Особенности прифронтовой реальности: почему люди не уезжают из Авдеевки
Мешканка найближчої від "Промзони" вулиці у приватному секторі Авдіївки упродовж трьох діб вагалася, чи виїжджати з дому.
Жінка з інвалідністю разом з дочкою-школяркою настільки звикли жити під обстрілами, які біля її будинку протягом останнього року не вщухали, що вже не звертають на них уваги і навіть перестали спускатися в підвал будинку.
Їхній собака по-своєму призвичаївся до війни – здичавів від вибухів і агресивно реагує на будь-який звук.
Так само не хотіла нікуди їхати і їхня сусідка з трьома дітьми, яка мешкає на лінії обстрілу. Погодилась врешті на евакуацію лише на четвертий ранок інтенсивних боїв, 1 лютого, коли "Градом" неподалік її хати вбило пенсіонерку.
Проте їхали жінки з дітьми з дому з єдиною думкою – от-от повернутися назад, тільки-но стане трохи тихіше.
Важко точно порахувати, скільки людей з початку загострення за останні дні виїхало з Авдіївки.
За даними Державної служби з надзвичайних ситуацій, упродовж тижня на евакуацію погодилося 290 осіб. В основному вивозять дітей.
При цьому рятувальні служби разом з обласною адміністрацію були готові евакуювати з міста щонайменше вісім тисяч осіб. Людям пропонували не лише транспорт, а й тимчасове житло в різних містах Донецької області.
Ще декілька десятків сімей виїхало з міста самостійно, проте точних даних стихійного виїзду немає.
Загалом, навряд чи набереться бодай десять відсотків із загальної кількості мешканців Авдіївки, які виїхали з міста за останній тиждень.
Більшість людей, яких тут станом на 2016 рік проживало близько двадцяти тисяч осіб, продовжували вперто залишатися в своїх квартирах без світла, частково без води і з ледь теплими батареями.
Не змусили виїхати людей і "Гради", які вперше за два роки знову почали літати над Авдіївкою.
При цьому, вперше за півтора роки снаряди почали влучати у район багатоквартирних будинків, який знаходиться на протилежній від лінії зіткнення стороні міста. Обстріляли й подвір'я міської лікарні.
Востаннє попадання в багатоповерхівку тут фіксувалося в липні 2015 року, унаслідок чого у своїй квартирі загинула пенсіонерка з онуком.
Однак ці півтора роки затишшям не назвеш.
Гарячі бої перемістилися далі на околиці міста, де українські війська остаточно закріпилися в "Промзоні". Сьогодні позицію Збройних сил на "Промці" за символізмом та стратегічним значенням порівнюють із захистом Донецького аеропорту.
Те, що люди останній тиждень "не штурмували" автобуси, надані для евакуації, збоку виглядає, як мінімум, дивно. Так само багатьох шокує, чому після ночі "градопаду" частина дітей Авдіївки 2 лютого пішли у школу.
Куди дівся інстинкт самозбереження у людей, може зрозуміти лише той, хто живе у тій же реальності, у якій перебувають мешканці населених пунктів лінії фронту.
Пекельні 2014-2015 роки
Біля будівлі Авдіївської міськради встановлено символічний меморіал загиблим внаслідок "неоголошеної війни". Скотчем приліплені десяток фотографій із портретами місцевих мешканців.
Хоча жертв серед мирного населення в Авдіївці значно більше.
Бої за Авдіївку, що розташована за двадцять кілометрів від окупованого Донецька, не припиняються з початку літа 2014 року.
28 липня українські військові відбили місто в бойовиків. Ще відтоді частина місцевого населення тримає злобу на українську армію – бо звільненню передували важкі бої. Бойовики переконували населення, що це "карателі" навмисно обстрілюють їх "Градами".
Частина авдіївчан тоді поспіхом виїхала з міста.
Ті, хто встиг повернутися, дуже скоро про це пожалкували.
З вересня 2014-го "денеерівці" почали активні дії, щоб повернути контроль над містом, розташування якого має стратегічне значення на цьому відрізку фронту.
Між підконтрольною Авдіївкою та "столицею" так званого "ДНР" удвічі менша відстань, ніж дальність польоту "Граду". І лише одне поле відділяє місто від окупованої Ясинуватої.
Звідси видно ключову транспортну розв'язку, по якій пересувається військова техніка противника.
В Авдіївці – один із найбільших в Європі коксохімічних заводів, який постачає сировину для металургійних підприємств України.
А ще між Авдіївкою та Ясинуватою знаходиться фільтрувальна станція, яка зараз потрапляє у так звану "сіру зону". Від її роботи залежить водопостачання частини Донецька.
Через регулярні бої та пошкодження високовольтних ліній для мешканців Авдіївки перебої з електро- та водопостачанням стали вже звичними.
"У місті на даний час триває спроба повторного запуску теплопостачання, відсутнє водопостачання", – звітували ще 17 листопада 2014 року в Донецькій адміністрації.
Тоді ж в Авдіївці призупинили виплату пенсій, оскільки не працювали відділення "Укрпошти" та комерційних банків. До міста перестали їздити автобуси та електрички.
Найпекельніші бої за Авдіївку припали на січень-лютий 2015-го.
"Місто в критичній ситуації. Безперервні обстріли. Без світла, без тепла і без води", – звітував начальник Донецької обласної міліції В'ячеслав Аброськін 21 січня 2015 року.
І хоча за півтора роки інтенсивність боїв під Авдіївкою, без урахування останнього тижня, значно знизилася – проблеми з життєзабезпеченням міста нікуди не ділися.
Буквально за місяць до початку останнього загострення в Авдіївці, 26 грудня 2016 року прес-центр АТО повідомляв про ремонтні роботи на пошкоджених черговими обстрілами електромережах. На той момент через знеструмлення фільтрувальної станції у місті знову не було води.
За роки війни тут люди настільки звикли до перманентної відсутності світла, води в кранах та перебоїв з мобільним зв'язком, що прогнозами про ймовірну гуманітарну катастрофу місцеве населення вже не налякати.
Але більше вражає, що люди стали звиклими до людських жертв.
Ще 10 листопада 2014 року з'явилася перша інформація про смерті серед цивільних внаслідок штурму міста бойовиками. Тоді загинуло троє людей, які прийшли набрати воду до водонапірної станції.
Ще за два тижні у результаті обстрілу житлових кварталів загинуло ще як мінімум п'ять мирних мешканців.
8 грудня 2014 року у власній квартирі жінці відірвало кисть руки, її п'ятеро дітей отримали травми різного ступеня важкості, а їхнього батька розчавило уламком бетонної конструкції.
Тоді снаряди винищували на своєму шляху все – і житлові будинки, і дитячі садки і корпуси міської лікарні.
З кожним днем зими 2014-2015-го багатоквартирні будинки Авдіївки поступово перетворювалися на сито. Городяни масово покидали місто.
За приблизними підрахунками, з 35 тисячі мешканців з міста виїхало до 30-ти тисяч.
Проте вже влітку 2015-го місто Авдіївка знову ожила. Попри бої, які й далі точилися на околицях міста, люди поверталися додому.
Як вони самі розповідають, їм набридло жебрати по родичах і знайомих та чути відмови від орендарів квартир. Але, головне, що в них тут залишилося не лише житло – а й робота. На місцевому коксохімічному заводі працює майже чотири тисячі місцевих мешканців.
Завод з початку бойових дій зупинявся тридцять разів, востаннє його обстрілювали в травні 2015-го. Однак завдяки розташуванню на північному краю міста – протилежному від "Промзони" – тут чи найбезпечніша зона у місті.
За даними на середину 2015 року за час боїв в Авдіївці загинуло 42 мирних мешканця. Більше трьохсот були поранені.
Із двох сотень багатоповерхівок пошкоджено конструкції шістдесятьох, зруйновано три сотні приватних будинків.
Будні 2016-го
"Та в нас тут – як на курорті. Світло є, інтернет є, магазини й банкомати працюють. Нема на що жалітись", – відповів з посмішкою автору місцевий таксист наприкінці літа 2016-го.
Ми їхали по району багатоповерхівок, який тут ще називають "Хімік", від назви Авдіївського коксохіму. Цей район почали забудовувати в 60-х роках для майбутніх працівників заводу.
Закладені фанерою вікна, розбиті снарядами балкони, наскрізні дірки у фасадах будинків – наслідки обстрілів "Хіміка" протягом 2014-2015-го років – викликали дисонанс зі словами таксиста.
За забитими, а де-інде замурованими вікнами – покинуте житло тих, хто так і не повернувся в Авдіївку. Загалом таких колишніх авдіївчан – до 15 тисяч осіб.
На фоні приватного сектору, куди й далі час від часу залітали снаряди, "Хіміку" протягом 2016-го дійсно жилося "непогано".
Тут давно одвикли звертати увагу на канонаду, що щовечора й щоночі доноситься з околиць міста. Попри дрижання вікон, люди лягали спати відносно спокійно, бо були певні, що до них "нічого не долетить".
Інколи гриміло й у денну пору. Однак навіть діти, бавлячись на вулиці, не повертали голови на ці звуки.
Канонада тут стала буденністю, у якій люди жили у звичайному для інших міст ритмі. Вранці діти йшли в школу, а батьки на завод. Увечері молодь відпочивала у місцевих кафе, де вибухи глушилися звуками голосної музики.
Єдине, що вирізняло Авдіївку від інших мирних населених пунктів – це заборона продажу в магазинах алкоголю після восьмої вечора та патрулювання міста озброєними людьми у військовій формі.
Військові не лише слідкують за порядком, а й вишукують можливих диверсантів та сепаратистів.
На дверях Авдіївської міськради певний час навіть висіла інструкція "Як розпізнати побутового сепаратиста" і номер гарячої лінії СБУ. Серед розпізнавальних ознак – не лише "пропаганда "русского мира", але й заперечення "існування української нації та української мови", "поширення страху та паніки, занепадницьких настроїв".
– Я не буду нічого говорити. Почитайте на оголошенні, що зі мною за це буде, – відказала місцева пенсіонерка, яка спочатку підійшла з проханням передати Порошенку, щоб "він перестав стріляти", проте передумала продовжувати свій спіч.
Частина людей тут не любить українську армію ще й через те, що її позиції прилягають до меж міста. Мовляв, відійшли б трохи далі – снаряди противника не лупили б по людях.
Додають накалу в емоції і повідомлення про нібито обстріли міста "карателями", які авдіївчани чують з телевізора.
Більшість тут дивиться російські та "денеерівські" телеканали, які розповсюджує донецька телевежа. Тимчасовий ретранслятор сигналу українського мовлення витягує лише два-три телеканали – тож люди за звичкою направляють антену в той бік, де тягне більше програм.
Невдоволена Порошенком пенсіонерка живе в районі приватного сектору, який називають Старою Авдіївкою. Зазвичай, після четвертої дня тут з дому вже не виходять. Залишатися на вулиці – великий ризик. Адже з вечора й до ранку "Промзону" постійно обстрілюють.
До найближчих від лінії зіткнення вулиць регулярно залітають випущені бойовиками боєприпаси, якими "з перельотом" криють позиції українських військ.
Небезпечно тут і вдень. У липні 2016-го близько четвертої години на власному подвір'ї прямим кульовим попаданням в голову вбило 19-річного студента, який приїхав до батьків на канікули.
Тутешні мешканці лягають спати подалі від вікон. Хоча й розуміють: якщо снаряд влучить у дах, врятуватися шансів мало.
На всі запитання, чому не виїжджають із зони бойових дій, у всіх давно заготовлені відповіді.
– Куди я з коровами поїду? А город? Я хазяйство не залишу, ви що, ми стільки праці в нього вклали!
Моя співрозмовниця живе за кількасот метрів від "Промзони". На власному городі її чоловік виявив нерозірвану міну. Викликав саперів і продовжив далі збирати картоплю.
Стара Авдіївка має глибокі сільськогосподарські традиції. Селяни почали заселяти цю територію ще в XVII столітті. Промисловим місто стало лише у новітній історії.
Прив'язаність до своєї землі, хазяйства настільки велика, що люди не готові міняти власні угіддя на орендовані квартири.
Крім того, рідні стіни, у яких жили їхні батьки та діди, стали ціннішими за власне життя і життя дітей та онуків, котрі давно навчились розрізняти калібри куль, збираючи оберемки їх біля дому.
Страх смерті тут менший й за страх залишити будинок без догляду. Мовляв, вкрадуть все, нажите роками. А коли у всьому місті нема світла, мародерам простіше "працювати".
І ще одна поширена причина, чому люди не виїжджають – немає куди їхати.
Хоча у тому ж відносно безпечнішому "Хіміку" є покинуті квартири, які власники готові віддати в безкоштовну оренду. Головне, щоб було кому за нею доглядати і сплачувати комунальні.
Але й тут в людей є виправдання – "комуналка забере усю пенсію. А далі за що жити?"
А в будинках "під вогнем" є своя городина і безкоштовне вугілля для опалення, яке своїм працівникам чи пенсіонерам виділяє коксохімічний завод.
Люди обирають між невідомістю і стабільністю, між потенційним фінансовим зубожінням у безпечному місці – і відносним достатком у зоні бойових дій.
І, зазвичай, обирають друге – у надії, що їхню хату снаряд таки омине.
Але коли під час останньої спроби сепаратистів атакувати місто мешканці не спокусилися на пропозицію хоч і тимчасового, але безкоштовного житла в пансіонатах, стає зрозуміло: основна причина втрати безпечності – відчуття приреченості.
Коли смерть постійно ходить поруч – рано чи пізно миришся з її неминучістю.
Авдіївчани стали фаталістами.
Реальність 2017-го
За даними Національної поліції Донецької області, з 29 січня на ранок 5 лютого внаслідок обстрілів пошкоджено 144 приватних будинки та 14 багатоповерхівок.
За цей час загинуло три місцевих мешканця з числа цивільних. Одна жінка, зокрема, у районі багатоповерхівок "Хімік". Там же, біля школи, де розташований штаб гуманітарної допомоги, смертельно поранений водій ДСНС.
Ще дев'ять осіб з числа цивільних за останній тиждень отримало поранення різного ступеню важкості.
Згадуючи криваву зиму 2014-2015 і десятки смертей та сотні руйнувань – це вже точно не "курорт", про який говорив місцевий таксист.
Але для загартованих війною мешканців Авдіївки останні бої – ще не привід втікати з міста.
4 лютого голова Донецької військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський заявив про намір відновити з понеділка 6 лютого повністю роботу усіх шкіл і дитсадків. Жебрівський "заспокоїв", що вони обладнані бомбосховищами.
5 лютого у місті вперше за тиждень у квартирах і будинках з'явилося світло. На стабільний режим роботи переведено теплопостачання.
На той момент вже дві ночі над містом не літали "Гради".
Авдіївка переходить поступово на звичний за останній рік ритм життя – під нічні вибухи мін та звуки автоматних черг десь на околицях.
Разом з подачею електроструму знову запрацює кафе з музикою, яка "глушить" війну.
Ті мами з дітьми, які погодились на евакуацію, тільки-но почувши про відновлення електропостачання та навчального процесу в школах – вже зібралися повертатись додому.
Мар'яна П'єцух, УП
Текст підготовлено в рамках проекту, що здійснюється за фінансової підтримки уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади
