Какой Донбасс нам нужен?
Наприкінці травня автор виступив зі статтею, у якій спробував відповісти, чому ми повинні повернути Донбас. Але головне запитання лишилося без відповіді: який Донбас нам потрібен?
Це питання не треба тлумачити так, що Донбас нам не буде потрібен аж доти, доки не стане таким-то й таким-то. Його слід розуміти як запрошення взяти участь у перетворенні регіону.
Після визволення ОРДЛО ми постанемо перед низкою надскладних викликів. Навіть за наявності плану – оздоровлення регіону потребуватиме десятиліть.
Та насамперед такий план треба мати, й укладений він має бути на основі уявлення про Донбас, який нам потрібен.
Головне в цій справі – не боятися ставити нездійсненні, здавалося б, цілі. Якщо певну мету й неможливо досягнути, то найперше ту, що її не наважуємося поставити. Отже, поставимо.
Переосмислення регіону
Позаяк усе починається з ідеї, то насамперед треба переосмислити регіон.
Війна, що її розв’язала Росія, – це боротьба на полях ідентичності. Всюди там, де немає чіткого розрізнення "українського світу" та "русского мира", є загроза дестабілізації. Отже, Донбас має бути переосмислений саме в площині ідентифікації.
На зміну розмитої ідентичності населення Донбасу в майбутньому має постати виразна українська ідентичність. Такі процеси, засвідчують соціологи, вже тривають на підконтрольних теренах Донеччини та Луганщини. Особливо – на звільнених територіях, де над регіональною чи проросійською ідентичністю починає домінувати проукраїнська.
Згодом їх варто екстраполювати на тепер окуповані території. Утім, зміна парадигми сприйняття має й другу сторону медалі.
Не менш важливо, аби Донбас був переосмислений рештою українців. До регіону потрібно підходити не з "презумпцією русскости", а з "презумпцією українськості".
Поширене уявлення пересічних українців про Донбас як про безнадійно зросійщений регіон, де живуть як не сєпари, то москалі, вкрай шкідливо позначається на процесі його інтеграції.
Є принаймні два негативних аспекти.
По-перше, за цих умов донеччанам та луганчанам важче відчути себе повноцінними українцями. Уявімо собі донеччанина, який у стані розмитої ідентичності "приміряє" на себе українство. Окей, міркує він, я живу в Україні і маю паспорт громадянина. Виходить, я – українець.
У цей момент пасувало би привітати його з першим кроком на шляху самовизначення й заохотити. Перший крок – це вже півсправи. Що ж він чує натомість? – "Немає там українців! Бо гени, бо мова, бо 70 років радянської пропаганди".
Чи не зрозуміло, що в такий спосіб ми відкидаємо потенційного українця в обійми до росіян? Які, власне, твердять те ж саме: "Да-да, на Донбассе – все русские".
У цьому сенсі корисно згадати одну з найвідоміших притч Ісуса про блудного сина. Коли той, розтративши батьківські статки, повернувся додому, отець без вагання признав у ньому сина й велів заколоти найбільше теля: "Бо цей син мій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся!".
Так, блудному синові згодом прийдеться засвоїти правила отчого дому й позбутися звичок з лихого минулого. Проте ключове слово "згодом": у самий момент зустрічі батько беззастережно дав йому зрозуміти, що має за рідного та чекає вдома.
До слова, "неповноцінними українцями" почувають себе час від часу й ті донеччани та луганчани, які, навпаки, твердо стали на українські позиції й опанували державну мову.
Щоразу, коли автор перед війною (тоді ще донеччанин) чув здивоване "О, ви так добре говорите українською! Де ви її так гарно вивчили?", я почував себе трохи ніяково. "Ем… Взагалі-то, Донецьк – це Україна. Так, там вчать українську. Так, усі".
Читайте также
Перестаньмо нарешті – свідомо чи підсвідомо – сприймати Донбас як недо-Україну!
По-друге, таке сприйняття дуже шкодить, і передовсім тому, що "презумпція русскости" – це добровільна відмова від власної правоти й власних прав.
Кожного разу, коли ми характеризуємо Донбас безнадійно зросійщеним, ми немов опускаємо руки й ставимо хрест.
У цей момент відбувається дещо дуже важливе в психологічному плані: ми більше не відчуваємо внутрішньої правоти та легітимності діяти на Донбасі так, наче це Україна. Ми віддаємо це право Росії або місцевим проросійським елементам й залишаємо ситуацію на самоплив.
Натомість "презумпція українськості" Донбасу повертає це право.
Більш того – після деокупації в колективній свідомості нації Донбас має стати міцною фортецею українства на сході. Нехай її треба ще добудувати, але в майбутньому вона стане ніяк не меншою, ніж на заході Галичина – згадаймо, що 100 років тому українців у Львові було менше чверті населення.
Отже, сьогодні це може звучати вкрай неймовірно. Та якщо ми бажаємо, аби згодом це стало реальністю, нам потрібно навчитися сприймати цей регіон саме так. Це довга гра. Тож думаймо на 100 років уперед.
У певному сенсі Донбас має стати новітнім міфом про нашу силу, і його ядром може бути, наприклад, Донецький аеропорт. Варто згадати, між іншим, не тільки фільм "Кіборги" Ахтема Сеїтаблаєва, але й львівське крафтове пиво "Сила" з зображенням ДАПу у вигляді середнього пальця, показаного ворогам.
Це два дуже добрі приклади, адже міф за своєю природою не може бути абстракцією. Міф – це дуже конкретна та особиста історія, і війна дає змогу її розповісти.
Розповідаймо!
Принципи майбутнього Донбасу
Розмита ідентичність – це, поза сумнівом, засаднича проблема Донбасу, але, вочевидь, не єдина. Радянський період сприяв поширенню серед населення таких соціальних явищ, як патерналізм та конформізм, які завдячують привілейованому становищу шахтарів у СРСР.
Відчуття вищості й переконання, що "Донбас годує всю країну", походить саме зі стабільних сімдесятих.
Закономірними наслідками цих явищ стали брак громадянської відповідальності та політична незрілість, якими вповні скористалися "регіонали" в нульових і на початку десятих. При цьому причину злиднів 90-х років вони майстерно списали на Київ та незалежність.
Українофобія "регіоналів" часто справді була і глибокою, й щирою. Втім, насамперед її слід розуміти як прагматичне знаряддя маніпуляції жителями Донбасу задля збереження влади й збагачення. До чого це призвело, ми добре знаємо.
Але головне, що визначені проблеми дають змогу сформулювати базові принципи нового Донбасу, який нам потрібен.
1. Український
Після визволення я хочу побачити український Донбас. Це те, чого моє покоління не дочекалося перед війною й вимагатиме після деокупації.
Українськість не означає лише прапори на державних будівлях чи покладання букетів до пам’ятника Шевченку. Вона означає повернення та утвердження української мови в усіх публічних сферах.
Вона означає системне творення культурного простору та поширення смислів. Отже, відкриття освітніх та культурних просторів, хабів, книгарень; повернення переселених вишів; проведення тисяч мистецьких заходів та фестивалів за участі українських митців. Означає включення ізольованого регіону до українського культурного контексту.
Зрештою, українськість передбачає утвердження українського дискурсу в розумінні історії та сьогодення. На відміну від решти частин України, на Донбасі не вистачить декомунізації; там належить провести також "дедееленерізацію".
Як на мене, вже зараз потрібно розпочинати системну роботу над концепцією музейних комплексів та меморіалів, які переосмислять період новітньої окупації регіону.
2. Політично активний
Після визволення я хочу побачити політично активний Донбас з вільною політичною конкуренцією.
На тимчасових засадах ознаки демократії, звісно, можуть принести перехідні адміністрації, проте це не матиме довготривалого ефекту. Вибороти політичні свободи й усталити прозорість місцевої влади можуть лише місцеві активні громади.
Відтак, на Донбасі повинні постати та/або поширити свою діяльність десятки громадських організацій. Повинні зайти нові політичні проекти, організовані місцевими мешканцями й переселенцями. Уже тепер вони мають попрацювати над власним порядком денним, який зможе конкурувати з аджендою бойовиків та колишніх "регіоналів", що повертатимуться на Донбас.
З іншого боку, маємо здійснити жорстку люстрацію всіх елементів, що обіймали керівні посади в адміністраціях, органах самоврядування та силових структурах окупантів. Це аксіома, яка не повинна обговорюватися.
3. Європейський
Під "європейським Донбасом" слід розуміти насамперед відданість цінностям, які називаємо європейськими – верховенство права, свобода, реалізація індивіда, толерантність до Іншого тощо.
Проте Донбас, найвіддаленіший від ЄС український регіон, має стати й "фізично ближчим" до Європи. 81% мешканців Донецької та Луганської областей ніколи не бували в країнах Євросоюзу! Чи слід дивуватися тому, що вступ до НАТО й ЄС підтримують не більше чверті населення краю?
Налагодження максимально зручного сполучення – потягами й літаками – між Донбасом та країнами Євросоюзу має стати одним з провідних завдань після деокупації. Те саме, ясна річ, стосується й внутрішнього сполучення з заходом України.
Ідеологічним обґрунтуванням "європеїзації" краю може цілком слугувати звернення до минулого, адже наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Донбас розвивався під впливом англійських, бельгійських, французьких, німецьких компаній.
4. Підприємливий
До речі, про бізнес. Патерналізм, поширений у регіоні, слід нівелювати поступальним розвитком малого й середнього підприємництва.
Це завдання передбачає створення умов вільної конкуренції й усунення рейдерства, "віджимів" та інших форм тиску на бізнес, які розквітли за окупації.
Очевидно, що вже тепер варто думати про нову економічну спеціалізацію краю, адже розграбовані підприємства індустріальної доби не підлягають відновленню.
5. Інноваційний та інфраструктурно розвинений
У цьому розділі все зрозуміло й не треба багато слів. Дороги. Аеропорти. Відновлення залізниці. Міський благоустрій та урбаністика. Зелені технології в енергетиці тощо.
Рішучість та ресурси
Готуючись до миті, коли відбудеться деокупація краю, потрібно мати ще дещо, окрім детального плану.
Слід запаситися рішучістю та ресурсами. На нас чекатимуть вирішальні рік-два, впродовж яких можна буде провести рішучі зміни й закласти підвалини для істотної трансформації. В іншому разі ситуація законсервується на десятки років.
Що стосується ресурсів, то йдеться не так про гроші, як про людей, яких необхідно підготувати завчасно. Тих, які будуть готові до обіймання посад у місцевій владі. Які будуть готові піти в навчальні заклади та установи. До цього процесу мають бути широко залучені переселенці та патріотичні громадяни з визволених територій.
Найважливіше, аби ми засвоїли просту істину: ми вже ніколи не можемо легковажити ситуацією на Донбасі. Віддавати її на відкуп місцевим кримінальним групам – це шлях у нікуди, який обходиться надто дорого.
Трансформувати Донбас теж недешево, але краще платити грошима й зусиллями, аніж життями.
Сергій Стуканов, для УП
