Цена Медали. История паралимпийских чемпионов в Рио. Часть 4

Підготувала Роксана Касумова

Роман Данилюк

Народився: 7 березня 1993

Здобутки в Ріо: бронза в легкій атлетиці

Діагноз: порушення зору

Мотивує до перемог: прагнення перевершити себе

На щасливий початок

Його медаль – особлива. Саме вона стала першою для збірної України в Ріо-де-Жанейро. Атлет з Полтавщини Роман Данилюк показав третій результат серед спортсменів з порушеннями зору у секторі для штовхання ядра.

З нагородою його вітали всією Україною. Батьки одразу подзвонили – сказати, що пишаються сином. Проте він сам залишився незадоволений результатом (15,94 м).

На чемпіонаті світу-2015 Роман Данилюк штовхнув ядро на 16 метрів 64 сантиметри – і побив світовий рекорд, який тримався 15 років. Тому на свою першу Паралімпіаду їхав винятково за перемогою.

"На тренуваннях я штовхав на два метри далі, ніж штовхнув на Іграх. Напевне, хвилювання далося взнаки, – аналізує Роман свій виступ. – Я ще молодий, а Паралімпіада – це дуже відповідально. Стільки людей на стадіоні, і по телевізору дивилися. Щось пішло не так".

Штовхання ядра вимагає володіння особливою технікою. Притиснувши снаряд до скули, спортсмен робить оберт навколо власної осі, випрямляючи при цьому руку, і вагою всього тіла виштовхує ядро вперед. Спортсмени з обмеженими можливостями штовхають ядро без кругового руху. Таким чином відправити снаряд якнайдалі – значно складніше.

Пов’язати своє життя з цією легкоатлетичною дисципліною Роман Данилюк вирішив у 16 років, коли переїхав до Кременчука зі свого села Петрівка-Роменська. До того спортом цілеспрямовано не займався.

Тому, зізнається, часом було дуже важко: "Це ж не фізкультура, а спорт. Тут завжди непросто".

Через слабкий зір не впізнаю друзів

Від народження Роман має проблеми з зором – бачить лише близько десяти відсотків того, що здорові люди.

"Я не можу описати, як саме я бачу – адже на знаю, як бачать інші, – говорить Роман Данилюк. – А загалом – я можу себе обслуговувати. І навіть розрізняю кольори".

Слабкий зір "дістався у спадок" від дідуся і мами, в яких схожі проблеми. Водночас старший брат Романа – цілком здоровий.

Медики довго не могли дійти згоди, як лікувати хлопця.

"Куди б мене не возили, усюди лікарі говорили щось інше, – пригадує призер Ріо. – І постійно виписували різні окуляри. Вони, до речі, жодного результату не давали. Хоча батьки думали, що я просто соромлюся їх носити".

Під час навчання особливих труднощів через вади зору в Романа не виникало. Єдине, часто не міг розгледіти, що написано на дошці. Просив викладачів повторювати вголос.

Хлопець не жаліється на долю. Втім, каже, є багато дрібниць, які трішки ускладнюють побут.

"Наприклад, номерів маршруток я не бачу, – розповідає Роман. – Йдучи по вулиці, можу не впізнати своїх друзів. Інколи вони навіть ображаються. Але мені треба, щоб людина привіталася або якимось іншим чином показала, що вона поруч".

З дискримінацією через свою хворобу спортсмен не стикався. Однак просить в людей більшого розуміння.

"Приміром, коли дають документи, а ти через дрібний шрифт не бачиш, що написано, – говорить паралімпієць. – Просиш людей допомогти, а вони натомість починають обурюватися. Не сприймають і не розуміють цього. Особливо, коли прошу про допомогу я – двометровий дядько. Хоча і не пригадую, щоб мені відверто хамили через це".

Сьогодні бронзовий призер Паралімпіади в Ріо Роман Данилюк вже готується до майбутніх стартів. Паралельно продовжує консультації з лікарями щодо своєї хвороби. Адже шанс на покращення ситуації є. Разом з тим, потрібно стежити, аби високі фізичні навантаження не вплинули негативно на здоров’я.

Воно, каже Роман, іще знадобиться. Адже хочеться вже створити власну сім’ю, виростити дітей. І бути щасливим.

Василь Ковальчук

Народився: 18 квітня 1973

Здобутки в Ріо: золото у стрільбі

Діагноз: ампутована права рука

Мотивує до перемог: незламний дух суперництва

Василь Ковальчук – один з найвлучніших людей на планеті. У стрільбі лежачи з пневматичної гвинтівки з 10 метрів йому не було рівних на двох Паралімпіадах поспіль. При цьому – у нього немає правої руки.

Її Василеві ще у 1984-му році відірвав ведмідь.

"Мені було майже 11. Невдало сходив з товаришами в зоопарк, – пригадує наш чемпіон. – Це був нещасний випадок. Але потрібно завжди пам’ятати, що до диких тварин краще не наближатися. Я близько підійшов до клітки. Ведмідь схопив мене, почав затягувати всередину. Рука сильно постраждала".

Для батьків така ситуація стала справжнім шоком, але вони підтримували сина, як тільки могли. І сам Василь не зламався. Вже через місяць виписався з лікарні, щоб встигнути до школи до останнього дзвоника. За літо навчився писати лівою рукою.

"В будь-якій складній ситуації, – наголошує він, – у житті чи спорті, треба залишатися оптимістом і всупереч усьому шукати вихід, долаючи власну проблему".

Одразу після школи Василь пішов працювати – на завод. У відділі технічного контролю черкаського підприємства "Фотоприлад" він пройшов усі кар’єрні сходинки – від учня до майстра вищого розряду.

Виявляв брак при виробництві приладів та їхню відповідність стандартам. Пізніше, у 2004-му, перейшов працювати на "Черкаський автобус", де збирали "Богдани".

Каже, кожна людина з особливими потребами може влаштуватися на роботу: "Адже багатьом підприємствам надаються пільги, якщо в штаті є інваліди".

На максимумі зусиль

З роботою в техконтролі Василь Ковальчук розпрощався вже у статусі паралімпійського чемпіона у 2014-му році. Вирішив усього себе присвятити спорту, вдосконаленню майстерності. З заводу довелося звільнитися.

Серйозно займатися стрільбою чемпіон Лондона і Ріо почав лише у 2008-му році. Хоча цікавився спортом з самого дитинства.

"Я намагався брати участь у всіх спортивних секціях. Був і настільний теніс, і футбол, і плавання, і легка атлетика. Заходив у тир – там старші хлопці вже стріляли з дрібнокаліберної зброї. І це було надзвичайно цікаво".

Кар’єра розвивалася стрімко – медалі чемпіонатів України, призові місця чемпіонатів Європи і світу, тріумфи на Кубку світу.

Далі – золото паралімпійського Лондона у 2012-му та цілеспрямована підготовка до Ріо. Як наслідок, в Бразилії він не просто захистив титул, але й встановив два рекорди Паралімпіад – у кваліфікації та у фінальному раунді.

"Своїм прикладом я прагну показати молодим спортсменам, особливо паралімпійцям, що все реально. Головне, прагнути до цього усією душею, докладати максимум зусиль для досягнення мети", – розповідає стрілок.

Не всі інваліди мають обмежені можливості

Нині він живе в Одесі. Тренується разом з дружиною, срібною медалісткою Ріо Ольгою Ковальчук. Готується до Токіо-2020.

З мотивацією, каже, проблем немає: "У спорті нас сприймають як серйозних суперників. Це не дозволяє опускатися нижче певної планки".

До того ж, переконаний Василь, саме завдяки роботі спортсменів-паралімпійців, українці більше дізнаються про проблеми людей з особливими потребами.

Паралімпійці – це впевнені у собі люди. Вони звикли досягати мети. Завдяки ним, вважає Василь Ковальчук, в Україні до інвалідів нарешті починають ставитися толерантніше.

"Видно, що люди стараються, – каже Василь – Але я вам так скажу: не всі інваліди мають обмежені можливості".

Деякі речі вони можуть робити краще, ніж здорові люди. Наприклад, результати паралімпійців вищі за олімпійські.

Марина Піддубна

Народилася: 7 травня 1998

Здобутки в Ріо: бронза у плаванні

Діагноз: тотальна сліпота

Мотивує до перемог: бажання досягнути мети

Надії на одужання немає. З таким вердиктом лікарів Марина Піддубна вже змирилася. Народилася вона цілком здоровою, але у 2 з половиною роки почав раптово і різко падати зір. Вона повністю осліпла.

"Самостійно себе обслуговувати я можу, але зір – на нулі, – розповідає 18-річна дівчина. – Я взагалі нічого не бачу, сприймаю винятково на слух".

Сліпі люди не сприймають світло, колір, форму, величину і розташування предметів в просторі. Їм важко, як стверджують медики, оцінювати напрямок і відстань до предметів.

Водночас, у сліпих посилюється реакція на звуки, тому що це – надзвичайно важливо для орієнтування у просторі.

Крім того, значну роль у цьому відіграють зорові уявлення, що збереглися в пам’яті.

З 10-ти років Марина жила в Харківській спеціальній гімназії-інтернаті для сліпих дітей імені Короленка. Тут навчаються бути повноцінними членами "зрячого" суспільства діти з хворобами зору з усієї України. Цього року, вступивши до Харківського педагогічного, Марина вперше опинилася у вирі життя.

"Раніше, – говорить, – я навчалася в спеціалізованій школі, де всі були знайомі зі сліпотою, з потребами сліпих людей. Зараз я вийшла у велике життя і постійно стикаюся з тим, що люди просто не розуміють, як до мене підійти, як зі мною спілкуватися. Просто бояться".

Велика родина – тато, мама, молодші брат і сестра – вдома, в Дніпрі. Марина ж у Харкові. З трьома подружками винаймає квартиру. Вони теж – інваліди зору: "Одна трохи бачить. А друга – трохи гірше, ніж перша. Але ми нормально існуємо. І в побуті чудово вживаємося".

Марині Піддубній важко описати, чим її життя відрізняється від життя більшості людей. Каже, для неї такий розпорядок речей – звичний: "Я ж не запитую, як ви йдете і бачите дорогу. А я йду і пам’ятаю дорогу".

Чемпіонка Європи та дворазова призерка чемпіонатів світу живе в центрі, щоб ближче було добиратися до басейну. Крім того, там є пішохідний перехід зі звуковим сигналом.

"Та коли я йду в університет, – трохи страшно, – зізнається Марина. – Тому що потрібно кілька разів дорогу переходити. Треба або з кимось, або добре прислуховуватися".

Не залишатися на місці

Марина потрапила у спорт у 10 років з короленківської гімназії, де набирали дітей у секцію плавання. Як виявилося, природній інтерес до води у цій дівчинці підкріплювався ще й потенціалом. У 12 тренери запропонували їй плавати професійно, а в 14 – запросили до збірної. У 18 Марина Піддубна стала бронзовою призеркою Паралімпійських ігор в Ріо-де-Жанейро на 50-метрівці вільним стилем.

Для численних вболівальників цей успіх став доволі несподіваним, адже коронна дистанція українки – 100 метрів на спині.

"Попри величезну різницю в часі, всі мене підтримували. Мама з татом до другої ночі чекали, поки я пропливу. А потім до четвертої ранку не могли заснути від радості. Знаю, що і друзі вболівали, і знайомі, і знайомі знайомих. З усіма родичами потім по телефону говорила – кожному по-новому доводилося все розповідати!"

Молода плавчиня твердить: перемагати, показувати високі результати допомагає притаманна їй з дитинства амбітність: "Є бажання завжди досягати нових цілей. Адже бажання залишатися на місці – це нудно".

Ірина Соцька

Народилася: 4 вересня 1979

Здобутки в Ріо: 2 бронзи у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: можливість реалізуватися

Дівчинка народилася з важкою формою дитячого церебрального паралічу. Ця хвороба, попри досягнення сучасної медицини, є невиліковною і залишається з людиною назавжди.

Коли Іринці було всього 2 роки, загинув її тато – втонув у річці Торець. В 10 вона стала повною сиротою – від раку померла мама. Опіку над дівчиною взяли бабуся з дідусем. Допомагала і мамина сестра.

Про своє дитинство Ірина згадує вкрай неохоче – дуже важкі спогади. Вона жила, але без особливої мети і надії.

Не знала, чим себе розрадити, аж доки не відкрила для себе плавання.

Родичі повезли її на море – і там вона зрозуміла, що у воді їй значно легше і комфортніше, ніж на суші. Іра буквально змусила бабусю відвести її до басейну.

Якби не плавання, довелося б сидіти вдома

У 2003-му Ірину Соцьку взяв під свою опіку Андрій Казначеєв, Заслужений тренер України, який на базі басейну в Слов’янську Донецької області виховав багатьох паралімпійських чемпіонів.

"Іра в нашій групі – унікальна, – говорить він. – Раніше мені не доводилося працювати зі спортсменами з такою формою ДЦП. Але, як бачите, в цій дівчині ми не помилилися. Наполегливості їй не позичати".

Вже 13 років вона у спорті. Їй надзвичайно подобається плавати – інакше, говорить, довелося б сидіти вдома. Тренується призерка трьох Паралімпіад шість днів на тиждень, по дві години вранці і ввечері. Вільну від занять неділю присвячує домашнім справам.

"А більше, – каже, – нічого особливого зі мною і не відбувається".

Перший великий успіх прийшов у 2008-му, коли Ірина Соцька стала срібною призеркою Паралімпіади в Пекіні. При цьому вона виступала серед спортсменів з не настільки серйозними ураженнями – адже її категорія тоді на Іграх представлена не була.

У 2011-му українка вперше стала чемпіонкою світу, а наступного року виборола бронзу на Паралімпійських іграх в Лондоні.

В Ріо-де-Жанейро на рахунку Соцької дві бронзи на 50 і 100 метрах на спині. В Україні за її виступами стежили рідні і близькі.

"Найбільше переживали за мене тітка і бабуся, – розповідає призерка. – Ми щодня переписувалися в інтернеті".

Бабуся стала для Ірини другою мамою. Зараз Лідії Данилівні – 80. Та вік не заважає їй і сьогодні підтримувати онуку, готувати для неї улюблені страви.

"Вона у мене молодець, – говорить Лідія Данилівна. – В батька пішла характером. Така ж сильна і наполеглива".

Думала про те, щоб вижити

Нині Ірина Соцька відпочиває після повернення з Бразилії. Втім, перерва – ненадовго. Зізнається: гадки не має, чим би займалася, якби не спорт. Тому у плаванні планує залишатися якомога довше – допоки залишатимуться сили.

Держава обіцяє допомогти у підготовці до Паралімпіади в Токіо-2020. Щонайменше, у басейні, де тренуються слов’янські спортсмени, мають замінити систему фільтрації і обладнати ліфт-підйомник для інвалідів.

"Поки що ж тренери мусять заносити нас на руках", – говорить спортсменка.

Вона ні про що особливо не мріє. Хоче лише, щоб ніхто і ніщо не заважали їй займатися улюбленою справою – плаванням. І щоб їй більше не доводилося робити перерву у тренуваннях. Як тоді, коли до Слов’янська прийшла війна.

"Вона з нас починалася. Було дуже страшно, – розповідає Ірина Соцька. – Я бачила і чула війну. Думала тоді про те, щоб вижити".

Данило Чуфаров

Народився: 15 липня 1989

Здобутки в Ріо: бронза у плаванні

Діагноз: порушення зору

Мотивує до перемог: бажання перевершити себе

Данило Чуфаров ріс звичайним хлопчиком – допитливий, непосидючий, спортивний. Хотів займатися єдиноборствами – айкідо і таеквондо. Але у 8 років у нього стрімко впав зір.

Лікарі не змогли приборкати хворобу, але щоб зупинити її прогрес порадили батькам віддати сина на плавання. Цей вид спорту добре впливає на всі групи м’язів, роботу внутрішніх органів і систем, покращує кровопостачання – зокрема, і органів зору.

В офтальмології активні заняття в басейні вважаються ефективною терапевтичною методикою.

На той момент, пригадує Данило, особливих емоцій від плавання не отримував. Але коли почалися змагання на першість басейну, міста, області, з’явився азарт і бажання перемагати.

Спершу Данило займався у секції для здорових дітей. Про паралімпійський рух дізнався, коли виповнилося 15. Після афінської Паралімпіади потрапив до збірної.

Починаючи з 2004-го року, став багаторазовим переможцем і призером чемпіонатів Європи і світу. Взяв по сріблу і бронзі в Пекіні у 2008-му і в Лондоні у 2012-му. В Ріо – ще одна бронза, на 200-метрівці комплексом.

"За моїми плечима було вже багато досягнень і нагород. Я розумів, що на останній Паралімпіаді не зможу завоювати більше, ніж у мене є, – розповідає Данило Чуфаров. – Просто, хотів довести самому собі, що ще здатен на високі досягнення і результати. Ця медаль також і для мого тренера, який казав, що я ще не дійшов до свого піку".

Про нього сміливо можна сказати "спортсмен-інтелектуал". Школу закінчив із золотою медаллю. Має дві вищі освіти. У 2011-му закінчив Маріупольський державний університет за спеціальністю "Менеджмент організацій", а за два роки – факультет фізичного виховання Донбаського державного педагогічного університету.

Сьогодні свої знання передає студентам – обіймає посаду доцента на кафедрі фізичного виховання, спорту і здоров’я людини в маріупольському університеті.

"Кафедрі 2 роки. Я працюю там з першого дня, – говорить доцент Чуфаров. – Основа – це фізкультура. Але багато дисциплін стосуються реабілітації спортсменів і звичайних людей".

Разом зі студентами Данило напрацьовує проекти, які допоможуть полегшити життя людей з особливими потребами.

"Найчастіше йдеться про складні механізми, які зроблять життя інвалідів простішим. Самотужки реалізувати ці проекти ми не можемо, але процес триває. Не хочу поки розкривати всі карти, щоб не наврочити. Хочеться, щоб все задумане вдалося".

Данило Чуфаров – відомий у Маріуполі громадський діяч і активіст. Пробував розпочати політичну кар’єру – був кандидатом в народні депутаті на позачергових виборах до Верховної Ради у 2014-му році.

Є співзасновником благодійного фонду "Мій дім – Маріуполь". Один з головних напрямків – допомога людям з інвалідністю. З початком війни на Донбасі Фонд розширив горизонти діяльності: "Підтримували переселенців, допомагали людям, які постраждали – втратили майно, житло чи здоров’я внаслідок обстрілів Маріуполя і навколишніх селищ".