Таинственная Мамай-Гора. Кто такие археологи и почему ищут скифов в украинской степи

На березі Каховського водосховища, за 150 кілометрів від Запоріжжя, розташований найбільший могильник степової України – Мамай-Гора. Пам'ятка світового значення і одне з найбільших середньовічних кладовищ у Європі

Могильник VI тисячоліття до нашої ери охоплює кілька періодів – від неоліту до бронзової доби. Саме тому археологи називають його "пирогом".

Вперше лопата археолога торкнулась могильника 66 років тому. З 1988 року рятувальні археологічні роботи тут проводить експедиція історичного факультету Запорізького національного університету. 

За всю історію розкопок знайдено близько тисячі поховань. Було досліджено близько 8 гектарів заповідника. Могильник досліджений лише на третину.

Основна проблема кургану – час і вода. Археологи та історики б'ють на сполох – за останні 30 років Мамай-Гора сповзла у Дніпро майже на півкілометра. Водосховище щороку відкушує кілька метрів берегу, а разом з ним – недосліджені поховання. 

Про основні виклики, романтику професії, радості й печалі сучасних археологів – в репортажі "Української правди" із Запорізької області.

Шлях Харона Каховською Атлантидою

До Мамай-Гори можна дістатись кількома способами: маршруткою із Запоріжжя до селища Велика Знам'янка або морським експресом з Нікополя до Кам'янки-Дніпровської. Обираю друге. За 35 хвилин, долаючи двометрові хвилі, 20-місний човен з Нікополя причалює до берега.

Півгодини їду на таксі розбитою дорогою до Знам'янки. З потрісканої від степового сонця панелі "дивиться" кілька іконок.

– Зачем, бл...ь, ввязался. Нада мне была эта Мамай-Гора? – бубонить водій, як тільки заїхали на поле. 

Запилючена чорна "дев'ятка" впирається у чагарники – далі дороги немає. Звернули не там. Вирішую йти пішки за гугл-картою. На горизонті виблискує Каховське водосховище.

Табір знаходжу за звуками й голосами. На галявині, просто над урвищем, видніються перші намети. Степовий теплий вітер гойдає табличку "Лабораторія археології" з прив'язаною слухавкою радянського телефону.

– Розкопки тривають 3 місяці, – зустрічає один з керівників експедиції, доцент кафедри історії Запорізького університету, найстарший учасник, 67-річний Геннадій Тощев, – в радянський час студенти працювали і восени, бо не дуже хотіли працювати в колгоспах на уборці врожаю – овочів та фруктів. Всі тікали сюди.

32 роки з півстолітньої роботи в археології Геннадій Тощев працює на Мамай-Горі. Розповідає, що до 1994-го була повна підтримка від держави. Зараз фінансово складніше.

– На гроші, які виділяли, можна було орендувати техніку і проводити великий обсяг робіт, – каже археолог, запаливши дешеві цигарки, – останні два роки завдяки сайту і соцмережам фінансово підтримують з закордону. Велику допомогу надають волонтери. В основному знаходять через Фейсбук. 

Зауважує, що крім професійних істориків приїжджають любителі пригод.

– Волонтери-копачі в основному вириваються на вихідні, – продовжує Тощев, наливаючи каву в металеву кружку. – Часто люди приїжджають поспати на курганах. Колись пані з Москви завітала. Ходила тут зі своєю "чєлядью" і вгадувала: тут добрий лежить і багатий, тут поганий. Вона співставляла сузір'я і кургани. Я, зрозуміло, в такі речі не дуже вірю.

За роки незалежності археологія перетворилася з науки на серйозне хобі ентузіастів. З початку 90-х держава припинила фінансування експедиційної діяльності археологів. 

Попри це, кількість експедицій збільшилася. Головним чином через три фактори: розкопки, які передують будівництву, студентська археологічна практика, спільні проекти за фінансування іноземців.

Рятувати національну спадщину допомагають абсолютно різні люди – професійні археологи, волонтери, студенти і журналісти. Але навіть для таких "мастодонтів" археології як Тощев, кожна нова експедиція – цікава й пізнавальна.

– Відчуття першого разу, розумієте? Це наука пізнання. У школі залпом читав книги по історії. Це зараз діти крім айфонів не беруть нічого до рук. Прямо під нами руйнуються поховання, починаючи з неоліту і до бронзового часу. Епоха неоліту, катакомбна, ямна, бабинська, зрубна, білозерська, новочеркаська культура і скіфська культури. 

– По суті це рятувальна операція, – каже Тощев, коли питаю, яка роль археолога між світом мертвих і живих, – ми витягуємо цих "пасажирів" з небуття і даємо їм нове життя.

Аборигени Мамай-Гори

День на Мамай-Горі починається так, як і тисячі років тому – з вогню. Чергові по кухні розводять вогонь у земляній пічці.

– Та не знімай ти цей срач! – на польовій кухні шаманить 28-річна Каріна Фурса. У величезній каструлі булькотить вода. 

На сковорідці шкварчить цибуля з морквою. 

– Будуть на сніданок макарони, – прицмокує Каріна.

Уперше Каріна потрапила на Мамай-Гору під час практики 11 років тому. За три тижні експедиції зрозуміла, що затягнуло.

– Жити у степу три тижні непросто. Але з першого разу це місце захопило мене і тепер воно моє. Тут пройшли мої студентські роки. Життя серед степу дає досвід життя в спільноті. Він сильніший, ніж у цивілізації. Сюди потрапляють невипадкові люди. Приїжджають і залишають себе та беруть щось своє.

Рік тому Каріна та колеги поставили собі амбітну ціль – прискорити дослідження пам'ятки, вперше за багато років залучивши до досліджень спеціальну техніку. Зайнялись збором коштів.

– Найбільша сума, яку зібрали, близько 130 тис грн. Кошти виключно йдуть на оренду бульдозера, гонорар трактористу і пальне, – викладає на обідній стіл металеві кружки, банку з виделками й ложками. – Побут облаштували власними силами. Спальники і намети просили у небайдужих людей, потримані, за нижчою ціною. Студенти ж прибувають.

Табір іде в поле за "звєрюгою"

О 8 ранку учасники йдуть кількасот метрів до місця розкопу в полі. Діляться на три групи. Кожна зникає у своїй траншеї-стометрівці. Одні досліджують кілька розкопаних ям, студенти копають нове місце.

Археологи працюють з трьома шарами землі. Верхній – чорнозем, середній – чорнозем із суглинком, із сумішшю піска та глини. Глибше метра – материковий ґрунт. 

Без техніки роботи тривають повільно. Але другий рік експедиція використовує бульдозер, що полегшує роботу. Об'єм пошукових робіт завдяки техніці, на яку зібрали гроші, збільшився у 10-12 разів за сезон, зазначають археологи.

Гусеничний бульдозер Т-170, як кріт вгризається у м'який ґрунт Мамай-Гори.

– Серега, – вітається бульдозерист. 43-річний Сергій Кавун з Енергодару. – Для меня это просто работа! Историей никогда не увлекался, но здесь интересно.

Завдання Сергія – знімати бульдозером верхній шар ґрунту. Далі в роботу вступають лопати, а потім щіточки, ножі, скальпелі.

4 тисячі гривень – орієнтовний бюджет роботи з технікою на день. 

– Мда, надолго не хватает мне авантюризма, как у них, – вказує на копачів у ямах і йде до свого трактора

За підрахунками учасників експедиції, в день один працівник робить 10 кидків лопатою на хвилину. За сезон на всіх – понад 2 мільйони.

Читайте також: Український Гоґвортс, або Чому університет Чернівців – справжня спадщина ЮНЕСКО

Скіфи – мародери, варвари, воїни?

Працювати у степу навіть вранці – дуже важко. На градуснику майже +30. Від сонця не допомагають і головні убори. Археологи рятуються пляшками води, які тут розкидані по траншеям, і єдиною парасолькою, під якою можна перепочити. 

Старші копачі працюють босоніж, студенти-волонтери – у кросівках. Найзручніше взуття – звичайні дешеві гумові тапочки. Працювати у взутті незручно – забивається землею, пітніють ноги.

– Поховання поки невідоме. Лише коли розчистимо повністю, дістанемо і передамо експертам, стане відомо, як помер – загинув в бою чи хвороба, – розповідає волонтер історик-мистецтвознавець Віктор Філас.

Вперше Віктор тут опинився у студентські роки. Сьогодні він розчищає двометрову яму:

– Зарезал? – питає Філаса напарник ("зарезаться" – вийти за рамки заповнення поховання – УП). 

Біля ніг видніється скелет. Череп – під пластиковим відерцем, щоб не пошкодити. Кремезний Філас заспокоює, що все гаразд. За кілька хвилин міняються ролями. 

– Кепочку ему сними! – жартує Філас показуючи на відро.

Філас довго і захопливо розповідає про минулі експедиції.

– Тут комфортно. Телефон зламався, ніхто тебе не чіпає кілька днів. Коли бували паузи, навіть жінка каже: та їдь уже, вдома набрид. Романтика ще в тому, що раніше ми всі бігли наввипередки займати місце спати на кургані.

За годину розчищає таз, показує, як лежить скелет, пояснює, що могила пограбована.

– Ознака пограбування – змішані кістки і череп окремо. Коли "бомбили" (грабували – УП), переколошматили все.

Скіфи, як і інші племена, грабували могили своїх же людей. Випадки пограбувань відомі ще з часів неоліту, коли починався достаток. Звідси і нажива через грабування. 

– Умирает человек, хоронят коллективно, – описує обряд поховання доцентка ЗНУ Світлана Андрух. 

Разом з чоловіком Геннадієм понад 30 років вона їздить на Мамай-Гору. 

– Через неделю, месяц, полгода, четко зная, где погребение (сами же хоронили), роют небольшую яму – место, где может что-то лежать ценное. Украшения были в основном на шее, груди и голове. Грабят только верх. Вот почему голова отделена от скелета. Подтягивали тело, земля просела.

В античних містах-державах Північного Причорномор'я існували ювелірні майстерні, які виконували замовлення багатих скіфів. 

Чудові витвори ювелірного мистецтва накопичувалися в усипальнях знаті, які по своїх розмірах і багатству не мали рівних серед інших представників знаті Східної Європи.

Цікавлюсь, чи знаходили прикраси із золота. 

– Це перше питання завжди: ну, шо там, золота багато накопали? – сміється Каріна.

Тощев каже, що найчастіше знаходять вироби із заліза, бронзи, міді, глини.

– Менше всього нас це цікавить. Археологи взагалі не вживають таких слів. Ми називаємо його "жовтим металом" і все. Це ви його називаєте золотом, коли проба стоїть. Це такий же матеріал, як алюміній, – сміється археолог.

Питаю, чи бачили чорних археологів на Мамай-Горі.

– Не буває чорних чи білих археологів. Є браконьєри, які займаються розкопом з метою збагачення. Кажуть, що ходили тут уздовж берега, але знаходили не скарби. 

Читайте також: Все перемелеться. Як працює один із найстаріших водяних млинів України

Скіфський спис, щелепа бойового коня і наконечники 

– Ребята, клинок! – перериває пекельну обідню сієсту голос Андрія Тощева. 

Поруч з правою скелетованою рукою з-під ґрунту видніється метал. Андрій майстерно розчищає скальпелем кожні десять сантиметрів ґрунту.

Андрій випереджає мою цікавість розчистити швидше.

– Спешка ни к чему. Все постепенно. Даже если грабленная могила. Надо очень осторожно, чтобы ничего не нарушить.

Кістки мають жовтувато глиняний колір, що свідчить про давній час поховання. Ті, що були зверху – нижня щелепа, ребра – побіліли на сонці. 

Тощев акуратно розчищає кожен сантиметр землі.

– Хм, уходит глубже! Я млею. Это не акинак (дволезовий меч – зброя ближнього бою – УП). Та хай йому грець! – здивувався Андрій.

Виявлений металевий предмет за довжиною як тазова кістка. До ями сходяться всі учасники. Інтрига наростає. Незвично бачити метал, якому тисячі років.

– Не представлял ценности, вот и не забрали. Или спешили, – припускає Світлана Іванівна.

– Скифы были варварами, но не в плохом значении, как сейчас. У других народов могло быть искаженное представление про скифов. Вот, например, амазонки – прижигали себе грудь, были, мол, неадекватными, убить мужика до свадьбы – это прям обязательно. Что такое женщина для греков – инкубатор. А тут греки видят полноценного воина, – пояснює Тощев.

– Ага, морду може набити, – сміється Філас. 

Каже, що греки любили складати легенди про скіфів, а територія, де вони жили, вважалась темною і невивченою. 

– Геродот згадує про скіфів як про недорозвинених, бо ті скачуть на конях і пошкоджують свої внутрішні органи. Багато їздять верхи і набивають яйця. А ще вони жирні, тому себе припалюють, щоб випалити воду, – сміється Філас.

– А легенды о кентаврах? – додає Тощев. – Что видит европеец в степи? Лошадь и человек, который никогда не слезает с нее.

В іншій ямі хлопці знайшли розкидані кістки. Першими на поверхні ґрунту з'явилися наконечники стріл і намисто. 

– Бронзовый трехгранный наконечник 4 века до нашей эры, – описує знахідку Світлана Іванівна.

Не стримую бажання долучитися до розкопу. Прошу дозволу розчистити металеву знахідку. Працюю зі щіткою і скальпелем. За 10 хвилин навприсядки втомлююсь під палючим сонцем. Визнаю, що поспішаю. 

За півгодини з-під ґрунту з'являється спис. Не стримую захоплення. Скіфський спис, якому більше 2 тисяч років.

– Кроме фото в обязательном порядке делаем зарисовки. Иногда, камера схватывает не так, как человеческий глаз. Потом все кости передаются антропологам. Он уже изучает – мужчина или женщина, сколько было лет. Чем занимался – земледелец или пастух, был ли он лучником, мечником или работал топором. Это заметно по статуре. Изучают также кости животных, это важно. Вообще, таких экспертов в Украине очень мало, – резюмує Тощев.

В цей же час в іншій траншеї студенти знаходять поховання коня – щелепу із зубами. 

– Хтось же на ньому їздив, – сміється хлопець. 

– І хтось його з'їв, – жартує студентка Анна Андрухів. Всі регочуть.

За перші два тижні експедиція дослідила 13 поховань доби пізнього Середньовіччя, 3 скіфські культові ями, пізніше вийшли на скіфській рів та катакомби. Знайшли амфору, пращевий камінь – болас, деталі намиста, зернотерку. 

На територію нинішньої України скіфи прийшли з району Алтаю і Казахстану. За 4 століття життя скіфи пережили великий розквіт і занепад. А загалом вони тут відомі аж до 3 століття нашої ери. 

Невеликі анклави так званих пізніх скіфів жили на території Криму, нижнього Подніпров'я та Бессарабії. Все, що залишилось від них – обряди поховання і згадки Геродота.

– Почему задержались? Благодатные пастбища, хорошие соседи, которых можно без страха драть, – зазначає Світлана Іванівна.

Питаю, чи взяли сучасні українці щось від скіфів.

– Ни-че-го, – мотає головою Світлана Іванівна.

Версій, чому зникли скіфи, є кілька. За однією – їх витіснили сармати або інші народи. Інша версія – виснаження землі.

– Причина комплексная. Скифы разводили овец, которые, как известно, уничтожают растительность. Да и условия жизни, наверное, стали некомфортными.

Читайте також: Залізне серце України. Як видобувають руду в кар'єрах Кривбасу

Няшка, Машка, Хрюндєль і Фісташка

Для запорізьких студенток 18-річної Анни Андрухів та Тетяни Янковської це перша навчальна практика. За три дні дівчата освоюються у таборі. Сьогодні чергування на кухні, готують вечерю.

– Думала, буде гірше. Старшокурсники описували все інакше, але мені поки подобається, – каже Анна. 

Дівчина мріяла стати вчителькою. Археологія не дуже подобалась, але коли приїхала сюди і побачила все зсередини – затягнуло.

Очі Анни загоряються ще більше, коли розповідає про перший досвід. 

– Дуже хвилювалася, коли чистила людські кістки. З кістками тварин не так.

Табір наповнюється ароматами смаженої моркви і цибулі. На запах збігаються Нюська, Машка і Хрюндєль. Родина котів поселилась тут з людьми в цьому році.

Поки коти їдять консерви, Хрюндєль, він же Прохіндєй, як справжній патріарх, справляється першим. З хащів, мабуть, з полювання, прибігає найбільш грайлива кішка з довгою мордою – Фісташка. 

Носільніки, потаскуни й дункани маклауди

Щоб помитися, 5 хвилин спускаюсь видовбаними в землі сходами до Дніпра. Прохолодна дніпровська вода одразу знімає втому.

Тут, з боку річки, добре видно, як сповзає у воду Мамай-Гора. Берег порізаний урвищами й зсувами. Ще живі дерева вмочили коріння у воді, сухі пеньки – як скелети у поховальних ямах. 

До затоплення в кінці 50-х тут був живописний Великий Луг. 

Відчуття часу на Мамай-Горі атрофується. Стрічка Фейсбуку не оновлюється, живеш вчорашніми новинами, ніби застряг у минулому. Заводимо розмову за столом. Питаю про цікаві історії у професії і як сприймають археологів зараз.

– 98-й год. Бульдозера нет, ничего нет. Работаем на 3 объектах одновременно. В межкурганье, где землю нужно выносить вручную на носилках, крик утром: "Носильники, потаскуны! Бабс-команда, на раскоп!". Там работали 6 девочек, которые заменяли всех мужчин. Худенькие, маленькие девочки, которые делали все. Ну, и "суркины дети". Тогда копали курган Мамай-Сурка. А еще кричали "Мамайгорцы, дунканы маклауды!". В конечном итоге, когда долго не могли встать рано утром – "Дункины дети", – згадує Світлана Іванівна. – Ой, как нас только не называли: геологи, гинекологи, архитекторы, кроты.

– Коли нас багато показували по телевізору, подзвонила якось мама: "Доця, чим ти там займаєшся? Приходила тьотя Валя і казала, що ти працюєш архітектором. Я чогось про тебе не знаю?" – сміється Фурса. 

З появою людей на Мамай-Горі гостро постало питання зі сміттям. Найближчий смітник за кілька кілометрів у селі. Можливості вивозити щодня – нема. Копають ями. Кожна з них виводила істориків на нове поховання. Така ж історія трапилась з погребами для продуктів.

– Почали копати, а Світлана Іванівна помітила, як змінюється ґрунт. На жовтому з'явилась темна пляма – ознака стародавнього поховання. Розкопали, описали, вийняли і зробили погріб, – каже Геннадій Тощев.

Нічна ватра, божі створіння, забобони

Захід сонця грає рожевими відтінками. Можна подумати, що ти десь у пустелі. Над урвищем спить бульдозер. В чагарниках гарчить дизельний генератор. 

Хлопці та дівчата ставлять на зарядку смартфони. Це єдиний тут засіб зв'язку зі світом.

– 4G здесь нет, даже не пытайся, это фальшивка, – каже Андрій, дивлячись на мережу в моєму смартфоні. – и 3G тоже!

З першими сутінками йдемо за кургани. Щовечора хлопці та дівчата влаштовують посиденьки біля вогню. Співають під гітару, знайомляться ближче. 

Слідом за нами – кішка Машка, яка одразу ж зникла в траві, полюючи на комах.

Розпитую про містичні історії й забобони.

– Дуже символічно, коли над розритою траншеєю літають метелики, – каже Каріна. – Все це, звісно ж, можна пояснити вологою землею, яка їх приваблює. Але ми ще з першого курсу для себе пояснювали: літають – значить, є поховання – душі людей.

– Мы вообще живем здесь в полной гармонии с природой, – каже Тощев.

– Але це не стосується наших котів, – зауважує Каріна, – прокидаємось вранці, а навколо табору викладені мертві гризуни. Прямо як в ритуальному похованні скіфів.

Сходити в туалет у степу – лабіринт жахів. Павуки плетуть свої сітки на шляхах людей на кожному кроці. Але вбивати комах або тварин – заборонено. Можуть і вигнати з табору. 

– Был у нас когда-то один, который змей убивал. Изгнали из лагеря, – каже Тощев. – Но, самое приятное, спускаешься в "Каховку" (Каховское водохранилище – УП) – море полно божьими коровками. Берешь женщину и на голову цепляешь всех этих коровок. Чтоб не утонули. Выходит женщина на берег, стряхивает. Коровки спасены. 

День на Мамай-Горі закінчується теж з вогнем. Між курганами сходить молодий місяць. Прогріта за день земля віддає тепло. У небі над "Каховкою" вигнулась до Чумацького шляху Велика Ведмедиця.

Звуки після згаслого багаття стають об'ємнішими. Відчуття, ніби час рухається у зворотній бік. 

Вночі тут все так, як тисячі років тому у кочівників. Якби не писк мишей, яких цілу ніч душать коти.