300 украинских спартанцев. Как "Сумрак" воспитывает новую военную элиту
За високими воротами на столичному бульварі Лесі Українки, 25 кипить відмінне від обивательського життя. Загублений серед хмарочосів Печерська військовий ліцей імені Богуна приховує казармений побут, муштру, піт, казенні харчі і 600 палких юних сердець, які клянуться в любові до Батьківщини.
Перший випуск у Київському військовому ліцеї провели рівно 70 років тому. За часів СРСР навчальний заклад носив ім'я полководця Суворова. Лише у 1998-му, на сьомому році незалежності, настав час українських традицій. Кабмін присвоїв ліцею ім'я Івана Богуна – активного учасника повстання Богдана Хмельницького.
Пам'ятник росіянину Олександру Суворову досі стоїть біля головного входу до ліцею. Спершись на праву ногу, він робить випад шпагою кудись у бік Київської облдержадміністрації та ЦВК. Щоправда, побачити це можна хіба що в інтернеті та на картах Google.
Минулої весни Суворова закрили банерами – планують перенести в інше місце, зробити частиною ліцейського музею. Замість нього з'явиться пам'ятник Івану Богуну. Але поки що на нього немає грошей. Стартову суму, близько одного мільйона гривень, допоміг зібрати Святослав Вакарчук. Хоча потрібно в кілька разів більше.
Про що мріють кадети, і чому їх навчає легендарний "Сумрак", Герой України Ігор Гордійчук – у репортажі "Української правди".
Той, що переміг смерть
Коли в серпні 2014-го командир спецназу Ігор Гордійчук окопувався на Савур-Могилі, стратегічній висоті за 80 кілометрів від Донецька, шанси вижити наближалися до нуля. Але замість вірної загибелі пробив його зоряний час.
12 днів оборони в оточенні, нещадні артобстріли, атаки танків і ворожої піхоти – це історія не про безрозсудство, а про офіцерську відвагу, мотивацію та професіоналізм. Ще – про віру, любов до сім'ї і Вітчизни.
– Без віри на війні ніяк. У кожного свій шлях до Всевишнього. Бог є – 100%. Без нього, дружини, доньки та наших лікарів я не вижив би. У мене ж півчерепа немає. Рука, нога (малорухливі – УП), – посміхається Гордійчук.
Він взагалі часто посміхається. Незважаючи на кілька контузій і поранення, яке називали несумісним із життям, генерал-майор залишається невиправним оптимістом. Уже два роки продовжує керувати військовим ліцеєм імені Богуна, щоденно займатися в реабілітаційному центрі. І відвідувати Володимирський собор – молитися за живих і мертвих.
– Коли моя мама була головою сільради (у селі Залізниця Рівненської області – УП), то втихаря до церкви ходила. Тоді, за часів СРСР, це, м'яко кажучи, не віталося. Але мене привчили ходити в храм, коли я ще маленький був, – каже Гордійчук.
Зараз він усе ще пересувається за допомогою палички: повільними, дитячими кроками. З кожним днем вони стають трохи впевненішими. Зціпивши зуби, офіцер потроху віддаляється від того жаху, який пережив у донбаському степу.
Згадувати про ті дні начальник ліцею не любить. Коли снаряд потрапив у вантажівку, на якій Гордійчук проривався з оточення під Іловайськом, великий уламок понівечив йому потилицю. Десантники з РФ залишили його помирати в полі, без свідомості, з величезною крововтратою. З такою травмою беруть на той світ, а не в полон.
Майже бездиханне тіло "Сумрака" виявилося у вантажівці з "двохсотими" Червоного Хреста. Пульс у нього дивом промацали вже в Дніпрі, перед тим, як відправити в морг.
"Золотою Зіркою" героя Ігоря Гордійчука нагородили, коли він перебував у комі – безпрецедентний для українського офіцерства випадок. Зараз цей орден для нього – найцінніше, що є на кітелі, серед медалей і відзнак.
"Помирати за Батьківщину рано"
Вони сплять у величезних казармах по 100 хлопців. Прокидаються о 6:50, лягають о 22:00. День у 600 кадетів розписаний по хвилинах. У п’ятнадцять годин неспання вміщаються уроки, марші на плацу, миття підлоги, чистка туалетів і чотириразове харчування.
Раз на тиждень, на вихідних, – звільнення, якщо був старанним і не порушував статут.
Приблизно кожен четвертий тут – зі столиці. У закладі є представники всіх 25 областей, АР Крим та одна людина з Севастополя. 26 хлопців з Донецької, 24 – з Луганської областей. Батьки кожного п'ятого ліцеїста пройшли АТО. У шістьох дітей батьки загинули на Донбасі.
В останній місяць весни на плацу особливо людно і гамірно. Свої рухи відточують карабінери, які крутять гвинтівки на 360°. Потім їх змінюють сто барабанщиків, приголомшуючи околиці потужним дробом.
Ще зовсім юні хлопці готуються до випускного, а заодно і дорослого військового параду, який пройде на Хрещатику 24 серпня. Участь у ньому – особлива честь для ліцеїста.
У 16-річного Жені Мазурця з Вінницької області місія простіша. Він роздає прибулим на репетицію барабанні палички. Акуратно дістає їх зі старого пластикового дипломата, такого, з яким ходили радянські конторські працівники. Робить це з таким серйозним виглядом, ніби в його руках – "ядерна валізка".
За скромний зріст – не більше півтора метри – і вічний рум'янець на обличчі викладачі лагідно називають Мазурця "Женькою". На питання, чому йому завжди доводиться бути останнім у строю, заспокоюють: "Женька, не переживай! Ти – майбутній міністр оборони. Подивися на себе – ти ж на Полторака схожий!".
– Я – патріот України, хочу захищати людей, – рапортує Мазурець. – Буду генералом. Справедливим, як наш начальник Гордійчук.
Насправді командирських амбіцій у ліцеїстів хоч відбавляй.
– Хіба хтось хоче бути простим солдатом? – дивується Сашко Лісовий. – Краще кимось командувати. Хочу бути командиром взводу.
Мені тут добре. Тут з мене зроблять чоловіка. Правда, дівчат не вистачає. Ну, то таке... Для цього є дні звільнення. Хоча моя головна мотивація зараз – стати офіцером.
– У мене є дівчина, – каже 17-річний Михайло Врублевський. – Іноді приїжджає сюди, на КПП, щоб побачитися. Вона не проти, щоб я вчився на військового. Сама – донька офіцера, і все чудово розуміє.
Врублевський розповідає: у його роду шість поколінь військовослужбовців. Тепер прийшла його черга. Правда, потрібно набратися досвіду. І трохи сміливості.
– Чи готовий я вмерти за Батьківщину? – перепитує Міша, ніяковіючи та акуратно підбираючи слова. – Я ще зовсім юний. Можна сказати, морально не готовий. Коли змужнію, стану більш зрілим, тоді, думаю, зможу. Поки, чесно кажучи, важко віддати життя. Але коли навчуся, воювати з ворогом буде не страшно.
– Йти у 18 років, щоб загинути або повернутися калікою, не надто нормально, я вважаю, – погоджується Михайло зі Стрия. – Потрібно хоча б вивчитися на військового. Але якщо скажуть іти прямо зараз, піду, звичайно.
Я мрію про кар'єру військового перекладача. Про те, щоб життя було не гірше, ніж зараз, і навіть краще.
– А я, у принципі, готовий воювати, – додає 16-річний киянин Владислав Вовк. – Якщо б зараз українці не воювали, то всі ми давно були б у полоні Росії і терористів.
Владислав марить кар'єрою військового психолога. До ліцею прийшов, як зізнається сам, щоб стати справжнім чоловіком. Заради цієї високої мети йому довелося розлучитися з дівчиною.
– Ну, я їй запропонував: давай поки що розлучимося. А то так виходить – виходжу на вихідні у звільнення і доводиться тільки з нею тусуватися. Але мені ж хочеться і погуляти, і з батьками, і з друзями посидіти, – пояснює він.
Мажори, "зозулі" та "київський" торт
Коли Ігор Гордійчук повернувся з лікування в США, та йому довірили керівництво ліцеєм, нутро спецназівця дало про себе знати. З перших днів на мирному посту він продовжив проводити "спецоперації". Перший ворог, з яким довелося зіткнутися, – корупція.
– Ліцей на балансі Міноборони, навчання безкоштовне – крапка! – каже генерал-майор. – За два роки я змінив ось це все: батьківські комітети, шашлик, балик, суші. Якщо "київський" торт не передбачений для солдата або офіцера, то його в раціоні не буде. Є звільнення раз на тиждень, там, будь ласка, їж, що завгодно.
У пам'ятці, яку склав легендарний "Сумрак", значиться: "Ліцей має бути вільним від корупції, поза політикою, бізнесом. Командири фінансово не залежать від батьків ліцеїста. Збирати гроші на що-небудь категорично забороняється!".
– На війні простіше було, немає підводних течій, – зізнається він. – Негатив у навчальному закладі накопичувався роками. Спочатку думав, обійдуся однією акцією – "Стоп корупція". Тільки взявся корупцію знищувати, довелося робити другу акцію – "Стоп мажор". Ну, знаєте: "Чо ти? Да? Ось це все".
Приструнив мажорів, треба третю акцію проводити – "Стоп зозуля". Деяким батькам головне тільки спихнути нам сина. Дитина ця, може, хоче бути бізнесменом. Таїті, Ямайка – у нього грошей з дитинства нємєряно. А я проти. Якщо військовий буде бізнесменом, він батьківщину продасть.
Щоб позбутися випадкових елементів, генерал-майор Гордійчук ускладнив правила прийому.
– Беремо на навчання, тільки якщо ти на 100% готовий бути в Збройних Силах, – розповідає він. – Серйозно тестуємо, багато спілкуємося з батьками. Коли я прийшов, тут, напевно, кожен третій був мажор.
Я мам і тат попереджаю: якщо ви його просто сплавляєте, тому що він підсів на якусь заразу, яка вставляє, то так не підходить. Якщо хочете, щоб син став офіцером, – ласкаво просимо.
Після першого року роботи Ігоря Гордійчука в ліцеї лише 25% випускників пішли до вишів на військові спеціальності. Решта 75% розбрелися хто куди. "Сумраку" довелося внести зміни у внутрішні правила, ситуація поступово стала вирівнюватися.
Своїх випускників генерал-майор Гордійчук називає "300 спартанців". Три роти мотивованих, патріотичних і фізично підготовлених хлопців. Вони підуть далі, до вишів Міноборони, пройдуть курси молодого бійця та складуть присягу, щоб стати кістяком нової української армії.
– Ось тільки англійську вчити не хочуть, – скаржиться з посмішкою Гордійчук. – Я говорю: "Синку, не лінуйся! Зараз замість літери "Л" (шеврон ліцеїста – УП) будеш носити "ЛЛ" –"ледачий ліцеїст". Я їх часто тролю англійською, кажу, що не розумію російською або українською.
Багато хто не бачать у знанні англійської гострої необхідності. Але ми і цю ситуацію ламаємо. Без англійської не може бути сучасного військового.
На питання, хто він – справжній офіцер, Ігор Гордійчук відповідає: "У першу чергу – високоосвічена людина. Мотивована, патріотична. З чіткою громадянською позицією. Професіонал своєї справи".
І додає: "Я вчу своїх хлопців: не обов'язково сидіти в окопі. Кібербезпека, інформаційні, психологічні спецоперації – у сучасних війнах більш важливі навички і знання, ніж пряма наводка з танка".
"Коли підросту, поверну Крим"
На крихітному постаменті в порожній казармі, що залита сонячним світлом, завмер 16-річний Богдан Нагорний. На стіні, за його спиною, – тризуб і напис: "Служу українському народові!". Настінний годинник відраховує секунду за секундою в обідній тиші.
Сьогодні Богдан днювальний. Він стоїть на своєму посту вже 45 хвилин. За цим нехитрим і дивним для обивателя заняттям Нагорний мріє про те, щоб вивчитися на фахівця з кібербезпеки.
– Хочу айтішніком бути, – ділиться він. – Захищати країну в кіберпросторі. Зараз багато кібератак на Україну. Але я не хакером буду, а антихакером.
Стояти нерухомо майбутньому "антихакеру" залишилося ще 15 хвилин. Після чого він піде далі виконувати наказ – чистити умивальники.
Богдан – з першої навчальної роти, названої на честь Героя України, майора Андрія Кизило. Тут як музейний експонат залишилося недоторканим ліжко, на якому він спав.
– Кизило – випускник 2010 року, – пояснює ліцеїст Дмитро Наконечний. – Він у 24 роки загинув в АТО (в Авдіївці – УП), отримав Героя посмертно. Андрій, як і я, з Умані. Вчилися з ним в одній школі. Для мене велика честь бути саме в цій роті.
Війна мене не лякає. Я вже психологічно себе налаштовую, щоб працювати в штабах або полях. Дуже хочу бути військовим. Зараз це – одна з найстабільніших професій в Україні.
– А в мене взагалі довга історія, як я тут опинився, – відверто каже Давид Костенко з Херсонської області, майбутній військовий юрист. – Я в дитинстві дивився дуже багато "бойовиків" про війну і спецназ. Ще люблю комп'ютерні ігри, постріляти, все таке.
Читайте также
Але все, що відбувається по-справжньому на Донбасі, – страшнувато. Можна ж піти туди і не повернутися додому. Якщо чесно, у свої 15 я ще не готовий до реальної війні. Мрію про мир, про справедливість. Щоб я був сміливим, розумним, багатим. Щоб дружина була, діти, машина, квартира...
Причини для навчання в ліцеї імені Богуна у хлопців різні. Хтось прийшов сюди з сім'ї потомствених військових, хтось вирішив попрацювати над дисципліною, зміцнити себе фізично. Але є й такі, для кого бажання служити зав'язано на чомусь особистому.
Кадет Айдер переїхав на материкову Україну з Криму після анексії півострова.
– Пішов до ліцею, щоб стати військовим лікарем, – розповідає він. – Мені не подобається ситуація в Криму, на Донбасі. Коли підросту, обов'язково з товаришами заберемо Крим у "зелених чоловічків".
Україна – моя Батьківщина. Це не просто земля, а й відмінні люди. Я – кримський татарин, і весь наш народ завжди був за Україну.
Без п'яти хвилин випускник Андрій Сибір-Мацак пішов до ліцею, бо мріє стати льотчиком. Далі буде вступати до Харкова.
– Бачу себе в небі, – каже Андрій. – Хочу літати на бойовому літаку, захищати країну, її кордони. Морально я готовий. Але в першу чергу не хочу, щоб у нас була війна. І нікому не побажаю, щоб у його країні воювали.
Для мене приклад справжнього офіцера – Ігор Гордійчук. Він показав усім, якими відважними, непереможними можуть бути українці, як вони вміють битися до останнього.
"Бійці – не м'ясо"
Один із головних пунктів "Кодексу честі" ліцеїста говорить: "Люби ворогів своїх, але громи ворогів Батьківщини".
Як каже Ігор Гордійчук, кадетів готують до найгіршого – реальної війни. Тут навіть розроблено програми дострокового випуску на випадок повномасштабної агресії проти України. Але істинний сенс підготовки хлопців полягає все-таки в іншому.
– Головне – закласти основу для майбутнього офіцерства, – пояснює він. – Для цього необхідно, як мінімум, вісім років. Воювати потрібно не кількістю, а якістю.
Я прихильник "контракту", а не мобілізації. Для нас людина – найвища цінність. Боєць – не м'ясо, на забій його відправляти не можна. Це для Путіна люди – нуль. Ми так не воюємо.
Один з постулатів, якому навчає ліцеїстів їхній начальник, який пройшов горнило Савур-Могили та Іловайська, – важлива не сила зброї, а сила інтелекту та духу. Завдяки їм, впевнений він, у 2014-му вдалося досягти багато чого.
– Знаєте, не думаю, що Росія піде в повномасштабний наступ, – заспокоює він. – Усе, що відбулося на Донбасі, – максимум, на який був здатен Путін. Це не він зупинився. Це ми, добровольці, волонтери, військові, зупинили його в Авдіївці, Мар’їнці, під Маріуполем…
Ще один постулат, на якому тримається світогляд генерал-майора Гордійчука, – дисципліна. Про неї він розмірковує, сидячи у своєму робочому кабінеті, перед величезним монітором, на який камери спостереження виводять картинку з різних куточків ліцею.
Кадети в курсі, що перебувають "під ковпаком", але деякі все ж пускаються "у всі тяжкі". З такими тут розмова коротка.
– Буквально вчора дізнався, що один ліцеїст пішов у звільнення, ввечері вживав алкоголь, – розповідає Ігор Гордійчук. – Віддав йому документи, і – до побачення. За порушення статуту доводиться відраховувати приблизно одну людину щомісяця.
Я їм постійно пояснюю: у нас на передовій багато втрат небойових, не від кулі ворожої, а від недисциплінованості.
Яка вона – сучасна молодь? І чи є з нею в країни майбутнє?
Відповідати на ці питання легендарний "Сумрак" починає з того, що саме в молоді йому не подобається: "Пасивність, перш за все. Лінь. Всі сидять у гаджетах. Так, у них багато користі – можна англійську підучити або до ЗНО підготуватися. Але потрібно хлопців витягувати з віртуального в активний світ".
Втім, закінчувати генерал-майор вважає за краще на мажорній ноті. Про молодих він говорить зі своєю фірмовою посмішкою та теплим, батьківським блиском в очах.
– У цілому в нас відмінна, мотивована молодь. Багато батьків залишилися в "совку", у вчорашньому дні. А ліцеїсти прогресивніші. Серед тат і мам трапляються "зрадофіли" та "всєпропальщікі". Вони хочуть, щоб було все та відразу. Фантасти!
В Україні все знищувалося століттями. Але обов'язково відродиться. Не до ранку, не за тиждень. Наші діти будуть набагато кращими від нас. Зараз ростуть світлі голови, при яких буде зовсім інша країна, – не сумнівається Герой України.
