Дебальцевский плацдарм. Неизвестные подробности операции и переговоров в Минске

 У лютому 2015 року увесь світ спостерігав, як з Дебальцівського плацдарму на підбитих машинах або пішки, із пораненими на руках в режимі повної тиші виходили українські бійці.

Такого масового відходу українські війська до цього не здійснювали ніколи.

За виходом стежив і Володимир Путін, який за кілька днів до цього у Мінську намагався переконати лідерів Франції й Німеччини, що тисячі українських бійців знаходяться в оточенні й мають скласти зброю.

Путін хотів використати Дебальцеве під час переговорів чотирьох лідерів у Мінську. Вихід бійців не дав йому це зробити.

Суперечки про події січня-лютого 2015 року тривають і досі. Лишається багато запитань до дій керівництва озброєних сил, які вплинули на хід боїв.

Військова прокуратура проводить розслідування. Щоправда, воно стосується втрати військового майна. За оцінками Генштабу,  під час виходу із Дебальцевого було втрачено 30% техніки.

Також, за офіційними даними,  у період з 15 січня по 18 лютого 2015 року в боях у районі Дебальцевого загинули 110 бійців, 270 отримали поранення, 18 зниклих безвісти, 7 потрапили в полон.

Дебальцеве і прилеглі до нього населені пункти були звільнені влітку 2014 року під час активного наступу ЗСУ.

Тоді межі Дебальцівського плацдарму сягали майже Макіївки на сході від Донецька. Однак після втручання російської армії під Іловайськом, наступ припинився.

У вересні 2014  року наші сили відійшли до лінії, яку вони утримували до минулорічного зимового загострення.

У Генштабі вважають, що бойовики використали Донецький аеропорт, щоб відволікти увагу та сили від Дебальцевого. У самому секторі навіть не прораховували можливі загрози противника.

Трагічні події на плацдармі почалися з втрати Вуглегірська, далі  українські військові залишили Нікішине, Рідкодуб.

Відновити контроль не вдавалося – не вистачало сил, деякі підрозділи просто залишали займані позиції.

Ключовою втратою стало стратегічно важливе Логвинове, після чого пересуватися трасою Артемівськ-Дебальцеве  було вже неможливо.

У той час, коли бійці намагалися відбити Логвинове у бойовиків, у Мінську тривали багатогодинні виснажливі переговори. Путін, використовуючи історію з Дебальцевим, намагався змінити  їх логіку.

Ситуацію вдалося утримати завдяки тому, що наші конвої все ще могли їздити в Дебальцеве альтернативними "дорогами життя".

"Українська правда" спробувала розібратися, що відбувалося тоді на Дебальцівському плацдармі.

На наші питання відповідали військові-учасники тих подій,  заступник начальника штабу АТО Олександр Сирський, який перебував у Дебальцевому, та начальник ГШ Віктор Муженко.

Про перемовини у Мінську нам розповів співрозмовник, який безпосередньо перебував на тій зустрічі.

За кулісами Мінську-2. Невідомі подробиці

Питання Дебальцевого на переговорах у Мінську зазвучало з самого початку і стало ключовим.

Це був класичний шантаж. Путін розхитував ситуацію навколо Дебальцевого і сподівався, що це дозволить йому радикально змінити хід переговорів. Атмосфера була дуже нервова. Проте розмови на підвищених тонах не було. Путін певною мірою був більш емоційним.

Було кілька сесій.

Перша – лідери разом з перекладачами. Потім формат змінювався, були присутні й інші члени делегацій. Путін почав розмову не з логіки виконання Мінську – а з Дебальцевого. Він був дуже добре ознайомлений зі станом речей. Але в чомусь його дезінформували.

Він говорив: "Бачите, у нас є ситуація в Дебальцевому. Там знаходиться декілька тисяч українських військових, які збираються здаватися. Вони можуть бути знищені. Нам потрібно потурбуватися про їхню долю".

Нам було важливо з точки зору дипломатії чітко сказати, що не існує загрози суттєвого оточення наших підрозділів. Добре, що ніхто з інших учасників переговорів на слова Путіна не повівся.

Президент зв'язувався з Генеральним Штабом. Там дали чітку відповідь, що ми зможемо протриматися, а оточення немає.

Те, що потім наші сили вийшли з Дебальцевого з меншими втратами, ніж розраховував противник, стало значним і чи не єдиним чинником встановлення довірливих відносин.

Дебальцеве звучало під час переговорів багато разів, у тому числі під час обговорення питання припинення вогню. Путін заявив: "Ні, ніякого припинення вогню не буде". Коли його спитали, чому, відповів: "Через ситуацію в Дебальцевому".

Ми наполягали на негайному припиненні вогню. Путін – навпаки. Десь вночі Меркель і Путін розмовляли вдвох. Вона намагалась його переконати, щоб він погодився на логіку – спочатку безпека, а потім політика. Була розмова Порошенко, Меркель і Путіна.

Десь близько 7 години ранку з'явилося розуміння, що домовленості досягнуто. Нам довіряли.

Канцлер відіграла на переговорах абсолютно фундаментальну роль.

Вона перша поклалася на обіцянку президента, що Дебальцеве не оточене. Президент довірився канцлеру, що вона надалі буде підтримувати наше розуміння кроків послідовно, і не тільки по санкціях, а щодо єдності ЄС. Оцей тандем, в принципі, і працює.

Усі знали, що в районі Дебальцевого вже були лише російські регулярні війська. Путін прямо це на переговорах не визнавав. Але, коли розмовляв зі своїми, він нічого не приховував.

У нього взагалі абсолютно своя манера вести переговори. У нас суміш європейського і американського підходу – працює команда. А Путін веде переговори сам. Він щось питав у Суркова. А всі інші, включаючи Лаврова, Ушакова – десь там в іншій реальності. За всі 16 годин переговорів вони підключалися лише раз чи два.

Путіну не вдалося те, за чим він приїхав в Мінськ.

Путіна просто дезінформували про ситуацію в Дебальцевому. Він реально думав, що там відбудеться військова катастрофа, яка фундаментально вплине на Меркель і Олланда, і після цього ніякого пакету домовленостей на кшталт Мінського не відбудеться. Це був тиск на нас, що ми маємо піти на фундаментальні поступки.

Те, що Путіну не вдалося переломити ситуацію, підвісило росіян на логіку Мінська.

Санкції проти РФ були прив'язані до стану виконання Кремлем Мінських угод. І після Дебальцевого масштабної ескалації більше не було. Так – були обстріли, бойові зіткнення, спроба атаки в Мар'їнці.

Путін зрозумів, що після Дебальцевого вже нічого "з'їсти" не вдасться. Хоча Дебальцеве, точніше ті події, які відбулися після оголошення про припинення вогню, Євросоюз "з'їв" без 100% належної реакції…

Думаю, що вся ця історія з Дебальцевим – як трималися, як виходили, як вели переговори, як потім не було дотримано припинення вогню – мало фундаментальний вплив на сприйняття європейцями нас як тих, кого не можна так просто перемогти, ані дипломатично, ані військово.

Там з російської сторони загинули сотні. А фото й відео нашого виходу, з прапорами, дуже вплинули на Європу.

І з цього почалися довгі позиційні перемовини, на яких ми виграли дуже багато часу, а головне – переконали, що без безпеки і реальних виборів прогресу не буде. А для цього потрібно тиснути на Росію, як тоді у Мінську.

Понуркін Микола, 38 років, мінометник, командир взводу матеріально-технічного забезпечення 128 бригади

Я перебував у базовому таборі 128 бригади. Звідти потім і виходив.

Масовані обстріли почалися на Водохрещу. Почали бомбити нашу техніку.

Десь 14 лютого, нас почали обстрілювати танки з боку Комуни.

Ми фактично нічого не знали, лише бачили по каналах ЛНР і ДНР, що нас "взяли в кільце". Хоча розповідали, що ніякого кільця немає, – ми бачили піхоту бойовиків, яка вже ходила по сусідніх вулицях.

17 числа зранку бойовики підійшли практично до табору, почався автоматний бій, ми зайняли кругову оборону табору.

По сусідній вулиці їздив танк бойовиків. Нацгвардія відмовлялась йти на зачистку, наші хлопці на якійсь БМП поїхали зачищати хоча б перші дві вулиці. У самому Дебальцевому біля міської лікарні тривали вуличні бої.

Пізніше того ж дня нас обстрілювали з "Градів". Я бачив спалахи по центру, де стояв наш штаб. Бої тривали до 5 вечора. О 21:20 командир роти заявив про відхід: "40-хвилинна готовність. Відходимо порожняком, техніку не беремо. Лише те, у що можна завантажити людей".

У мене там залишився КамАЗ, контейнеровоз із запчастинами. Наказу знищити техніку не було, як і команди підривати боєприпаси.

На той час у нашому бліндажі були люди з інших блокпостів – почали до нас стягуватись 15 лютого, а масово приходили вже зранку 17-го. Йшли пішки зі зброєю, з рюкзаком, хтось і без рюкзаків.

Я оголосив своїм бійцям наказ. Колона построїлася на вихід, рух з табору почався близько першої ночі 18 лютого. 400 метрів ми їхали півтори години, постійно зупиняючись через обстріли мінометів. Так і виходили з Дебальцевого: рушили-зупинились через обстріл-рушили-зупинились.

Під час цього виходу я зрозумів, чому ми не брали техніку – на нашому шляху був чималий підйом вгору, машинам могло не вистачити потужності.

Знайома з Дебальцевого каже, що сєпари зайшли у наш табір лише на другу добу – боялися просто. А спочатку запустили туди цивільних під приводом, щоб вони там продукти позбирали – а насправді на випадок, якщо ми там розтяжки позалишали…

Капітан Сергій Альберт, 128 бригада

Мой опорный пункт "Серега" появился между опорниками "Леха" и "Валера". Мы строили его две недели, регулярно туда выезжали. Его назвали моим именем.

Обострение началось 22 января – артиллерийские дуэли.

А 25-го боевики разгромили "Валеру": заехали на танках прямо в окопы. Их было всего 40 человек – а атаковали пять танков и пехота, воспользовались туманом и подошли очень близко. Наши бойцы смогли подбить их машины из РПГ.

После боя у нас было много раненых.

Когда объявили выход, я должен был вывести "Валеру". Через них выходила бригада. Все началось в ночь с 17 на 18 февраля. Через нас выходили, в основном, машины. Шестеро ребят противотанкистов выходили пешком где-то из Дебальцево – чудом выжили.

Когда группа шла на мой опорник, я вел их по телефону и ракетами им подсвечивал направление. Ракеты кончились – выслал в тыл бойцов с трассирующими патронами, чтобы ориентировали. Так вышло 49 человек. Вместо трех километров им пришлось идти все семь, потому что боевики заняли высоту между мной и "Валерой" – высота 307.9.

Олег Баркатов, майор, 30 років. Командир танкової роти, 92 бригади. Опорний пункт "Серьога"

С 27 января наши танки стали на опорные пункты "Валера", "Серега", "Леха" на восточной стороне плацдарма.

На следующий день после нашего прихода, мы уже вели бой – разбили колонну сепарской техники.

Тогда на опорнике у меня были два танка – Васи Божка и мой, плюс БМП у 128 бригады. Наши танки стояли на позициях, хорошо скрытые масксетями. А рядом стоял подбитый танк 17-й бригады.

Подбили три танка, джип-КамАЗ "Выстрел". Только в российских войсках такая штука есть. Еще подбили МТЛБ, КамАЗов штуки три горело, ну и то, что осталось около посадки, я толком не видел.

По Васиному танку попали. Загорелась динамическая защита. Она плавится как парафин. А Вася даже не заметил. Ну, горит себе и горит. Огнетушители все разлетелись во время боя, туда снаряд попал. Хорошо, что снег был – мы танк снежками забросали, потушили. Было бы лето – точно сгорел бы.

После этого боя 28 числа мы уже с пацанами шутили, что у нас три дня даже птички не пели, такая тишина была. Они, наверное, не ожидали такого ответа.

Блиндажи на опорнике были слабенькие. Нам просто везло, в нас не попадали. У меня из танкистов 200-х не было. Есть 300-е, в основном, контузии, потому что где-то рядом взрывается… Меня самого накрывало. Я выбежал батарейку поменять на радиостанции, и начало прилетать. Я уже лег в тот блиндаж, бронежилетом укрылся, думаю: "Хоть красивым похоронят".

Василь Божок 25 років, Герой України. 92 бригада, старший лейтенант, командир танкового взводу

12 лютого ми отримали наказ вирушити у Логвинове. Там у мене стався другий у житті бій. У той виїзд я був командиром танку.

Ми мали зайняти позицію за Логвиновим ближче до Дебальцевого. Десь на половині дороги нас зустрів наш БТР, звідти вийшов десантник, я потім дізнався, що то був "Майк" (комбат 79 бригади – УП). На той момент ситуація різко змінилася, він просив по допомогу. Ми поїхали.

У Логвиновому ми здійснили кілька пострілів по будинках, де могли сидіти бойовики, і виїхали на майданчик біля траси. Чекали на подальші рішення.

Під'їхав "Майк" і почав ставити нам нову задачу. Поки він розповідав, передали, що у наш бік їдуть п'ять танків бойовиків з боку Вуглегірська. З танків – тільки я.

Поїхали. Тільки дістались до мосту – ворожі танки збоку під'їжджають. Якби ми виїхали хвилини на дві раніше, то вони б нас засікли першими. А так – не побачили. Ми їх випередили – один танк знищили, у нього башта відлетіла, здетонував боєкомплект.

Поруч з тим місцем стояв наш підбитий БМП. Ми за нього сховалися. Виїжджали, стріляли, ховалися знов. Так знищили другий танк, що під'їхав з поля. Третій танк – я не знаю, як він проскочив. Виїхав прямо на трасу, на нас. Але ми його теж знищили.

Але далі їхали ще два ворожих танки. У нас залишалося кілька снарядів, ми мали відходити. На таран же не підемо. В інших була лише легка броньована техніка, вона б танків не витримала. Тому було прийнято рішення про відхід.

Чи було страшно? Так, звичайно. Але в той момент я нічого не відчував. Головне – або ти, або тебе. Страшно стає пізніше, коли все скінчилося, і ти починаєш думати про те, що могло статися.

Майк. Комбат 79 бригади, майор

Нас вызвали в Дебальцево из-под Донецкого аэропорта, где мы выполняли задание.

Ошибка руководства в Дебальцево была в том, что оно не обеспечило должным образом наблюдение.

Вот Углегорск. Все же началось с него. В этом районе до сих пор есть высоты, где со времен Второй мировой сохранились бронированные колпаки – немцы ставили наблюдение.

Из трех – два были на нашей стороне... И еще одно. Если у вас нет сил и средств, тогда поставьте себя на сторону врага. Разверните карту. Как бы вы действовали, где слабые стороны? Этого никто не сделал.

Само Дебальцево – очень хороший для обороны пункт. Ошибкой было то, что там стояли отделения, состоящие из разных родов войск – всех по чуть-чуть. Смотрите, как хаос распространяется: где-то прорвались боевики – например, танкистам дали команду "отойти". Другие стоят – связи нет, но они видят, что Коля уже уехал на танке, решают тоже отойти.

И вот так постепенно-постепенно и рушилось все.

Мы принимали участие в штурме Логвиново 12 февраля.

Бой начался где-то в 5:30 утра. Я был в резерве, потому что у меня была легкобронированная техника – 6 БТР, один ЗУ-23 и БРДМ. 30-ка завязала бой. Через несколько часов все зачистили, оставался последний дом на краю возле трассы. Три часа из девяти мы стояли в городе.

Для успеха мне не хватало танков. Нам в штабе Сирский сказал, что из Дебальцево будет ответная атака с проходом наших танков. Но помощи не было.

Один танк, который ехал нам на помощь, подорвался на мине прямо у нас на глазах – пламя, детонация. Мы думали, что никто не выжил. Спустя какое-то время выполз человек, лицо обгоревшее, руки обгоревшие – черный полностью.

Я подумал, что это сепар, который остался в живых. А это командир нашего танка…Он прополз метров 200. У него был шок. Потом все спрашивал у меня, что с его лицом. "Да с лицом… Помадой покрасим и нормально", – отвечал я ему. Было тяжело. Ведь только 10 минут назад с ним общался, все было нормально.

Связи со штабом на тот момент не было. Я поехал туда, описал реальную картину, что село будет наше через два часа, мне нужны три или хотя бы два танка. Еще просил о поддержке артиллерии. Этого бы хватило. Мне в штабе говорят: "Да-да, отлично…"

Они даже не сказали, что у них этого нет. Просто промолчали. Как можно доверять командиру, если он не говорит человеку, за что он через две минуты умрет? У меня боец знает, за что он умрет, я ему говорю.

Я вернулся, по рации сообщил, что подмога будет. Уже вкус победы чувствуется, все поверили, что задача будет выполнена. И тут мы заметили, как к выходу готовятся танки боевиков. Я такого еще не видел. Все пять танков выстроились. Выходит один сепар, считает между ними шаги. Мы смотрим в бинокль, а он им шагами считает расстояние.

Потом выходит за ними, дает зеленую ракету… Это русские буряты так воюют. Боец мой говорит: "Майк, дали зеленую ракету!" Я говорю: "Отлично! Жди красную. Когда будет красная, сообщишь" – "Понял". Потом: "Майк, дали красную ракету". Вы понимаете, они повторили всю систему по учебнику Советского Союза!

Три направились прямо на мост, где мы стояли, а два – в обход. Классика. Против танков нам стоять было нечем. Надо было отходить. Нам там, кстати, смс-ки всем приходили: "Порошенко вас сдал. Дебальцево наше. Сдавайтесь".

В итоге мы вышли. У танка масло течет, ведро висит и вокруг мои тюлени. Спрашиваю: "Все живы?" – "Да, все живы, пару 300-х". Я говорю: "Как тебя зовут?" – "Вася". Говорю: "Будешь героем". Вася-танк-герой – так в моем телефоне он и записан. По итогам боев за Логвиново у меня один убитый, восемь раненых.

Підривник "Ікс" – керував підривами залізниці в Дебальцевому

Наше завдання змінилося в ході його виконання – 31 січня.

Спочатку ми мали вивести з ладу магістраль і шляхопровід по Ростовській трасі біля Дебальцевого. Поступила команда вивести Дебальцівський залізничний вокзал з ладу, щоб не можна було його використовувати.

Йдеться про стрілки, роз'їзні колії. Сапери виходили або вночі, або в переривах між обстрілами. У нас було здійснено більше 30 підривів.

На той момент, коли ми закінчили – я 8-го числа поїхав – основні елементи залізничної колії були повністю зруйновані. Плюс, там були локомотиви, понад тисячу вагонів, усі побиті, деякі стояли без колісних пар, просто лежали.

Але ж ви знаєте, що у росіян є цілі військові залізничні бригади. Вони в чистому полі прокладають колії зі швидкістю 10 км на добу.

Після того, як ми відійшли, вони тільки через певний час змогли відновити лише одну з чотирьох гілок – і та до самого центрального вокзалу не вела.

Зрозумійте, уся система інженерних загороджень має коефіцієнт затримки просування військ. У бойових умовах коефіцієнт просування військ – всього 2-3 години.

Завдання – не "щоб на цій міні хтось підірвався", а скласти умови для вогневого ураження противника або спрямувати його в потрібному напрямку, або зробити скупчення противника на якійсь ділянці – і потім нанести ураження. Це основне завдання інженерних загороджень.

1 січня ми виконували завдання по підриву дамби. 73-й центр взяв моїх саперів. Одну дамбу вони підривали три доби. Бо дамба – це земляне полотно висотою 15-20 м і в самому вузькому місці шириною 15 м. Щоб його підірвати, вони спочатку робили такі шурфи, підривали шурфи, потім заносили туди по 150-200 кг тротилу, тільки тоді воно підривалося.

Чи страшно під час виконання завдань? Страшно. Але найстрашніше було, коли снайпер стріляв. Коли мінометний обстріл, то чутно, коли міна летить, ти просто падаєш. А коли ти не чуєш, як стріляє снайпер… Свою пулю ти вже не чуєш.

Розвідники 73-й морський центр Олександр, Ярослав і Максим

Нас бросали в разные места – и Углегорск, и Редкодуб, и Чернухино, мы водили наши колоны, когда было потеряно Логвиново.

Но мы были поражены, когда во время жесточайших боев за Редкодуб и Чернухино на дороге в том районе увидели пешком идущих женщин с детьми и пенсионеров. Они шесть дней сидели в подвале и даже не выходили. Надеялись, что все закончится.

Люди бежали от войны как могли: пешком, на велосипедах, с тачками.

Из Дебальцево автобусы ходили в обе стороны: Артемовск и Донецк. Видели, как в сторону Артемовска выезжал забитый, а на Донецк – две бабушки на весь автобус.

Мы старались помогать людям, делились продуктами. Там же не работало ничего. Деньги, может, и были, а купить негде.

А из боевого, был случай под Санжаровкой – встретился с казаками луганскими. Там была "Высота 307.9". Вижу, окапываются люди. Командование говорит: "То наши". Захотел с ними поздороваться. Мои пять человек подошли ближе к таблетке, а я с бойцом не успел – оставался в посадке. Началась стрельба. Я по рации своим передал, чтоб сказали, что свои.

Подходит к "таблетке" их представитель, они у него спрашивают: "Ты кто?" – "ЛНР, казаки". Я вышел из посадки. Говорю: "Что ты тут делаешь?" – "Второй день уже окапываюсь, задача. Ну а кто ты, я не буду спрашивать, и так все ясно". После того, как я увидел, что их десять человек и мы у них в кольце, начали с ним решать, как расходиться.

Первое предложение я ему дал: "Пошли со мной в посадку, можешь идти с оружием. Я людей забираю и тебя отпускаю". Но он отказался – для него был риск. Он предложил, чтобы мы с ним вместе, вдвоем отошли в чистое поле, далеко, метров на 500. Потом я должен отдать своим команду, чтоб они отходили, а он – своим, чтоб не стреляли. На том и решили.

По дороге мы шли с ним, разговаривали о деньгах, кто сколько получает, кто зачем воюет. О деньгах он сказал, что получил 500 рублей за два месяца. Именно рублей. Мы дошли, я снимаю перчатку, подаю ему руку и говорю: "Даже рыцари друг друга в спину не убивали". Он: "Понял, не буду". Так мы разошлись.

На следующий день пошла вторая группа наводить на них артиллерию. И ту высоту тогда разбили...

Уже ближе к концу событий в Дебальцево мы сопровождали конвои. А потом видели, как наши выходили.

Это было и радостно, и страшно. "Уралы" на трех колесах ехали, машины побитые. Ехали вообще без колес, люди пешком шли, несли 200-х, 300-х на себе. Потом "восьмерка" (8-й полк спецназа – УП) выходила с окраины Дебальцево, пешком, ночью. Шли эти 10 км чуть ли не 10 часов.

Олександр Сирський, генерал-майор. Колишній начальник Штабу АТО

Вуглегірськ

28 січня я прибув з групою офіцерів штабу АТО у Дебальцеве за рішенням начальника ГШ Віктора Муженка.

Щоденно від керівництва сектору "С" надходили заявки про постачання великої кількості боєприпасів для артилерії. А інформація про поточну обстановку від керівника сектору "С" полковника Віктора Тарана суттєво відрізнялася від тієї, яку ми отримували від нашої розвідки.

Противник щоденно атакував наші опорні пункти у східній частині Дебальцівського виступу, навіть штаб сектору періодично обстрілювали з мінометів та РСЗВ, були втрати.

Керівник сектору піднімав питання про переміщення штабу сектору в район Артемівська. Однак ми відмовили, бо це негативно вплинуло б на безпосередню стійкість оборони.

Одразу виявилося, що у штабі сектору відсутній аналіз та прогноз можливих дій противника, тому робота керівництва сектору по плануванню подальших дій носила ситуативний характер.

В перший же день в Дебальцевому ми провели таку оцінку. Виявилося, що загроза наступу з боку Горлівки навіть не оцінювалася.

Протягом тривалого часу обстановка в районі Вуглегірська була відносно спокійною у порівнянні з іншими ділянками фронту, тому там була зосереджена явно недостатня кількість сил та засобів – лише два блокпости 13-ого батальйону, посилених протитанковою батареєю 44 ОМБр, та підрозділ МВС "Світязь". Це було недостатньо для оборони такого міста, як Вуглегірськ.

Тому ми запланували наступного дня зайняти та обладнати вогневі рубежі силами першої батальйонно-тактичної групи 30 бригади на підступах до західної частини Вуглегірська. Але противник випередив нас на декілька годин – зранку наступного дня розпочав штурм Вуглегірська.

Згідно плану, друга механізована рота 1-ї БТГр мала подолати річку Карапулька та зайняти рубіж в західній частині на підступах до Вуглегірська.

Але несподівано для нас при спробі перейти річку рота була обстріляна. Спроби переправитись через річку у інших місцях були безуспішні, тому що противник тримав їх під своїм вогнем. З ротою було втрачено будь який зв'язок фактично на півдоби.

Спроба вибити противника наявними силами 25-го МПБ та підрозділами батальйону НГУ "Донбас" успіху не мала.

Тому був спланований повноцінний штурм.

З огляду на те, що в нашому розпорядженні було явно недостатньо сил та засобів, передбачалось атакувати противника з двох напрямків, частиною сил зі сторони Дебальцевого, та другою частиною, після здійснення глибокого обходу, зі сторони Єнакієвого через позиції блок-посту 1302, який доти ще утримувався нашими бійцями.

Спочатку все йшло за планом. Перша механізована рота 1БТГр 30-ї ОМБр разом з підрозділами батальйону НГУ "Донбас" вступили в бій з противником у східній частині Вуглегірська.

Друга рота з підрозділом НГУ зайшла з тилу у місто та зачистила два квартали. Взвод Кульчицького взагалі дійшов до центра Вуглегірська і зустрівся з розвідвзводом "Донбасу". Бойовики висунули підкріплення на БМП, яку бійці НГ знищили, а документи загиблих бойовиків згодом принесли мені.

У цей час керівник сектору довів інформацію про те, що з боку Горлівки рухається танковий підрозділ чисельністю до 15-ти танків. Я не знаю, звідки він взяв цю інформацію. Ми його питали, він каже – за даними розвідки. Коли йшов бій, не було часу розбиратися.

У східній частині міста розгорівся жорстокий бій. Не виключаю, що там були російські спецпідрозділи. Вони були добре підготовлені. Обладнали опорні пункти і зробили з кожної будівлі вогневі точки – вели щільний вогонь з перших і других поверхів. Перша механізована рота вела бій на одній з вулиць, паралельно наступала рота "Донбасу". Була спроба противника нас оточити, але їм не вдалося. Поряд з тим, він постійно підтягував резерви. Ми втратили декілька одиниць бронетехніки. У "Донбаса" теж був жорсткий бій, вони понесли втрати і були вимушені відходити.

Я дав команду на вихід з бою тільки після того, як заступник начальника УМВС в Донецької області майор Ківа доповів, що люди виведені з інтернату в безпечне місце.

Вуглегірськ ми більше не штурмували. Противник зосередив там досить потужне угруповання. Розвідка повідомляла, що туди зайшли російські десантники.

Необхідно було надійно прикрити напрямок з Вуглегірська на Дебальцеве. Я сам туди виїжджав, виставляв 8-му механізовану роту в районі Савелівки. Вона надійно до самого кінця Дебальцівської битви утримувала свої позиції.

Рідкодуб і опорний пункт Станіслав

На початку лютого загострилася ситуація навколо селища Рідкодуб. Поряд із ним був наш опорний пункт "Станіслав", де тримали оборону 102 наших бійця. Він потрапив у фактичне оточення.

До цього призвело й те, що рота 25-го батальйону залишила свої позиції на опорнику "Андрій" в районі Нікішиного. Вони тільки замінили 128 бригаду і через добу боїв відійшли на "Станіслав 128".

На опорний пункт вела лише одна дорога, яку противник зміг перерізати. Бойовики заходили до нас в тил через два тунелі під залізничною колією між опорниками "Станіслав" і "Балу.

Два наших конвої потрапили в засідки противника, незважаючи на те, що рухались в темну пору. На опорному пункті закінчувались боєприпаси 7,62 мм калібру – а у підрозділах 25 батальйону були автомати лише під такі патрони. Перед виходом у них залишалося по 6 магазинів на кожного – небагато. Моральний дух бійців погіршувався на фоні постійних обстрілів.

Ми прийняли рішення штурмувати Рідкодуб і посилити "Станіслав" 15 механізованою ротою. Був розроблений план, проведена розвідка.

Артилерією подавили противника, зайшли в Рідкодуб. Бої були досить жорсткі. Бойовики боролися за кожний будинок. Але наші підрозділи вибили їх і дійшли до північної частини. Протягом 6 годин ми утримували Рідкодуб під своїм контролем, але нам не вистачало резервів для закріплення успіху.

Одночасно противник розпочав штурм "Балу", Чорнухіного і ще ряду населених пунктів, щоб не допустити перекидання з них наших підрозділів в район Рідкодуба. Хоча у нас такої можливості не було б.

Противник підтягнув спецназ – всі в однаковому екіпіруванні, діяли досить професійно. Серед 12 вбитих ми знайшли документи найманців, які проходили службу в морській піхоті. Плюс артилерія – це були професійні артилеристи, вона била залпами, як на навчаннях – залп і така рівна стежка цих розривів.

Нас відтіснили, але нам вдалося деблокувати та врятувати хлопців із "Станіслава".

Логвинове

Вже 7 лютого, коли я за командою керівника АТО повертався в Краматорськ, наші дві машини потрапили під обстріл у районі Логвинова. Це мене дуже насторожило. Виходить, що противник перейшов Карапульку і мав змогу обстрілювати дорогу.

Бойовики просочувались на нашу територію по переправах через річку Карапулька. Ще перед операцією в Рідкодубі начальник ГШ поставив задачу підірвати всі можливі шляхи переходу через цю річку, але задача була виконана лише частково.

Дамба була підірвана, бо її підривав спецпідрозділ 73-го центру, який підпорядковувався мені. Інші підриви мали здійснити інженерні групи, що безпосередньо підпорядковувалися керівнику сектору, який не дав їм це зробити. Під час другої спроби це здійснити переправи вже були захоплені противником.

9 лютого ми отримали інформацію, що противник захопив Калинівку, і через міст, який не був знищений, зробив кидок на Логвинове. Там був лише спостережний пост 54 батальйону у складі декількох військовослужбовців. Тому село було захоплено. І головне – дорога була перерізана.

Ще на початок мого перебування у Дебальцевому, ми поставили в районі Логвинове на висоті протитанковий взвод, посилений піхотою 13 батальйону – як раз для захисту Логвинова, бо розуміли, що противник може спробувати його захопити.

Однак його перемістили – оскільки бойовики намагалися взяти дамбу нижче біля дачного поселення в районі Комуни і підтягнули туди танки. А замість нього був поставлений спостережний пост 54 батальйону. Тому що, в принципі, Логвинове було поки що в глибині нашої оборони.

Те, що потім у Логвиновому нікого не було – відповідальність керівника сектору.

За рішенням керівника АТО я повернувся у штаб 30-ої бригади в Луганському вночі 11 лютого для надання допомоги в проведенні операції по звільненню Логвинове.

Штурм розпочався вранці 12-го числа. Спочатку все йшло за планом. Наші підрозділи увійшли в Логвинове і в ході жорстокого бою почали поступово витісняти бойовиків. Танки противника після нашого вогню стали відходити в сторону Калинівки. Ми оцінили це так, що противник почав відступати.

Критична ситуація склалася, коли після розходу боєкомплекту наші танки пішли на перезарядку.

На моє прохання начальник Генштабу наказом підпорядкував мені всі підрозділи, які виконували завдання на плацдармі, за винятком самого Дебальцевого. У місті залишався керувати полковник Таран.

Після невдалої спроби деблокувати Логвинове, ми мали забезпечити прохід конвоїв в Дебальцеве, вивезення поранених альтернативними дорогами.

Був такий екіпаж БРДМ, який за одну ніч – 15 лютого – провів 4 конвої. На виході після четвертого – вони загинули. В останній четвертий раз вони супроводжували підрозділ спецпризначення. Старший прапорщик Козак з цього екіпажу просився відпочити: "Ми же уже три конвої провели". Я їм кажу: "Хлопці, ситуація така, що треба ще четвертий провести. Після цього я вам дам відпочинок на добу". Вони провели цей конвой і при поверненні на виході з Новогригорівки їх в упор розстріляли з гранатометів.

Загинули старший прапорщик Козак, механік-водій, старший сержант військової служби за контрактом Чернявський.

Конвої, вихід

Коли 11 лютого Путін заявив, що Дебальцеве оточене, Муженко запитав мене – як це можна спростувати?

Саме в той момент до мене в Луганське з Дебальцевого з конвоєм повернувся заступник комбата з тилу 40-го батальйону. Він міг підтвердити, що Дебальцеве не оточене, є дорога.

Після "перемир'я" атаки на плацдарм лише посилились. У ніч 16 лютого по закритому засобу зв'язку начГШ поставив мені задачу по забезпеченню виходу наших військ з району Дебальцеве. Це був організований вихід. Я своїми підрозділами зайняв дві висоти вздовж дороги, якою здійснювався вихід. Їх зайняли десантники і утримували ті дві висоти фактично до повного виходу з Дебальцевого наших підрозділів.

Відхід здійснювався двома маршрутами.

Артилерія нанесла ураження по всіх розвіданих опорних пунктах противника, які знаходилися між Калинівкою та Логвиновим. Далі, по позиціях противника в районі Санжарівки – для прикриття іншого шляху виходу. Наші танки з 1 роти 14-ї бригади на передовій вели гру на живця – виманювали танки противника. Ті виходили з укриттів і потрапляли під вогонь наших "Булатів", які були зосереджені в вогневих засідках. Тоді противник в цих дуелях і боях втратив декілька танків і дві БМП.

Таким чином, на момент виходу всі основні опорні пункти та підрозділи противника були подавлені, і він не зміг адекватно зреагувати на наш вихід.

Тому вихід був проведений організовано – пішки чи на машинах, але організовано.

НАЧАЛЬНИК ГЕНШТАБУ ВІКТОР МУЖЕНКО

– На кому лежить відповідальність за те, що сталося навколо Дебальцевого минулого року?

– Багато факторів впливало на ситуацію. Не завжди приймалися адекватні рішення… Наприклад я заборонив керівництву сектора розподіляти батальйонно-тактичну групу 30 бригади на окремі дрібні підрозділи і малими групами відправляти їх на опорні пункти. Бувало, що на одному опорнику знаходилися військовослужбовці двох-трьох різних підрозділів. А це ускладнює управління.

Не були взяті під контроль панівні висоти. А це дало б нам більш широкий огляд місцевості і можливість відповідно реагувати на ті чи інші загрози. Це стосувалося і висот в районі Логвинового, річки Карапулька, там знаходяться населені пункти Велике Калинове, Мале Калинове.

Ще одна помилка – невиконання мого завдання по зруйнуваню переходів через річку Карапульку. Тільки одна група виконала – це була група 73 морського центру спецпризначення. Решта переправ лишилися – групи були відкликані сектором. Це дало можливість бойовикам пізніше здійснити маневр, в тому числі й перекинути танки.

– Чи має право керівник сектору, який вам підпорядковується, відмовитись виконувати ваше завдання?

– Ні, він не міг його скасувати. Коли ми почали розбиратися, він мотивував це тим, що боявся наслідків можливої екологічної катастрофи – розливу цієї річки.

Та Карапулька перемерзає в зимовий час і пересихає влітку. Тобто завдання не було виконано. Мотив мені не зрозумілий досі. Був ряд подань. Військова прокуратура проводить розслідування. Думаю, будуть безпосередньо питання й до керівництва сектору.

В телефонному режимі мені з сектору доповідали: "Так, тримаємося, нема питань". А в той час мої джерела казали, що 40 батальйон (який стояв на вході в Дебальцеве з боку Вергулівки – ред.) вів перемовини з бойовиками. Два чи три представника того батальйону, в тому числі офіцери.

І от 15 чи 16 лютого більше 100 людей з 40 батальйону здалися в полон. А рівно через три доби, здається 19 числа, нам їх повернули. Без будь-яких умов. Це була ініціатива представників так званої "ЛНР". Ця історія теж розслідується.

– А ви давали свідчення у військовій прокуратурі у справі по Дебальцевому?

– Давав. Я не тільки по Дебальцевому, а й по Криму, і по іншим операціям.

– Оборона Дебальцівського плацдарму вибудовувалася набагато раніше, ніж там почалося зимове загострення. Якщо Ви бачили, що керівництво сектору не може з чимось впоратися, чому його не замінили раніше? Не бачили недоліків до загострення?

– Чому не бачили? Бачили. І був ряд відповідних розпоряджень, є актування відповідних матеріалів, де вказані недоліки, рекомендації давали, давали засоби посилення.

Але маю зауважити, що підозр у тому, що нам дається необ'єктивна інформація – до загострення не було. До ескалації з керівництвом сектору я спілкувався набагато рідше.

Є вертикаль управління: Генштаб, далі Антитерористичний центр, Штаб АТО, у підпорядкуванні якого перебуває керівництво секторів. У кожного є свої обов'язки, які чітко регламентуються відповідними документами. Штаб АТО визначає завдання для секторів. Якщо на якійсь ділянці потрібна допомога старшого начальника, вони звертаються. Я бачу деякі проблеми – тоді я вже зверху визначаю завдання для усунення цих проблем.

А до цього спілкування йшло в основному через керівництво АТО, і значно рідше – з сектором.

– Олександр Сирський приїхав туди для того, щоб розібратися, чи з мандатом керування?

– Він їхав тільки для того, щоб розібратися. Але наступного дня після його приїзду пішли бої за Вуглегірськ. Не було можливості відправити керівника сектору на виконання конкретного завдання, щоб при цьому він розумів загальну обстановку і керував всіма підрозділами.

Тому вирішили, що питанням Вуглегірська займеться Сирський. Він це організовував, і відхід з Вуглегірська теж. Потім інша операція, яку Сирський з частиною батальйонно-тактичної групи 30 бригади організовував – це доставка боєприпасів у район Нікішиного, Рідкодуба.

– На рівні ГШ були прораховані загрози, з якого саме боку можливий наступ на Дебальцеве? Чи прораховували, що це можливо з Вуглегірська?

– Ми розуміли, що події під Донецьким аеропортом могли бути відволікаючим маневром. Чому я і прийняв рішення відрядити під Дебальцеве єдиний резерв, який у нас був – батальйонно-тактична група 30 бригади. Ми відправили їх в район Луганського, тому що я відчував, що може бути загроза саме в районі Дебальцевого.

І тоді ж, через добу дав команду на здійснення перегрупування 30 бригади повністю з Херсонщини (вона там була вже без 1 батальйону) в район Луганського-Дебальцевого, щоб можна було підтримати і утримати ті рубежі.

– Як так сталося, що саме в той момент, коли бойовики захоплювали Логвинове, ключовий для всього плацдарму пункт – там був лише спостережний пункт з кількох людей?

– Був спостережний пункт 54 розвідбату. Одне з питань, чому не посилили на цей час Логвинове, якраз і виникало. І до керівництва сектору, в тому числі.

Доповідають: "От, в Логвиновому була одна машина із 54 розвідувального батальйону, яка вийшла, зараз туди заходить противник" – "Як, чому одна машина?!" Це ж, за великим рахунком, ключовий населений пункт, який дає можливість здійснювати контроль над трасою Дебальцеве-Артемівськ. Це була єдина потужна артерія, якою здійснювалося підвезення і евакуація техніки, особового складу.

І її перерізали.

На жаль, спроби повернути Логвинове були невдалими. Знову можна пояснити відсутністю достатньої кількості резервів сил і засобів.

– Під час останньої спроби штурму Логвинова комбат 79-ої бригади "Майк" просив про допомогу танків і про артилерію, але він її не отримав.

– Безпосередньо в боях за Логвинове "Майк" вийшов напряму на мене і каже: "Я не можу добитися, щоб мене посилили танками і не відчуваю підтримки артилерії". Я був з ним постійно на зв'язку і дав команду підтримати. Танками його посилили.

Якщо подивитися на фотографії того періоду, кругом цього села на снігу темні плями, прямо густо-густо. Це якраз воронки від розривів артилерії. Виникає питання: стільки було туди кинуто боєприпасів, яким чином там можна було вистояти? Я маю на увазі противника.

– Але, наскільки я розумію, "Майк" просив подавити артилерію противника.

– Давили артилерію противника. На жаль, мабуть, не так ефективно. На жаль, не кожен залп, не кожен снаряд попадає в ціль, і це дає можливість виживати в умовах війни.

– Давайте згадаємо Мінські переговори. Ви були в постійному контакті з президентом? Коли він Вам дзвонив і про що питав?

– Президент зв'язався зі мною ввечері 11 лютого. Ґ

Вже йшли переговори в Мінську. Там у складі російської делегації був генерал-лейтенант Картаполов, начальник головного оперативного управління – заступник керівника Генштабу ЗС РФ. Він нібито підтверджував заяву президента Росії Путіна про те, що все угруповання наших військ в районі Дебальцевого оточене.

Наскільки я знаю, президент після цього взяв паузу і вийшов. Він подзвонив мені.

Це було десь 20:35 чи 20:36. Розмова тривала 3-4 хвилини. Я доповідаю: "Заяви Росії не відповідають дійсності. Ситуація під контролем. У нас є можливість підвозити туди боєприпаси і здійснювати евакуацію".

Тоді ми з ним визначили, що необхідне документальне підтвердження.

Я дав команду офіцеру сфотографуватися біля Головпоштамту в центрі Дебальцевого, і він цю фотографію потім вивіз звідти у Спільний центр на нашу сторону у Соледар. Це було підтвердженням того, що ми маємо можливість сполучення з угрупованнями, які знаходяться в Дебальцевому і що Дебальцеве знаходиться під нашим контролем.

Президент ще спитав, чи можу я приїхати в Мінськ, щоб офіційно підтвердити, що наші сили оточені. Але я зазначив, що мені краще залишатися на місці – в мене тут зв'язок і оперативна інформація. Проте я був готовий розмовляти з російським генералом телефоном, буквально через 20 хвилин.

О 20:40 я закінчив розмову з президентом. Я ще раз з'ясував обстановку із керівництвом сектору і командирами.

– Ви говорили з Картаполовим? Як пройшла розмова?

– Десь о 20:55 прозвучав дзвінок через спецзв'язок. Мені телефоністка каже: "Вас просить генерал Картаполов з Мінська". Я кажу: "У нас ще 5 хвилин, о 21:00 будемо з ним спілкуватися".

О 21:00 я попросив мене з'єднати з Картаполовим. Він мені зарядив: "Ваші угруповання перебувають в оточенні. Ваші підлеглі вас обманюють, ви вже оточені, і те, що ви і ваш президент заявляєте, не відповідає дійсності".

Я запитав, чи є у нього впевненість у тому, що його підлеглі його не обманюють. Сказав, що можу підтвердити нашу позицію фотофактами. Він каже: "Ну, фото могли зробити раніше". Я кажу: "Мені буквально 10 хвилин тому доповіли, що звідти вивезли поранених і завезли боєприпаси". Він каже: "Ну, боєприпасів у вас достатньо, а поранених вивезли по домовленості, щоб пропустили".

Я кажу: "Ну, якщо у вас є такі сумніви, то я вас запрошую завтра зустрітися в Дебальцевому, і тоді ми на місці з'ясуємо, в кого інформація не відповідає дійсності".

Після цього тон в розмові змінився, і він пішов на ту нараду.

Я так зрозумів, що після цього в Мінську змінився тон: з ультимативного – на пошук конструктиву для виконання тих пунктів, які були запропоновані.

– Ви чекали на режим припинення вогню з 15 лютого, вірили в нього?

– Ми поставили завдання нашим підрозділам протриматись до 00:00 15 лютого. І ми витримали. Усі обстріли мали зупинитися.

Але після 00:00 15-го почалися найактивніші штурми самого Дебальцевого. У противника стояло завдання за будь-яку ціну взяти місто.

Вони туди кинули всі сили. В тому числі, безпосередньо пішли регулярні російські підрозділи. З Луганської області постягувались козачі формування, які заходили зі східної частини Дебальцевого. Там були найжорсткіші бої за Дебальцеве.

У ніч з 17 на 18, якраз коли був наш вихід, ці бої досягли самого піку, і протягом дня йшли дуже жорсткі бої. А в районі 21 години настала практично тиша. Війська – і наші, і противника – були настільки втомлені, що вони фізично не могли діяти.

– Як приймалося рішення про виведення військ? З ким воно узгоджувалося? Хто його приймав?

– Я приймав рішення. Поставив завдання командиру 128 бригади на відхід. Доповів президенту, що є необхідність вивести війська у зв'язку з тим, що в Дебальцевому діяли російські терористичні підрозділи, і в нас не було можливості здійснювати контроль над містом. До того ж противник поніс втрати, був виснажений.

Я був впевнений, що в них не буде сил і засобів для переслідування.

Але у них була можливість нарощувати угрупування – загроза для нашого перебування на плацдармі лишалася. Були певні проблеми у матеріальному забезпеченні. Хоча військовослужбовці доповідали, що 16, 17 числа їм ще завезли цигарки.

Можливий відхід ми передбачали на початку лютого і розробили варіанти.

Щоб ви розуміли, відхід – це найтяжчий маневр при організації ведення бойових дій. Треба так відійти, щоб противник не зайшов за тобою на твоїх плечах. Якби ми дали команду раніше, якби ми не нанесли противнику ураження і не підірвали його наступальний потенціал – у нас була загрозу відходу і до Артемівська. А можливо, якби була паніка, це могло закінчитися і Слов'янськом, і не тільки ним.

Наш відхід був неочікуваним для противника. Хтось йшов пішки, але по тих маршрутах і напрямках, які були визначені. Як орієнтири ми визначили високовольтні лінії електропередач. Але ми наказали йти не прямо під ними, а праворуч чи ліворуч від них на 50-100 метрів – на той випадок, якщо дороги вздовж ліній заміновані.

Вихід здійснився, і на ранок СЦКК мав проводити конференцію. Перед нею мені зателефонував наш представник у Центрі генерал Розмазнін і запитав: "Наші війська в Дебальцевому є?" Я кажу: "Зараз президент дасть прес-конференцію о 10:30, зробить заяву, що наших військ там немає".

Розмазнін вийшов на прес-конференцію в СЦКК, і коли пішов запит до російського генерала Лєнцова про те, щоб вони забезпечили присутність місії ОБСЄ в Дебальцевому, він сказав: "Ми не можемо гарантувати вам безпеку, оскільки Дебальцеве перебуває під контролем українських військ".

Але цей час там українських військ вже не було.

Проте бойовики ще десь до 16 години масовано обстрілювали Дебальцеве, думаючи, що там перебувають наші війська. А основна маса військ в районі 7-7:30 вже вийшла в район Луганського…

– Розповідають, що тодішній командир "Донбасу" Семен Семенченко злив у Facebook інформацію, через що довелося різко змінювати хід операції. Це правда?

– Йдеться про безпосередній вивід угруповання з Дебальцевого.

Це було в районі 23:30 17 лютого. Мені передзвонив президент України і каже: "Я тобі зачитаю деякі тези, ти мені скажеш, це схоже на наш план виводу?" І зачитав. Я говорю: "Так. Фактично один до одного, по напрямках. А звідки це?" – "А, це на Facebook".

Тоді я вийшов на командира 128 бригади Шаптала, і нам довелося змінювати маршрути. Довелось зробити вихід ближче до опорних пунктів бойовиків зі сторони Первомайська, Брянки.

Буквально нещодавно ми хотіли перевірити цей пост, але він його змінив. Але це не поодинокий випадок.

Я думаю, що оприлюднення шляхів виходу може бути об'єктом дослідження військової прокуратури, кримінального провадження.

– В аналітиці, яка поширена Міноборони, зазначається, що деякі батальйони відмовлялися виконувати завдання через незадовільний моральний стан. Чи робите Ви щось, щоб більше такого не було?

– Були проблеми з 4 і 5 батальйонами 30 бригади, із ротою 24 механізованої бригади, яку ми з бригади забрали і підпорядкували її керівництву сектора, по-моєму, керівнику АТО як резерв. І потім в боях за Логвинове ця група мала взяти участь, але не пішла.

Тепер ми готуємо солдатів не 3-4 дні, як це було в 2014 році – а практично два місяці. Людина отримує навички, розуміє, як поводитися зі зброєю. З'являється і впевненість, і психологічна готовність виконувати завдання.

Плюс, це не просто виконання вправ і стрільб, це й елементи психологічної підготовки. Це і шумові ефекти, це і обкатка танком.

Ми перейшли до злагодження бригад. Протягом минулого року ми провели таких 15 бригадних навчань. У попередні роки таких навчань було по одному на рік (а подекуди й одне на два-три роки).

Хтось із наших командирів казав, що якби всі підрозділи виконували завдання, які їм ставилися, то ситуація могла бути зовсім не такою.

Ми зробили висновки.

Оксана Коваленко, УП

Автор дякує Ганні Чаплигіній та Катерині Тищенко за допомогу у підготовці матеріалу