Украинский Хогвартс, или Почему университет Черновцов – настоящее наследие ЮНЕСКО

Вісім років тому, 29 червня 2011 року, центральний корпус Чернівецького національного університету (ЧНУ) імені Юрія Федьковича визнали об'єктом світової спадщини ЮНЕСКО.

Колишня резиденція митрополитів Буковини і Далмації залишається головним архітектурним ансамблем Чернівців.

У 2018 році її відвідали понад 100 тисяч туристів, які залишили в касі ЧНУ близько 2 мільйонів гривень. Але, з огляду на світовий культурний статус, університет заслуговує на більше.

Гроші, отримані від екскурсій минулого року, – лише десята частина від суми, яку в 2018-му в ЧНУ витратили на комунальні послуги. Коштів на витратні реставраційні роботи не вистачає.

У 2012 році олігарх-утікач Дмитро Фірташ виділив на реконструкцію університету мільйон доларів. Половину грошей тодішнє керівництво ЧНУ поклало на рахунки в "Укрінбанку", який незабаром припинив своє існування. Повернути півмільйона не вдалося.

За два роки спливає десятирічний термін з того часу, як колишня митрополича резиденція потрапила до списку світової спадщини ЮНЕСКО.

У 2021-му році спеціальна моніторингова місія перевірить, чи враховані всі зауваження ЮНЕСКО. І чи зможе "український Гоґвортс" далі називатися частиною світової культурної спадщини.

Чи стане університет справжньою туристичною Меккою, які таємниці минулого зберігають його стіни, чого навчають молодих богословів, і яким бачать своє майбутнє студенти одного з найкрасивіших університетів Європи – в репортажі "Української правди" з Чернівців.

Мати Австрія

– Ван пьорсон – твенті грівна! – ламаною англійською охоронець університету зустрічає іноземних туристів.

Літня парочка Георгій та Віорела приїхали з румунської Сучави, щоби подивитися на архітектурну родзинку Чернівців.

– Від нас сюди менше 100 кілометрів. Звичайно, нам цікаво. Уся Буковина нещодавно була частиною Румунського королівства (з 1918 по 1940 роки – УП), – кажуть вони.

Університет продовжують вважати "своїм" не тільки румуни, які ностальгують за "великим королівством". Сьогодні сюди приїжджають також туристи з Австрії та Німеччини.

Протягом 144 років свого існування ЧНУ, який відкрили за указом імператора Франца Йосифа, встиг пережити австро-угорську, румунську та радянську влади.

Цісарьский університет у Чернівцях почав працювати 4 жовтня 1875 року разом із відкриттям пам'ятника "Мати Австрія". Обидві події приурочили до сторіччя перебування Буковини у складі Австро-Угорської імперії.

У 1918-му, коли імперія пала, а Буковина увійшла до Румунського королівства, схожу на Афродіту "Матір", демонтували.

Її знайшли випадково у 2003 році під час ремонтних робіт. Скульптура була закопана неподалік ратуші на території колишнього крайового музею – без голови та правиці.

Сучасні майстри зробили декілька гіпсових копій Матері, які подорожували Європою та врешті повернулись у Чернівці, де знайшли притулок у холі університету.

"Це ж капєц!"

55-річний охоронець Микола Терентяк працює на території центрального комплексу ЧНУ не так давно. Але вже може розповісти багато цікавого.

– Не дуже я компетентний в цій історії, але уважно слухаю, що екскурсоводи розповідають, мотаю на вус, – пояснює він джерело своїх знань і показує рукою на вулицю Університетська, колишню Єпископську.

Вкрита бруківкою дорога впирається в ковані ворота університету. Наприкінці 19 століття нею в свою резиденцію в'їжджали на кареті вищі православні чини Буковини.

– Бачите цю брусчатку? – ділиться Микола однією з легенд. – Наші бивші олігархи, які в той час проживали в Чернівцях, брали її аж з Австрії. 

Знаєте, як вони її трамбували? Наймали гуцулів. Ті бралися за руки і танцювали, співали собі. Так вони утрамбовували цю брусчатку, уявляєте? Така ситуація.

На червоні корпуси університету, схожі більше на замок чи палац, Микола дивиться по-дитячому захоплено.

– Не уявляю, як вони в той час будували без всякої техніки, блін, – переводить він погляд з гострих башточок закладу на землю. – Бачиш ось цей бордюрчик? Вручну обтесати цей камінь – це ж капєц!

– А ось ця кованка?! – захоплюється Микола. – Хто у нас зараз зробить таку? Ідеальні лінії, ці всі викрутаси. Без зварки, без болгарки, без дрелькі, понімаєш? От в чому сила і прогрес! 

– А ось дренажна система – "легені університету", – показує він на алею, вкриту галькою. – Вся влага туди йде. Система створює мікроклімат, який зберігає камінь, з якого зроблено резиденцію. 

261 тисяча коней

– Тут обережно, голову бережіть! – попереджає Анжела Бота, завідувачка музею ЧНУ. – Колись, по молодості, де я тільки по цих дахах не лазила!

Анжела – випускниця ЧНУ та одна з провідних його екскурсоводів. Бота уособлює типову мультикультурну мешканку Буковини. Володіє українською, російською, румунською, польською та французькою мовами.

Жінка веде гвинтовими сходами туди, куди не пускають звичайних туристів – на башту колишньої домової церкви митрополита, а зараз університетського Храму Святого Іоана Нового. 

На сходах – темінь. Під ногами – пір'я та послід голубів. До рук та голови прилипає павутиння. Чим вище, тим більша задуха. 

Дере в горлі. Хочеться кашляти. Але на вершині чекає приз: свіже повітря та незабутній краєвид. Тільки з церковної бані можна побачити всю красу університету та його різнокольорових дахів.

З висоти майже 50 метрів Чернівці виглядають справжнім європейським містом. Звідси не розгледиш затори, розбитий комунальний транспорт та занепадаючі будівлі часів австрійської імперії.

– Ми знаходимось на пагорбі Домінік. У той час, коли тут з'явилась резиденція, це була найвища точка міста, – розповідає Бота, посміхаючись. – Знаєте, деякі порівнюють наш університет із Сорбонною. Але я вважаю, що Сорбонна бідніша, скромніше виглядає.

Резиденцію будували 18 років – з 1864 по 1882 рік. Спеціально для цього відкрили два цегляні та один черепичний заводи. 

Комплекс, визнаний архітектурним шедевром, перейшов до власності Чернівецького державного університету у 1956 році.

Палац для митрополита спроектував відомий чеський архітектор Йозеф Главка, автор Віденської опери.

Читайте також: 17 кг золота, катакомби і саркофаг. Які таємниці приховує Одеська Опера

– Роботи коштували 1 мільйон 830 тисяч золотих флоринів. Це ціна приблизно 261 тисячі коней, – розповідає Анжела Бота. 

– Стиль – еклектика, – продовжує вона. – Чернівці загалом – суцільна еклектика, в хорошому розумінні цього слова.

Перед будівництвом Йозеф Главка подорожував Буковиною, придивлявся до місцевої колористики, до буковинського православ'я, щоб використати ці речі у майбутній резиденції. 

Потім Главка розширив це бачення: на класичну Візантію нанизав мавританські моменти. Деякі туристи, які добре розбираються в архітектурі, в якомусь сегменті знайдуть тут і неоготику.

На початку будівництва в роботах брали участь австрійці. Воно співпало з будівництвом гілки залізної дороги Львів-Чернівці-Ясси (Румунія – УП), де було задіяно багато місцевих. Згодом на майданчику майбутньої резиденції з'явилися й буковинці.

Університет-музей

Скрипучі підлоги, природня прохолода і розкішний інтер'єр. Всередині головний корпус ЧНУ схожий чи то на театр, чи то на королівський палац.

Екскурсовод Анжела Бота водить величезними залами колишньої митрополичої резиденції, розповідаючи про їхню історію, і звертаючи увагу на деталі.

– Червона зала – найособливіша, тому що вона не горіла під час пожежі у 1944 році (серед версій – бомбування або умисний підпал німцями під час втечі з міста – УП). Вогонь тоді знищив гостьову залу з мармуру, – розповідає Бота.   

Остання велика реставрація була у 1957-1964 роках. Після чого в Мармуровій залі викладали історію партії та марксистсько-ленінської філософії.

– В Червоній залі залишилося багато чого автентичного, – показує Анжела. – Стелі, світильники, паркет – все тогочасне. Збережена підлога, плитка з візеруночками – ідеальна робота. 

Ось два шикарних венеціанських дзеркала. Відоме муранське скло. Гладесеньке, має декілька нашарувань срібла. Тому ці дзеркала без викривлень.

Є легенда, що вони чарівні. Якщо в них дивиться жінка, вона молодшає. 

У наш час у Червоному залі засідає Вчена рада. За стінами цього по суті музейного приміщення – колишній робочий кабінет митрополита, в якому зараз розташовані приймальня і кабінет ректора.

– Вогонь під час пожежі сюди також не добрався, тому він максимально автентично зберігся, – говорить Бота. – Тут навіть замки та ключі ще з тієї епохи. Пічки – теж ще австрійські.

Домінуючий колір в інтер'єрі – червоно-теракотово-синій.

З вікон добре видна стара частина міста – костел Ієзуїтів, Кафедральний собор.

Відтік мізків

Сьогодні в Чернівецькому національному університеті 2 300 співробітників. 1 100 викладачів, 700 кандидатів і 150 докторів наук.

У ЧНУ навчаються 15 тисяч студентів. У кращі роки їх було понад 20 тисяч.

– В Україні з 2005 по 2018 рік кількість абітурієнтів зменшилась майже вдвічі. У зв'язку з демографією, – константує проректор ЧНУ Тамара Марусик.

Але є й специфічні причини, характерні для прикордонних областей.

– Дуже потужна агітація, наприклад польських університетів. Ходять по школах, обіцяють гарні умови. 

Деяким студентам у Польщі обіцяють навіть безвідсотковий кредит на покупку житла, – пояснює Марусик.

Відтік абітурієнтів за кордон у Чернівецькій області називають "надзвичайною проблемою".

– Польща, Румунія – будь-куди, тільки б не Україна. Переконати цих молодих людей, що є в Україні якісна освіта, неможливо. 

Занепад ми спостерігаємо десь протягом останніх п'яти років. В 2014 році, коли почалась мобілізація, молоде покоління тікало за кордон. 

Раніше батьки працювали в Європі та сплачували за навчання своїх дітей в Україні. Зараз вже й діти втікають за кордон.

Молоді викладачі так само. Всі світлі голови виїжджають чи дивляться на Європу, – розповідають співробітники ЧНУ.

Ректор університету Роман Петришин наводить цифри: після збільшення окладів Кабміном цього року молодий асистент отримує 5 900 гривень, доцент, кандидат наук – 7 200 гривень, професор, доктор наук – 7 700.

Існує система доплат, але навіть вона не дозволяє отримувати гідну зарплату.

– Якщо ви, скажімо, професор, який працює 20-30 років, то максимум, що ви можете "накрутити", ще 100% до свого посадового окладу. Звичайно, це мізерні гроші. 

Як вижити? Багато викладачів є виконавцями різних ґрантових тем. Є бюджетні гроші, які в межах України розігрує Міністерство освіти. Є ґранти, які ми виграли спільно з колегами з Європи, – говорить ректор. 

В ЧНУ сумно посміхаються: на легендарному Калинівському ринку міста можно зустріти чимало випускників університету, які не змогли себе знайти в професії за спеціальністю.

Великий ресурс

Незважаючи на близкість і доступність Європи та мізерні зарплати в Україні, чимало студентів ЧНУ планують все ж таки залишатися на батьківщині.

– За спеціальністю я можу працювати навіть в цьому університеті, – говорить 18-річна Христина Каленчук, майбутній викладач української мови та літератури. – Або піти в школу, у своє рідне село на Івано-Франківщині.

В мене прадід дуже патріотичний. Він відстоює таку думку – треба лишатися в Україні, щоб розвивати її.

22-річний математик Володимир Крижановський, голова студентського парламенту ЧНУ, не виключає, що також стане викладачем.

– Є великий мінус – заробітні плати. Але математика – те, що приносить задоволення. Те, що мені вдається краще за все. 

Так, були моменти, коли на літніх канікулах я мусив їхати за кордон підробляти будівельником. Але сподіваюсь, що залишусь в Україні працювати за спеціальністю, – розповідає він.

На запитання про майбутнє країни Володимир намагається відповідати в позитивних тонах.

– Є все-таки надія, що прийде час, коли більше не потрібно буде їхати за кордон. Коли можна буде жити, а не виживати в Україні. 

Все-таки українці – дуже розумна, роботяща нація. У нас дуже великий ресурс. Але корупція заважає, – впевнений Крижановський. 

Студент Олег Луцан – один з тих, хто вдягнув підрясник та вивчає досконало Біблію, щоб отримати богословську освіту. ЧНУ – єдиний серед класичних університетів країни, де є філософсько-теологічний факультет.

– Закінчую навчання десь у такому невизначенні, – зізнається Луцан. – Хочу далі будувати свою церковну кар'єру. Але хочу спочатку женитися. Щоправда, поки нема на кому.

Якщо не знайду дружину та висвячусь, то вже не зможу женитися. Мушу буду залишатися у целібаті або йти в монахи. Тягар монашества я не зможу потягнути. Хочу бути щасливим сім'янином і поряд з тим – священником.

"Ведмежий кут" та віра в майбутнє

Відкриття цісарського університету в Чернівцях у другій половині 19 століття для міста, яке вважали "ведмежим кутом" Австро-Угорщини, мало епохальне значення.

– Без університету Чернівці були б зовсім провінцією, – вважає методист ЧНУ Оксана Олексюк. – Університет – це притік фінансів, туристів, молодої енергії. Він для міста – все.

Але, незважаючи на світовий культурний статус, колишньої митрополичої резиденції та в цілому туристичний потенціал, Чернівці в часи незалежної України все ще залишають враження "ведмежого кута". 

Сюди складно доїхати залізничним транспортом. Виїхати – теж. Чернівці суттєво програють благополучному та випещенному Львову, з яким їх постійно намагаються порівнювати.

Дуже погані дороги в центрі та нескінченні пробки, вулична торгівля – лише частина проблем, які псують настрій туристам. 

– Ще декілька років тому в сім'ї у нас було у кращому випадку одне авто. Зараз – по три-чотири "євробляхи". Це дуже вигідний бізнес. Минулого року я пригнав з Європи 160 авто, – хвалиться один з місцевих таксистів.

– Останніми роками місто шалено розбудували, але ніхто не врахував інфраструктури, вузьких вулиць, – продовжує Оксана Олексюк. – Неофіційно Чернівці називають "містом-торговим центром". "Євробляхи" нема де паркувати.

Утім, поки існує університет та кожної півгодини двічі б'є його баштовий годинник, у Чернівцях не втрачають надію на краще майбутнє. Та на тих, хто зараз отримує вищу освіту.

– Знаєте, в університеті дуже особлива енергетика, – відзначає завідувачка музею ЧНУ Анжела Бота. – Відчуваєш себе вільно, розкуто. Хочеш бути кращим, тому що ця краса тебе виховує. 

Ця аура позначається на характері та світогляді молоді, яка тут навчається. Коли тебе оточує краса, ти не можеш бути поганим.

– Сучасні студенти суттєво відрізняються від тих, хто був десять років тому, – резюмує ректор Роман Петришин. – Можливо, в першу чергу це – відбиток останньої революції 2014 року. 

Сучасний студент не знає страху. Він ставить гострі питання, розмовляє з нами, як з рівними. Хоче правдивих та чітких відповідей. І це дуже важливо.