Что объединяет, и что разъединяет украинцев. Ирина Бекешкина о пост-Майданной Украине

За чотири роки після перемоги Революції та початку війни Україна вже крокує до ЄС і НАТО, декомунізує вулиці й міста, визнає Росію агресором і намагається судитися з нею в Міжнародному суді.

Однак попри це суспільство все ще сперечається про традиційні та європейські цінності, про сприйняття минулого й бачення майбутнього, про національне самовизначення і державний курс.

Фонд "Демократичні ініціативи" – один з тих, хто протягом років вивчає думку суспільства, зокрема, і щодо таких складних для нього питань, як мовне, чи ставлення до євроатлантичної інтеграції.

Ірина Бекешкіна, відома навколовиборними дослідженнями, очолює фонд з 2010 року. "Українська правда" зібрала її думки щодо того, як на Україну вплинули Майдан і війна з Росією, як українізувались регіони та в яких питаннях їхні відповіді різняться досі.

Про самовизначення

У пост-Майданній Україні зросла загальнонаціональна ідентифікація, люди в першу чергу вважають себе громадянами України.

Ми бачимо, що зросла ідентифікація з громадянством України. Питання ставилося так: "Ким ви вважаєте себе в першу чергу?" Або в першу чергу – громадянином України, або в першу чергу – жителем свого міста, свого села, свого регіону. І ми бачимо, що зменшилася регіональна ідентифікація, і зросла ідентифікація загальнонаціональна.

Про майбутнє України

Одним із питань моніторингу Інституту соціології було: "Що ви відчуваєте, коли думаєте про майбутнє України?"

Це відчуття просто злетіло після Помаранчевої революції у 2005 році, а потім поступово тануло, особливо різко падаючи після 2010 року і сягнувши мінімуму у 2013. Здавалося б, у суспільстві стабільність, країна виходить з економічної кризи 2008-2009 років, а надія на майбутнє країни падає.

І оптимізм різко падає. Пам’ятаю те відчуття безнадії і безперспективності.

І от наступний, 2014: йде війна, біженці, гинуть люди, взагалі не зрозуміло, що буде далі. А надія у людей різко зростає. І навіть оптимізм! Тривога теж зросла, що зрозуміло, але поволі після 2014 року все ж зменшується.

Цікаві дані по регіонам. Надія переважає всюди. Оптимізму явно більше на Заході, а найменше – на Донбасі. Проте й страху на Донбасі вдвічі менше, ніж на Сході й у Центрі!

Про "мовне питання"

Радикально змінилося ставлення до російської мови. Протягом тривалого часу, як свідчить моніторинг Інституту соціології, у суспільстві переважала підтримка надання офіційного статусу російській мові: у 1996 році 50% були "за", і лише 25% – "проти".

Потім з року в рік підтримка поволі зменшувалася, а негативне ставлення зростало, сягнувши рівноваги у 2012 році. А ще пізніше, із зрозумілих причин, підтримка надання російській мові офіційного статусу різко впала, а протидія різко зросла. Останні опитування показують вже співвідношення 50:30, але з протилежним знаком.

Але! Ставлення до статусу російської мови все ще ділить регіони

Про інтеграцією: з Європою чи з Росією?

Свого часу я дуже любила використовувати у презентаціях щодо зовнішньополітичних орієнтацій українців таку картинку: українець висить над прірвою і тримається, однією рукою за європейський берег, іншою рукою – за російського орла. Зараз він ще там, у прірві, але обома руками тримається за європейський берег, і вибратися з прірви він може лише туди.

Раніше в опитуваннях виникала цікава колізія: коли ми питали, чи треба Україні інтегруватися в Європейський Союз, більшість відповідала, що треба. А в Митний? Теж треба. А от якщо питання ставилося альтернативно, то тут і починався поділ, причому регіональний.

Після трагічних подій – анексії Росією Криму та збройної російської агресії східний вектор зовнішньополітичних орієнтацій різко впав, хоча далеко не всі з тих, хто раніше підтримував орієнтацію на союз з Росією, стали прихильниками євроінтеграції. У більшості вони зараз перейшли в категорію або "важко сказати", або "нікуди нам не треба приєднуватися".

Зараз ми бачимо, що майже єдиним регіоном, де скоріше переважає негативне ставлення до вступу України до Європейського Союзу, залишається Донбас.

Але 42% – це відносна, а не абсолютна більшість. Іноді мотивація неспрйняття європейської інтеграції досить несподівана.

Ми зараз багато працюємо на Донбасі, і на одній фокус-групі почули таке: "Ну, ми не проти європейської інтеграції, але нинішня влада нічого хорошого не зробить, і якщо вона за європейську інтеграцію, то ми ще подумаємо, чи треба нам бути "за".

Про інтеграцію: НАТО

Найбільш радикальні зміни відбулись у ставленні до НАТО. Тому що увесь цей час, до агресії Росії, українці були переконані, що НАТО нам не треба, нам треба нейтральний статус.

І бачимо, які різкі зміни відбулись після 2013 року, коли буквально в рази зросла підтримка членства України в НАТО.

Але НАТО, на відміну від Європейського Союзу, все ще ділить країну: абсолютна підтримка на Заході, переважна підтримка в центрі, переважна непідтримка на Півдні і Сході, і на Донбасі.

Раніше ми не могли мріяти, щоб на Сході і на Півдні 30% підтримували членство НАТО. І навіть якщо подивитися на Донбас… У 2013 році членство України в НАТО підтримували аж 0.3% – знайшовся хтось один на 283 опитаних у Донецькій та Луганській областях, а 94% були проти. Зараз ми бачимо 19% "за" – дуже велике зростання, і 50% "проти", решта відповідають, що їм важко сказати.

Про довіру до влади

Зараз ще один чинник, що нас об’єднує – це розчарування у владі.

В моніторингу інституту соціології стабільно ставиться запитання: "чи бачите ви серед існуючих в Україні політичних партій і рухів такі, яким можна довірити владу?"

Кому "можна довірити", завжди було слабенько виражено, найкращий період – 30% припадає за період "помаранчевих", а потім знов все різко пішло на спад.

А зараз по недовірі до органів влади, я б сказала, ми б’ємо сумний рекорд за всі роки існування незалежної України.

Що стосується наявності політичних лідерів, які можуть ефективно керувати країною. Після Помаранчевої революції на якийсь час повірили, що такі лідери є, але потім розчарувалися, і це розчарування триває і зараз.

Що стосується довіри до президента. Тут закономірність дуже проста: після виборів довіряємо, через рік довіра починає падати, падати і падати. Наступному президенту спочатку довіряємо, потім довіра знов починає падати, падати і падати.

А от що стосується уряду, то тут такого різнобою немає. Більшою або меншою мірою, але все-таки не довіряли. Не довіряли, починаючи з 1994 року, коли і приходили нові уряди, трошки починали краще довіряти, але все рівно довіри до уряду в нас не було ніколи.

Верховна Рада взагалі поза конкуренцією, що стосується рівня недовіри. І це дуже сумно, тому що Верховну Раду ми обираємо, і Верховна Рада є основним законодавчим органом в Україні. Цікаво, коли ми питали після виборів, як ви вважаєте, чи правильний вибір ви зробили, відповідають, "так"; а чи довіряєте ви Верховній Раді – "ні". Одразу після виборів. Отака цікава ситуація.

Про фінансування партій

Люди погано ставляться до партій як таких, як соціального інституту, ще гірше, ніж до уряду і до Верховної Ради. При цьому це стабільно. Ми питали – чому? Відповідають: тому що партії фінансуються фінансово-економічними групами, тому що вони обстоюють інтереси олігархів, а не людей.

Далі ми питаємо: а чи готові ви фінансувати ту політичну партію, про яку ви точно будете знати, що вона виражає ваші інтереси? 10% готові.

Про довіру до громадських організацій

Зараз фактично впала довіра до державних інституцій, і досить висока довіра до волонтерів і громадських організацій.

Я б це назвала "новим патерналізмом". Чому це патерналізм? Патерналізм – коли люди покладаються на когось, що хтось прийде і все, що треба, зробить. Якщо це не зробить Верховна Рада, не зробить уряд, ну тоді, значить, хай нам зроблять волонтери і громадські організації.

Про "спадок" СРСР

Я не поділяю точки зору, що все, що у нас погано, все від Радянського Союзу. Радянський патерналізм сконав в 90-ті роки, коли воно все рухнуло, і стало зрозуміло, що треба розраховувати лише на себе.

Патерналізм почав зростати, коли почалася конкурентна політична боротьба, коли почали обіцяти, обіцяти, обіцяти… Коли питаєш у людини, ну ви ж розумієте, що цього не можна зробити, що там він/вона обіцяє, що два бюджети для цього потрібні? Каже, ну так, я розумію, але щось же зробить, якщо так багато обіцяє. Це наслідок нашої політики і наших політиків.

До речі, не лише у нас. На жаль, патерналізм останнім часом і в розвинутих демократіях починає інтенсивно проявлятися.

Громадська активність

За весь час, скільки робилися заміри, майже не зросла кількість тих громадян, які належать до громадських чи політичних організацій.

Водночас істотно зросла кількість громадських організацій, і після Революції Гідності такий спалах громадянської активності – за рахунок чого?

За рахунок того, що активні стали ще більш активними, стали витрачати набагато більше часу свого на громадську активність, ніж раніше. Але проблема долучення людей до цієї активності залишається надзвичайно гострою.

Про благодійність

Позитив – бачимо, що після Революції Гідності істотно зросла кількість громадян, які надавали благодійну грошову або матеріальну допомогу людям чи громадським організаціям. Правда, суми, які давали, невеликі. Але якщо порахувати кількість людей, які гроші давали (40% населення!), то виходить, що суми досить значні.

Про "нові обличчя" в політиці

Після Революції Гідності істотно зросла потреба у появі нових політичних лідерів. Якщо у в опитуванні 2013 року так вважали 47%, то зараз після революції вже стабільно понад 60%. Потрібні в усіх регіонах. Потрібні і старому, і малому – не залежить від віку.

Але нових лідерів майже не бачать. Лише 25% відповіли, що бачать таких нових політичних лідерів.

Чим потрібні відрізнятися нові політичні лідери? Серед численних якостей, які були запропоновані на вибір, у безумовних лідерах моральні: некорумпованість, чесність, готовність захищати інтереси простих людей.

Тобто люди скучили, я б сказала за добропорядністю.

Тут є певна проблема. А як бути з професійністю? Це теж перераховувалось: професійність, команда і програма. Але це все, в жодному разі, не йшло у порівнянні з тим, що хочуть бачити хороших, позитивних людей.

Читайте также

• О чем мечтают и чего хотят украинцы
• Советский человек. Почему ваш сосед грустит за Союзом

Я б сказала, що це проблема, тому що люди часто недооцінюють професійність. От кому ви довірите, наприклад, робити вам операцію: корумпованому, але професійному хірургу чи хорошій душевній людині, але ви не впевнені, що він хороший хірург?

Дилеми "або-або" тут нема. Якщо ви "хороша людина", але розумієте, що не дуже фаховий хірург, то ви підберете собі в команду професійних хірургів. Тому команда дуже важлива. Але люди настільки втомилися від непорядності політиків, що кажуть, головне – "шоб чєловєк бил хароший".

Ми питали, звідки можуть з’явитися нові політичні лідери: з нових політичних сил, вже існуючих політичних сил, де вони не були на перших ролях, з громадянського суспільства, причому сподівання на громадянське суспільство зросло за два роки під 15 до 28%, з кола інтелігенції. Не хотіли б бачити з бізнесу, з чого власне йдуть нові політичні лідери.

Про громадських лідерів в політиці

Питання, чи треба взагалі громадським лідерам йти в політику. Ми спитали, як громадяни ставляться до того, що громадські активісти йдуть у політику. Більшість "за": 48% вважає, що "так може відбутися якісне оновлення політики", 29% – що "так активісти можуть чинити вплив на ситуацію в країні".

Це питання зараз активно обговорюється в середовищі громадських активістів, і я розумію тих людей, хто ставляться до цього з упередженням: надто там брудно.

Проте один популярний аргумент мене вражає: кажуть, що огірки, коли потрапляють в розсіл, всі стають солоними. А я на це кажу: "А чого ви думаєте, що люди – це огірки"?

Що стосується моєї точки зору, я вважаю, що неможливе оновлення політики без нових людей.

Про жінок в політиці

Я проти штучних квот. З іншого боку, якщо подивитися на жінок-депутаток, які прорвалися до Верховної Ради, то очевидно, якщо порівняти середню якість чоловіка-депутата і середню якість жінки-депутата, то жінки-депутатки більш активні, продуктивні і дисципліновані. І це зрозуміло, бо жінці треба бути на три голови вище, щоб виграти конкуренцію з чоловіками.

Хочу підкреслити, що в громадській думці у нас немає пересторог проти жінок у політиці на керівних посадах. Тобто якщо бачать гідну жінку, то за неї голосують.

Тому якщо в нас буде новий закон про відкриті списки, то я думаю, що і в жінок буде з’являтися більше шансів. Тому що часто вони дуже харизматичні, емоційні. І жінки за них будуть голосувати більше.

Текст підготовлений на основі матеріалів лекції Ірини Бекешкіної в рамках проекту "Нові лідери"