є певні тенденції – спроба сконцентрувати надмірні повноваження в одних руках, створити невиправдано велику кількість різних силових структур з великими повноваженнями виглядає загрозливо. 

Я думаю, що є ризик узурпації влади. Не факт, що цим скористається цей президент. Але може скористатися інший. 

От ми створили законодавчу базу, правила гри. Тобто повноваження не виписуються під конкретного міністра фінансів, під конкретного прем'єра чи під конкретного президента чи міністра внутрішніх справ чи генерального прокурора. Вони виписуються під посаду. 

Сьогодні на цій посаді одна людина, завтра – інша. 

Але відкатити назад уже ухвалений закон часто-густо набагато складніше, ніж його ухвалити. Для цього потрібно шукати точки дотику, спільні домовленості, потрібно, скажімо так, споріднене відчуття загрози. Це все дуже небезпечно. І тому поки що воно виглядає небезпечно, але поки що не виглядає загрозливо.

– А якщо рейтинг Зеленського з часом почне падати і, відповідно, рейтинг "Слуги народу" скотиться так само, "Голос" може перейти в жорстку опозицію до президента? 

– Це не залежить від рейтингів. Це залежить від того, яку позицію буде займати президент і його політична сила. Якщо вони будуть наполягати на виконанні Мінських угод і на проведенні місцевих виборів на окупованих територіях, які де-факто будуть контрольовані Росією, тоді ми будемо в жорсткій опозиції. 

Ми про це попереджали до виборів, ми говоримо про це постійно. 

Якщо президент буде цілком очевидно тиснути на структури, які за Конституцією і чинним законодавством знаходяться поза межами його функціоналу, ми будемо в жорсткій опозиції. 

Якщо президент Зеленський буде втілювати реформи, і ці реформи будуть поділятися нами ідеологічно, ми будемо його підтримувати. Питання не в його рейтингу, питання в тому, що він робитиме і, відповідно, що робитиме фракція, яка належить до тієї ж партії, яку породив пан Зеленський, і що робитиме уряд.