Украинская мечта. Как дирижер Оксана Лынив покорила Европу

Якщо ви шукали українську мрію – то це вона. Дівчина з провінційного українського містечка підкорює світові вершини класичної музики.

Але це не казочка про Попелюшку, якій одного дня добра фея подарувала шанс стати королевою.

Це історія про довгу і важку роботу, про долання себе, переступання через страх і зневіру.

Українка Оксана Линів із маленького містечка Броди на Львівщині нещодавно сколихнула європейську культурну пресу. Вона стала першою жінкою в історії, якій довірили посаду головного диригента опери міста Грац – "другої опери" Австрії після Відня.

"Грац – це місто, яке заявило про себе як про місце, де відкриваються світові таланти. Він вважається дуже добрим трампліном у велику світову кар’єру. На нього дивиться Відень і фактично весь світ. Наприклад, останній молодий головний диригент, який працював у Граці, Філіп Йордан зараз очолює Паризьку національну оперу", – пояснює важливість того, що сталося, сама Линів.

Фактично, це один із перших прикладів, коли український диригент опиняється за крок до справді світового визнання, і вже точно Линів – перша жінка з України, яка готується цей крок зробити.

Шлях Оксани Линів до цієї вершини був довгим і дуже плутаним. Він дуже нагадує гірський серпантин, що коло за колом огинає гору.

Коло перше – любов

Оксана народилась і виросла в українській провінції. Маленьке галицьке місто Броди за 100 кілометрів від Львова нічим не вирізнялось від десятків інших. Як жартує Линів, воно і зараз "не дуже-то й змінилось".

"Наш батьківський будинок стоїть на околиці Бродів, фактично на виїзді. І це було щось середнє між містом і селом. По інфраструктурі це було місто, батьки працювали в центрі, ми ходили у велику міську школу, але дім наш був майже як у селі. У нас був великий сад, біля дому з одного боку березовий ліс і поле, з іншого – сосновий ліс", – згадує вона.

Таке життя у місті-селі мало для дітей багато переваг, бо давало змогу отримати непогану міську освіту і водночас рости серед простору природи і відносної волі дій.

"Дитинство було дуже вільне, нас ніхто так не контролював, як наших ровесників у місті. Ми могли довго гуляти, ходити по лісу", – згадує Линів.

Загалом уже в той час намітився шлях майбутньої диригентки – від самого дитинства Оксана була залучена до музики. Сталося це стараннями її батьків, які так само професійні музиканти.

"Коли ми з братом підросли трошки, то батьки організували для нас цілий музичний колектив, ми концертували уже із самого дитинства. Мій тато заснував і керує дорослою народною капелою "Боян", але спеціально для нас із братом він зробив ще й такий сімейний колектив. Там співали вони з мамою, моя тітка, я з братом і двоюрідні брат і сестра. Тато робив дуже гарні аранжування, ми акомпанували собі на музичних інструментах", – розповідає Линів про свій перший музичний досвід.

Але це не був просто колектив для домашніх зібрань. Батьки постарались, щоб діти відчули вже змалечку, що це таке – виступати перед публікою, організовували виступи і в Бродах, і навіть у Львові.

"Якось нам навіть прийшло запрошення до Києва. Була колись така популярна передача "Сонячні кларнети" (одне з перших талант-шоу на УТ 70-80 років – УП), і ми були її учасниками. Це було, особливо для нас, дітей, просто захоплююче. На жаль, запис не зберігся, але я добре пам’ятаю це відчуття, коли ти йдеш у школу і знаєш, що вчора весь клас дивився тебе по телевізору", – з посмішкою згадує Линів.

Фактично, у неї і не було шансу займатись чимось іншим, крім музики. Долучена батьками до світу краси, Оксана навіть перевершила їхні сподівання, адже уже тоді почала ставитись до музики з усією серйозністю, а не як до хобі.

"Я би не могла не займатись музикою, бо ти, фактично, з цим ростеш з дитинства, у цій великій творчій атмосфері. Я зараз дивлюсь на те, як нас виховували, і розумію, наскільки багато часу і творчих зусиль батьки поклали на те, щоб ми всі були об’єднані якоюсь творчістю", – каже Линів.

Коло друге – вибір

Одразу після школи перед Оксаною і її родиною постав зрозумілий вибір – що далі? З одного боку, самі батьки все життя прививали їй любов до музики, а з іншого – надворі 90-ті, коли вся молода країна боролась не так за естетику, як за банальне виживання. І в тих умовах музична освіта була, м'яко кажучи, не найбільш перспективним напрямком.

Але Оксана вступає-таки у музичне училище. Спершу це був Дрогобич – інше невелике галицьке місто, де до того вчились Оксанині батьки, і де були хоч якісь зв'язки.

"Я вступила, але вчитись там було дуже складно. Чисто побутово. Бо, по-перше, Дрогобич надто далеко від Бродів, більше 250 кілометрів, а по-друге, це ж 1992-й, і криміногенна ситуація в Україні була жахлива загалом, а в таких маленьких провінційних містечках особливо. Я досі пам’ятаю, як нам радили ввечері не гуляти містом, не ходити по місту наодинці", – розповідає Линів.

Тож коли після першого курсу з'явилась можливість перевестись в училище у Львові, то за неї одразу вхопились.

І це був більше ніж перехід з одного вишу в інший – це був перший переїзд у велике місто. Як тепер зізнається Линів, дівчинку з маленького міста Львів просто вражав:

"Він тоді для мене сприймався, як Нью-Йорк якийсь. А ще перших півроку мені було складно розібратися в тому місті, знайти потрібні вулиці, бігати між двома корпусами училища. Зараз це згадується з посмішкою, бо тепер можна з заплющеними очима дійти, куди треба. Але тоді це була реальна проблема – навчитися жити в такому великому місті".

Але велике місто – це завжди і великі проблеми. У першу чергу – матеріальні. Просто приїхати і вчити музику у світі, який поступово наповнився бандами і "фарцовщиками", було надто великою розкішшю. Спочатку треба було облаштувати побут, знайти джерела доходу, а головне – час для всього.

"Коли я уже вступила в консерваторію, то змогла отримати кімнату в гуртожитку. Але крім навчання у мене була ще робота суфлером в оперному театрі, приватні учні музики. Тоді ж почалась і співпраця з ательє Оксани Караванської. Я навчилась техніці ручного плетення бісером – і так, що мене покликала до себе сама Караванська", – розповідає Линів.

На той час вона встигла попрацювати навіть для зірок української естради, таких як Оксана Білозір чи Руслана. Якщо подивитись на обкладинку найвідомішого диску Руслани "Дикі танці", то там вона у костюмі, який готувала саме майбутня диригентка з європейським ім'ям Оксана Линів.

"Я цілий день бігала по місту і вже тільки вночі могла сісти за плетіння. Коли мої дівчата в кімнаті гуртожитка лягали спати, я вмикала настільну лампу і починала вигадувати якісь ексклюзивні прикраси. Перед світанком лягала на кілька годин спати, щоб уже на 10 ранку бігти в ательє Караванської, віддати те, що сплела уночі, а на 11-ту бути на заняттях в консерваторії", – розповідає Оксана.

"Це було дуже складно, але з іншого боку, я розуміла, що все в житті треба заслужити самому. Однак скільки б часу і сил це не займало, усе це було всього лише хобі, яке не мало заважати музиці", – додає вона.

Коло третє – цікавість і страх

"Я досі стикаюсь із тим, що українці не вірять у можливість отримати свій шанс і бути конкурентними з людьми з Європи. І в 2004-му, коли я почала читати проспектик про оголошення конкурсу диригентів у Бамберзі, то тут же наш професор сказав, що можете навіть не дочитувати, бо ваші документи все одно ніхто розглядати не буде", – так згадує Линів поворотний момент у своєму житті.

Якось у Львівській музакадемії їй трапився флаєр про всесвітній конкурс для молодих диригентів, який проходив у німецькому місті Бамберг. І хоч старші колеги радили Оксані просто не звертати увагу на цей конкурс, вона вирішила принаймні поцікавитись.

"Я той флаєр з оголошенням забрала собі, раз він нікому не цікавий. І вирішила для початку хоча б послухати ті твори, які були у програмі конкурсу. Основним твором конкурсу була п’ята симфонія Густава Малера. А я її до того вживу навіть ніколи не чула, бо рівень львівського філармонійного оркестру тоді був занадто низьким, щоб виконувати такий складний твір", – розповідає Линів.

Цікавість змусила її знайти хоча б записи виконання симфонії Малера. Прослухане її шокувало.

"Я й досі пам’ятаю дуже чітко той шок, який тоді пережила. Для мене ця музика була надзвичайно глибокою сповіддю людини, яка підійшла до межі крайнього відчаю. Там було таке велике запитання до самого себе – де знаходиться та межа, за якою ти скажеш собі, що не маєш більше сил боротись? Чи людиною просто керує доля, чи людина має свою волю до життя і може її проявити тоді, коли, здається, уже все програно", – згадує Линів.

"І мене тоді це все так пройняло, мені здалось, що це доля – і цей флаєр, і ця музика, і цей конкурс. Я вирішила, що хай там що, а я просто мушу спробувати і подати заявку", – додає вона.

Але все доводилось робити самій. У Львові банально не було де взяти партитуру симфонії, не кажучи вже про те, щоб хтось допоміг її розібрати.

Більше того, щоб взяти участь тільки у відбірковому турі конкурсу, необхідно було зробити відеозапис того, як конкурсант з оркестром диригує запропоновані твори. Тобто знайти треба було не лише наставника – а цілий оркестр.

Словом, ситуація виглядала так, що все закінчиться ще до того, як встигне початись.

Проте Линів вирішила не здаватись.

"У Львові тоді спільно з австрійцями саме заснували такий оркестр "Да Капо", він досі існує. І я підійшла до диригента Мирона Йосиповича, який тоді працював з цим оркестром, щоб він дозволив мені 10 хвилин продиригувати цим колективом. Бо мінімальний хронометраж відео для конкурсу був саме 10 хвилин. Він спершу вагався, усе затягувалось, а якось ввечері на репетиції Йосипович сказав мені, що завтра вранці дасть мені оркестр на 10 хвилин. Вранці я організувала камеру, натисла кнопку Rec, а за 10 хвилин кнопку Stop. І це дало мені шанс", – розповідає Линів.

Через якийсь час з Німеччини прийшов лист, в якому було написано, що Оксану відібрали із 456 претендентів, і вона стала однією з 16 конкурсантів Бамберзького конкурсу. 10 хвилин, для яких було покладено стільки сил, зробили свою справу.

"Це все виглядає як доля випадку. Але це, знову ж, та сама тема з Малера – у який момент ти скажеш собі, що в мене немає можливості, мені ніхто не допомагає? Чи ти не чекатимеш, і сам створиш собі умови?" – резюмує тепер Линів.

Однак з відбором на конкурс проблеми тільки почались.

Жінці-українці потрібно було поїхати до Німеччини і диригувати перед одним із кращих німецьких оркестрів одну з найскладніших німецьких симфоній. При тому, що вживу вона її ніколи навіть не чула.

"Якщо думати раціонально – то шансів у мене не було. Але тоді мені здавалось, що та симфонія написана для мене", – згадує диригентка.

Ця впевненість у собі і своїх силах почала трохи лишати Линів, коли вона приїхала у сам Бамберг. Рівень виконання, який вона побачила, та й сама будівля і атмосфера Бамберзької філармонії – це було щось таке недосяжне для звичайної, хай і талановитої дівчини з України.

А щоб остаточно забити конкурсантам дух, у залі висів величезний екран, на якому транслювались обличчя і руки конкурсантів, коли вони диригували оркестром.

Але, мабуть, найбільше, сумнівів і страху з'явилось після того, як Оксана дізналась, з ким власне їй доведеться конкурувати.

"У мене досі є програмка того конкурсу, де під кожною фотографією написана біографія учасників, – розповідає Линів. – Коли я прилетіла до Бамберга і побачила цю програмку, то думала, що мені можна навіть валізу не розпаковувати і летіти одразу назад до Львова. В інших конкурсантів була такого рівня європейська освіта, така кількість майстер-класів у найкращих професорів, власні оперні постановки, що моя біографія із двох речень – рік народження і Львівська академія – були просто смішними".

Проте вона вийшла на сцену – і стала єдиною жінкою, яка пройшла у фінал конкурсу і посіла там третє місце. Хоча для неї це був справжній тріумф.

Коло четверте – наполегливість

Конкурс у Бамберзі, коли кожен крок робився, долаючи невпевненість і страх, став поворотним моментом у житті Линів. Після нього вона змогла отримати німецькі стипендії на навчання і вступила у дрезденську Вищу школу музики.

Головним завданням стало вивчення європейських мов, яке відкривало дорогу у світ нової світової літератури у галузі диригування, доступу до якої в Україні попросту не було.

"Перемога на конкурсі дала мені можливості отримувати різні стипендії і здобути собі європейську освіту. Це був золотий час у моєму житті. Я вперше могла не думати про матеріальний бік справи, про те, де б заробити грошей на оплату квартири чи інші побутові речі. Я нарешті змогла себе повністю присвятити музиці", – розповідає Линів.

При цьому вона не вдається до огульної критики української освіти, як це часто роблять ті, хто вчився у західних університетах.

"У нас в Україні сама технічна база в дечому навіть краща за європейську. В Європі настільки мусять економити кошти, що студенти отримують дуже мало оркестрової чи оперної практики. Але для мене було зрозуміло, що для виконання творів Вагнера потрібно говорити його мовою, прочитати написані ним самим книги. Щоб виконувати симфонії Моцарта, слід прочитати його листи, де він описував, чому він ту чи іншу музику написав. Іншого шляху немає", – каже диригентка.

Коло п'яте – комфорт і випадок

Після отримання європейської освіти, після відвідування майстер-класів відомих європейських диригентів, роботи для Баварського радіо і просто концертів у Європі і Україні, на долю Линів випадає чергова спокуса. Спокуса комфорту.

У 2008 році Оксана Линів отримує запрошення і переїжджає працювати диригентом в Одеський оперний театр.

"Поїхала в Одесу, а не Львів, тому що в Одесу запросили, а у Львів – ні. Крім того, Одеса – це унікальний театр з чудовою історією. Тоді він саме отримав статус національного, у місті й у самому театрі панувало якесь нечуване піднесення. Ну й, взагалі, Одеса – це просто чудове місто біля моря", – ділиться спогадами Линів.

В Одесі вона вперше отримує стале місце роботи саме диригентом. Линів ставить і диригує опери Леонкавалло "Паяци" чи "Алкід" Бортнянського, балети на музику все того ж Малера, та Штрауса "Таємниця Віденського лiсу".

Робота кипить. Поступово з'являються друзі і знайомі, зав'язуються різні професійні стосунки у місті. За великим рахунком, більшість музичних кар'єр в Україні на цьому і закінчуються. Куди ще прагнути, за чим бігти? Усе вже збулося.

"Була, звичайно, спокуса залишитись в Одесі. Але знаєте, я ніколи до цього не ставилась серйозно. Десь на підсвідомому рівні я не вірила, що це кінець, що от тут я залишусь. Якою б доброю не була атмосфера в Одесі, я завжди сприймала її як тимчасову. Тому й викладалась, тому й намагалась віддати місту і театру все, що я можу", – зізнається Линів.

І це дало свій результат.

Якось на одну з вистав Линів цілком випадково потрапив концертмейстер Ізраїльського філармонічного оркестру Ілля Коновалов.

"Розумієте, він вперше приїхав в Одесу і вперше прийшов до оперного театру. І слава Богу, що він втрапив на виставу, яка нам вдалась", – жартує з цього приводу Линів.

В антракті між діями вистави Коновалов підійшов до Оксани і попросив її дати йому DVD з її записами, щоб рекомендувати її – можливо, своєму оркестру, а можливо, і комусь іншому.

За його рекомендації диск Линів потрапив на стіл одного з провідних диригентів світу, генерального муздиректора Баварської опери Кирила Петренка. Той саме шукав собі асистента – і запропонував цю посаду Линів.

"Знаєте, мене всі відмовляли. Казали, ну куди ти на рік поїдеш, для чого тобі втрачати посаду диригента, щоб стати знову асистентом, хай і в Петренка. Але я вірила, що це шанс, і що його треба використати", – розповідає вона.

І коли їй зателефонував представник дирекції Баварської опери, щоб уточнити, чи правда Оксана згодна піти на таке "пониження", то отримав від Линів коротку і дуже вичерпну відповідь: "Це найкраще, що може зі мною зараз статись".

У контракті Оксани прописали можливість, що вона хоч і працюватиме асистентом, але зможе самостійно диригувати постановки. І вона цим правом скористалась на всі сто.

У 2013 році Линів приїхала до Мюнхена асистувати керівникові однієї з топ-7 опер світу, а вже у 2015-му Оксану саму визнали найкращим диригентом цієї опери.

Дебютувала вона на мюнхенській сцені оперою Моцарта "Милосердя Тіта". І з першої ж постановки отримала неймовірно схвальну пресу і повагу музикантів і всього колективу.

"Це важко навіть описати, що я тоді відчувала. Розумієте, у мене є улюблений диригент Карлос Кляйбер (один із найкращих диригентів ХХ ст. – УП). І більшість відео, які я з ним дивилась ще у Львові, були записані саме у Баварській опері. Я звідти знала цю величезну червону завісу з важкими китицями, бо з неї починались усі відео з Кляйбером. І от я виходжу кланятись публіці саме перед цю завісу! Це щось абсолютно неймовірне. Це мрія, яка збулась", – згадує Линів свої враження від дебютної постановки у Мюнхені.

Коло шосте – шанс

Після продуктивної роботи у Баварській опері, успішних постановок на Мюнхенському фестивалі та різноманітних гастролей на Линів почали серйозно дивитись серйозні театри і колективи.

Одне за одним почали надходити запрошення очолити той чи інший театр, попрацювати з тим чи іншим колективом. І все частіше у цих пропозиціях почали лунати міста і назви, які давно мають світове визнання у царині класичної музики.

Але найпривабливішим для Линів виявилась пропозиція із Граца.

Це – "друга опера" Австрії, після Відня. І в лютому цього року конкурсна комісія оголосила, що з наступного театрального сезону головним диригентом опери у Граці та філармонічного оркестру цього міста стане Линів.

Вона не лише перша українка, яка змогла отримати цю посаду – вона взагалі перша жінка, якій це вдалось.

Але шлях до цього місця був нелегким.

Для того, щоб стати головним диригентом грацівської опери, слід було виграти дуже складний конкурс. Головна складність полягала в тому, що диригенту слід було продиригувати оперу з оркестром і виконавцями, не маючи перед цим жодної репетиції. Що називається, з коліс. Просто приходиш до незнайомого тобі колективу і маєш одразу з ним впоратись, пізнаючи і заручаючись підтримкою кожного окремого музиканта і виконавця по ходу виконання вистави. І все це – перед повним залом глядачів.

У Линів були досить серйозні конкуренти, але саме її обрали на цю посаду.

І як вона сама зізнається, для неї це "найкраще зараз місце".

"Зараз Грац – це найкраща для мене позиція. Я можу нарешті заявити про себе у новій якості – головного диригента. До мене продовжують надходити дуже гарні пропозиції від найкращих колективів світу на концерти і гастролі з ними. Я потрапила у ще ширший світовий спектр. У мене тільки в Граці у наступному сезоні буде близько 40 виступів, буде два виступи у "золотій залі" Віденської філармонії. А це все – місця, куди з’їжджається вся музична еліта з цілого світу. Зараз мені треба просто якісно і творчо працювати", – відповідає Линів на питання, які перспективи бачить для себе у найближчі роки.

На запитання ж, чи не втомилась вона від постійних переїздів і зміни кола спілкування, Оксана відповідає, що чим більше працює з різними колективами по світу, тим більше задоволення це починає приносити:

"Я зараз розумію, що в будь-якій країні мені потрібно фактично кілька хвилин, щоб освоїтись з новим колективом. Бо в будь-якій країні музиканти як діти, хочуть робити щось хороше. Я бачила багато людей, з якими разом починали, – вони просто здались. В якийсь момент люди розчаровуються і опускають руки. Це страшно. Я для себе вирішила, що цього не можна робити ніколи".

На підтвердження своїх слів Линів розповідає про свою подвійну прем'єру в Барселоні: по-перше – це перша її постановка з іспанським колективом, а по-друге – вона вперше поставила вагнерівського "Летючого голландця".

"Коли планувалась поїздка, то думалось: Господи, я українка, жінка, маю диригувати німецьку культову класику з каталонським оркестром. Це такий уже шалений мікс, бо мені треба працювати англійською мовою з іспанськими музикантами над німецькою музикою. Чи вони хоч слухатимуть мене? Але все йде настільки чудово, робота приносить таке задоволення, що важко повірити", – радісно розповідає Линів.

"В якийсь момент стираються всі кордоні, навіть мовні і культурні, ми починаємо одне одного розуміти на якомусь зовсім іншому рівні – емоцій, рухів, музики", – додає вона.

Коло сьоме – слава

Цей етап життя Оксани Линів лише зараз починає писатись. Але, здається, дуже скоро він має шанси стати чи не найбільшим в усій цій історії.

Принаймні запал, з яким Оксана розповідає про свою роботу і свої проекти, дає всі підстави сподіватись, що вона точно не збавить обертів:

"Я для себе зрозуміла, що не можу всидіти на місці, мені треба цілий час до чогось горіти. І коли я бачу результати своїх справ, то це як олія у вогонь, розпалює мене ще дужче. Мені самій стає усе цікавіше: а куди ж я зможу дійти?"

Роман Романюк, УП