Комбриг Евгений Мойсюк про аэропорт, Рейд и особенности действий врага

"...Я можу вам назвати свій позивний, але навіщо? Я й так змінюю його що два тижні", – посміхається комбриг 81-ї десантно-штурмової бригади Євген Мойсюк.

"Серйозно? А як ви їх всіх запам'ятовуєте?" – здивовано перепитуємо 36-річного полковника.

"Носимо з собою на папері, або на руках пишемо", – каже він.

Правила і їх дотримання для Євгена – не щось з серії бажаного, а зрозумілі й аргументовані вимоги, за якими мають діяти військові.

Євген Мойсюк – досвідчений військовий,десантник,  який пройшов миротворчі місії в Іраку та Косово. У розмові він не раз наголошує, що на війні будь-яке завдання, навіть надважке, потрібно виконувати.

Щоправда, при цьому треба бути відвертим зі своїми бійцями – вони мають розуміти, що їх чекає попереду.

Таких важких завдань Мойсюку і його бійцям доводилось виконувати чимало. Мойсюк не з тих, хто відсиджується – іноді він сам веде своїх бійців у бій.

Влітку 2014 року з ними пробивався по тилах бойовиків від Артемівська до Шахтарська, брав вогонь і сили бойовиків на себе – щоб колеги-десантники з 95-ї бригади дістались до наших підрозділів, заблокованих на кордоні з РФ, а з грудня 2014 року командував обороною ДАП.

Його бійці були останніми, хто тримав аеропорт.

Нині полковник Євген Мойсюк – комбриг 81-ої десантно-штурмової бригади, володар двох орденів Богдана Хмельницького ІІ та ІІІ ступенів.

Особиста історія Євгена доволі типова. Приклад іншого військового – старшого двоюрідного брата, який служив у ВДВ – після чого школяр чернівецької фізико-математичної школи вирішує стати саме захисником Вітчизни.  Зрештою– вступ в омріяний навчальний заклад.

Євген потрапив до Одеського інституту сухопутних військ з другої спроби – перший раз 16-річного хлопця туди не взяли.

Після закінчення вишу почав службу у 25 бригаді, яка тоді базувалася в Болграді Одеської області.

Що було далі і як воює комбриг і його бійці на фронті ось уже 2 роки –у розповіді нижче.

КОСОВО Й ІРАК У ПОРІВНЯННІ З ЦІЄЮ ВІЙНОЮ – ЦЕ АБСОЛЮТНІ ДРІБНИЦІ

Я був командиром розвідвзводу, потім мене призначили командиром роти. Довелося виконувати обов’язки начальника батальйону, бо наш керівник відбув у відрядження в Ірак з першою ротацією.

Почали набирати ще дві роти десантників в Ірак. Не всі  хотіли їхати туди, а я – так.

Це однозначно був корисний досвід. Адже до цього я служив переважно зі строковиками, а в контингенті зібрались контрактники, та ще й старші за мене років на 10. Мені тоді ще й 25 не було.

Тепер можу сказати, що Косово і Ірак у порівнянні з цією війно – це дрібниці. Це все одно що навчання найслабшого пошибу.

Що я нового виніс з цієї війни? Я й так це знав, але зараз закріпилось ще більше: аби виконувати бойові задачі, потрібно до них серйозно готуватися, не жаліючи ні себе, ні людей в ході навчання.

Навчання мають  бути складнішими за реальні бої. У грудні у нас були бригадні навчання. На них особовий склад, починаючи від мене й до останнього солдата, вимучився набагато більше, ніж виконуючи бойові завдання на другорядних напрямках.

З'явилося розуміння, що крім теорії, практики, тактичної підготовки і стрільби – має бути ще суттєва психологічна підготовка.

Наприклад, військовослужбовець виконує наступальну вправу, рухається, веде вогонь, стрибає в окоп – але ж противник при цьому буде намагатися його вибити.

На навчаннях над військовими працюють набоями з кулемета або з автомата. Кулі свистять. Треба, щоб бійці його не боялися. Тоді вже у першому бою солдат не буде лякатись. Це вже бувалий солдат. Те саме стосується танків, мін, вибухів, снарядів.

Наше завдання – зробити так, щоб він прийшов на свій перший бій таким бувалим солдатом.

У ПУНКТІ ПРОПУСКУ УСПЕНКА РОСІЯНИ НАМАГАЛИСЬ ВВЕСТИ СВОЇ "МИРОТВОРЧІ ПІДРОЗДІЛИ"

Для мене війна почалась, коли я був командиром батальйону в 25-й бригаді, отримав завдання вийти на прикриття державного кордону у березні 2014 року в Амвросіївку.

У пункті пропуску Успенка – це найкоротший шлях від російського кордону до Донецька –росіяни намагались ввести свої "миротворчі підрозділи".

Ми отримали завдання не допустити, щоб зайшли чужі війська. Тоді я зрозумів, що таке інформаційна війна.

Уявіть: стоять в одну шеренгу 15-20 кореспондентів російських ЗМІ, а 4-5 клоунів намагаються створити враження в цих журналістів, що маса людей перешкоджає руху техніки, починають стрибати під гусениці.

Тобто група людей невелика, а створюється така картинка, що там весь Донецьк перед нами стоїть і не пускає.

Ми намагались діяти рішуче. Стали під Амвросіївкою, зайняли район оборони. До нас підходили різні "напівволонтери", "доброзичливці", "колишні афганці, чорнобильці". Хотіли прощупати, до чого ми готові.

Вони: "А от якщо росіяни введуть миротворців?"  Кажу: "Хана всім миротворцям".

Думали, що це тільки я так кажу. Почали питати солдатів на КПП. Ті їм відповідали: "Хай заходять".

Можливо, це теж було стримуючим фактором.

Поки ми стояли під кордоном, інші підрозділи визволяли Слов'янськ. На нашому напрямку було відносне затишшя.

У наших діях у той час була ще якась нерішучість. Я ніби знаю, що противник поруч, зброя, кордон – але є міліція, СБУ, які мають цим займатись, це ще не моя справа.

Намагались зрозуміти, коли нам можна втручатись, а коли – ні.

Я прийняв рішення поставити блокпости. Тоді була інформація, що росіяни курсують вздовж кордону, перетинають його.

Пам'ятаєте бородатого сепаратиста Бабая? Його намагалися вивезти на лікування в Росію після поранення. А ми зненацька для них виставили блокпости. От вони на нас і нарвалися. Там стояла 3-я рота, яка їх зустріла і всипала.

Вони не зрозуміли, хто ми і скільки нас, спішилися. Тоді їм наші добре дали – не менше 7 осіб загинуло, близько 10 поранених було, сєпари ледь втекли. Так що Бабая через наші блокпости вони не змогли вивезти.

Потім наш перший батальйон пішов далі вздовж кордону, до Зеленопілля. Ми в наметах не спали – знали, що по нас працюватимуть з "Градів". Я особисто спав на глибині десь 1,20 чи 1,30 метри.

Як гробик – зверху брезент, намет, тому що йшли дощі. Туди все одно затікало, але ми всі жили нижче рівня землі.

А от тому підрозділу, який нас там змінив, не пощастило – їх потім обстріляли з "Градів"– це був перший випадок з великими втратами.

(Внаслідок атаки бойовиків з боку кордону з РФ на позиції сил АТО під Зеленопіллям вранці 11 липня 2014 року загинули 19 військовослужбовців, 93 отримали поранення – УП)

Потім нас вивели на відновлення боєздатності, бо ми близько 4 місяців вже були в АТО.

В цей момент з боку Росії на прикордонні ділянки почалися найбільш інтенсивні атаки.

Я вже знав, що ті, хто там залишились (72-а, 79-а бригади – УП), практично в оточенні, тож треба якомога швидше приводити себе в порядок. Я був упевнений, що ми підемо туди, їм назустріч.

Так і вийшло.

МИ ПРИМУДРИЛИСЯ ВИЖИТИ ЗДЕБІЛЬШОГО ЗАВДЯКИ НАШИМ РОЗВІДНИКАМ

У 20-тих числах липня 2014 року ми вийшли у рейд – через Дебальцеве на Шахтарськ, на Савур-Могилу.

Ми рухались першими, за нами йшла 95 бригада. Але не можна сказати, що ми робили якийсь коридор. Бо ми пробиваємо, а за нами все знову стягується. 95-та йде і знову пробиває.

Ми почали рух з боку Артемівська, обійшли Дебальцеве (його ще тоді не звільнили), пройшли на Некишине, Кам'янку. Зайшли у східну частину Шахтарська з півночі, потім пройшли на південну частину.

У мене була чітка інформація, що у Шахтарську сепаратисти зібрали не менше тисячі бійців з Кутейниково, Іловайська,Харцизька. Там ми взяли в полон близько десяти сепаратистів, які це підтвердили.

Я думаю, що в людини, яка планувала наш Рейд, було два варіанти: якщо вийде, я дійду зразу до Савур-Могили і створю умови, щоб вийшла 79-та бригада.  Другий варіант – я мав відтягнути на себе війська противника і дати можливість 95-ій бригаді забезпечити вихід військ з оточення, для цього одразу за нами йшла 95-ка.

Спрацював другий варіант. 95-ка обійшла мене і захопила перший раз Савур-Могилу, забезпечила вихід 79-ї бригади з цього оточення. Тож головну задачу вони виконали.

Ми йшли прямо по лігву бойовиків, зупинялись на відпочинок, навіть спали. Їсти, правда, зовсім не хотілося – чи то від спеки, чи від хвилювання, але доводилося себе змушувати. Так і йшли по тилах ворога.

Вам важко уявити, як ми примудрилися вижити? Здебільшого завдяки нашим розвідникам.

От у мене є Еміль. Він зі своєю групою йшов попереду. Тільки на шляху до Шахтарська вони викрили три засідки ворога. Завдяки йому ми й вижили.

В Еміля взагалі був найбільш результативний підрозділ. Ще під Дебальцевим саме вони знайшли місце, де його можна обійти без втрат.

При цьому вони там знищили групу 5 чоловік, забрали зброю. Тоді я вперше побачив ці російські РШГ (ручна штурмова граната) з прицільною дальністю стрільби до 600м.

Вони ще й машину їхню захопили. Приїжджаю, питаю: "Звідки?" – "У сєпарів віджали". Вони на цій машині потім працювали далі.

У Шахтарськ вони вже на частково броньованьованому "Уралі" заходили, за ними БРО (бойова рухома охорона) - танк, дві БМД; головні сили батальйону. В Шахтарську вони проскочили засідку, зайшли вглиб.

"Урал" підбили, водія поранили, танк ще далі проскочив. Тобто вони, виходить, в такому міні-оточенні, від нас десь кілометри на півтора. Там був короткий бій – сєпари злякались.

Завдяки цій розвідці ми нормально пройшли, бо були готові – вони викривали все, що можна було.

Так було і між Могилою Гострою і Шахтарськом. Я тільки їхав за ними, бачив – машина валяється, їхні 200-ті.

До речі, частина населення в Шахтарську нам давала інформацію. Машину нам пригнали. Приходили й відверто казали: "Вони на площі в центрі Шахтарська, 15 хвилин пішки від вас. Там цілий табір, вдарте по них з артилерії". Я серйозно кажу. Він тут живе і каже мені: "Вдарте по них із артилерії".

Але ми не вдарили. Можливо, даремно. Я про це думав. Ми б могли там такі втрати нанести… Із тієї тисячі чоловік, як мінімум, 400 були у наметовому містечку в 15 хвилинах від нас. Але це центр міста, і ми не вдарили.

Бої тривали на двох перехрестях на околиці Шахтарська, яке ми тримали кілька діб. Поки ми оборонялись на цьому перехресті, в нас загинуло два бійці, один поранений середньої тяжкості і багато легких.

У Шахтарську був ще такий випадок. Нас дуже сильно діставали міномети. Поставив задачу Емілю – треба їх знайти, щоб можна було знищити. Він разом з одним офіцером і ще трьома солдатами пішли. Були у звичайній формі, просто зняли жовті стрічки та шеврони.

Місто невідоме, кругом противник. Але ці п'ятеро пройшли, зустрілися перший раз із сепаратистами, але їх прийняли за своїх.

Потім ще якихось сєпарів - але все було нормально.

Противник не очікував такого "нахабства" – наші ж, не ховаючись, пішли. Але уявіть собі, скільки треба мати хоробрості, щоб це зробити. Ти йдеш, розумієш, що кругом ходять чужі, це ворог.

І от зустрічає їх група бойовиків, людей 20. Зупинили, підійшли: "Ви хто такі?" Почали опитувати.

А ми перед цим взяли в полон людей, мали інформацію, які групи у Шахтарську, хто командир. От група Еміля їм відповідала на всі ці питання.

"Що шукаєте?" – "От, нас призначили охороняти артилерію, а ми не знаємо, куди йти. Йдемо до школи".

Вони: "Та ні, її вчора перемістили, вона біля стадіону". – "А де це?"

І от, бере цей сепаратист карту і показує, де їхня артилерія…

При виході з Шахтарська, теж був бій. Тоді у нас були великі втрати.

ВОНИ ПІДІРВАЛИ ТЕРМІНАЛ, БО ЗРОЗУМІЛИ, ЩО МОЖУТЬ ВТРАТИТИ АЕРОПОРТ

У кінці грудня 2014 року ми замінили 79-ту бригаду в районі Донецького аеропорту.

У мене в підпорядкуванні були два батальйони. Серед них тоді, як і зараз, контрактників майже не було. Ці два батальйони – це мобілізовані й добровольці.

Вони вже багато чого вміли, але це люди, які до АТО працювали вчителями, бухгалтерами, шахтарями – їм не вистачало досвіду.

У рамках операції в січні одним із наших завдань було деблокувати аеропорт –намагалися оволодіти монастирем у селі Веселому, що поблизу аеропорту. Якби ми його зайняли, це збільшило б нашу зону впливу, ми змогли б спокійно забезпечити особовий склад в аеропорту всім необхідним.

Під час однієї з таких спроб я туди виходив з бійцями мого 90-го батальйону і 2-го батальйону 93-ї бригади, яка мене не знала. Це був зведений загін, я для них був чужим командиром.

Довелося казати: "Хто вам ще потрібен? Я полковник ВДВ, командир бригади, виконую задачу максимум командира роти і йду з вами. Кого вам ще запросити – президента?"Вони всі вагались, але пішли.

Монастир ми так і не взяли. На це є багато причин.

По-перше, рішення зробити цю спробу приймалось дуже швидко, часу на підготовку не було. Танки противника "розряджалися" по терміналу майже щогодини, тому ми мали діяти максимально швидко. По-друге, це був зведений загін з різних підрозділів, ступінь готовності до спільних дій була невелика.

Метою цих боїв у Пісках, Спартаку, Веселому, куди зайшла 93-я бригада, було створити тактичну перевагу, підтиснути ще ближче до Донецька противника і зробити оборону аеропорту стійкішою.

Навіть зараз аеропорт у нас як на долоні, все видно. Якби не було обмежень на застосування зброї, там можна було б завдати противну великих втрат. Для противника ДАП – як дамоклів меч, який постійно над ним висить.

Бо якщо до Луганська далеко, і у нього там є буферна територія, то з ДАП все просто – ми майже в Донецьку.

Після того, як бойовики вперше підірвали термінал, ми намагалися ще раз розблокувати бійців і захопити додаткові споруди, щоб розширити зону впливу. Підрозділ, який пішов до терміналу, очолювала дуже хоробра людина – командир 90-го батальйону підполковник Олег Кузьміних.

Він особисто відводив свій батальйон і потрапив у полон.

… Думаю, не варто розповідати про деталі цієї операції, бо ще не все закінчилося. Де гарантії, що зараз через два-три місяці нам не потрібно буде там діяти? І частину тих планів, які ми намагалися реалізувати, знову будемо реалізувати. Тому це не дуже доречно.

Полковник Кузьміних потрапив у полон із частиною свого особового складу. Частина відійшла, частина зайшла прямо в термінал.

Ми знали, що бойовики контролюють перший поверх (підземний паркінг). Я так розумію, що є мережа підземних комунікацій. Бойовики з боку Донецька увійшли на підземний паркінг завдяки цим комунікаціям. Його неможливо було контролювати.

Я тут трохи поясню. Специфіка будівлі така, що другого і третього поверху практично немає.

Є перший поверх, потім велика коробка, балкончики по периметру, посередині пусто, і аж на самому верху стеля. Тобто другого і третього поверхів посередині практично не існує.

В останні дні наші бійці утримували ці два балкончики. Ворог підступив з іншого боку. Коли все лише починалось, кількість особового складу була невелика, і ми не могли контролювати всі лазівки.

Одну з них і використав ворог.

Коли бойовики зрозуміли, що не можуть захопити термінал, то вирішили його зруйнувати.

Мабуть, ДАП для них теж був якимось символом. Бо вони могли його з самого початку стерти з лиця землі. Але так не робили. Вони перейшли до цього, тільки коли зрозуміли, що нас по-іншому звідти не витиснути.

У них знайшлися два чи чотири відважних екіпажі танків, які під'їжджали до аеропорту з боку Донецька, розряджалися, від'їжджали, завантажувались боєприпасами, і знову розряджалися. Били по кутах.

Уявіть собі прямокутну будівлю терміналу: від обстрілів вона сиплеться, по тих руїнах вони спокійно залазили нагору. А наші – всередині. Стіни, стеля перед ними осідають і падають. Вони нічого не можуть зробити і не бачать.

Потім бойовики піднялися ще вище нагору по цій зруйнованій будівлі і повністю взяли під контроль верхній поверх.

Лише після звільнення з полону Рахмана я дізнався про подробиці того, що там сталося. Він розповів, що для того підриву сепаратисти приволокли дуже потужні протикорабельні міни (заряд таких може бути еквівалентний від 400 кг до 1 тони тротилу – УП).

Ці міни скинули з верхнього поверху, який контролював противник. Нашим бійцям на голову. Одна не здетонувала, кинули другу, тоді спрацювали обидві. У цей час я з іншими командирами знаходився у пункті управління – у підвалі у Водяному (не менше 6 км від терміналу – УП), і нас там сильно затрусило. Уявіть собі, що відчули ті, хто був у терміналі.

Деталі цих підривів досі до кінця не відомі.

Є хоробрий і вольовий солдат з 90-го батальйону з позивним "Сєвєр". Він був правою рукою загиблого героя України Івана Зубкова.

Сєвєр допомагав в організації оборони, а коли Іван Іванович загинув, взяв на себе частину цих повноважень. Він допомагав завезти туди Рахмана.

Сєвєр каже, що до цього потужного вибуху в терміналі дві доби (18, 19 і ранок 20 січня – УП), був відносний спокій. Наші батальйони (25-ки, 95-ки, 93-ї) ж в цей час атакували Спартак, Піски, роти, батальйони працювали, наступали.… Ті півтори-дві доби, поки ми тиснули з усіх сторін – у терміналі було тихо, вони змогли відпочити й організувати по-новому систему оборони.

І хоч наші атаки не вдалися, противник же не знав, чи планували ми наступні спроби.

Я думаю, що вони підірвали термінал, бо зрозуміли, що можуть втратити аеропорт.

Після другого потужного вибуху, зв'язок з бійцями був втрачений.

Начальник розвідки 81-ї бригади Андрій Гречанов "Рахман" пішки прийшов з терміналу, доповів обстановку. Тоді група під його керівництвом на трьох МТЛБ вирушила в аеропорт, щоб евакуювати поранених і решту вивести пішки.

На шляху до терміналу машину Рахмана підбили, вона перекинулася, загинув механік-водій. У Рахмана були опіки очей, його практично вивели звідти.

Так закінчилася остання спроба евакуювати з терміналу людей.

Які були помилки, і чому ми втратили аеропорт?

Мені здається, що ще не час про це казати. Я розумію, що всі шукають чиїхось помилок, хочуть чиєїсь крові. Насправді там усі – від солдата до начальника Генштабу – доклали максимум зусиль.

Мабуть, більшого й не можна було зробити.

Уявіть собі: на передостанньому етапі, до того, як наші пішли на Спартак і Піски, були спроби деблокувати, зняти це напруження. Бойовики були дуже близько, було настільки важко, що особовий склад у терміналі викликав вогонь на себе.

ПРОТИВНИК

Противник теж зміцнився за рахунок кадрового потенціалу Російської Федерації. Там в багатьох підрозділах керують кадрові офіцери.

Ви ж розумієте, створити з нуля бригади і корпуси складно. А у нас є розвідка, ми багато чого знаємо. Є дані, хто цими корпусами керує, бригадами, батальйонами – російські офіцери.

Наприклад, в ДАП у сепарів в якийсь момент змінилась тактика. Якщо раніше вони намагалися "тупо штурмонути", то потім все це змінилось. Вони приволокли багато артилерії. Перед атаками подавляли нашу артилерію, а вже потім штурмували.

Відчувалося, що це був уже нормально спланований захід з артилерією, з мінометами, з танками, з правильним штурмом. Це все і в ефірі чулося, і відчувалося по результатах.

У них була звичка: вискочити, прокричати "Аллах акбар!", стрільнути. Хоча були слов'янської зовнішності. Але там були й чеченці, і вся ця покидь.

Якось 79-та бригада взяла в полон частину зборняка цього "Гіві" й "Мотороли". "Зборняк" – тому що в них були проблеми з тим, хто може воювати.

Один полонений каже: "Я такий-то з Санкт-Петербурга, подзвоніть моїй мамі". При ньому був мобільний телефон, одразу подзвонили. Спитали: "Де ваш син?" – вона каже: "На Північ поїхав гроші заробляти". У нього були поранення, несумісні з життям, він загинув.

Ми пораненим полоненим надаємо допомогу. У Шахтарську в нас був один сєпар з серйозним пораненням ноги. Його разом з нашими пораненими відправили.

Ті, хто не був поранений, залишались з нами. Ми з ними спілкуємося, вони кажуть: "Нам розказують, що ви знищуєте міста, артилерією працюєте".

"От ви з нами вже три дні. Де наша артилерія? Працює? Не працює. А по нам же постійно працює".

Тобто вони усвідомили, хто по кому б'є.

Коли ми виходили з Шахтарська, забрали їх. Видно переляк в очах – думали, що їх зараз будуть розстрілювати. Ми їх завантажили разом з нашими пораненими, вийшли. Вони зі мною їздили не менше 2 тижнів. Їх в мене було 8. Один з них росіянин, але шифрувався. В нього навіть документів не було.

У той час ми самі обмінювали. Був там у них командир зведеної бригади, яка проти нас воювала – Кононов. Щоб забрати своїх солдат, я тримав з ним контакт. Кажу: "От ваших 8, моїх у вас три і ще два поранених – п'ять, я готовий поміняти всіх на всіх". А той тягнув, звинувачував нас у чомусь.

В якийсь момент я не витримав. При пацанах, яких ми взяли в полон, подзвонив йому, телефон на голосний зв'язок поставив і кажу: "Так що, ви поміняєте чи ні? Вони вже зі мною 2 тижні їздять!"

Тягнули вони дуже довго, але врешті-решт я своїх забрав.

ЩЕ СУНЬ ЦЗИ КАЗАВ, ЩО ПЕРШЕ ЗАВДАННЯ ВОРОГА – "ПОСІЯТИ В ГОЛОВАХ СОЛДАТ НЕВІРУ В СВОЇХ КОМАНДИРІВ"

У мене нема переліку того, чого ми не робимо. Є радше те, "що треба робити".

Наприклад, у мене пункт постійної дислокації – Дружківка, Костянтинівка. Ми мали переконати мирне населення, що нас не потрібно боятись. Думаю, що цю задачу зараз ми виконали, нарікань від місцевого населення практично немає.

Найголовніше – це не робити погано.

Можливо, мені пощастило, але у мене не було проблем з поповненням, яке приходило до мене.

Моє розуміння таке: солдат, сержант, офіцер, генерал – кожен з них "СОЛДАТ". Ми всі солдати для нашої Батьківщини.

Різниця тільки в тому, що в солдата-гранатометника чи кулеметника коло обов'язків вужче, і менший ступінь кваліфікації. Йому не треба мати тактичні, оперативно-тактичні знання, розбиратися в техніці тощо.

А офіцер – це такий самий солдат, просто в нього повинно бути більше знань, у нього більша відповідальність.

Ще Сунь Цзи казав, що перше завдання ворога – "Посіяти в головах солдат невіру в своїх командирів".

Так було в Першій Світовій війні. В солдатів вселяли невіру, а німці при цьому браво наступали.

Мене до глибини душі обурює, як деякі передачі показують солдата на передовій, який голий і босий – а міністр доповідає, що всі вдягнуті.

Треба насправді розібратися. Чия це відповідальність? Міністра чи того сержанта з матеріально-технічного забезпечення?

Саме сержант відповідає за те, щоб у нього люди були нагодовані, вдягнуті, в теплі і з боєприпасами. Це не міністр робить.

А сержант на камеру каже: "Нам нічого не дають". Він – та людина, яка повинна поїхати, отримати, привезти і роздати. Він цього не зробив. Але обіллє брудом усіх – а журналіст це все знімає і думає, що це нормально.

У нас зараз форма в рази краща, ніж була. Це раз. Друге – вона на всіх є. І якщо хтось не вдягнутий в цю форму, то це недопрацювання конкретного сержанта, старшини, який має цим займатися.

Ще півроку тому були проблеми з резервами, з яких видавалась форма у разі пошкодження. Зараз обмінний фонд накопичується, одразу на багато його не буде.

А в нас є тенденція, що деякі військовослужбовці кажуть: "Її вже немає, вона вже погана, я вже її стер". А ніяких дій особливих не було. Просто одна людина за собою слідкує, знаходить можливості помитися, побритися, а комусь просто ліньки. Він як жив десь у себе, так і тут – зачуханий, нестрижений.

Чи суворий я командир?

Не буває несуворих командирів. Якщо не суворий командир, значить, немає підрозділу. Це 100%. Тільки вимоглива людина може бути командиром. Причому найперша вимогливість – це до себе.

Коли ми навчаємо сержантів, командирів взводів використовуємо принцип "Роби як я або краще за мене". Відповідно так само вони вчать своїх підлеглих.

Людина повинна бути лідером і за морально-діловими якостями, і за своїм досвідом.

У Збройних Силах не повинно бути такого, щоб добровольців відбирали на завдання – є підрозділ, йому визначається задача. Абсолютно всі завдання мають той або інший ступінь ризику. Є з великим ступенем ризику, з великим ступенем імовірності того, що завдання не виконається. Але ми для цього й служимо.

Якщо мені визначили завдання взяти Савур-Могилу – у мене навіть думки не виникне його не виконати.

Але найголовніше для командира – ніколи в житті ніхто нікого не обманює. Якщо це завдання важке або надважке – про це повинні знати всі, до останнього солдата, розуміти, що їх очікує.

Інакше взагалі нічого не буде.

У нас найкращі, хоробрі солдати. Коли вони знають ступінь ризику, розуміють, як ми будемо діяти, вони сміливо та ініціативно виконують завдання.

Оксана Коваленко, Галина Титиш, УП