Феномен Вакарчука и Зеленского. Какого президента ожидают украинцы
Українська політична система переживає кризу. Українці не довіряють політикам і чекають на нові обличчя.
За всіма опитуваннями розрив між головними кандидатами у президенти – щонайбільше кілька відсотків. Причому лідери рейтингів балансують на межі 10% голосів.
У трійку потенціальних президентів за кількома опитуваннями потрапив і Святослав Вакарчук. Навіть соціологи в розмові з УП зізнаються: не очікували такого результату. Співаку віддають від 6 до 9% голосів, хоча президентських амбіцій він офіційно не оголошував.
Ще однією сенсацією стала вже офіційно зареєстрована партія "Слуга народу" шоумена Володимира Зеленського, яка в разі парламентських виборів зібрала б 4%. Це більше, ніж партія Міхеіла Саакашвілі "Рух нових сил" (1,7%) і "Свобода" (3%).
"Українська правда" пояснює, чому люди готові голосувати за далеких від політики людей, що це означає для держави та чим можуть закінчитися президентські вибори в Україні у 2019 році.
Інший президент
"У нас зараз приблизно 26 потенційних кандидатів. За різними опитуваннями від 37 до 44% виборців, які точно голосуватимуть, не готові віддавати голоси за жодного з них. Потенціал нового кандидата дуже великий", – запевняє експерт Інституту політичної освіти Олександр Солонтай.
"Якби сьогодні були президентські вибори, переміг би "інший кандидат", – посилається на одне з останніх досліджень директор фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва Ірина Бекешкіна.
Хоча в Україні відчувається критичний запит на нові обличчя в політиці, осіб, які могли б задовольнити його, не бачить абсолютна більшість населення.
Так, 67% опитаних вважає, що Україна потребує нових політичних лідерів. Проте лише 19% думає, що такі лідери вже є.
"Причина – розчарування в сьогоднішніх політичних елітах. Таке буває часто, коли суспільство надає великий кредит довіри якомусь конкретному політику, у нашому випадку – президенту. За цим завжди настає великий відсоток розчарування", – стверджує Бекешкіна.
Експерти запевняють: тенденція не нова, а українська політична система насправді переживає кризу довіри з моменту набуття країною незалежності. Оскільки майже від початку в політику прийшли бізнесмени, а партії перетворилися на політичні проекти, у яких функцію ідеології виконують популістичні лозунги.
"У нас на всіх виборах, за винятком 1999 року, перемагала опозиція, і це не випадковість. І за партійними списками теж, – пояснює Ірина Бекешкіна. – Люди постійно незадоволені владою. Рейтинги тримаються до півроку після виборів, а потім починають падати".
На думку соціолога, справа в тому, що кожні вибори – це аукціон обіцянок. Часто таких, які не можна виконати, навіть якби було бажання. Як результат, запит на нові обличчя зростає щороку.
"Причому люди розчаровані в усій політичній масі, – запевняє директор соціологічної групи "Рейтинг" Олексій Антипович. – Переважаючою оцінкою політиків є негативна – чи не довіряю, чи не задоволений, чи негативно ставлюся. Це традиційно для українців. На тлі цього, як тільки з’являється новий герой, відбувається сплеск позитивного ставлення, наприклад, Саакашвілі чи Савченко".
Зміна тактики
Запит на нові, часто "неполітичні" обличчя – загальносвітове явище.
Для Франції таким відкриттям став Еммануель Макрон, який переміг на президентських виборах у 2017 році. Тепер він – наймолодший президент в історії країни.
Для Австрії – 31-річний Себастьян Курц, який минулого року обійняв посаду федерального канцлера.
Варто також згадати й обрання Дональда Трампа. Але цей приклад свідчить про суміжний тренд – втому населення розвинутих країн від "класичної політики" і політичних гасел.
Українським політикам запит на "новеньких" давно відомий, і вони це активно використовують. Згадаймо Черновецького з його "молодою командою" чи скандально відомого мера Ірпеня Володимира Карплюка і його партію "Нові обличчя".
Після Помаранчевої революціїї та Революції Гідності до Верховної Ради потрапила велика кількість відомих співаків, журналістів та інших діячів, чиїми іменами прикривали більш сумнівні прізвища у списках.
Тоді ж, у 2014 році, роль "новенького" на президентських виборах зіграв Петро Порошенко зі своїми лозунгами "Жити по-новому". Хоча роком раніше соціологи навіть не вносили його кандидатуру в опитування.
"За рік до виборів Порошенко не оголошував президентських амбіцій, не був кандидатом. Жартували, що максимальний рівень його бажань – посада мера Києва. Але йому вистачило півроку, починаючи з подій на Банковій 1 грудня, щоб стати президентом", – згадує Солонтай.
"Справді, політики, які не досягали найвищих щаблів у владі, сприймаються населенням як нові", – пояснює Антипович.
І зазначає: зараз "новими політиками" люди вважають Анатолія Гриценка і Вадима Рабіновича, хоча їхня біографія свідчить про протилежне.
"Наприклад, Рабінович – "новий політик" для сходу. Він оновив їхнє бачення Партії регіонів, ще й подав медійніше. От і Порошенко був давно в політиці, але після Революції його сприйняли перш за все як успішного бізнесмена, нове обличчя", – пояснює соціолог.
Саме через таке сприйняття на нього покладали великі надії. Утім, у країні досі триває війна і зберігається високий рівень корупції. Через це виник великий відсоток розчарованих, і тепер його передвиборча кампанія буде виглядати протилежно до минулої.
"Він будує кампанію за принципом меншого зла і це раціонально. Мовляв, я недосконалий, але інші – гірші", – каже Ірина Бекешкіна.
Основна ж тактика Порошенка полягатиме в тому, щоб уникнути появи нових сильних конкурентів у президентській гонці.
Натомість його опонентка Юлія Тимошенко, яка здебільшого випереджає чинного президента в рейтингах на кілька відсотків, навпаки – буде відігравати роль головної опозиціонерки. На сьогодні це є доволі переможною тактикою.
Обличчя майбутнього
Враховуючи величезний відсоток людей, які не готові підтримати дійсних політиків, і низький рейтинг останніх – ситуація може кардинально змінитися в будь-який момент, якщо на горизонті замаячить яскравий кандидат.
Наразі є два головних сценарії розвитку подій, і обидва вже відбувалися в Україні.
"Перший – сценарій меншого зла, який ми бачили на виборах 2010 року, коли обирали між Януковичем і Тимошенко. Якщо і цього разу нові прізвища не з’являться, люди проголосують за менше зло. Тоді буде апатія серед населення і низька явка на президентських виборах. Це найгірший варіант", – розповідає Солонтай.
Читайте также
Другий сценарій – поява нових яскравих кандидатів у президенти. У суспільства є на це запит, тому це більш ніж можливо.
"Це може бути як відома людина з незаплямованою репутацію і відкритим фінансуванням, так і та, за якою стоять чиїсь приховані інтереси – новий політичний проект. Створення проекту під суспільний запит – це буденне явище для олігархів", – застерігає Солонтай.
Очевидно, що найбажаніший сценарій – нова людина, яка послуговується лише інтересами населення. Зараз така кандидатура має високий шанс на успіх. Та головне запитання – хто потенційно може нею стати?
"Щоб кандидат стрімко набрав популярності й за нього проголосували, є обов’язкові два фактори, усі інші – бажані. Перше – це національна впізнаваність. Про людину повинні знати або здогадуватися щонайменше 70-80% населення. Другий фактор – громадяни мають вірити, що ця особа значно чесніша і порядніша за інших кандидатів", – пояснює Солонтай.
Обидві характеристики належать позасистемним людям на зразок Вакарчука чи Зеленського. Але дослідження демонструють, що як тільки подібні кандидати потрапляють у систему, рівень підтримки змінюється.
"Коли Вакарчук, Зеленський чи будь-хто інший почне говорити політичні чи програмні речі, тоді з’явиться раціональна оцінка. Тоді ж сформуються реальні прихильники і противники", – каже Антипович.
Щодо самих кандидатур артистів на найвищі владні посади, виникають два принципових питання. Перше – чи справді вони хочуть стати політиками?
"Не проблема, що люди кидають співати, писати, гуморити і йдуть у політику. Це нормально і необхідно. Проблема в тому, що коли вони туди потрапляють, все одно займаються попередньою роботою. Хоча повинні залишити ту сферу і займатися політикою, як колись зробив В’ячеслав Чорновіл", – каже Солонтай.
Друге питання – позасистемна людина може просто не знати, як система діє. І, відповідно, як її зруйнувати. Тож не помилитися з вибором допоможе наявність у кандидата чіткої стратегії дій.
На жаль, на думку соціологів, поки що українцям достатньо обіцянок.
"Покращення добробуту, стабільність, мир, влада, яка не краде. Ось вам основні постулати будь-якої програми, яку підтримає українець двома руками. Той, хто переконає у своєму щирому бажанні це зробити, і отримає електоральні дивіденти", – підсумовує Антипович.
Наталія Судакова, УП
