"Нам, полякам, говорили, что мы – бандеровцы", или Приключения иностранных журналистов в Украине
Іноземні журналісти, які працюють в Україні, кажуть, що нині складно привернути увагу людей з-за кордону до наших проблем. Бо конфлікт на Сході триває вже шостий рік, Крим весь цей час – сіра зона, а у Заходу та Росії є багато питань і без України.
Єдиною цікавою темою для іноземних ЗМІ останніх місяців були вибори президента. І лише тому, що на них переміг актор-комік, який під час перегонів ініціював стадіонне шоу з аналізами.
Ми поговорили з журналістами з різних кінців світу, щоб дізнатися, крізь призму яких тем вони бачать Україну та як вони "продають" своїм редакціям репортажі з Авдіївки чи Сімферополя.
Моніка Андрушевська, Польща, співпрацює з Belsat TV
Моніка Андрушевська: "Знаєш, чим польські журналісти відрізняються від колег з інших країн? Більшість говорить українською мовою, а не російською. І це принципово"
"Моя спеціалізація – війна. Але вона триває п'ять років, тож для багатьох нудна. Війна стала статистикою. І на статистику її перетворили ми – журналісти.
Ми звикли сухо констатувати, скільки обстрілів було за добу, скільки солдатів поранено, скільки загинуло, і тим самим зменшуємо важливість усього, що відбувається. Журналісти втомилися шукати теми про війну, які можна цікаво подавати. А я переконана: і Крим, і Донбас мають бути на шпальтах, бо будь-яка інформація прориває інформаційну блокаду", – говорить польська журналістка Моніка Андрушевська.
На початку 2014-го Моніка приїхала на Майдан, кілька місяців провела у Києві.
"Тоді я ще не була журналістом, але розуміла, що маю ним стати, аби передавати у Європу і Польщу, що тут відбувається. А надто тоді, коли настав момент переконувати Захід: на території України є російська армія. Саме ми, іноземні журналісти, тоді намагалися у світі розвіяти міф про громадянську війну. До речі, кількість польських журналістів, які пройшли цей конфлікт, набагато більша, ніж з інших країн".
У 2014-му журналістка подалась на Схід разом із добровольцями. Була неподалік Пісків та Опитного, біля Донецького аеропорту.
"Зараз важко працювати на передовій. Інколи здається, що в Україні офіційні органи роблять все так, аби у зоні ООС іноземний журналіст почувався, як на екскурсії – швиденько побував на місці, зробив кілька фото і поїхав писати свої короткі поверхневі статті. За встановленими правилами неможливо глибоко увійти у конфлікт. Я так працювати не можу, бо так неможливо побачити і показати правду про війну".
"Коли на передовій знайомі хлопці, я можу написати гарний репортаж про війну. Коли їх нема – репортажів нема. Бо там я маю бути мінімум тиждень. Мені не цікаво просто сфоткати зруйновані будинки. Якщо я захочу фотографувати будівлі – поїду до Парижа".
Журналістка пояснює, що кілька її колег спеціально чекають відпусток, аби власним коштом приїхати в Україну, а потім віддати матеріали у свої ж редакції. Бо ці редакції не вважають за необхідне відряджати в Україну журналістів – не хочуть брати на себе відповідальність за їхнє життя і витрати на страхування.
"У той же час в Україні деяким західним журналістам не дають акредитацію у зону ООС або розглядають питання три-чотири тижні. Одному моєму знайомому спортивному журналісту відмовили, бо він зазначив, що хоче поїхати до Донецька подивитися на "Донбас Арену", щоб написати, як вона змінилась від того часу, як він там був на Євро-2012.
Інший – фотокореспондент Петр Аполінарський, який був фактично голосом України у Польщі та Британії, поїхав додому, так і не дочекавшись акредитаційної картки. Інколи затримки відбуваються тому, що банально не працює принтер, який друкує перепустки. І про такі затримки прес-служба не попереджає. Я розумію, що в умовах війни спецслужби хочуть убезпечити передову, але ж можна якось зрозуміти, що є ті, хто прагне працювати на благо України".
Моніка згадує свої останні опубліковані матеріали: про медиків-добровольців, які допомагають армії, про відсутність у Водяному перемир'я. А ще про те, як сіють пшеницю на одному полі, але по обидві сторони лінії фронту.
Вам буде цікаво: На тебе чекають у СБУ. Як силовики використовують колишніх терористів (і не тільки)
Один з найважливіших її репортажів за останній рік – про матерів зниклих безвісти українських військових, які намагалися зустрітися з мамами сепаратистів.
"Жінки домовилися зустрітися у Мар'їнці. Частину мам сепаратистів бойовики не випустили, і лише кільком вдалося проїхати. Але для них своє КПВВ закрила Україна, "аби попередити провокації". І мами лишилися заблокованими між постами. Це було жахливо. Потім ОБСЄ поїхала визволяти", – пояснює Моніка.
За цей репортаж "Bierz cialo, poki daja" ("Бери тіло, поки дають") Андрушевська одержала нагороду Польської спілки журналістів. Під час вручення у Варшаві вона закликала європейську спільноту об'єднатися задля звільнення полонених на Донбасі, зокрема журналіста Станіслава Асєєва.
"Глядачам цікаві людські історії. Але полякам передусім у них важлива Польща. 90-річна бабуся, яка живе десь у Львові і говорить, що вона полька, завжди буде цікавіша, аніж історія будь-якого солдата зі Сходу. Тому треба шукати підхід.
Наприклад, я придумала показати родини загиблих бійців, які мали польське походження – у яких дід чи баба були поляками, у родинах зберігалися традиції, релігія. Як, приміром, у родини чеченської снайперки Аміни Окуєвої – її бабуся була з Польщі".
"Знаєш, чим польські журналісти відрізняються від колег з інших країн? Більшість говорить українською мовою, а не російською. І це принципово, – наостанок каже Андрушевська. – Ми теж розуміємо, що Росія – історичний ворог.
Як сказав Лех Качинський у 2008 році: "Сьогодні Грузія, завтра – Україна, післязавтра балтійські країни, а пізніше, можливо, прийде час і на мою країну – Польщу". Ні, я не вважаю, що Росія нині загрожує Польщі – ми все-таки член НАТО. Але у плані дезінформації, інших гібридних впливів, так і є".
Симон Островський, США, співпрацює з Public Broadcasting Service (PBS)
Симон Островський: "Аби інтерес до подій на Сході був, має бути щось нове. А там ситуація не мінялась вже три роки – лінія фронту встановлена мінськими домовленостями, все статично"
"Я не працював на Донбасі від 2015 року. І найбільша зміна щодо України, яку я помітив, – на Заході менше цікавляться конфліктом в Україні", – каже американський журналіст Симон Островський.
Симон відомий своїми матеріалами з Криму та Донбасу у 2014-2015 роках. Спочатку він працював на півострові, а потім поїхав на Схід. Найвідоміші роботи – серія репортажів "Російська рулетка" та розслідування "Селфі-солдати" про присутність російських військових на Донбасі. За них він отримав понад десять премій і престижних номінацій.
До Києва Островський знову приїздив напередодні президентських виборів.
"Аби інтерес до подій на Сході був, має бути щось нове. А там ситуація не мінялась вже три роки – лінія фронту встановлена мінськими домовленостями, все статично. Тим часом у всьому світі є й активні політичні та воєнні конфлікти, і стаються природні катастрофи, на тлі яких війна в Україні недостатньо динамічна, аби її висвітлювати", – говорить він, проте все-таки збирається їхати на Донбас.
"Журналістам, які хочуть запропонувати тему у Західні ЗМІ, кажу – замініть слово "Україна" на "Уганда", і якщо цей матеріал залишається цікавим для вас, тоді ця тема піде. Тому що західний читач чи глядач не знає багато про Україну. Це не така велика країна, як Китай чи Росія, які вони можуть собі уявити", – зазначає журналіст.
"Тому що кандидатом була людина, яка грала президента у телесеріалі, не маючи ніякого досвіду, окрім цього. Якби цей кандидат був у будь-якій іншій країні, інтерес глядачів каналу до нього був би таким же. А те, що він переміг – великий сюрприз".
Каже, насправді американців цікавить те, що стосується американської політики.
"Приміром, скандали з брехнею генерального прокурора і адвокатом Руді Джуліані, який передавав цю брехню. Якщо бреше генеральний прокурор якоїсь корумпованої країни – не цікаво, а коли вже в історії замішаний особистий адвокат президента Трампа – інше питання", – пояснює Островський.
"Або ж якщо говорити про вплив Росії на США, то Україна цікава тим, що деякі впливові люди в оточенні американського президента довгий час працювали тут, коли при владі був Янукович".
Лілі Хайд, Великобританія, співпрацює з The Politico
Лілі Хайд: "Раніше Донбас – це була індустріальна зона, нині підприємства не працюють, багато людей поїхали, і природа почала відновлюватися. Як у Чорнобилі"
Лілі – письменниця та журналістка. Вона жила в Україні в 90-их і на початку 2000-х – викладала англійську, писала для Kyiv Post та співпрацювала з міжнародними гуманітарними організаціями, які займаються профілактикою ВІЛ/СНІД та туберкульозу.
Знову повернулася в Україну навесні 2014 року і одразу до Криму.
"У травні того року я планувала українську версію своєї книги про депортацію кримських татар. Виявилося, що історія повторюється", – згадує Лілі.
Після 2014-го Лілі їздила на півострів двічі – у 2016 та 2018 роках.
"Мені здається, Крим виглядає вже не як Україна і далеко не як Росія. Справжня сіра зона. Зовні там все спокійно, трохи занедбано. Але атмосфера гнітюча.
Не працюють банки, мобільний зв'язок. Журналісту, а надто іноземному, дуже складно працювати. Люди відмовляються говорити відверто, відчувається певне незадоволення.
Приміром, коли стався викид забруднюючих речовин із заводу "Титанові інвестиції" в Армянську, Хайд поїхала на півострів.
"На той час ніхто не знав, що відбувається, всі "служби" мовчали. Коли я збиралась, наївно думала, що зможу поспілкуватися з місцевими, екологами, "владою". Ніхто не хотів говорити! А якщо і зголошувалися, то потім просив не використовувати цей матеріал. Навіть на місцевому телебаченні нічого не показували.
Згодом почалась політизація, суцільна пропаганда. І це наочний приклад того, як зараз живе Крим. Тож у результаті тієї поїздки я побачила лише іржаву траву і відчула сморід у повітрі".
Читайте також: Формула (не)обміну. Як політики торгують життями полонених українців
Коли Лілі пише у редакцію, що збирається їхати до Криму, їй завжди відповідають: "дуже цікаво", а коли пропонує конкретні теми, виявляється, уже складно щось "продати".
"Можливо, я винна, адже знаю про ситуацію надто добре і пропоную надскладні теми. Приміром, про репресії кримських татар. І чую: "Ми вже про це писали у 2014-му!..".
З одного боку – у Криму постійно відбуваються нові арешти, суди, а з іншого – справді, нічого нового. Те, що з корінним народом стається на півострові, Заходу не так цікаво. Шкода.
До того ж, проблема у тому, що більшість кримських татар обвинувачують у приналежності до "Хізб ут-Тахрір", яка у Росії заборонена як терористична. Росія намагається заблокувати всі з нею пов'язані матеріали. І це стосується і британських видань". (Боти скаржаться на онлайн-публікації як на такі, що стосуються тероризму – УП).
"Так я привезла матеріал про природу у зоні конфлікту. Мало хто знає, що там багато диких тварин – собак, кабанів та навіть вовків. Для людей це небезпечно, але з точки зору екології – добре. Раніше Донбас – це була індустріальна зона, нині підприємства не працюють, багато людей поїхали, і природа почала відновлюватися. Як у Чорнобилі.
Є кілька заповідників. Частину контролює уряд України, а частина опинилась на непідконтрольній території. І в одному з них, біля Маріуполя, є унікальна колонія пеліканів.
До війни це місце було майже знищено, адже люди часто відпочивали на дикому заповідному пляжі. А зараз там стоять прикордонники, зона закрита, і пелікани провернулися. Ось такий несподіваний бік цієї війни.
До речі, одночасно з матеріалом про природу я пропонувала інший на вибір – про дітей, які живуть на лінії фронту. І ніхто не хотів про дітей, всі хотіли про пеліканів та вовків".
Ще одна тема Лілі – охорона здоров'я. Одна з останніх публікацій, яку добре читали, стосувалась епідемії кору в Україні. Це цікаво на Заході, де також фіксують випадки захворювань.
"Цікаво з багатьох точок зору: як людина ставиться до свого здоров'я, як діє антивакцинальна пропаганда, як працює система охорони здоров'я, хто і чому купує довідки про щеплення та відвідує школи. У Європі також існує ця проблема. Причини тому – міграція, відмова від щеплень".
Павел Боболович, Польща, кореспондент Radio WNET
Павел Боболович: "Я – прихильник української незалежності і про це кажу. Висвітлював події на Майдані і вважав, що протестуючі були праві"
"Україна хоча і часто буває у польському інформаційному просторі, але передусім зі спільними для двох країн темами: історичні відносини, заборона пошукових робіт, політика пам'яті. Аби писати про це, не треба їхати в Україну – варто лише взяти коментарі у польських істориків, урядовців, помоніторити пости у фейсбуці та почитати повідомлення з інформаційних агентств.
До речі, польські ЗМІ часто користуються у цих темах російськими, приміром, агенції ТАСС. Деякі редакції думають, якщо вони мають кореспондента у Росії, то в Україні він вже не потрібний. Тож, на мій погляд, Україна має бути зацікавлена, аби іноземні ЗМІ працювали саме тут і брали інформацію з першоджерел", – говорить Павел Боболович.
Він добре володіє українською мовою і є одним із нечисельних польських журналістів, які працюють в Україні постійно.
"Коли виборчий процес, то, звісно, приїжджає більше журналістів. І зокрема з Росії. Але це велика помилка. Журналіст, який довгий час працював у Росії, так чи інакше буде робити оцінки через його знання тієї країни, майже завжди до них прив'язуватися", – зауважує Боболович.
"Я вважаю, чим більше інформації звідси, тим краще розуміння і ситуації, і у стосунках між нашими народами. А це важливо. Якщо подивимося на статистику, як поляки сприймають українців, і як українці сприймають поляків, то маємо великий дисбаланс. Понад 70% українців дають позитивні оцінки полякам. В Польщі лише 25% добре ставляться до українців.
І така ситуація не склалася в останні роки, як дехто хоче це показати, мовляв, це така урядова політика. Ні, з початку 1990-х років було ще гірше. Якщо подивитися, то за останні роки позитивні оцінки виросли. І ці 25% ми можемо також пояснити тим, що у Польщі інформації про українців мало".
Серед тем, які висвітлює Павел – події на Сході.
"У цій роботі важко бути об'єктивним. Взагалі, коли кажуть, що журналіст має бути об'єктивним, створюється міф. Це намагання зробити журналіста людиною над суспільством.
Наприклад, я – прихильник української незалежності і про це кажу. Висвітлював події на Майдані і вважав, що протестуючі були праві.
Я не брехав читачам, що я однаково намагався спілкуватися з "Беркутом" та майданівцями. Те саме, коли у березні 2014 я був у Донецьку. Я не відчував, що можу відкрито реалізувати свою роботу як журналіст. Пам'ятаю, як деякі польські ЗМІ показували, що це таке саме протистояння, як у Києві.
Потім я поїхав до Донецька наприкінці травня – в останній день роботи донецького аеропорту. Тоді нам вже бойовики видавали "акредитацію". Той момент для мене залишається найскладнішим у роботі за п'ять років.
Нам, польським журналістам, говорили, що ми – бандерівці. Дуже цікаво сказати поляку про це! А пізніше, що поляки "підтримують тих бандерівців", але нічого, бойовики "готові віддати Львів, зробити там кордон, а потім все одно прийдуть і до нас".
Тоді Павел усвідомив, що з цими людьми немає про що говорити і немає що про них показувати.
"Зараз я висвітлюю ситуацію з українського боку, тому що, згідно з міжнародним законодавством, Україна – незалежна держава, яку визнає моя Польща. І з цієї точки зору я не буду називати проросійських бойовиків на Сході ополченцями, казати, що люди відстоюють свої права, бо то неправда.
Коли чую, що незалежні журналісти із Заходу намагаються там говорити, що на Донбасі люди відстоюють свої права, я розумію, що це і є той "об'єктивізм", який насправді таким не є.
Але той, хто використовує слова "терорист", "терористична організація", "так звані республіки", "диктатура Путіна", не може поїхати у Донецьк чи Луганськ. Я це розумію. При цьому я дуже ціную журналістів, які працюють у Донецьку і намагаються показати, яка там насправді ситуація".
За словами Павла, є теми, на які з польським слухачем складно говорити, хоча це не означає, що це не потрібно. Приміром, ситуація із заручниками.
"У свій час всі вболівали за долю Надії Савченко. Тепер вона на волі, була тут заарештована, а ми маємо і далі пояснювати, як важливо звільнити політичних в'язнів", – каже Боболович.
Але у той же час говорить, що йому вдалося привернути увагу католицької Польщі до надання Православній церкві України томосу.
"У квітні 2018 року я і сам не знав, що то таке – томос, мені важко було зрозуміти, як перекласти це слово. Ще більша зацікавленість з'явилась, коли почали протистояти йому у Росії", – зазначає кореспондент Radio WNET та зауважує: важко зробити популярними позитивні теми.
Нині у його планах – цикл передач про українську музику.
"Зараз у Польщі живуть два мільйони українців. Деякі польські ЗМІ намагаються використовувати ситуацію і запустили музику, яку, на їхню думку, ті мають слухати. Але це російська попса. А моя мрія – показати якісну сучасну українську музику, зацікавити тим польського слухача", – пояснює журналіст.
А ще – пізнавально-туристичні матеріали.
"Багато поляків були у Львові, так вони і уявляють всю Україну. Але ж Україна інша – чарівна, різна, – із захопленням в очах розповідає польський журналіст. – Якщо ти тут не бував у Києві, то до кінця України не розумієш.
Я хотів би показати, звідки у Києві Лядські ворота, чому коронаційна реліквія польських королів має назву щербець. Іван Павло II під час поїздки до Києва сказав фундаментальні слова для розуміння України. Він назвав Дніпро другим Йорданом. А на цьому прикладі легко пояснити полякам ситуацію, бо вони цінують його авторитет".
Тетяна Катриченко, журналіст
