Время остановить войну в онлайне

Фейсбук вбиває.

У часи гібридної війни ця фраза перестає бути перебільшенням.

Байдуже, що юридично ми не ведемо війни на Донбасі – вона там є, і це підтвердять тисячі родин, що втратили близьких.

Байдуже що у нас немає проголошеного стану війни з Росією – не підлягає сумніву, що ця держава є агресором, а її нинішнє керівництво прагне знищення незалежної України або принаймні її розколу.

На жаль, так само фактом є, що проукраїнські активісти та журналісти часом самі розпочинають війну на взаємне знищення – байдуже що вони не завжди визнають цей факт.

І хоча більшість, очевидно, не ставить це за мету, їхні дії в цей момент лише допомагають ворогу.

А соціальні мережі стають зброєю такої війни.

І за наслідками ця зброя може бути не менш небезпечною, аніж вогнепальна.

Ми написали це не лише для того, щоб підтримати Настю Станко, Оксану Гаврилюк та інших колег, які у останні дні та місяці стали об’єктами цькування, що стає ще ганебнішим, коли його ініціатори ховаються за анонімним "зверненням патріотів".

Передусім цей текст – про більшу та серйознішу проблему: про нашу схильність до пошуку суспільних ворогів. Про прагнення до розколу. Про небажання бачити ширшу картину. Про те, що Європа вже знає приклади полювання на "ворогів народу", які, щоправда, завершувалися дуже сумно для країн, які вдавалися до цього.

Ми часом не поділяємо позицію Насті, навіть з принципових питань, і ладні жорстко критикувати її за окремі вчинки. І це нормально – різні люди мають різну позицію.

Натомість, ми вважаємо ненормальним розвішування ярликів "зрадника" та "ворога" лише через те, що людина має іншу думку чи відмінні погляди.

Патріотизм може бути різним.

Любити Україну можуть навіть ідеологічні противники. Серед людей, які не лише бажають державі світлого майбутнього, але й працюють над ним, є і ті, хто сповідують ліві погляди, і ті, кому ближче праві; є і ліберали, і консерватори.

Звісно ж, вони не будуть погоджуватися один з одним. Звісно ж, їхні думки будуть розходитися з принципових питань. Звісно ж, хтось із них є у більшості, а хтось у меншості.

Але це не перетворює на зрадників ані перших, ані других.  І не дає ані першим, ані другим права оголошувати своїх суперників – ворогами України.

Здавалося б, всі розуміють, що війна між проукраїнськими силами – це те, що б’є по державі.

Та на жаль, ця війна вже почалася. І нині вкрай важливо її припинити. Заради України.

Ми потроху вчимося не лише обурюватися через "зради", але й радіти перемогам. Найсвіжіші ілюстрації – отриманий Україною безвіз  або проміжне рішення Стокгольмського арбітражу.

Але ми й досі не навчилися бачити у тих, з ким ми не згодні, опонентів, а не ворогів.

Опоненти – це ті, з ким варто дискутувати. Переконувати. Погоджуватися, або ні, знаходити спільну думку чи лишатися на своїй позиції – але не знищувати – ані фізично, ані інформаційно!

У соціальних мережах людям властива більша агресивність.

У фейсбуці багато хто здатний на такі образи, які не мали би шансу прозвучати у особистій розмові. Припущення та домисли сприймаються як доведений факт, на якому вибудовують теорії та роблять висновки, а пояснення опонента часом лишаються просто не почутими.

На жаль, саме це ми бачимо і у ситуації з атаками на Станко, саме це ми бачили і у десятках схожих прикладів.

На жаль, у таких конфліктах є ті, хто намагається узурпувати право на правду, оголошуючи своїх опонентів зрадниками та колаборантами. При чому йдеться про розбіжності не лише щодо війни, ще частіше коренем конфлікту є корупція та боротьба з нею. А часом, і це не великий секрет, блогери, журналісти стають зброєю в руках політиків, в тому числі представників влади.

Саме так народжується ворожнеча, яка поступово виливається з віртуального простору у реальний. І байдуже, що хто став ініціатором – боти чи небайдужі читачі, "друзі" з РФ чи проукраїнські активісти – результат маємо той самий.

Настав час зупинитися і замислитися.

Чи допомагає Україні внутрішня ненависть? Чи легше буде реформувати державу, коли лідери думок воліють витрачати час на битву один з одним? Чи можна говорити про успіх України, одночасно електризуючи суспільство ворожнечею та звинуваченнями у зраді?

Зверніть увагу: у підсумку таких конфліктів всі сторони зазвичай звинувачують один одного в тому, що розбрат допомагає ворогу. І єдина позиція, щодо якої всі сторони сходяться – це те, що таким ворогом є російський агресор. То, можливо, краще не починати надавати йому таку допомогу?

Імовірно, наразі у багатьох конфліктах сторони зайшли надто далеко, щоби говорити про відновлення їхньої дружби. Часом не варто сподіватися навіть на вибачення.

Але завжди можливо переступити через образи та продовжити працювати і навіть співпрацювати заради України. Звісно, якщо йдеться про реальний патріотизм, а не про удаваний.

І це буде найкращим тестом на відданість державі.

Українська правда