Сломанные ребра и электрический ток: как в Донецке пытают украинских "шпионов"
Валерія Матюшенка, Олександра Тимофєєва та Валерія Соколова у Донецьку називають шпигунами і зрадниками. Усіх трьох затримали бойовики у 2016-2017 роках, відтоді вони перебувають в заручниках у терористів.
У "матеріалах справ" та "вироках" "воєнного трибуналу" йдеться про те, як чоловіки стежили за автівками з російськими номерами та місцевими ватажками, фільмували зразки воєнної техніки, а згодом доповідали про виконану роботу українським розвідникам.
Аби дістати "свідчення", чоловіків били, змушували не спати по кілька діб поспіль, виривали зуби і катували електричним струмом. Їхніх дружин погрожували "арештувати", а дітей відправити до дитячих будинків.
Нині Тетяна Матюшенко, Олена Соколова та Світлана Тимофєєва не готові оцінювати дії своїх чоловіків публічно – про щось промовчать заради безпеки коханих, про щось не скажуть, бо і самі не знають. Значно більше ми зможемо дізнатися після звільнення.
Проте вже зараз історії цих сімей – приклад того, як Донбас здатен опиратися, і яку ціну окремі люди платять за внутрішній протест.
Тетяна Матюшенко, м. Кальміуське, дружина Валерія Матюшенка
"Після тортур чоловіка кинули до камери з переламаними ребрами"
"Ми з чоловіком з Комсомольского (з 2016 року Кальміуське – УП). У нас різниця у віці – 14 років. Познайомилися у 1996-му, коли мені було сімнадцять. Одружилися. У 2001 році народився син.
Валерій – музикант, грав у ресторанах, паралельно намагався організувати бізнес. Напередодні 2014 року зайнявся ремонтом побутової техніки. Завжди жили дуже весело та легко. Навіть жодної серйозної фотографії показати не можу – всі нестандартні.
Пам’ятаю, як у рік початку війни, одного ранку прокидаюсь, а біля ліжка чоловік з букетом польових квітів – дрібних, ніжних. Не можу їх забути! Як хочеться все повернути. Але він нині у колонії суворого режиму, а там, де росли ромашки та дзвіночки, – мінні поля".
Кальміуське – місто за п’ятдесят кілометрів на південь від Донецька та Іловайська. До кордону з Росією – трохи більше тридцяти.
"Все літо 2014-го ми просиділи у підвалах. Над головою літали гради. Спочатку у місті стояли українські військові. Коли почався іловайський котел, хлопці виходили через Новокатеринівку, вона за сім кілометрів від нас. Там їх розбили росіяни. За кілька днів я їхала по тій дорозі – був жах: зруйнована, спалена техніка і тіло пацанчика на дротах висіло.
Валері місцеві розповідали, як на полях бачили окремі фрагменти тіл військових, а ті, що вижили, ховались у соняшниках, їх знаходили та брали у полон. Після Іловайська до нас у місто прийшли російські військові зі своєю технікою. Далі Моторола (бойовик Арсен Павлов – УП) вішав прапори "ДНР", стріляв із кулемета".
За словами Тетяни, місто перетворилося на закритий населений пункт. Місцеві мешканці були налякані. Особливо після низки затримань у 2017 році. Тоді у травні-липні викрали щонайменше чотири людини. Серед них і 52-річний Валерій Матюшенко.
"15 липня ми з Валерою мали йти на день народження. За дві години до того я приїхала додому, чоловіка не було. Подзвонила – його телефон вимкнуто. Запитала сусідів – ті бачили його з котом, той пошкодив лапку, він ніс його додому", – продовжує жінка.
Дружина чекала вдома, потім поїхала до друзів. "Валера зник", – кажу, а мені відповідають: "Мабуть, терміновий виклик по ремонту, скоро повернеться". Але у той день він не повернувся. Тетяна викликала місцеву "поліцію". Її представники кепкували, мовляв, чоловік загуляв, а жінка ґвалт підняла. Дочекалася світанку, взяла фото і поїхала по блокпостах – можливо, хтось впізнає.
"Це вже значно пізніше я дізналась, що того дня Валера просто вийшов на центральну площу, йому вдягнули мішок на голову, схопили під руки і забрали в машину. Але тоді конкретної інформації не було. Я поїхала у Донецьк на бульвар Шевченка, 26, де розташовувалось це "мгб". Мене не пускали. Хотіла ночувати там, протестувати, кричала, що людей викрадають.
Один хлопець вийшов із тієї будівлі і сказав: "Вам тут нельзя, уходите, его тут нет, он в другом месте". Я стукала у різні двері, писала звернення, намагалась бодай щось з’ясувати доти, допоки з "обшуком" не прийшли до квартири".
Тетяні показали лист із зізнаннями чоловіка – він шпигував на користь СБУ. І один з доказів цього бойовики мали знайти у їхній квартирі. Це був мобільний.
"Вони його не могли знайти, шукали скрізь. Потім змусили мене написати розписку, що я його викинула. Згодом мені дозволили привезти речі для чоловіка та харчі. До мене вийшов невідомий, який представився Ігорем. Він дав почитати ще один аркуш, в якому звинувачення для мене: сприяння тероризму та знищення доказів. "Ты пойдешь следом, а ребенок – в детдом", – сказав він".
Вже невдовзі Тетяна приїхала до Донецька, кинула машину у місті, пересіла в автівку батька, на якій вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію.
"Як тільки "вилетіли" з Донецька – дзвінок: "Татьяна Александровна, можете приехать на разговор?". Кажу: "Я поїхала". "Вернетесь, сразу к нам", – наполягав голос у слухавці. "Я не повернусь", – відповіла. Вони почали тиснути: обіцяли не арештовувати, гарантували безпеку. Розуміла, кожне слово – блеф. До того заарештували жінку, яка разом зі мною шукала чоловіка, її також викликали просто поговорити".
Спочатку Валерія Матюшенка утримували на "Ізоляції" – це колишній завод теплоізоляційних матеріалів за адресою: вул. Світлого Шляху, 4. У 2014 році там бойовики влаштували склад боєприпасів і військової важкої техніки, а також в’язницю. Це місце у Донецьку називають "концтабір".
Перші місяці або навіть рік людей терористи тримають там. Колишні заручники розповідають: у камерах – дерев’яні нари, на них – по 16-20 людей, спати доводиться сидячи, у туалет виводять інколи раз на три доби, позбавляють води та їжі. Але найстрашніше – заради отримання необхідних зізнань б’ють та катують електричним струмом.
"Згодом і я зустрічалася з людьми, які перебували на "Ізоляції" поряд з Валерою. Його жорстоко били. Одного разу після тортур кинули до камери з переламаними ребрами, хлопці перемотували його простирадлом, адже він не міг дихати".
Після втечі Тетяна все-таки повернулась до Донецька.
"У четвер 2 лютого 2018-го мало відбутися "судове засідання". Я не витримала і пішла на суд – це була єдина можливість побачити чоловіка, бодай у коридорі. Валера дуже схуд – від нього залишилась половина. Побачив мене – зрадів та злякався. Після "суду" зайшла додому, а вже за хвилину під будинком було кілька машин з "мгб-шниками". Чотири дні жила фактично на підлозі, світло не вмикала, ховалась.
У неділю батькові подзвонив знайомий, сказав, що ці люди сіли відпочити у кафе, а там почалась бійка. Для мене це був знак – можна спробувати втекти. Переодяглась у чоловічій одяг, тікала через горище. Перевізник вивіз без документів на підконтрольну Україні територію. Розумію, я дуже ризикувала".
"Вирок" прозвучав 28 березня 2018 року. За співпрацю з СБУ Валерій Матюшенко отримав 10 років позбавлення волі. Тетяна досі не знає всієї правди, чим займався чоловік, або не намагається її дізнатися, допоки чоловік за ґратами.
"Наше місто невеличке, всі один про одного щось чули. А Валера ніколи не приховував своєї позиції – міг сваритися з кимось на вулиці, переконувати прихильників "руської весни", як вони помиляються. Що лише Україна – правова держава, а тут майбутнього нема. Казав дослівно: "Хто хоче жити у Росії – нехай збирає валізи і їде туди". Не міг пережити, що молоді хлопці, фактично діти, гинуть на війні. Я інколи просила мовчати, розуміла, що проблем не уникнути".
Нині Валерія Матюшенка терористи утримують у колонії №32 у Макіївці. Живе разом з десятьма такими, як і він, "шпигунами" в окремому бараці. Їх рідко виводять на прогулянку. І ніколи не викликають до них лікаря.
"Останні новини з колонії – у нього вимагають сплатити суму у понад 30 тисяч російських рублів (приблизно 14 тисяч гривень – УП) за якісь експертизи, які ніби робили під час слідства. У мене таких грошей нема. Все йде на передачі йому та іншим хлопцям. Подзвонила в СБУ – запитала, що робити. Там розвели руками".
Олена Соколова, м. Донецьк, дружина Валерія Соколова
"Валерій ніколи до церкви не ходив, а тоді пішов поставити свічку за Україну"
"Народився у Красногорівці, у дитинстві переїхав із батьками до Донецька, працював головним механіком шахти імені Горького, потім у ДТЕК та ще кількох фірмах головним інженером.
Дуже любить природу та полювання. Разом з татом навіть книжку написав про свої спостереження за природою, традиції мисливства та побут людей. Багато для неї взяв під час поїздок до Росії, Нижнього Новгорода. Звідти у нього батько. Той приїхав в Україну у 18 років, вирішив залишитися: у Донецьку у квітні – вже квіти, а у Новгороді – ще сніг. А мама – українка з Артемівська. Все життя співала українські пісні, розмовляла українською. Любов до України у чоловіка, мабуть, від неї…".
Нині Олена разом із дочкою мешкає у Донецьку. Вона, як ніхто інший, дуже обережна у висловлюваннях, особливо, коли згадує 2014 рік:
"Валерій не сприймав те, що тут коїлося. Іноді після роботи ми проїжджали біля адміністрації, бачили ті мітинги. Люди, які брали участь у них, були ніби на одне обличчя. Він говорив: "Звідки ця агресія, чому вони вирішили, що можуть так поводитися?". Чоловік навіть зараз, коли ми спілкуємося у колонії, радить нам з дочкою виїжджати з Донецька. Тут майбутнього не бачить.
Знаєте, Валерій ніколи до церкви не ходив, а тоді пішов чи не вперше – аби поставити свічку за Україну. Дуже сильно переживав. Потім почалися військові дії. У будинку, де ми живемо, хвилею від вибуху зруйнувало вікна, а в гараж потрапив снаряд".
"Чи є серед вас завербовані?" – запитав "прикордонник "ДНР" на блокпосту на початку листопада 2016 року у родини Соколових.
"Валера віджартувався: "Так, ось теща завербована". На той час моїй мамі вже було 80 років. Але, можливо, то було попередження – звернув би Валерій на нього увагу, встиг би виїхати. Тепер я вже розумію, що за ним стежили", – розповідає Олена.
А після згадує про ще один знак: за кілька днів до арешту у місті був сильний вітер і посеред їхнього двору дерево вирвало з корінням.
"Мабуть, то була наша сім’я і її коріння".
12 листопада 2016 року 58-річний Валерій Соколов вийшов погуляти з собакою і додому не повернувся. Сусіди знайшли песика, прив’язаного до дерева, та привели Олені. Потім був обшук у квартирі – люди у камуфляжі та масках вилучили телефони, комп’ютер, фотоапарати, мисливські рушниці, а згодом – автівку.
"Мені один сусід сказав, що бачив, як невідома особа під машину щось підкладала. А "мгб-шники" пояснили конфіскацію: "На неї собака реагує"... Потім поїхали з обшуком на дачу. Після цього там вулики з бджолами зникли. Мабуть, теж собака щось занюхала", – іронізує Олена.
Родина знайшла у Донецьку адвоката, він почав шукати чоловіка, але той зник.
"Наприкінці грудня о 7:30 ранку я була у церкві. І мені подзвонили – виходьте на перехрестя, є розмова. Це був співробітник "мгб". Посадив у машину, повіз на допит у Макіївку. Сказав, якщо щось не так говоритиму, то у них є детектор брехні – закриють там, де і чоловіка".
Під час цієї розмови Соколова дізналась: її Валерія підозрюють у співпраці з СБУ.
Вперше після зникнення Олена побачила чоловіка наприкінці січня 2017 року.
"Валерія мали привезти у певне місце на "слідчий експеримент". Біля одного з парканів було знайдено схрон, у який, на думку "слідства", чоловік ховав щось привезене з території, підконтрольної Україні. Його на тому місці сфотографували".
Бойовики запевняли: Соколов шпигував за певними машинами з російськими номерами. А ще знімав на відео в’їзд до вже згаданого заводу "Ізоляція". Саме там його утримували після викрадення.
Під час зустрічі з Оленою чоловік більше мовчав:
"Він взагалі намагався нічого мені не говорити ані до затримання, ані після нього. Не говорив, що його на "Ізоляції" сильно били протягом двох років".
Після великого звільнення 2017-го Олену набрав один із колишніх "співкамерників" чоловіка, сказав: "Нам там було важко". Сам Валерій ще уточнив пізніше: травмовані ребра та ноги.
Далі був "суд" – лише три засідання. Олену викликали свідком. Але для неї це була можливість побачитися.
"Схуд, постарів, обличчя сіро-зелене", – зітхає.
12 червня 2018 року – "вирок": 10 років із конфіскацією машини. Нині Валерій Соколов також утримується у Макіївській колонії №32, в одному бараці з Матюшенком.
"Розумію, що після обміну, на який всі ми дуже сподіваємося, Валера не зможе жити у Донецьку. Він не сприймає тут нічого. Та й бажання такого не має".
Світлана Тимофєєва, м. Донецьк, дружина Олександра Тимофєєва
"Чоловік сказав: ти не винний доти, допоки не потрапляєш на підвал, там ти вже у всьому винний"
Світлана Тимофєєва за фахом медична сестра, її чоловік Олександр – технолог харчової промисловості, працював на м’ясокомбінаті.
"Ми народилися у Донецьку. Моя родина україномовна, з корінням із Галичини, чоловік – руський, його батьки приїхали на Донбас із Курської області. Але у 1989 році, коли ми одружилися, це ніякого значення для нас не мало.
Коли почалась війна, навіть не вагалися, на якій стороні бути. Пам’ятаю, як вже у 2015 році одна з сусідок мене запитала: "Свєт, що ти думаєш о проісходящєм?", а я відповіла: "Я – українка, і, де б я не була, я буду українкою завжди. Можете мене за це вбити".
Навесні 2014-го люди виїжджали з Донецька. Інколи подивишся у вікно – страшно від того, що вулиці порожні. Але ми виїхати не могли. У мене у Донецьку жила напівпаралізована мама, їй пенсію припинили виплачувати, тож ми всі сподівались на чоловіка, який ще працював. Але жили під кулями.
З вікон на восьмому поверсі оселі бачили, як піднімаються клуби чорного диму у Пісках, горить аеропорт, як летить у Оленівці та Волновасі. На балкон прилетів осколок. У серпні 2014 року в нас із чоловіком було срібне весілля. Я зробила салат, на ньому виклала горошком число 25, сиділи ми на підлозі, їли його та слухали, як летять гради. Страшно було, але поряд – затишно".
Із Донецька подружжю все ж таки довелось поїхати до Києва, але мали повертатися – до мами. Під час однієї з таких поїздок Олександра Тимофєєва затримали. Сталося це напередодні Нового року – 26 грудня 2017-го на КПВВ "Оленівка". Чоловіка висадили з автобуса, дружина пішла за ним. Людина у камуфляжі з автоматом запитала, чому подружжя живе у Києві, чому не шукає роботу у Донецьку. Потім приїхали люди з "мгб".
"Тимофеев Александр Леонидович подозревается в совершении преступления". У якому – ніхто не уточнив. "Знаете, есть такое понятие "недоброжелатели"? Ну, вот, на вас донесли. Будем разбираться", – сказав він та запропонував обирати: або затримати Сашу та потім отримувати якийсь дозвіл на обшук, або їхати одразу до нас додому, але разом. Ми і приїхали".
Після Олександра фактично викрали з його квартири – прийшли з обшуком, зазирали у шафи та під ліжка. А коли Світлані довелось на кілька хвилин спуститись з восьмого поверху на перший до старенької мами, її чоловіка забрали.
Після Тимофєєва пішла, як і усі, до "поліції", "прокуратури", "мгб".
"Стою у черзі писати заяву, а поперед мене жінка, у якої чоловіка затримали за три дні до нас на тому ж блокпості, за мною – інша – у неї на КПВВ "Курахово". Думаю, після великого обміну наповнювали підвали.
Тільки 16 січня 2018 року отримала відповідь з "мгб", що мого чоловіка затримали на адмінарешт, тобто без суду та слідства могли тримати 30 діб. Але і тоді Сашу не відпустили. 19 лютого я сама, за порадою представників ООН, пішла до "мгб". Прихопила велику торбу харчів.
"Тут не приемный пункт", – почула відповідь від охоронця. І раптом побачила людину, яка затримувала мого чоловіка на блокпосту. Він сказав чекати на вулиці. Забрав мою торбу з харчами та віддав записку від Саші. З тексту зрозуміла – вона ще за січень. У ній він просив знеболювальні – кетанов, спазмалгон".
"Аби ви знали які? На них – один "ополченець" на підпитку лежить на асфальті, інший його тягне. Знімки датовані літом 2014 року. І де тут шпигунство?" – обурилась тоді Світлана. "Надо фотографировать котов и собак", – відповів "слідчий".
"Я запитала: що мені потрібно для свободи мого чоловіка?" "Писать заявление на территории Украины на обмен", – відповів той.
Після цієї розмови Олександра привезли додому на "слідчий експеримент". Він мав показати, як із вікна оселі фотографував бойовика на асфальті. Потім "слідчий" дозволив подружжю поспілкуватися.
"Саша мене так міцно обняв: "Ти красива, схудла", – сказав він. Я чула, як стукотить його серце. Він попередив: "Під тебе риють, ти навіть не знаєш, як. Проси Червоний Хрест або ООН, нехай допоможуть вивезти маму, виїжджай. Коли нас виводять на прогулянку, то бачу багато жінок – і молодих, і старих, тому ти не будеш винятком".
З’ясувалося, чоловік також на "Ізоляції". А ми ж у тому районі колись жили. Коли їхали машиною, наш син завжди звертав увагу на залізного оленя на териконі. Саме під ним – той зруйнований завод...
Саша попросив чисті речі, аби переодягнутися. Я дала. Він вже хотів переодягатися, але зупинився. Стояв та дивився, як у безодню, і раптом каже: "Поклади у пакет". Мабуть, був сильно побитий, хвилювався, аби я не побачила. Я почала кричати, він поглядом просив мовчати.
Згодом запитав, чи подала його прізвище у списки на обмін до Києва. І коли почув, що ні, дуже засмутився, був ображений. Я кажу: "Ми ж ні у чому не винні". Він відповів: "Ти не винний доти, допоки не потрапляєш на підвал, там ти вже у всьому винний. Пиши у списки на обмін, я сюди вже ніколи не повернусь".
Поки взимку 2018-го Світлана шукала чоловіка у Донецьку, її життя перетворилося на пекло: їй постійно дзвонили шахраї – вимагали 20 тисяч доларів нібито за звільнення чоловіка, згодом невідомі у камуфляжах та зі зброєю вибивали двері у квартиру – хотіли залякати. Але рішення про переїзд до Києва Тимофєєва ухвалила вже після "допиту" у слідчого. Той день згадує так:
"Я ж маю право не свідчити проти близьких, – запитала я. Слідчий подивився і мовив: "Вы меня заставляете в вас сомневаться". Три години допитував: цікавився, коли виїхав син, коли знайшов роботу у Києві, які у нього погляди, чи підтримує тата-шпигуна, а чи не хоче він приїхати у Донецьк. Після я повернулась і почала шукати перевізника, який би допоміг вивезти маму. Знайшла, але переїзд до Києва вартував нам неймовірних зусиль".
"На початку березня в офісі ООН у Донецьку мені сказали, що так зване попереднє слухання у мого чоловіка було ще 4 березня. Про це, звісно, рідних ніхто не попередив. Наступне було призначено на 21 березня. Воно було, як у всіх "шпигунів", закрите.
Рідні у Донецьку після зателефонували призначеному "мгб" "захиснику", аби запитати, як все відбувалося. Та сказала, що Тимофєєву запропонували визнати провину. Якщо б погодився – отримав би мінімальний термін – 10 років, ні – всі 15. Проте Саша відмовився від звинувачень.
Коли я про це дізналась, почала плакати… від гордості та щастя. Сину сказала, що наш тато Герой, незважаючи на те, що у тому місці, де він перебуває, геройству місця нема".
Замість післямови
Жінки хвилюються, що у вирішальний день звільнення прізвищ їхніх чоловіків у списках для обміну не виявиться. Когось, як і у грудні 2017 року, українська сторона забуде попросити, когось – без запиту не віддадуть бойовики. А залишатися у тих нелюдських умовах для них – смертельна небезпека.
Соколову за ґратами виповнилося 60 років, і після тортур у нього почалися проблеми з серцем. У Матюшенка загострилось генетично обумовлене захворювання центральної нервової системи – синдром Туретта, його постійно трясе. Тимофєєву не надають медичної допомоги, хоча той має вірусний гепатит С.
Керівник Центру СБУ з питань звільнення заручників Юрій Качанов під час особистої зустрічі запевнив: прізвища Матюшенка, Соколова, Тимофєєва є в українських списках.
Але головна проблема: представники ОРДЛО офіційно не визнають, що цих людей бойовики утримують у неволі, як і десятки інших цивільних заручників. Тому чи потраплять вони до найближчої можливої хвилі обміну – невідомо.
Детальніше: Формула (не)обміну. Як політики торгують життями полонених українців
Тетяна Катриченко, журналіст, координатор "Медійної ініціативи за права людини", для УП
