Переговоры с боевиками, заброшенные могилы и потерянные имена. Рассказ координатора "ЭВАКУАЦИЯ 200"

"БМП-1. Передні і задні крила у неї пофарбовані в яскраво-жовтий колір. Усі люки і дверцята розкриті, навколо валяються речі: одяг, папери, матрац, неподалік акуратно складені постріли ОГ-9 – 19 штук і… нога. Права нога в чорному черевику і чорній холоші комбінезона. Сильно обгоріла в тому місці, де має бути її продовження, стирчать обгорілі уламки кісток.

У голові чомусь виникають думки "втратив ногу" – ось як це виглядає насправді. Підходимо ближче... Запах горілого м'яса – людина. Вкладаємо в пакет, забираємо, оглядаємо "броню" всередині і рухаємося до наступної БМП".

Це спогад про роботу на висоті Савур-Могила одного з учасників гуманітарного проекту "ЕВАКУАЦІЯ 200" Павла Нетесова.

Вже через кілька місяців після початку війни пошуковці почали працювати на Донбасі. З 2014 року їм вдалося вивезти із зони бойових дій 1,5 тисячі тіл та останків українських військових, а також мирних жителів та бойовиків.

Як проект домовляється з бойовиками про пошук тіл? Хто насправді має доступ за лінію розмежування? Як саме розпізнають загиблих ще у 2014-2015 роках? Про все це розповів "Українській правді" координатор "ЕВАКУАЦІЇ 200" підполковник Михайло Котелевський.

"Знаходили до восьми бойовиків в одній могилі"

– Почнемо з того, що колись спричинило резонанс у суспільстві. У травні цього року в Дніпропетровській області виявили 36 прикопаних мішків з особистими речами бійців, які загинули в Іловайському котлі. Судячи з фото, "ЕВАКУАЦІЯ 200" працювала на місці. Вже вдалося визначити, кому саме належали речі?

– Представників "ЕВАКУАЦІЇ 200" там не було. Ми про це дізналися з інформаційних ресурсів. Ті люди, які проводили виїмку мішків, використовували нашу атрибутику. Висновки робіть самі.

– Ви маєте на увазі "Чорний тюльпан"?

– (Киває – УП). ЗСУ набули достатнього досвіду та спроможностей. З 30 вересня 2016 року ми припинили всілякі контакти з ними, не проводимо спільні заходи і офіційно вони не є учасниками "ЕВАКУАЦІЇ 200".

– І все ж, щодо масових поховань. У 2014 році кількість загиблих була настільки жахливою, що було не до вивезення тіл із зони АТО. Чи це робилося навмисне, щоб приховати реальну кількість жертв?

– Що для вас означає "масове поховання"? Якщо більше десяти тіл, то я скажу так: за 4,5 роки виявили одне масове поховання на непідконтрольній території кількістю більше 10 тіл українських військових.

На підконтрольній Україні території ми виявили певну кількість необлікованих могил, де були тіла бойовиків чи цивільних осіб. Сьогодні ми разом із Нацполіцією збираємо інформацію, шукаємо родичів, щоб ідентифікувати цих людей.

У спецслужб, на щастя, є розуміння, що це громадяни України, незважаючи на їхні політичні погляди. І на те, що вони вчинили злочин, ставши бойовиками. Їх все одно потрібно ідентифікувати і віддати родичам для поховання. А далі вже правоохоронці прийматимуть рішення щодо них.

– Де саме ви знаходили масові поховання бойовиків?

– Здебільшого вони були у Слов'янському та Бахмутському районах з моменту, коли звільняли Слов’янськ і бойовики відступали у напрямку Донецька. За маршрутами руху колон під командуванням Гіркіна.

Цих поховань було не так багато. Максимальна кількість, яку ми знаходили – до восьми чоловік в одній могилі. З нашими загиблими українськими силовиками таких великих поховань не було. Ми знаходили меншу кількість могил, в яких було більше двох осіб. І це було на непідконтрольній території.

– У січні цього року представники проекту передали в ОРДЛО тіла російських найманців, які воювали проти України в 2014-2015 роках. 6 березня доправили тіло ще одного загиблого бойовика. Таких прикладів десятки. Натомість передача тіл українських військових із того боку йде повільніше, може зриватися по кілька разів. Чому?

– На сьогодні в усіх структурах, залучених до пошуку зниклих безвісти, ідентифікації загиблих, оформлення документів, за спиною 4,5 роки досвіду. Це поліція, СБУ, ми – військові пошуковці. Українська сторона вже вийшла на той рівень, коли партнери з інших країн звертаються до нас за консультаціями і бачать нас колегами щодо обміну досвідом.

Що відбувається на протилежному боці? Ми бачимо у непідконтрольних районах Луганській області неузгодженість, там немає єдиного механізму. З ними складно знайти порозуміння. Так було завжди, але з чим це пов'язано, ми не знаємо. Востаннє представники "ЕВАКУАЦІЇ 200" працювали там у 2014 році та було кілька заїздів у 2015-му.

Представники окупованої Луганської області ніколи не говорили, що не будуть віддавати нам тіла військових, але вони затягують процедурний процес. Бувало, протягом трьох або п'яти днів нам щось незрозуміле розповідали, лише потім передавалися тіла. Хоча з української сторони передача тіла займає добу-дві.

Ми досі намагаємося встановити з ними контакт, пояснити, що не можна загиблих ділити на якісь категорії. Є процедура, закон, відповідні органи, які потім дадуть статус цій людині.

– А як щодо окупованої частини Донецької області?

– У нас є порозуміння з представниками, які відповідають за пошук зниклих. Це цивільні, а не учасники конфлікту. Вони – сполучна ланка поміж нами і тими, хто впливає на передачу тіл із тієї сторони. У Донецькій області швидше йде робота у літню пору, коли тіло неможливо зберігати довго у належному стані. Їхній так званий омбудсмен проговорює передачу тіл навіть у Мінську.

"Людину позбавили життя, бо вона допомагала нашим військовим"

– У 2014 році місії вдалося домовитися про роботу на окупованих територіях, у тому числі – на Савур-Могилі і в районі Іловайська. Але на той момент українські військові у складі проекту не виявляли себе. Зараз ні для кого не секрет, що місія – проект ЗСУ. Потрапити на окуповані території стало складніше?

– Представники громадянського сектору "ЕВАКУАЦІЇ 200" продовжують роботу на окупованих територіях, хоча не так часто, як у 2014 році. Це відбувається спільними зусиллями представників цивільного сектора з протилежного боку та Червоного Хреста.

У минулому році нам вдалося відпрацювати близько десятка місць, зокрема Маринівку, це ближче до російського кордону. Там пошуковці знайшли бійця підрозділу ЗСУ. До того припускали, що він у полоні. Родині було складно прийняти, що він мертвий.

Слава богу, протилежна сторона віддала нам його рештки та особисті речі буквально наступного дня після огляду. Зберігся український шеврон, особистий жетон. Прізвище збіглося з людиною зі списків зниклих безвісти.

Загалом минулого року з непідконтрольної території повернули останки п’яти військовослужбовців, які загинули у 2014-2015 роках. Тобто на сьогодні це вже більш виважена робота і вона проходить через Мінські домовленості.

Представники "ЕВАКУАЦІЇ 200" повертаються вже не такими стурбованими. Зараз більше розуміння з боку протилежної сторони, українці мають авторитет як пошуковці-фахівці. Це вже не "приїхали укропи", а "приїхали пошуковці з української сторони". Їх ніхто не ображає, навпаки – радяться. Ціна цього питання – 4,5 роки кропіткої роботи.

– Саме зараз пошуковці працюють на окупованій території?

– Ні. Вони відпрацювали в червні. Знайшли ще одну людину. Зараз обговорюємо і узгоджуємо інформацію, щоб рештки передали нам. Ми припускаємо, хто це. Це не військовослужбовець, але він мав проукраїнську позицію та надавав гуманітарну допомогу нашим військовим. Обставини, при яких він там опинився, я би не хотів озвучувати.

– Часто знаходять тіла не тільки військових, а й мирних жителів. Зокрема тих, кого терористи вбили за проукраїнську позицію. Наприклад, депутат горлівської міськради Володимир Рибак і студент КПІ Юрій Поправко. "ЕВАКУАЦІЇ 200" доводилося виявляти тіла мирних жителів?

– Складно назвати кількість і сказати, що мирних було багато. Але в нас були непоодинокі випадки.

Наприклад, у цьому році перепоховали тіло хлопця, якого ми виявили у 2016 році під час пошукових робіт неподалік від Слов'янська. Його вбили у 2014 році та забрали машину. Номера кинули разом із тілом у могилу. Завдяки цьому Нацполіція встановила, хто власник.

Після ДНК-експертизи родину поінформували і вони попросили у нас допомоги. Незважаючи на те, що це цивільний, ми повинні були довести справу до кінця. Тому провели ексгумацію разом із поліцією та судмедекспертами. У 2016-му чоловіка поховали в Дніпрі, як невідомого, у цьому році труну доставили додому, в Харківську область.

У сірій зоні за зверненням Нацполіції ми організовуємо пошукові заходи. На жаль, багато цивільних гине, переходячи зону в невстановлених місцях, де чимало вибухонебезпечних предметів.

– А звідки ще, окрім поліції, надходить інформація про можливе поховання або виявлення тіла?

– У нас є певний список зниклих хлопців-військових. Разом із поліцією ми його опрацьовуємо. Потім прив'язуємося до конкретного епізоду: хто і коли пропав. Опитуємо усіх можливих свідків: бійців, що вже звільнилися в запас, повернулися з війни або полону, товаришів по службі.

Збираємо інформацію і як пазл складаємо події, за яких зникли наші бійці. Щоб зрозуміти, що могло статися і де може бути тіло. Це довга робота.

– Буває, що про тіло повідомляють самі бойовики?

– Практика за 2016-2018 роки показує, що вони майже нічого від нас не приховують щодо загиблих чи зниклих безвісти. Якщо їм вдається когось знайти, дають попередні дані місця. Якщо ми підтверджуємо, що в цьому районі може бути наш боєць, вони просять дати опис, у чому людина могла бути одягнена. Ми розуміємо приблизно, хто може бути в якому стані. Це стає маркером для представників тієї сторони, які підтверджують: так, це він, ми передаємо.

Таким чином у 2016 році повернули Віктора Коренівського, який зник безвісти при виході з Дебальцевого. Ми контактували з його мамою 8-9 місяців. Особисто для мене це був найважчий час.

Ми проговорювали з нею всі версії і вже дійшли до спілкування на рівні колег. Представники тієї сторони виявили його останки поблизу Дебальцевого і передали нам речі, які були при ньому. Ми поговорили з мамою, вона їх описала.

У нас від самого початку сумнівів не було, що це Віктор. У нього під серцем залишалися фотографії дружини і дітей. Двоє хлопців стали сиротами.

Ми запросили, щоб нам передали останки. Протягом двох місяців провели експертизи і Віктор повернувся додому. Сьогодні його ім'ям названа вулиця, де живуть його батьки. Не уявляю, як їм. Це складно сприймати…

"Заїжджати на окуповану територію можуть тільки п’ятеро представників проекту"

– Чи гарантують вам безпеку на час пошукових робіт? Що не буде обстрілу чи тиску від спостерігачів з псевдореспублік?

– У 2014 році система пошукових заходів тільки формувалася. Неадекватних людей на протилежному боці, які супроводжували наших цивільних представників, на жаль, вистачало. Вони могли морально тиснути, принижувати.

У 2015 році сторони домовилися, що на окуповану територію заїжджають винятково ті, кого там вже знають. Ми, військові, з цілком зрозумілих причин не можемо цього робити, адже ми представники держави, учасники збройного конфлікту.

Туди заїжджають політично нейтральні люди, цивільні, які не мають ніякого відношення до ЗСУ. Але мають величезний досвід пошукової роботи. Перелік цих людей невеликий – їх всього п’ятеро.

На окуповані території їх супроводжують адекватні люди, а безпеку гарантують Мінські угоди. Ми чітко знаємо маршрут, куди їдуть пошуковці, розуміємо, де вони будуть працювати і коли повернуться.

– Скільки часу на день вони працюють на окупованій території?

– Тільки у світлий час доби. До сутінків вони мають повернутися. Ніяких ночівель і відхилень від маршруту. Ми повинні розуміти, де наші люди.

– А пошукові групи псевдореспублік заїжджають для робіт на територію України?

– Ні.

– Бояться чи не зацікавлені?

– Вони зацікавлені, але я можу припустити, що у них немає такого ресурсу. Наш ресурс – це фінансування Міністерства оборони з 2016 року.

– У 2016 році на пошук загиблих бійців із бюджету виділили 2 мільйони гривень. Але дехто припускав, що на проект потрібно не менше 7.

– Кому потрібно? Це думка некомпетентних людей. За один рік освоїти таку суму – це марно тринькати гроші, не бачу в цьому сенсу. Саме 1,5-2 мільйони на рік – адекватні кошти для нашої динаміки роботи.

Ми зараз не хочемо залучати до себе представників громадських організацій з політичними нахилами, які потім піаряться на пам’яті побратимів. Деякі з них привозили тіла загиблих хаотично, передавали без необхідних даних.

Наприклад, умовний волонтер Петро приїжджає, каже: "Ось вам тіла, я забрав їх звідкись з того боку", і поїхав. Зараз поліція проводить слідчі дії і ми не розуміємо, звідки привезли тіла і які обставини загибелі. Ми здогадуємося, хто це, але навіть свідків немає.

Натомість "ЕВАКУАЦІЯ 200" надає всі документи: опис речей, по можливості з фотофіксацією, прив'язкою до місця, координатами. У слідчих є змога зіставити факти і виділити із загальної кількості зниклих безвісти тих людей, які могли опинитися у тому місці. І далі вже можна працювати із сім'ями. До цієї роботи вже включаємося ми, військові.

"Хлопців мають поховати під своїми іменами"

– Працювати з родинами загиблих важко – часто вони не вірять, що їхній близький загинув. На вашу думку, чи повинно це залишатись у вашій компетенції?

– Усе, що стосується сімей військовослужбовців, – це наша турбота. Це питання повинно залишатися під юрисдикцією Міноборони. Ми в основному знаходимо тих, хто воював у 2014-2015 роках. Їх мобілізувало Міністерство, отже, має дійти до кінця. Якщо трапилося непоправне, Міноборони має посприяти, щоб загиблих привезли додому та поховали з почестями.

З 85 тіл, які зараз намагаються ідентифікувати, майже у половини є збіги за ДНК-експертизами з родичами. Це зниклі безвісти військовослужбовці. Ми припускаємо, хто саме. Вже потрібно починати працювати із сім’ями.

– Як саме?

– Будь-якій нормальній людині, яка тримає в пам'яті образ близького, складно повірити, що він перетворився на абстрактну біомасу. Тож ми переходимо до комплексного підходу. Останні два тижні ведемо узгодження з усіма структурами, які беруть участь в ідентифікації: це і судові медики, і молекулярні генетики, і слідчі органи.

Завершальний етап – ДНК-експертиза. Перед цим потрібно запросити сім'ю і прояснити обставини: ці рештки з великою ймовірністю можуть бути рештками вашого родича, на них виявили такі-то речі. І запропонувати ряд експертиз.

Перша – по стоматапарату. Якщо у родичів залишилися одонтокарти – чудово. Вона дуже точна, бо двох однакових щелеп не буває. Друге – це метод фотосуміщення. Родичі надають фото, експерти фотографують черепну коробку загиблого і аналізують індивідуальні контрольні точки.

Далі – антропологічна експертиза. Якщо у людини були переломи, це допомагає дослідженню та ідентифікації. Після цих мінімальних експертиз можна робити ДНК-порівняння з родичами.

Якщо сім’я після такої кількості експертиз все одно не визнає, що це їхній близький, Міноборони буде брати на себе відповідальність повернути ім'я загиблим через суд.

Мета – повернути загиблим ім’я та поховати як героїв. На могилах цих хлопців не повинні стояти хрести з табличками, на яких нанесено цифри.

– Були випадки, коли доводилося судитися?

– Небагато, один або два, але є такі прецеденти. Родичі не згодні, але є докази і свідки загибелі. Сумнівів немає, адже ми провели повноцінну процедуру ідентифікації. Військові частини проявили ініціативу, бо вважали за честь повернути герою ім'я. Вони не погоджувалися з тим, що герой вже чотири роки спочиває під кільказначним номером на одному з кладовищ України.

– З родичами загиблих бойовиків ви теж зв’язуєтеся?

– Ми запрошуємо їх до слідчого для оформлення документів, щоб у подальшому вони змогли поховати загиблого. У той же час, ми намагаємося уникати ситуацій, коли родичі наших військових їдуть на ту сторону. Ми не зможемо гарантувати їм безпеку.

– Знаходити тіла військових, які загинули нещодавно, легше, ніж тих, які зникли ще у 2014-2015 роках. Як це відбувається технічно? Ось ви знаєте місце, де може бути тіло…

– Ми маємо інформацію про можливе місце знаходження рештків або тіла. Спочатку представники пошукової групи протилежного боку виїжджають туди, опитують місцевих жителів. Якщо є хоча б одне свідчення – починаємо обговорювати час заїзду, автомобіль, склад групи.

Домовляємося з групою з Червоного Хреста. Разом перетинаємо лінію зіткнення на КПВВ. Про це знають всі відповідні служби з української сторони. На першому ж блокпосту нас зустрічає протилежна сторона, перевіряє документи. Тоді усі три групи приїжджають на місце.

– А що далі?

– Далі – робота пошуковців. Штирем протикається ґрунт до двох метрів, у разі необхідності знімається його верхній шар. Якщо є будь-які ознаки наявності у ґрунті останків – земля відкидається, проводиться їхнє вилучення.

Все треба робити дбайливо і правильно: документування, фіксація дій, правильна виїмка ґрунту, очищення щітками, огляд речей, відбори, пакування, маркування, складання в певному порядку… Потім ми це надаємо слідчим.

Зараз нам вже дозволяють проводити фотодокументування без прив'язки до зовнішніх предметів на місцевості. Нам безперешкодно віддають останки, якщо там є явні ознаки української символіки або приналежності до ЗСУ.

Якщо ж це людина нейтральна і у нього немає розпізнавальних знаків чи документів, рештки забирають на судово-медичну експертизу в лікарню імені Калініна в Донецьку. Але ми просимо одну з кісток для проведення експертизи зі своєї сторони. На місці інформуємо поліцію, заводиться кримінальна справа, а ми, по суті, виступаємо свідками.

– Де знаходили найбільше останків наших військових?

– По маршрутам, якими з Іловайського котла виходили українські підрозділи.

Спочатку, 30-31 серпня та 1-2 вересня 2014 року по домовленості там працювала восьма медична рота, вони за чотири дні евакуювали близько 250 тіл загиблих.

Із 3 вересня почали заїжджати представники "ЕВАКУАЦІЇ 200". Тоді протилежна сторона висунула умову: ми дозволяємо евакуацію тіл, але виключно цивільними людьми. Попередження прозвучало як ультиматум.

Так от, медики збирали тіла на відкритій місцевості, а наші пошуковці – те, що не змогла забрати медична рота. Це ще 100-115 мішків із тілами та фрагментами загиблих. Спеціалізованої техніки нам не вистачало, а спека стояла у вересні-жовтні божевільна. Тому підігнали чотири рефрижераторних вагони. І всіх, кого ми збирали, зберігали там.

Тільки в кінці листопада ці вагони із загиблими поїхали на судово-медичну експертизу в Запоріжжя. А потім відповідні служби почали ідентифікацію.

Тому вийшов такий часовий розрив в евакуації решток. Це стало приводом для запитань: чому сусіда знайшли раніше, а мого родича привезли тільки в листопаді?

З кінця грудня-початку січня 2015 року в нас покращилася динаміка, ми почали доставляти всі тіла в Дніпропетровське обласне бюро судово-медичної експертизи. З огляду на їхній досвід ідентифікації – це вищий пілотаж. Може, це блюзнірство, але вони цим досвідом можуть пишатися. Щоб із тисяч шматочків фрагментів зібрати 49 хлопців і знайти кожного (йдеться про збитий бойовиками у 2014-му році літак Іл-76 з українськими військовими – УП)!

"Нашим людям потрібна реабілітація"

– Пошуковці проекту – хто вони і скільки їх на сьогоднішній день?

– Це певна група в ЗСУ, які багато побачили, спробували і, слава богу, не зламалися. У районі ООС на ротаційній основі постійно знаходяться 12 пошуковців. З них 2-3 офіцери – це представники відділу пошукової роботи. Є і офіцери-жінки, і рядові службовці. Їхній вік від 25 до 55 років.

Ми комплектуємо пошукову групу таким чином, щоб були старші наставники та молодь. Останніх менше, 20-30% групи, інші – з досвідом військової служби, розмінування, участі у пошукових роботах, медичної служби.

Це люди, які розуміють, мають досвід пошуку останків загиблих ще часів Другої світової війні. Я теж один з тих, хто набув пошукового досвіду до війни у військовій археології, це було хобі.

Перше, що ми не приймаємо – будь-які види конфліктів. Учасники групи повинні довіряти один одному мінімум на 99%. Тому що групи виходять в сіру зону і той, хто йде попереду, не повинен оглядатися. Так, ми не воюємо, ми – непрямі учасники конфлікту, але ступінь ризику не менша.

Доводиться працювати на замінованих ділянках місцевості у так званій "сірій зоні" під наглядом представників протилежної сторони, і в будь-який момент пошукову групу можуть обстріляти. Це показав грудень 2016 року (Бойовики обстріляли гуманітарну групу "ЕВАКУАЦІЯ 200", коли пошуковці за домовленістю з представниками НЗФ намагалися забрати з поля бою тіло російського найманця – УП).

А ще з 2017 року з нами працює пошуковий собака. Він унікальний, такого пса в Україні більше немає. Він працював за кордоном, шукав людей в місцях стихійних лих. За півтора метри під ґрунтом цей собака може знайти останки людини.

– Учасникам "ЕВАКУАЦІЇ 200" необхідна реабілітація після побачених жахів?

– На жаль, минулого року в нашого колеги не витримало серце, стався інфаркт. Під час виконання завдання йому стало зле, він кілька днів пролежав без свідомості у військовому госпіталі в АТО. Через кілька днів ми гелікоптером евакуювали його до Дніпра. Там він встиг ненадовго побачитися з родичами і помер. Похований під Києвом.

Нашим людям дійсно потрібна реабілітація. Другий рік ми ведемо діалог із колегами та спеціалістами, щоб учасники проекту проходили її за кордоном. Цьогоріч представники "ЕВАКУАЦІЇ 200" забиралися на гору в Карпатах, ставили там прапор. Це також своєрідна реабілітація. Також один із представників поїде з дитиною в Ізраїль, ще ми плануємо поїздки до Хорватії та Данії.

Зараз для пошуковців є мінімальна система реабілітації в структурі Міноборони: вони можуть безкоштовно поїхати в один із військових санаторіїв у Трускавці або Хмельнику. Це мінімум, який ми можемо зробити. Але все ж плануємо за кордон, щоб вони отримували кваліфіковану допомогу психологів, їм справді це потрібно.

– Буває, що прикладаються до чарки, аби заспокоїти нерви?

– Це навіть не обговорюється. Повна заборона. При знаходженні в зоні бойових дій, у підвищеній небезпеці таке навіть не розглядається.

– Як довго триває ротація пошуковців?

– Ми бачимо, що термін ротації не повинен бути довший ніж 3-4 місяці. Після виконання завдань в зоні ООС ми плануємо запрошувати їх до Києва на бесіду з психологом і тоді розумітимемо їхній стан. На сьогодні кваліфікований військовий психолог супроводжує пошуковців під час ротації. Щотижня ми отримуємо від неї рекомендації, кого вже потрібно повертати на відпочинок і реабілітацію.

– Коли "ЕВАКУАЦІЯ 200" планує наступну ротацію?

– У серпні-вересні. Є достатня кількість місць, де потрібно попрацювати. Силовиків, яких треба знайти, не більше 40-45 осіб. Більше їх, звісно, в Луганській області. Близько 20 – в Донецькій. Це попередньо.

Сподіваємося, що в цьому році нам вдасться заїхати ще хоча б три-чотири рази. Працюємо ми тільки в певну пору року – робота триває з квітня і до першого снігу. У середньому раз на два місяці наша група заїжджає туди, решта часу йде на організаційну роботу.

Це ми з вами можемо швидко домовитися. Ми – однодумці, живемо в Україні, підтримуємо один державний устрій. З протилежною стороною ми повинні говорити тонко. Ми не можемо так швидко домовлятися, бо в них своє керівництво. І нам потрібно балансувати, не зачіпаючи політичні моменти.

Іноді ми дізнаємося зі ЗМІ, що завтра буде заїжджати "гумконвой". Наступного ранку наша група готова відбувати на окуповану територію, а нам відмовляють в заїзді на тиждень-два. Пояснень вимагати ми не маємо права. Що завозять "гумконвоєм", всі прекрасно розуміють. Але для нас це підтвердження, що буде активізація бойових дій.

"В Україні немає іншої структури, залученої до пошуку зниклих безвісти"

– Де саме ще плануєте шукати зниклих українських бійців?

– Це райони Донеччини. Епізоди ще по іловайським подіям – вихід колон – і кілька по підрозділах, які були на півночі від Донецька, ближче до Луганська, наприклад, у Шахтарську.

З кожним роком менше шансів, що ми привеземо – є такий термін – робочий біологічний матеріал. Йде його деградація, органіка "натягується" від інших біоматеріалів і складно виділити з цього об'єкта ДНК-проби. Елементарно не залишиться з чого це робити.

– Скільки ще є часу?

– Часу вже немає. Все залежить від ґрунту, в якому зберігаються рештки. Наприклад, у терористів, які воювали у 2014-2015 роках, і яких ми передавали у Луганській області, було досить добре зберігання, на шкірі навіть було видно татуювання. Тому що у цьому регіоні піщано-кар'єрний ґрунт. А якщо в чорноземі, то шансів менше.

– У 2016 році прогнозували, що пошукові роботи триватимуть ще близько двох років. Цей час минув. Які прогнози можна зробити зараз?

– Пошукові роботи будуть залежати від умов. Якщо як зараз, коли переговори займають від одного дня і до декількох місяців, а то й півроку, то нам знадобиться 10 або 20 років. Якщо ця територія буде звільнена, то два або три роки і це із запасом.

– З початку 2014 року сім'ї зниклих безвісти не мали практично ніякого соцзахисту, також був відсутній правовий статус цієї категорії військових. Але 12 липня Верховна Рада у другому читанні прийняла проект закону, який має покращити умови обліку та пошуку зниклих. Що зміниться, зокрема, в роботі й статусі "ЕВАКУАЦІЇ 200"?

– Наша робота буде більш помітна. Я перебільшую, але ми перестанемо ховатися. Є багато тонких моментів і вони вийдуть в правове поле, будуть ухвалювати рішення конкретні люди, а не тільки військові, буде створена комісія. Адже на сьогодні немає в Україні іншої структури, яка залучена до пошуку зниклих безвісти, що має чотирирічний досвід роботи і володіє повністю інформацією не тільки по військовим.

– Не запізно для цього закону?

– Краще пізно... Наші колеги-пошуковці з інших країн кажуть, що в Україні на диво швидко підійшли до вирішення цієї проблеми. В Аргентині, Колумбії, навіть після югославської війни знадобилися десятки років. А в Україні почалися пошуки вже за кілька місяців і було розпочато підготовку правової бази.

Юлія Ворона, для УП