Компромисс или смерть. Может ли власть выполнить требования протестов
Другий день поспіль під стінами Верховної Ради стоять намети. Різнобарвна опозиція зібрала з абсолютно різних таборів людей, готових до протесту.
Чинній владі було висунуто три вимоги:
– зняття депутатської недоторканності;
– зміна виборчого законодавства, скасування мажоритарки і перехід до пропорційної системи виборів за відкритими партійними списками;
– створення антикорупційного суду.
"Українська правда" спробує пояснити, чому у своїй сукупності виконання цих трьох вимог може призвести – не більше й не менше – до заміни всього правлячого класу в Україні.
Як влада, так і опозиція, принаймні, недоторканність та "відкриті списки" обіцяють людям на кожних виборах. У яких конкретно частинах виконання цих вимог є загрозою для правлячого класу?
Будь-яка партія, тільки-но опиняється в опозиції, і справді "включає" аргументи про недоторканність і відкриті списки. Однак коли доходить до справи, процес гальмується і відкладається на невизначений час. Не виняток і ті групи, які зараз тримають владу у своїх руках.
У цілому, вимоги протестувальників слід поділити на дві умовні групи: зміна виборчої системи та зняття недоторканності – й антикорупційний суд.
Обидві – дуже чутливі для правлячої еліти.
І
Президент заявляв, що в Україні всі суди повинні бути антикорупційними, а не якийсь окремий. У чому проблема створити його на президентських умовах?
Якщо антикорупційний суд буде створено на президентських умовах, – він стане частиною нинішньої системи. А Україна вже живе в межах нової політичної реальності – як країна, де діють новостворені НАБУ і САП.
З одного боку, сама ж чинна влада своїми руками створила цю антикорупційну інфраструктуру. Але з іншого – ті гучні справи, які НАБУ і САП довели до стадії вручення підозр, показали, наскільки влада не була готова до такого повороту.
Мартиненко, Насіров, Онищенко, Охендовський, інші особи тією чи іншою мірою – вузлові, больові точки для влади, на діяльності яких зав'язані інтереси ключових груп впливу у владі.
Єдине, що зараз реально заважає антикорупційним органам стати автономною, а отже смертельною силою – саме відсутність антикорупційного суду.
Щойно цей орган з'явиться – антикорупційна вертикаль замкнеться.
Це означатиме для влади тільки одне – неможливість давати гарантії. Будь-хто й у будь-який момент зможе потрапити за ґрати, незалежно від того, під чиї гарантії і "від кого" приходив у владу.
А чому створення антикорупційного суду важливе в сукупності саме зі зняттям депутатської недоторканності?
Якщо додати вимогу зняття недоторканності з депутатів, то фактично Верховній Раді пропонують розписатися під тим, що завтра до кожного депутата "завітають". Чесно кажучи, практично до кожного є з чим "прийти".
Проте існує і ще одна небезпека. Ті, хто виборюють для незалежного НАБУ право "прийти до кожного", – тим самим відкриють можливість і для підконтрольних владі правоохоронців робити те саме.
І хто може гарантувати, що замість, наприклад, фракцій БПП, "Народного фронту" чи "Самопомочі" – у Раді реально не з'являться умовні фракції НАБУ, ГПУ і МВС?
Хоче цього влада чи ні, але створення антикорупційного суду вимагають міжнародні партнери і кредитори. Невже влада готова сваритися з ними?
У непублічних розмовах люди президента побоюються, що замкнення антикорупційної вертикалі призведе до прямого переходу країни під "зовнішнє управління", натякаючи на те, що "США мають на НАБУ і САП більше впливу" ніж, власне, українська влада.
Навіть залишаючи осторонь певну шизофренічність такого твердження, воно важливе як ілюстрація страху всього правлячого класу. Якщо хтось думає, що люди, в руках яких сконцентровано основні політичні й адміністративні ресурси, захочуть комусь їх віддати, – то глибоко помиляється.
ІІ+ІІІ
Що таке вибори за відкритими списками?
Опозиція вимагає від влади скасувати "систему Януковича", за якої половина Ради обирається за партійними списками, інша – за мажоритарними округами.
Власне, повернення Конституції зразка 2004 року передбачало обрання Ради за чистою пропорційною системою. От тільки навіть після втечі Януковича, коли в парламенті знайшлися голоси для повернення Конституції, – і тоді не змогли скасувати мажоритарку.
Нині ж, коли половину ВР обрано по округах, за це голосів не буде й поготів.
Крім цього, від влади вимагають запровадити відкриті партійні списки.
Фактично це означає, що список партії формуватимуть не її лідери, а в кожному окремому окрузі виборець сам визначатиме серед запропонованих партією кандидатів лідера шляхом голосування.
У чому перестороги для влади?
По-перше, владна коаліція сама по собі значною мірою складається з мажоритарників, кожен з яких виклав купу грошей і поклав масу сил як на, власне, виграш округу, так і на його утримання після виборів.
Для таких депутатів проголосувати за скасування мажоритарки означає власноруч поставити хрест на своєму політичному майбутньому. Якщо їм не знайшлося місця у списку, коли у БПП та НФ після Майдану були захмарні рейтинги, то тепер, коли кожен відсоток на вагу золота, їх просто фізично не буде куди притулити у список.
По-друге, єдині реальні партнери коаліції – групи "Відродження" та "Воля народу". Обидві складаються виключно (!) з мажоритарників, які десятиліттями "годували" свої округи. Хто проголосує за скасування змішаної системи? Хомутиннік? Геллер? Москаленко з Івахівим? Вони швидше просто складуть мандати.
А партії самі не можуть "протиснути" питання в сесійному залі?
По-перше, списочники самі не мають 226 голосів у залі, та й значна частина мажоритарників досить часто є головним активом партій на місцях. Крім того, не всі партії підтримують відкриті списки взагалі.
По-друге, навіть ті фракції, які зараз на публіку підтримують зміну виборчих правил, – не факт, що й самі проголосують, коли дійде до справи.
Ну а можливість, що партійні лідери не зможуть гарантувати людям, яких включають у список, що ті точно потраплять у Раду, навіть уявити складно.
Ця Рада швидше саморозпуститься, ніж проголосує за щось подібне.
Якою б гарною не видавалась у концепції нова виборча система, проте більшість нинішніх партій навіть не уявляє, яким чином зможе існувати в таких умовах.
І+ІІ+ІІІ
То невже за нинішньої парламентської каденції зовсім немає шансів на ухвалення всіх заявлених пунктів?
Усіх трьох у сукупності, швидше за все, ні.
Питання зняття недоторканності, якщо навіть запуститься цієї осені, потребуватиме висновку Конституційного суду, голосування у 226 голосів, повторного спрямування у КС і ще одного голосування вже конституційною більшістю.
Виходить, що в найкращому випадку воно, скоріше за все, вирішиться лише у 2018 році – за рік до початку парламентської кампанії.
Тому найбільш реалістичним сценарієм виглядає якраз запропонований президентом варіант про скасування недоторканності вже для депутатів наступної каденції – з 2020 року.
Питання створення антикорупційного суду може пройти швидше. От тільки воно зав'язане на волі президента Порошенка. Адже лише президент має право вносити законопроекти про створення судів. Для того, щоб він це зробив і щоб питання пройшло через сесійний зал, треба спільна робота і влади, й опозиції.
Як показує практика останніх двох років, це може виявитися ще більш складним, ніж змусити мажоритарників скасувати мажоритарку. Дискусійних питань у цій розмові буде більш ніж досить, і розмова буде відверто складною.
Опозиція хоче максимально відсторонити владу від формування складу антикорупційного суду і залучити туди іноземних партнерів. Влада ж, навпаки, намагатиметься взяти цей процес під контроль, бо для неї це, без перебільшення, питання виживання.
Що стосується зміни законодавства про вибори, то навіть складно уявити, що змусить чинний склад Верховної Ради проголосувати за це. Мітинг під лідерством Саакашвілі навряд чи на це здатний.
Чи означає це, що не треба вимагати від влади створення антикорупційного суду, зняття депутатської недоторканності і зміни виборчих правил?
Звичайно, ні. Якщо ми хочемо, щоб ця країна нарешті стала тією, про яку мріялось на барикадах Майдану, то виконання цих трьох вимог – навіть не кінцева мета, а тільки перші кроки.
Але вимагати цього "вже завтра" – наївно. А віддати ці критично важливі зміни на поталу поточним потребам гравців політичної гри, які насправді ставлять перед собою зовсім інші цілі, – взагалі злочин.
Зміна країни – довга, важка і часом виснажлива своєю монотонністю справа. Але іншого шляху, крім еволюційного, у країни немає.
Внутрішні битви можуть і мають відбуватися єдино на виборчих дільницях.
Роман Романюк, УП
