Непрогнозируемый и непредсказуемый: почему и что дальше?

Ці вибори, вочевидь, увійдуть в історію України як найбільш непрогнозовані і непередбачувані. Втім, хто знає, що нас ще очікує?

Хоча чому? Загалом, здається, це вже національна традиція – голосувати за опозицію. І на президентських, і на парламентських, у партійній частині майже завжди перемагала опозиція. Винятком став другий термін Кучми у 1999-му році, та й то лише тому, що він вийшов у другий тур з комуністом Симоненком.

А щодо парламентських – де зараз переможці минулих виборів? Де Партія регіонів? Де "Наша Україна"? Які перспективи у "Народного фронту"?

На парламентських виборах 2014-го року взагалі був поставлений світовий рекорд: з 5 партій попереднього складу до новообраної Верховної Ради пройшла лише одна – "Батьківщина", та й то набравши лише 5% замість колишніх 25%.

Кажуть, що насправді це ті ж самі люди, тільки під іншими назвами. Проте й це не так: у 2014-му році парламент оновився наполовину.

Цю загальну закономірність зміни зачарувань на розчарування добре ілюструє графік довіри до президентів із моніторингу Інституту соціології, який ведеться з 1994-го року.

Як бачимо, одразу після обрання крива довіри різко йде вгору, а потім, десь вже протягом першого року, різко йде вниз. Далі обирають іншого президента, йому довіряють, а потім він втрачає довіру та підтримку – і обирають іншого.

Чому це так? Чому громадяни так швидко втрачають довіру до влади?

Причин декілька. Головна – це популізм, який дає змогу виграти вибори і так само закономірно веде до програшу. Вибори у нас нагадують аукціон – аукціон обіцянок.

Звичайно, ставши владою, президент просто не в змозі виконати те, що обіцяв. Звідси – розчарування і бажання обрати вже іншого президента.

Власне, те ж саме розчарування було наявне і напередодні президентських виборів.

Так, з одного боку наявні істотні перемоги президента Порошенка: створення армії, угода з ЄС, безвізовий режим, міжнародна підтримка України, режим санкцій проти Росії і багато іншого. Більше того, у 2018-му році Інтегральний показник соціального самопочуття, який вимірюється у щорічному моніторингу Інституту соціології, показав найкращий результат за увесь час проведення опитувань, з 1995-го року.

Але разом з тим – нереалізовані очікування громадян.

Загалом в опитуваннях за всі роки виявляється, що Україна весь час "рухається в неправильному напрямку". Наприкінці 2018-го року 70% були певні, що Україна рухається в неправильному напрямі, і лише 17% – що у правильному.

В опитуванні було прямо поставлено запитання – чому саме громадяни так думають? Серед численних причин основними виявилися п'ять:

– триває війна на сході – 70%,

– зростають ціни, а зарплати – ні – 50%,

– сильно зросли комунальні платежі – 39%,

– немає впевненості у майбутньому – 39%,

– високий рівень корупції – 31%

Отже, якщо це загальна традиція – кожного разу обирати іншого президента, то чому ж ми говоримо про те, що ці вибори були найбільш непередбачуваними?

Ці президентські вибори від самого початку відрізнялися від попередніх.

На усіх попередніх виборах вже від початку виділялися два явні фаворити – умовно кажучи, "кандидат від Заходу" і "від Сходу". Вибори 2014-го року – виняток, їх тоді фактично проігнорували виборці Сходу, не бачачи свого кандидата.

На нинішніх виборах протягом усього 2018-го року лідерство тримала Юлія Тимошенко, хоча й її рейтинги, якщо брати по відношенню до населення в цілому, були невисокими – 12-13%, а у інших кандидатів ще менше – 6-7-8%, якщо рахувати до всього населення.

"Непередбачуваність" увесь 2018-ий рік означала, що у другому турі Юлія Тимошенко буде невідомо з ким, бо приблизно однакові відсотки у межах похибки набирали 5-6 кандидатів: Порошенко, Гриценко, Бойко, Рабінович, Зеленський, Вакарчук.

Наприкінці 2019-го, у зв'язку з отриманням томосу і початком активної виборчої кампанії на друге місце вийшов Порошенко. Він додав до свого рейтингу близько 4% і випередив інших.

Після Нового року події почали розвиватися непередбачувано. Одразу після новорічного привітання замість Порошенка на 1+1 і активно-агресивної виборчої кампанії удвічі збільшив свій рейтинг Зеленський – з 8% наприкінці грудня 2018-го до 16% в середині січня 2019-го року, і став стрімко набирати відсотки.

Ключове питання – чому? Так, люди хотіли обрати іншого президента, але у них був широкий вибір. Чому перевагу віддали людині сторонній, яка ніколи не займалася ані політикою, ані громадською діяльністю, ані державним управлінням, хіба що у своїх пародіях?

Саме тому, що він – "не такий", "інший, "не з політики".

Попит на "нових політичних лідерів" істотно зріс після Революції Гідності. У 2013-му році 49% вважали, що потрібні нові політичні лідери. Протилежну точку зору, що достатньо тих, хто вже є, поділяли 37%. У 2014-му році потреба у нових політичних лідерах різко зросла – до 70% і у 2018-му залишалася високою – 66%.

В опитуванні серпня 2018-го року на відкрите запитання, кого бачать такими новими лідерами, 8% назвали Вакарчука, 6% – Зеленського, 4% – Мураєва.

Чим повинні відрізнятися ці "нові лідери"? От основні три якості:

Показово, що на необхідність програми вказали лише 21%, а на професіоналізм ще менше – 16%.

І в особі Зеленського виборці побачили такого лідера.

Мотивація голосування за Зеленського у першому турі, коли голосували саме за нього, а не просто проти Порошенка, відрізнялася від голосування за інших кандидатів: були менше представлені такі мотиви, як підтримка ідей та пропозицій, наявність стратегії розвитку країни, бачення шляхів досягнення миру на Донбасі.

Головну роль відігравали саме мотиви привабливості особистості, "інакшість" у порівнянні з іншими кандидатами, неналежність до політичного класу.

А другий тур, як і зазвичай, був переважно голосуванням "проти", щоб президентом не залишився Порошенко. Про мотиви можна довго говорити, а можна згадати про ті самі 70%, які вважали, що Україна рухається в неправильному напрямку.

Проте чи об'єднали ці вибори Україну, як це досить часто доводиться чути? Якщо подивитися на ці зелені карти – то так. У першому турі Зеленський програв лише у 4 областях, у другому – в одній, Львівській.

Отже, Зеленський вперше об'єднав Захід і Схід? Так, люди виявили своє ставлення до влади, прагнення змін. Але яких саме змін? І чи зникли ті поділи, які ділять країну?

Один з таких поділів – ставлення до членства України в НАТО. Загалом дещо переважає позитив, але це ділення має регіональний характер. І електорат Зеленського, ті, хто голосував за нього у першому турі, фактично ділиться так само, як і населення України загалом.

Який варіант гарантування безпеки був би найкращим для України?(%)

	Виборці Зеленського	Україна загалом
Вступ до НАТО	39.1	41.8
Військовий союз з Росією та іншими країнами СНД	6.0	7.4
Позаблоковий статус України	33.4	31.9
Інше	0.0	0.3
Важко відповісти	21.5	18.6

Загалом з багатьох питань, які ділять громадян України, так само ділиться й електорат Зеленського. Скажімо, позитивно ставиться до Росії 43% населення України, негативно – 41%, і серед виборців Зеленського майже таке ж співвідношення – 40% і 43%. Ділить Україну й ставлення до пропозиції надати автономію територіям ОРДЛО: "за" – 34%, "проти" – 41%, серед виборців Зеленського думки діляться приблизно так само: "за" – 36%, проти – 40%.

Таких прикладів можна навести чимало – це і ставлення до мовного питання, до МВФ тощо.

Очевидно, що й у другому турі до Зеленського перейшли виборці різних політичних сил із зовсім різними поглядами і уявленнями про майбутнє.

Отож зрозуміло, чому Зеленський уникав змістовних дебатів, бо будь-яка визначеність відвернула б від нього частину прихильників. Рекордні 72% стали можливими саме завдяки невизначеності кандидата.

Читайте також:

Що об'єднує, і що роз'єднує українців. Ірина Бекешкіна про пост-Майданну Україну

***

Що далі? Маємо демократично обраного президента, за якого проголосувало 72% виборців, і це майже половина громадян України – з різними уявленнями про бажане майбутнє. Як і чим буде наповнюватися ця невідомість? І коли?

Зараз фактично починається парламентська виборча кампанія. Згідно з останнім опитуванням, проведеним спільно центром "Соціальний моніторинг", інститутом соціальних досліджень імені Олександра Яременка та соціологічною групою "Рейтинг", партія "Слуга народу" посідає перше місце, з 40% голосів серед тих, хто визначився з вибором (у опитуванні КМІС, проведеному після 1 туру, було 25%).

Партія, про яку не відомі ані її програма, ані її члени. Як і чим буде наповнюватися ця невідомість?

Можливі два сценарії.

Перший, стандартний сценарій дій на позитиві: найближчим часом оприлюднюється короткострокова і довгострокова програма дій президента, призначаються посадовці, теж з визначеністю майбутніх дій.

Партія "Слуга народу" також оприлюднює свої пропозиції, бере участь у дебатах, словом, це сценарій нормальної демократичної поведінки. Частина виборців, які підтримують ці пропозиції, голосує за цю партію, ті, хто не згоден, – ні.

Результат – президент Зеленський, а отже, й партія втрачає підтримку значної частини тих, хто голосував за нього на виборах і не згодний з такою програмою дій. Скоріше за все, й у цьому разі партія зможе отримати хороший результат, але, звичайно, не 50%, і буде змушена шукати партнерів, щоб утворити коаліцію.

Другий сценарій – дії на негативі. Максимально довго уникати будь-якої конкретики у питаннях, які ділять виборців. А саму кампанію будувати на нищівній критиці Верховної Ради, уряду, всіх політичних партій, тим більше що довіра до цих інституцій справді низька.

Для цього треба максимально скоротити виборчу кампанію, розпустити Верховну Раду і наблизити дату виборів. Важливо й те, що дострокові вибори можуть відбутися 27-го липня – у самий розпал відпусток. І хто у цей час буде доскіпуватися до виборчих програм, пропозицій, кандидатів?

Сама виборча кампанія за цим сценарієм будуватиметься за аналогією з президентською – сфокусованою на особистостях, уникаючи конкретної визначеності, у вигляді захоплюючого шоу, на суцільній критиці, суцільних емоціях, словом, "стадіон-шоу".

Основне гасло: "Усі геть, усі є негідники, одні ми – хороші". Незадоволення людей владою справді велике, отже, як наслідок можливо отримати результат, наближений до 50% голосів.

На користь можливості такого сценарію свідчить тональність спілкування Зеленського та його команди з Верховною Радою та Петром Порошенком – жорстко конфронтаційна. Цей сценарій є небезпечним, бо веде до дискредитації усіх державних інституцій, хаосу і втрати керованості країною.

Друга небезпека – це дострокове проведення парламентських виборів.

В чому ця небезпека? Здавалося б, найкраще якомога швидше перезавантажити владу усім новим – і президентом, і Верховною Радою, і урядом. Проте "швиденько, швиденько, швиденько" не завжди означає "якісно". І період літніх відпусток – аж ніяк не кращий час для раціонального свідомого вибору.

Чи зможе нинішній президент Зеленський та його партія "Слуга народу" "швиденько" і якісно заповнити місця достойниками у списку партії на всі посади? Навряд чи. І чи зможуть виборці "швиденько" розібратися і у списках партій, і у їхніх програмах? Питання – риторичне.

Зараз начебто питання дострокових виборів закрито, бо коаліція офіційно розпалася. Є місяць на її утворення, а там, після 27-го травня ніхто не має законного права розпускати Верховну Раду.

Але ж ми чудово знаємо і неодноразово мали можливість впевнитися, що в Україні "закон – як дишло". Надто багатьом політичним силам, і не лише Зеленському із "Слугою народу", вигідні дострокові вибори.

У БПП можуть сподіватися, що збережеться хоча б частково об'єднання виборців Порошенка у другому турі, і що не встигнуть розкрутитися можливі звинувачення осіб з його оточення.

Основний виборець Юлії Тимошенко і "Батьківщини", за даними екзит-полу, – сільські мешканці старшого віку, які зазвичай не їздять у відпустку і, отже, їхня частка у структурі виборців буде більшою, ніж була б восени.

Іншим наявним політичним силам не надто вигідна затяжна виборча кампанія, бо з'являються нові політичні сили, які можуть відібрати такі вкрай потрібні відсотки. Чи вигідні дострокові вибори мажоритарникам? Важко сказати, проте інтенсивно підгодовувати округи протягом двох місяців значно дешевше, ніж півроку.

Маємо вже звичну ситуацію, коли те, що вигідно політикам, невигідно країні. І навпаки.

Головне ж – і партії, і політики повинні мати час, щоб радикально змінити свою політику, бо суспільство чітко і ясно висловило своє "ні". А як має бути "так" – питання поки що відкрите.

Що може і що повинно робити в цій ситуації громадянське суспільство?

Окрім тієї функції, з якою громадські організації успішно справлялися під час виборчої кампанії – контроль за чесністю виборів, боротьба з порушеннями законодавства, треба докласти максимум зусиль для раціоналізації виборчої кампанії.

Ми обираємо керівництво країни, сподіваємося, на п'ять років. А конкурс на найвищі посади у будь-якій кампанії, яка претендує на успіх, завжди передбачає відповідність певним вимогам і доскіпливий аналіз пропозицій кандидатів та їхнього попереднього досвіду.

Отже, вимагаймо конкретних, з механізмами реалізації відповідей на питання, які найбільш важливі для виборців. Аналізуємо, хто є у списках. Обираємо розумом.

Інакше вибори 2019-го року можуть побити ще один рекорд – беззмістовності і шумної пустоти.

Ірина Бекешкіна