Декларация слабости и декларация силы
Ця історія починалася як демонстрація сили. У березні 2017 року власники найвищих кабінетів вирішили показати, хто господар у домі та в чиїх руках реальна влада.
Саме так під прикриттям турботи про військових на фронті в сесійні залі Верховної Ради опинилися скандальні норми про електронне декларування для антикорупційних активістів і членів наглядових рад держпідприємств.
Для збереження обличчя перед західними партнерами та українськими телекамерами президент Петро Порошенко ініціював створення робочої групи, яка мала би "зняти надмірності" закону.
Результатом її роботи став законопроект, переданий президентом у Раду ще 8 липня минулого року. От тільки того ж дня з’ясувалося, що спільної позиції президента й активістів немає.
Не тільки активісти, яких хотіли взяти під ніготь, були незадоволені тим проектом. Одностайна позиція всіх західних партнерів України так само була вкрай різкою.
Але навіть це не змогло привести український істеблішмент до тями. Перед обличчям погано приховуваної ненависті до антикорупціонерів відступало будь-яке раціо. Тому обіцянкам вирішити питання з декларуванням чи хоча б відтермінувати його віри було мало.
"Хом’ячків", як зневажливо політики називають антикорупційних активістів, треба було "покарати". Однак ця ситуація може мати для влади зовсім несподіваний ефект.
Класова ненависть
Дуже зручно було б звалити всю вину на президента Порошенка. Власне, більшість активістів та депутатів, які відстоювали скасування е-декларування для антикорупціонерів, так і робили.
Але такий погляд на ситуацію є спрощенням, яке не дає побачити її повністю.
Так, непублічна ініціатива "покарати хом’ячків" насправді належала президенту. Власне, про існування такого зневажливого терміна щодо себе антикорупціонери дізналися саме в розмові з главою держави.
Але "покарання" було не його ідеєю. Точніше – не лише його.
Політичний клас, змушений під тиском громадськості та Заходу показати свої статки, вимагав помсти.
При цьому неважливо, до якого табору належав той чи інший депутат, міністр, радник. Усі – від опозиціонерів справжніх і вдаваних, до лідерів владних груп – усі хотіли відплати. Весь штат "радників" і "стратегів" президента так само був "за".
Врешті, 268 голосів у Раді – яскраве свідчення єдності політиків у бажанні приструнити антикорупціонерів.
І це насправді не дивно. Це – наслідок банальної людської ненависті за роки прискіпливої уваги до непояснюваної розкоші правлячих кіл, за десятки антикорупційних норм та сотні зірваних "схем".
Здавалося, що після голосування за скандальні правки по декларуванню активістів президент мусив докласти зусиль, щоб усі ситуативні партнери коаліції допомогли йому провести це рішення. Проте за рік часу, що минув відтоді, стало цілком очевидно: йому не довелося нічого робити. Політичний клас був готовий і так.
Але тепер "воля класу" грає вже проти Петра Порошенка. Адже не "клас", а особисто президент обіцяв європейським партнерам скасувати декларування для активістів та іноземних членів наглядових рад.
Тепер не депутати, а особисто Порошенко виглядає в очах європейських лідерів якщо не відвертим лицеміром, то людиною, яка не може дотримати слова.
Не депутатам, які радісно тиснули кнопки за скандальні норми, довелося стати об’єктом тотальної критики. Врешті, не "класу" довелося вносити законопроект, щоб якось виправити спільно зроблену дурницю, і вислуховувати ледь не знущальні висновки Венеціанської комісії.
Навпаки, єдиний у своїй нелюбові до "хом’ячків", депутатський корпус міг собі дозволити навносити цілу гору альтернативних законопроектів, чудово розуміючи, що кожен наступний зменшує шанси на ухвалення хоч якогось із них.
Читайте также
Але "клас" міг собі це дозволити – бо відповідати за все буде не він, а Порошенко.
Це жодним чином не є виправданням для президента. Це лише констатація факту: взявши на озброєння проти активістів ненависть до них політичного істеблішменту, Порошенко сам став заручником цієї ситуації.
Яке б рішення не було ухвалено згодом, його відсутність зараз б’є по репутації саме президента. А репутаційного ресурсу, як показують соціологічні викладки, у Петра Олексійовича залишилось і так небагато.
"Думаєте, ми не хотіли ухвалити ці зміни? Ми правда хотіли, збирали голоси. Але ми підходимо до людей, а вони кажуть: "Ідіть на … зі своїми активістами. Я їх ненавиджу". І що ти тут скажеш?
Ви розумієте, що президент особисто телефонував деяким особливо норовливим депутатам, намагався вмовити. І не зміг. Президент!", – зізнався в розмові з УП один із найвпливовіших депутатів фракції БПП.
Ця ситуація тривожна сама по собі. Проте така безпорадність влади перед ненавистю загрозлива в іншому контексті.
Дуже скоро парламенту доведеться приступити до іншої "президентської ініціативи" – закону про Антикорупційний суд.
Його Порошенко так само обіцяв, де тільки можна і кому тільки можна. З ухваленням цього закону напряму пов’язана співпраця з МВФ.
Але саме цей закон викликає в депутатському корпусі відчуття, сильніше за ненависть до активістів, – страх виживання. Тож якщо президент і справді думає про переобрання на другий термін, йому доведеться якось цей страх долати. Хоча поки що не видно жодного варіанту, як це зробити.
Зворотній ефект
А тим часом до 1 квітня більшість антикорупційних організацій подали електронні декларації в НАЗК. Але всі сподівання політиків, що з цієї ситуації вдасться витиснути хоч якісь дивіденди для себе, виявилися марними.
Навпаки, ініціатори приборкання активістів отримали цілком зворотній ефект.
По-перше, дурість ухвалених норм стала наочною.
Наприклад, згідно з законом, свою декларацію в НАЗК має подати американський сенатор-республіканець і один із найбільших друзів України Джон МакКейн. Він є главою Міжнародного республіканського інституту (IRI), який реалізує проекти за кошти USAID, котрі призначені для України.
З тієї ж причини шанс познайомитися з українським НАЗК має й екс-глава Держдепу Мадлен Олбрайт, яка очолює Національний демократичний інститут (NDI).
По-друге, усі політики, які намагалися іронізувати чи критикувати активістів за їхні "високі зарплати", виглядали дріб’язково і дещо жалюгідно.
Адже закиди деяким ГО, що їхні керівники отримують по 1,5-2 тисячі доларів зарплати, з вуст людей, які дерибанять мільярдні потоки, "обілечують" бізнес чи сидять на "прикормці" олігархів, інакше виглядати і не могли б.
Для тих, хто дає гранти українським антикорупціонерам, вписані в проекти зарплати виглядають смішними. На Заході такі гроші отримують різноробочі і секретарки.
Для пересічного українця тисяча доларів – велика зарплата. Його власна коливається в районі 200-300 доларів. Але питання, хто його довів до такого рівня життя, пересічний українець буде ставити точно не активістам, а таки політикам.
Ну і по-третє – найголовніше – істеблішмент проявив небезпечну вибірковість. Спікери від усіх партій говорили, що раз політики і чиновники декларують, то хай це роблять і активісти. І взагалі, мовляв, у Конституції записано, що декларувати мають усі.
От тільки і цей аргумент з вуст політиків не спрацював.
Так, усіх їх разом із чиновниками різних мастей змусили першими відкрити нарешті свої статки. Але не тому, що вони якісь особливі, а єдино і виключно тому, що вони от уже чверть століття контролюють фінансові потоки в країні. І за цей час країна катастрофічно збідніла, а вони дивним чином збагатилися.
При цьому жоден активіст не коштував державі ні єдиної копійки. Навпаки, вони не вивели, а привели в Україну кошти міжнародних донорів і з отриманого сплатили тут податки.
Політики ж, які посилаються на Конституцію, мали б запустити механізм загального декларування. Натомість вони зосередилися лише на одній категорії людей, яка їм дошкуляє. Як же це називається, якщо не вибірковість?
Ця вибірковість небезпечна не для країни. Так, зараз діяльність антикорупційних ГО відчутно ускладниться, можливо, у когось з активістів навіть з’являться проблеми з силовиками.
Однак насправді політичний клас зробив активістам великий подарунок. У своїй боротьбі проти цілого прошарку антикорупціонерів політики визнали супротивника, гідного уваги й остраху.
Фактично, намагаючись принизити активістів, "клас" зробив їх суб’єктом політичного процесу. І якщо активістському руху вдасться цю суб’єктність не розгубити, то політикам доведеться дуже скоро пошкодувати про свої дії.
Роман Романюк, УП
