Зачем украинские журналисты ездят в оккупированный Донбасс

"Зрадники Батьківщини, поплічники терористів, колаборанти!"

Що тільки не лунало в бік журналістів, акредитованих в самопроголошеній "Донецькій народній республіці", список з якими опублікував сайт "Миротворець".

Читайте также

• Дело "Миротворца". В чем неправы волонтеры
• Страх и трепет в Донбассе
• Между защитниками и освободителями

Основні звинувачення були адресовані саме в бік українських журналістів з кількатисячного списку, які нібито своєю акредитацію визнали сам факт існування "ДНР".

Також їм не можуть пробачити, що вони під час війни пішли на співпрацю з ворогом.

Мовляв, отримувати "офіційний" дозвіл на роботу на окупованій території — це зрада.

Та й, зрештою, на переконання критиків, з дозволу і під наглядом бойовиків неможливо писати правдиві репортажі, бо ті покажуть лише те, що дозволено.

Оминаючи бурхливе та емоційне обговорення теми не лише в соцмережах, але навіть в кулуарах Верховної Ради, ми спробували розібратися, а чи взагалі є сенс в журналістській роботі з "дозволу" на окупованих територіях, якщо ти представляєш країну, що є учасником військового конфлікту.

Героями наших розповідей є журналісти, які були акредитовані в "ДНР" протягом 2014-2015 років.

У кожного своя історія: хтось більше не хоче туди повертатися, хтось мріє повернутися, але боїться, а комусь просто більше не дають акредитації.

Олена Лунькова: "Ми самі будуємо стіну між людьми"

Журналістка програми "Вікна-Новини" телеканалу СТБ Олена Лунькова хоче вп'яте поїхати в окупований Донбас.

Але після останньої спроби отримати акредитацію, їй відмовили. Та ще й телефоном повідомили, що вона небажана там особа.

Репортерка підозрює — причиною могла стати її військова освіта (військова кафедра університету "Львівська політехніка"), про яку вона згадала у своїй детальній автобіографії. Її вона писала для того, щоб отримати військову акредитацію в окупованому Донбасі. До того Олена працювала з цивільною акредитацією, яка дозволяла вільно знімати на вулиці з камерою та мікрофоном.

"Як журналісту мені було цікаво і вкрай важливо побачити все своїми очима. До цього я постійно висвітлювала події в АТО і відчувала, як мені бракує погляду з з іншого боку.

Крім того, я вважаю непрофесійним писати сюжети, посилаючись на відео з інтернету, відзняте окупантом. Тоді чим ми відрізняємося від російських ЗМІ, коли не будучи на місці, говоримо про те, що там відбувається?", — пояснює УП Олена.

Крім власної цікавості, Олену в Донецьк потягло переконання, що її глядачу важливо знати про життя українців на окупованій території, як вони себе там почувають і про що думають.

"Інакше ми самі розділяємо людей на своїх і чужих, будуємо стіну між ними, мовляв, тут всі патріоти, а там всі зрадники. Але ж, насправді, не все так просто і однозначно", — пояснює журналістка.

У перше відрядження "у розвідку" вона поїхала без телеоператора, оскільки охочих ризикувати не знайшлося.

Вже на першому пості бойовиків за Волновахою дівчина згадала, що забула зняти кулон у вигляді тризуба під светром. Всі інші "опізнавальні" знаки знищила — фото з АТО та номери телефонів військових.

"Тут на блокпості заходить "денеерівець" і вигукує "Слава України!" Всі мовчать, я шокована, а він: "Всі свої, проїжджайте". Тобто це була така перевірка. Вони певні, що справжні "бандерівці" одразу дадуть відповідь "Героям слава!". Далі до Донецька вже жодних перевірок не було", — пригадує перший візит в Донецьк у грудні 2014-го року Олена.

На паспорт з львівською пропискою звернули увагу вже тоді, коли Олена підійшла під Донецьку облдержадміністрацію і пояснила чоловіку у формі з автоматом, що хоче тут отримати акредитацію.

На "місто Львів" у паспорті збіглися глянути і інші автоматники.

"Ми розговорилися, дехто мені показав свої паспорти, і я була здивована, що там була і Запорізька, і Харківська, і Одеська область. Для мене це було відкриттям, бо я була переконана, що там воюють всі місцеві і росіяни" , — розповідає Олена.

Росіян журналістка зустріла вже у їхньому "МГБ" — "Министерство госбезапасности".

Там всі журналісти з України проходять співбесіду на отримання акредитації.

"Чому я думаю, що це були росіяни? Вони себе вели по-іншому, в них не відчувалося тої агресії і ненависті, яка є в місцевих бойовиків. Співбесіда тривала годину, питали, чому я сюди приїхала, як ставлюся до того, що тут відбувається, навіщо це мені взагалі треба, якщо нібито в мене давно заготовлені тексти сюжетів", — згадує журналістка.

Тиждень вона прочекала на акредитацію, але її так і не дали. То ж знімала на вулицях приховано на мобільний.

Вже, коли дівчина повернулася в Київ, їй подзвонили з "ДНР" і повідомили, що може приїжджати і працювати.

"Закиди, що таким чином журналісти йдуть на співпрацю з терористами — примітивні. Тоді можна казати, що лікарі, які там лікують, ідуть на співпрацю з терористами. Ніяких умов мені не висували, я просто взяла папірець, який дозволяв відкрито знімати з мікрофоном і камерою на вулиці і не боятися, що зараз мене затримають і кудись відвезуть" — пояснює Олена.

У своєму першому репортажі Олена показала літніх людей, що стали жебраками, магазини брендового одягу, в яких закуповуються дружини лідерів самопроголошеної "ДНР", довгі черги за гуманітарною допомогою та розваги бойовиків в нічному клубі, попри комендантську годину.

"Може я й не привезла сенсацію, яку там дійсно складно відкопати, але завдання журналіста не лише боротися за сенсації та ексклюзиви, але і за уми тих людей, які там живуть. Вони нас дивляться в інтернеті, і коли бачать, що ми про них не забули, показуємо дійсно те, що в них відбувається, їхні проблеми, то це ламає їхні стереотипи, що українські ЗМІ все перекручують.

Коли місцеві мешканці бачили мікрофон СТБ, підходили до мене і питали, чому ми, по інший бік фронту, називаємо їх терористами? Доводилося пояснювати, що ми не їх так називаємо, а лише тих, хто із зброєю. Вони певні, що ми всіх їх ненавидимо. Тобто з ними треба говорити. Деколи я давала їм мікрофон з словами: "Кажіть в камеру все, що хочете". Мені здавалося, що півгодини розмови з ними якось впливало", — розповідає журналістка.

За її спостереженням, частина тамтешнього населення вже не вірять ні російським, ні місцевим телеканали, які не показують усіх проблем: "А 80% людей взагалі байдужі, яка буде в них влада, аби тільки не було війни. Тому за уми людей треба боротися, а не відмовлятися від них. Хоча , я розумію, що ці уми повернути буде важче, ніж території".  

За повернення людей їй доводилося боротися в буквальному сенсі, визволивши двох полонених. Один з них — водій знімальної групи, який терміново сам виїхав до Києва і зник по дорозі.

"Ми по навігатору в його машині вичислили, що він на території батальйону "Восток". Я в першій ночі набрала їхнього замміністра оборони і почала кричати, що якщо мені не віддадуть водія, то буде міжнародний скандал. Той обурився, що я вночі дзвоню, але в четвертій ранку мене набрав і пообіцяв до ранку водія вернути. Виходить, це теж була співпраця з бойовиками?", — каже журналістка.

Ще одна історія із звільненням полоненого почалася, коли до Олени, як журналістки, яка вже має якісь зв'язки в "ДНР", звернувся батько десантника з Львівщини, якого захопили бойовики в Донецькому аеропорту. Відеозвернення батька до лідера "ДНР" Олександра Захарченка журналістка розмістила в себе на youtube-каналі.

Після чого з нею зв'язалися і повідомили, що звільнять хлопця за умови, що вона привезе з собою в Донецьк три знімальні групи українських каналів.

У результаті журналістам довелося на вимогу "денеерівців" ще й відвідати Донецьку лікарню та вислухати прояви люті від постраждалих від обстрілів донеччанин.

"Вони на нас кричали, проклинали, і потім це показували на місцевих каналах. Це важко було витримати" — пригадує Олена, яка повернулася врешті із звільненим десантником.

Тоді жодного негативного слова за візит в "ДНР" журналістка не почула. Навпаки їй дякували за сприяння у звільненні військового.

Після решти трьох візитів вона, зазвичай, отримувала образливі епітети у свій бік як від "українських патріотів", так і від фанатів "ДНР", яким не сподобалися її сюжети.

Олена резюмує: "Смішно виходить: там я "укропиха", тут "сеператистка". Але зважаючи на велику кількість переглядів моїх сюжетів в інтернеті, комусь це таки потрібно. Навіть мої друзі військові розпитували: "Ну що там? Розкажи!"

Володимир Рунець: "На тренінгах з безпеки нас вчили підкорятися"

"Путінська мерзота", "посібник терористів" — пишуть тележурналісту з Києва Володимиру Рунцю на його сторінці в соцмережах за те, що його прізвище виявили серед акредитованих в "ДНР" представників ЗМІ.

"Я ніколи не приховував, що працював на Данське суспільне телебачення і працював з того боку. Я вірив, що мій ризик виправданий, бо потрібно було документувати і фіксувати всі ті звірства, які творили бойовики. Я особисто знімав, як вперше захопили Донецький аеропорт. Мене багато разів намагалися розстріляти.. Я не збираюсь доводити свій патріотизм, я віддав моїй Україні більше, ніж мав", — так емоційно відреагував на оприлюднені списки акредитованих журналістів Володимир.

Протягом весни-осені 2014-го він регулярно їздив в Донецьк.

Почалося все з березневого кривавого мітингу, на якому жорстоко побили українських активістів. "Людей били, трощили їм щелепи, вибивали очі", — згадує у розмові з УП Володимир.

Після побаченого залишати без уваги Донбас журналіст уже не міг. То ж зголосився бути продюсером знімальної групи Данського телеканалу. Паралельно, під чужим іменем, щоб не "спалитися" на небезпечній території, передавав новини для деяких українських телеканалів.

Вперше сповна відчув, що таке робота у окупованій зоні, 18 квітня 2014 року, ще до сепаратистського референдуму. Тоді по дорозі в Слов'янск їхньому мікроавтобусу з брендуванням "TV" заблокував дорогу БМП.

"Далі все нагадувало якийсь бойовик. В одну секунду всі наші двері відчиняються, на нас наставляють автомати люди в однакових формах без шевронів. Як я вже потім дізнався, це була форма російського спецназу. Вони не промовили ні слова, а просто сканували наші обличчя. Ми навіть не думали опиратися, бо на тренінгах з безпеки нам пояснювали, що в таких ситуаціях треба підкорятися, навіть якщо хочуть забрати відео. Бо ніщо не варте людського життя", — каже репортер.

Врешті спецназівці розвернулися і поїхали далі, не знайшовши потрібне їм обличчя серед знімальної групи.  

Зробити акредитацію Володимира з данцями змусила команда "Лягти обличчям вниз". Їх зупинили на блокпості по дорозі з Слов'янська в Донецьк, і коли не побачили акредитації, то наставили зброю. Потім, зрештою, відпустили під обіцянку акредитуватися.

Задля уникнення проблем у майбутньому, Володимир надав в так званому "Міністерстві інформації" копію закордонного, а не українського паспорта, де немає адреси прописки.

"Сказати, що акредитація — це повноцінний захист — ні. Бо вони самі її часто не визнавали. На кожному блокпості та в кожному місті свої правила. Хтось бачив двоголового орла, і йому цього вистачало. Інші бойовики просто матом обкладали, що їм все одно, що це за шматок паперу і хто нам його дав. І так по кілька разів на день", — додає Рунець.

Так, отриману акредитацію не визнавали в Горлівці, яку контролював бойовик Ігор Безлар.

Попри те, журналістам вдалося потрапити в місто, оскільки в них була персональна домовленість з Безларем про інтерв'ю. А потім, так і не записавши розмову, вони втікали від розлюченого ватажка сепаратистів, якому якраз перед інтерв'ю привезли тіла вбитих бойовиків. 

Володимиру прикро і за те, що під категорію "посібники" потрапили раніше акредитовані в "ДНР" журналісти, "які просиділи в підвалах СБУ і яких били ногами по голові за відверту проукраїнську позицію".

Згодом позбавили акредитації і знімальну групу з Данії, теж за "необ'єктивність".

Сам Володимир припинив співпрацю з данцями раніше, коли ті почали виїжджати на бойові дії. "Завжди є межа. Як українець я не буду стояти і дивитися, як вбивають моїх людей", — пояснює Володимир.

"Як пишуть у підручниках, перша жертва на війні — це правда. Завжди важкий вибір: хто ти в першу чергу — журналіст чи громадянин. Головне — не брехати. Навіть якщо в тебе немає можливості записати другу сторону, що на війні не завжди можливо, то що тоді робити? Просто не треба брехати і будеш чистий перед собою", — додає Рунець.

Підпис під фото з снарядом "На вулицях окупованого м. Моспіне. Фото Володимира Рунця"

Леся Ганжа: "Чим більше людей це побачить, тим швидше закінчиться війна"

"Тебе будь-хто на вулиці може запитати, що ти тут робиш. І ця людина може виявитися із зброєю або працівником спецслужб в цивільному. Та й навіть бабця у підвалі, коли ти починаєш з нею розмову, може спитати "А у вас есть документ?" Бо навіть бабці уже чули про ту акредитацію і готові, якщо що, тебе здати спецслужбам", — розповідає про свій досвід роботи в Донецьку київська журналістка Леся Ганжа.

Спочатку Леся не хотіла робити акредитацію: "Мені просто було страшно йти в те лігво, ніби йду здаватися".

Вона спробувала два дві працювати без "дозволу", зустрічаючись з людьми, з якими попередньо домовлялась у соцмережах. Але місцеві колеги, в яких вона мешкала, переконливо попросили піти й отримати "дозвіл" задля безпеки.  

На окупованій Донеччині вона побувала в травні 2014 року, звідки фактично втікала. Та навесні 2015-го року повернулася глянути, що змінилося. Свої враження виклала у репортажі про життя місцевого населення.

Після своєї другої поїздки Леся місяць не заходила на власну сторінку в соцмережах, оскільки там не припинявся потік гніву з боку патріотично налаштованої публіки, яка звинувачувала журналістку в "сепаратистських" поглядах.

"Я не сподівалась цієї реакції. Я відмовляюся розуміти логіку звинувачень, що поїхавши туди і повернувшись назад, я раптом стала ворогом України", — каже журналістка.

"Чому я туди поїхала? Бо я певна — журналіст має бути там, де подія. Щоб зрозуміти тих людей, мені важливо їх бачити та чути. Адже інформації звідти дуже мало.

Якщо ми плануємо жити з ними в єдиній Україні, нам потрібно зрозуміти, що з ними відбувається, про що вони думають, як вони змінюються. А ще, щоб побачити і передати, ", — каже Леся, яку дуже дивують заклики до українських журналістів не їздити на окуповані території, бо там "зрадники".

"Можливо, вони просто не мають куди і за що виїхати. Не всі готові міняти квартири на гуртожитки, або взагалі на вокзали, бо держава не гарантує переселенцям житла, не готові кидати музей чи школу, в яких працюють, бо відчувають за них відповідальність?", — намагається пояснити журналістка.

Але який би відсоток "зрадників" там не мешкав, сам факт, що люди не хочуть знати про життя окупованих територій, дуже насторожує.

"Те, що зникла цікавість — це симптоматично. Ми можемо скільки завгодно разів кричати "Донбас — це Україна", писати великими літерами "Крим — це Україна", але якщо нас там нема, якщо не цікавить, як вони там живуть, це свідчить про зворотні речі", — зауважує Леся Ганжа.

Доказом того, що частина українців втратили цікавість є осуд ними журналістів, які, ризикуючи свободою чи навіть життям, їдуть на окуповані землі, щоб розповісти, що там відбувається.

"Те, що там робиться, треба бачити всім. Я звідти повернулася пацифісткою. Чим більше людей це побачить, тим швидше закінчиться війна", — переконана Ганжа, яка поки не можу наважитися поїхати на окуповані території втретє. "Страшно. От колега поїхав до батьків, і сидить досі у підвалі", — пояснює Леся.

Джошуа Яффа: "Один з кращих репортажів про конфлікт з Палестиною зробили саме ізраїльські журналісти"

Американський журналіст Джошуа Яффа, який чотири роки тому переїхав з Нью-Йорка в Москву, двічі був на окупованому Донбасі.

Вперше — навесні 2014-го року, коли висвітлював події на фоні сепаратистського референдуму. Вдруге — коли писав про історію зниклого росіянина, який знайшовся в лавах "ЛНР".

Вперше — навесні 2014-го року, коли висвітлював події на фоні сепаратистського референдуму. Вдруге — коли писав про історію зниклого росіянина, який знайшовся в лавах "ЛНР".

Історія, в контексті якої оприлюднили прізвища акредитованих в самопроголошеній "ДНР" журналістів, його шокувала. Йому прикро не так за себе, як за українських колег, які там "ризикують своїм життя", виконуючи професійний обов'язок.

"В будь-якій гарячій точці журналіст зобов'язаний застосовувати всі можливі заходи безпеки. В тому числі, акредитацію. Якщо єдиною умовою, щоб там працювати, є отримання якогось папірця, то чому ні? Це не є компроміс із совістю", — коментує УП Джошуа.

Американця дуже дивує позиція частини українського суспільства, мовляв, українські журналісти не повинні їздити на окуповану територію, бо це автоматично є зрадою батьківщини. "Це один з найдурніших аргументів, які я чув за все життя. Хіба українцям нецікаво, що там відбувається? Новини не з'являються ні звідки, їх роблять люди, — каже американець.

"Одні з кращих репортажів про конфлікт з Палестиною зробили саме ізраїльські журналісти в Палестині. І якщо журналіст готовий їхати у таке відрядження, щоб на місці розбиратися в ситуації, то це тільки на користь читачам і громадянам в цілому", — говорить журналіст.

Власну точку зору про події на Донбасі в своїх матеріалах Джошуа не показує: "Я не політичний оглядач. Моє завдання — висвітлювати події, щоб читачі, де б вони не знаходились, тверезо і з усіма нюансами змогли зрозуміти, що відбувається".

Але чи може журналіст країни, яка є учасником воєнного конфлікту, просувати в матеріалі свою позицію? На думку Джощуа, якщо при цьому репортер висловлює цю позицію відкрито і прямо, опираючись на конкретні події, то чому б і ні.

" Проте для мене кращі репортажів з гарячих точок — це ті, які показують біду та потворність війни, а не визначають, чия сторона конфлікту більш права чи менш права. Тим більше, рідко так буває, що є абсолютно права і чиста одна сторона конфлікту. Навряд, чи війну можна показувати виключно у чорних і білих кольорах", — вважає американець.

Мар’яна П’єцух, УП