Обыкновенное военное чудо. Артиллерист Роман Боровньов о невероятном спасении, Богах войны и волонтеров

Командир 3-ї протитанкової артилерійської батареї Роман Боровньов на зустріч з журналістами приходить не сам.

"Це наш Генштаб", – представляє жартома вродливу дівчину-волонтера 31-річний капітан. Згодом стає зрозуміло, що Лариса Бобровицька і її колеги для артилеристів справді найближчі люди.

Саме їм спершу дзвонили бійці, вибравшись з ворожого оточення. Саме їм слали свої, як вони тоді вважали, останні фото з підвалу з коментарем "Раді були з вами познайомитись".

Тоді протитанкові артилеристи Романа Боровньова і бійці батальйону "Світязь" не сподівались залишитись живими. Але сталось звичайне військове диво – і всі 70 солдатів вийшли без втрат і поранень.

"Це нагороди за бої у Вуглегірську?" – запитуємо капітана, помітивши на його формі з шевроном "Грачі" дві медалі. "Ні, це від громадської організації "Спілка бійців та волонтерів АТО" і нагрудний знак 44-ї бригади "Почесна відзнака", – відповідає Роман. Взагалі про нагороди і будь-який кар'єрний ріст він говорить неохоче.

"Просунувся і відсунувся", – жартома пригадує спробу отримати звання майора після боїв за Вуглегірськ. Тоді Боровньова перевели в тил 44-ї бригади – займатися паперами у кабінеті. Але Роман довго не витримав – черговий рапорт щодо повернення в АТО до "своїх пацанів" нарешті задовольнили.

"Я польовий офіцер, кабінетна робота – не моє", – просто пояснює кадровий військовий, який приїхав до Києва лише на день.

Його особистий шлях до армії доволі типовий: патріотичні фільми – мрія здійснити подвиг – вступ до військового закладу. У Боровньова все так і було, з єдиною поправкою: поряд з домом знаходилась військова частина, куди його іноді відводили знайомі. Тож коли довелось обирати професію, Роман не вагався – Інститут ракетних військ.

Каже, що про свій вибір не жалкує. Але на запитання, чи хоче такого ж шляху для свого 9-річного сина, швидко відповідає: "ні-ні-ні".

Роману Боровньову буде що розповісти хлопцеві, коли той підросте.

Як підбивав військову техніку ворога гарматою, яку називає "артилерійською снайперкою" за її точність. Як його обізвали "янголом" – за політ до паркану, розкинувши руки і ноги після вибуху 152-мм снаряду в шести метрах від нього, причому жоден шматок вбивчого заліза його не зачепив. Як вигадував "липові гармати" і "парад", аби обдурити противника. Як вчився воювати на ходу, відкидаючи вивчене по книжках.

Як був готовий підірвати склади з трьома тисячами снарядів разом із собою і своїми бійцями в оточеній школі-інтернаті з 28 по 31 січня. Як їх кинула піхота, яку вони залишились прикривати. Як у штабі не чекали, що артилеристи зі "Світязем" таки вийдуть живими.

Зараз Роман говорить про все це з болем, а місцями й із неприхованою злістю.

Рвучко виймає телефон і показує фото збитих танків, повідомлення тим, хто "примазувався" до подвигу у Вуглеріську, розпачливо кидає: "Нам все надали волонтери..." Така зміна різко контрастує з його іміджем балагура – він не раз змушував нас усіх голосно сміятись, розповідаючи про фронтовий побут.

Слухаючи Романа, спершу ловимо себе на думці, що вони-таки везунчики – це ж треба, вирватись з оточення цілими й неушкодженими, усім 70-ти пройти повз ворога, який переплутав їх зі своїми і не відкрив вогонь. Але потім розумієш, що це насправді – похвилинна точність, продуманість і рішучість втілити задумане.

Як саме? Про це Роман Боровньов розповів "Українській Правді" з точністю військового, яку ми передаємо у досить стислому викладі.

"Це наш генштаб". Роман Боровньов і волонтер Лариса Бобровицька

ЧОГО НЕ НАВЧАТЬ У КНИЖКАХ

Основну роль в боях відіграє артилерія – так було, починаючи з Курської дуги. Артилерія починає бій, діє в найгострішій фазі і прикриває війська при відступі. Піхота не скрізь може дістати, а артилерія – так. Тому її й називають "Богами війни".

В АТО я від самого початку. Зголосився їхати одразу – мобілізовані воюють, а я, кадровий воєнний, вдома сидітиму? Починав зі звукометричної розвідки, зараз командую батареєю протитанкового дивізіону 44-ї артбригади.

Коли ми тільки приїхали в АТО, працювали як книжка пише. Потім зрозуміли, що це неефективно. Раніше ми готували вогневі позиції для батареї, але розвідка противника виявляла їх дуже швидко. Тільки-но заїдемо на позиції – нас накривають мінометами. Тож почали робити інакше: розгортаємо батарею з ходу, без якоїсь підготовки.

А далі вже самі придумуємо, як працювати. Наприклад, вигадали "липові" гармати.

Тут немає ніякого секрету: ми робили з дерев гармати і ставили на позиції у посадках. Противник стежить за допомогою безпілотників, але близько підлетіти не може – зіб'ють. Визначити здалеку, чи це липова гармата чи справжня, непросто. Поки розвідка противника думає – ми переміщуємось в інше місце.

У листопаді минулого року нас з Новомосковська перекинули у Вуглегірськ. Там і до січня бої йшли майже кожен день. Навіть під час штурму Вуглегірська 28-31 січня там ще залишалось місцеве населення. Багато хто виїхав, але відсотків 40 ховалось по підвалах.

Вуглегірськ, 17 січня. Разом із волонтерами на одному із постів. (Тут і далі усі фото - з особистого архіву Романа Боровньова)

Від місцевих враження просте – наха-альні (посміхається): приходили, брали що їм треба, ні "дякую", нічого, і йшли. Ще й матюкали.

У нас були свої склади, на які волонтери постійно привозили дитяче харчування, медикаменти, памперси, їжу, консервацію. Ми це все їм роздавали.

Вулиці чистили, коли снігу було по пояс, солярку свою давали, вагітних народжувати возили – старалися, щоб усе було нормально. І все одне місцеві дивилися на нас вовком. Були одиниці, які й нам надавали допомогу – але основа населення була проти нас.

Вони ж нас і здавали. Приходили, брали провізію – і йшли в Горлівку-Єнакієве доповідати, де пушка стоїть, де скільки народу...

Чому я так стверджую? Безпілотник не летить прямо в місто, поміж домами, щоб роздивитись деталі, він дає лише якусь основу. А точно вказати, де, що стоїть – це вже "розвідка", люди.

Тому, окрім липових гармат, у нас ще була "фішка" – парад у Вуглегірську (щиро посміхається).

Аби ввести місцевих в оману, ми влаштовували "паради".

У сильні снігопади (коли погіршується видимість) – усю техніку, яка була на ходу, виводили обхідними шляхами майже до Дебальцевого. Там зводили усе в колону – і з ревінням і димом заїжджали центральною дорогою в місто. І так – 2-3 рази в день, поки валить сніг.

Приїжджали, розставляли усе на позиції, накривали маскувальними сітками, піджимали кілками, наче там щось є, потім тихцем виїжджали, вишикувались у колонну – і знову з ревінням на центральну площу!

І вже до вечора сєпари оголошували "терміновий збір" і кіпіш: "Прийшло в три рази більше техніки, ніж було!" Вони думали, що там вже стільки війська, скільки людей не живе (сміється).

Вуглегірськ, січень-2015. Через пару хвилин виїзд. "Грохотулька готова"

Хоча ворог також багато чому навчився, чи їх навчили. Вони постійно міняють свій стиль роботи. Їх консультують, деякі категорії вивозять до баз підготовки у РФ, потім повертають.

Танкісти і артилеристи противника – більш точні. У противника є апаратура, яка дозволяє засікати постріли буквально за кілька секунд. Якщо раніше моя гармата могла стріляти більше 20 хвилин, то тепер не більше 5-ти.

З нами працювала дуже професійна розвідка 54-ї ОРТБ. Вони засікли переміщення з Єнакієво в Горлівку МТ-12 – такого ж, як і в мене, але нашпигованого апаратурою.

У мене все відбувається механічно – крутиш і наводиш. У противника – лазерна наводка, прибори розрахунку метеобалістичних умов, все як має бути, вже змонтовано на гарматах. У нас такого немає.

Я бачив все це у росіян і сєпарів з самого початку, як перебуваю в АТО.

З наших волонтерських розробок єдине, що я отримував  – планшети Армії SOS. Усе інше в армію не подали – бо досі немає дозволу Генштабу. Невже це потрібно більше волонтерам, ніж армії?

ЧОТИРИ ДНІ ПЕКЛА

На початку січня-2015 пройшла ротація: 42-й мотопіхотний батальйон забрали, прийшли новенькі – 13-й батальйон, необтесаний, не проходив ніяких навчань на полігоні, зайшов без нічого. Ми давали їм свою оптику, біноклі, радіостанції.

З нами тоді стояв ще "Світязь", разом з яким ми потім виходили. Наші штаби базувалися у колишній школі-інтернаті. Як брешуть сєпари, ми "виходили під прикриттям дітей", – хоча там півроку нікого не було, крім тарганів і щурів. Я вже мовчу, що вони від того інтернату, де нібито "були діти", нічого не залишили.

28 січня почався штурм Вуглегірська. Погодні умови були такі, що далі 10 метрів ніхто не бачив нічого. З 5-ї ранку – артобстріл, далі на місто пішли танки. Спершу з боку Єнакієво, потім з боку Горлівки.

"Не доїхали". Вуглегірськ, підбита ворожа техніка

Це були російські танки Т-90, яких навіть на озброєнні в України немає; один ми підбили. Пізніше підбили ще Т-64 і Т-72 – їх сєпари не чіпали, а Т-90 відтягнули назад, аби не палитись.

Але їх вирізняла тактика ведення бою, форма, як у "зелених чоловічків" у Криму, чорні берети – це все не наше. Це були росіяни.

28 січня. Підбиті танк Т-72 та ЗУ, встановлена на базі УРАЛ противника на в'їзді в місто з боку Горлівки

Артилерійський розрахунок – це гармата, її командир і ще 6 чоловік. У нас тоді було три розрахунки, але поступово гармати вийшли з ладу, бійці відійшли до школи-інтернату. Були ще дві системи протитанкових керованих ракет "Штурм" – ми підбили два танки і зенітну установку на базі "Уралу".

Після обіду з боку Дебальцевого увійшли два наші танки, і два БМП, перший був знищений, другий підбитий, БМП розвернулось і поїхало назад.

Центр міста Вуглегірськ. Удалині підбитий танк 30 ОМБр, Поблизу знищений танк російської армії

Чотири доби, з 28 по 31 січня, ми були у кільці. Просили через штаб сектора, який тоді знаходився у Дебальцевому, підтримки артилерії.

Нам її обіцяли-обіцяли – але так і не надали.

Зрештою, питання допомоги вирішилось на рівні горизонтальних зв'язків. Чому? Ну, дивіться: аби запросити артилерію, треба вийти на штаб сектора, він – на штаб АТО, штаб АТО уточнює, чи можна. Штаб сектора каже "так", тоді відкривається вогонь і надається допомога. Але це займає час. Тому тут швидше спрацьовують особисті контакти з іншими підрозділами.

Зранку 29 січня знову почався штурм. На око, там було десь до півтори тисячі осіб – проти 36 бійців "Світязя" і 34-х протитанкістів. Коли противник підійшов, ми дали координати центру школи і викликали удар на себе.

Штурм припинився, ми не постраждали – стіни школи понад півметра у товщину, вони нас добре захищали. Я думаю, що після цього живими лишилось відсотків 20 сєпарів, які атакували нас.

29 січня до нас кілька разів приходили з білим прапором. Казали: "Укропи, здавайтесь, ми вам нічого не зробимо". Ми їх культурно відправляли, куди заслуговують.

Артилеристів у полон не беруть. Це точно. Адже вони завдають найбільше уражень під час боїв. Піхотинець з автоматом не наробить стільки біди, як артилерист. Якщо вибухає снаряд артилерії, гинуть роти. За допомогою артилерії ми стільки накосили сєпарів в перші дні, що ясно – вони б нас не пожаліли.

Нам було непросто дати раду з танками. Помилка дальнобійної артилерії – 100 метрів, вони не бачать ціль, їм дають координати, і все. Танк можна підбити установкою "Штурм С" чи з РПГ. А ми не могли нічого зробити з 4 танками, які нас оточили – вони увесь час ховались за будинками, а "Штурми" було знищено.

"Тут згоріло двоє моїх хлопців на моїх очах, навіть витягати було нічого. Але один досі вважається зниклим безвісті". Система ПТКР "Штурм", підбита російським танком, Вуглегірськ, майже центр міста

Так ми й жили ці дні – нас обстрілювали з танків, а коли танки їхали перезаряджатись, нас крила їхня артилерія. Перезарядка займала хвилин 20, але найдовше перезаряджався танк, що стояв біля балки – йому треба було за неї спочатку заїхати, перезарядитись і повернутись. Ми цим зрештою скористались.

Страшно було у перший день штурму й облоги, а всі наступні ми просто сміялись.

Наші склади з продуктами були знищені. Однак боєць з позивним "Крим" знайшов десь ящик консервованої квасолі. Сидимо, ложками лупимо її. Бах – впала штукатурка від чергового вибуху, витягнули з банки – їмо далі. Поруч "Лєший" лампу качає, аби каву зварити. Танк їде, а він: "Я кофе доварю і біжу".

Іще запам'яталось: волонтери привезли нам цигарок, серед них львівські сигарети, схожі на Camel, але такі противнючі. Були ще й інші, нормальні, але їх ми не могли знайти, тож доводилось палити противнючі.

Аж тут іде бій, всі три поверхи прострілюють танки, а "Крим" десь наверху в завалах знаходить хороші цигарки – і попри постріли і вибухи летить до нас із радісним криком: "Пацани, я нормальні цигарки знайшов!"

Чули по сєпарському радіо, нібито "Вуглегірськ взятий", і там немає жодного українського військового. А ми ще там були.

30 числа знову штурм. Спершу била артилерія, потім підійшли танки, піхота підбирались до нас через вікна.

Ввечері ми вже думали, що ніхто з нас живим звідси не вийде. Сидячи у підвалі, сфотографувались і відправили фото Марині (Шеремет, волонтер, що опікувалась артилеристами і "Світязем" – ред.). Підписали: "Раді були з вами познайомитись..."

Тоді ж зранку я доповів, що ми в кільці. Командування дало наказ відступати. Ми могли це зробити – але ж поряд стояла піхота з 13-го батальйону! 

Якби ми їх залишили – вона б там уся полягла.

Бо поки ми перебували в школі, війська противника розбились надвоє: одні воювали з піхотою, інші – з нами. Якби ми відступили, усі війська пішли б на піхоту і поклали б усіх 280 бійців.

Третя доба оточення. "Ми і Крим". Одне з фото на прощання

Фото, надіслане волонтерам з підписом: "Ми були раді з вами познайомитись.."

А піхота… 13-й батальйон нас покинув, навіть не попередивши. Вони вирішили вибиратися з оточення самі: виключили всі засоби зв'язку – і пішли через Вуглегірську шахту. А ми стояли і не знали про це, хоча залишились саме через них, попри наказ відходити.

Про те, що піхоти в місті вже немає, ми дізнались випадково: зранку 31-го числа один з їхніх бійців прийшов до нас і сказав, що батальйон вийшов. Потім сказали, що піхоти з 13-го батальйону живими вийшло дуже мало – 15-20%.

Ми почали просити допомогу, щоб нас прикрили і допомогли вийти. Однак батальйон 30-ї бригади до нас не пробився – противник зупинив їх за 6 км від міста.

Зрештою, вирішили виходити самі, в момент "віконця", коли танк з балки – той, що найдовше перезаряджався – поїхав. По ньому ще командир "Світязя" навздогін пальнув, аби танк трохи довше затримався.

Знову викликали вогонь на себе по всій території школи – і вийшли в балку за декілька хвилин до початку обстрілу. Це був відволікаючий маневр: сєпари знали, що коли ми викликаємо вогонь по собі, то зазвичай самі ховаємось у підвалі.

Вони думали, що ми там і сидимо, тому просто курили і чекали закінчення артудару.

А ми в цей час вже рухались в бік Єнакієво, вимкнувши телефони, навіть батарейки з них вийняли.

Підійшли до шахти "Вуглеріськ", там ворог. Вони нас бачать, але не можуть зрозуміти, хто це: сєпари ходять в "горці", "Світязь" теж у "горці", ми в інших формах – усі різні. Поки коректувальники розбирались, чи відкривати по нам вогонь, ми пройшли.

Йшли болотами, по річках і полях, годин шість, у нас був один поранений, через якого ми періодично зупинялись. Дійшли до села Красний Пахарь, де стояли наші розвідники. Вони нас на БМП за 4 ходки вивезли далі. Потім на "КрАЗзах" дістались Артемівська.

Наступного дня, коли я доповідав у штаб сектора, що підрозділ виведений, один знайомий зі штабу сказав, що станом на 31 січня вже були готові похоронні грамоти на два підрозділи. На всіх 70-х.

Костянтинівка. Після виходу з Вуглегірська

"ПРИМАЗАЛИСЬ"

На третій день після виходу з Вуглегірська я знайшов статтю на ФБ, що "виконуючи завдання по вирівнюванню лінії оборони, випадково Семен Семенченко надав допомогу протитанкістам та батальйону "Світязь" відбити атаку противника у місті Вуглегірськ".

Я охр**ваю, пишу йому sms (дістає телефон і показує, починає читати): "Пане Семенченку, мій позивний Грач, по темі Вуглегірська мене багато хто знає. Хочу поспілкуватись про ваші "заслуги" там. Дуже мені ваші медалі не подобаються, нечисті". І номер телефону.

Я знаю, що він це прочитав, але не відповів, не перетелефонував. На другий день після sms, ця стаття зникає і з'являється інша – про те, що Семенченко був присутній при відбитті атаки десь поруч, де отримав контузію.

Я дуже хочу його спитати в очі, як він мене "виводив".

А ще я шукав зам.командира батальйону піхоти, яка нас покинула. Його позивний "Вовк". Не лише тому, що ми залишились через них, а вони пішли без попередження.

Вуглегірськ – невелике місто, наша лінія фронту тут була десь з кілометр. Коли його батальйон тільки зайшов по ротації, ми порадили йому виставити секрети у вузьких напрямках, звідки може йти атака – адже ми у місті вже були довший час, краще володіли ситуацією.

Бійці б просто сиділи і спостерігали, у разі атаки – попереджали, ми б гідно "зустрічали" ворожу техніку.

Цей …козел (скрізь зуби) з позивним "Вовк" заявив мені: "Ти, шморкач, чого ти мене вчиш, я все знаю сам, і в мене людей немає".

При цьому в будинку, де він жив, піхота була замість прислугі: 2 бійця постіль застеляють, двоє їсти варять, двоє дрова рубають, три – телевізор ремонтують і антену ставлять, п'ятеро ту хату охороняють, і так далі...

Тому й сєпарам так пощастило, що вони 28 січня змогли зайти у Вуглегірськ саме з боку балки – бо там нікого не було, а через погану погоду танка не видно. "Секрет" за схилом просто почув би танк, передав нам – і ми б його "зустріли". Це був єдиний заїзд у місто.

Саме через цього "Вовка" загинула майже вся його рота, загинули мої хлопці, ми не вийшли з міста, коли могли це зробити, – а вони пішли, нас не попередивши.

Не знаю, чи він досі служить і де. Не можу його знайти. Але дуже хочу.

Окрім цього "Вовка", з усіма добре працювали. 42-й батальйон, який стояв до того, взагалі працював ідеально.

Якби вони всі залишились на тих місцях, що були, і не було б тієї ротації 13-14 січня – у Вуглегірську б нічого не трапилось.

...А коли вийшли – була просто втома. Ми ж до цього декілька діб не спали. Ще й засмутились – у частині в Костянтинівці нас просто не чекали. Від Артемівська сюди – година часу їзди, усі вже знали, що ми усі вийшли, усі живі.

Але нам принесли холодну кашу, що лишилась з вечері...

"Краще ніж землянка". Третій день після виходу з Вуглегірська. Костянтинівка, 3 лютого

Ми виходили, у чому могли. Усі боєприпаси залишились там, техніка розбита. У підвалі будинку був склад з 3 тисячами снарядів. Збирались його підірвати, але потім передумали – при такому вибуху ніхто не залишився б живим, до того ж це викрило б наш відхід.

Ми сподівались, що якійсь снаряд нашої арти туди потрапить, але не судилося – дуже добрі стіни в тій школї.

Згодом отримали нові гармати, МТЛБ, техніку, волонтери підвезли нові планшети, зібралися з думками – і знову воювати.

"Обживаємось на новому місці"

ПРО ГРОШІ ЗА ПІДБИТУ ТЕХНІКУ І "ЕКСКАВАТОРНЕ" ВИХОВАННЯ

...Навіть жінці дзвонив, щоб вона мені мішки вислала – гроші складати (сміється).

Так, це узаконено. А тепер – доведіть, що цей танк підбили саме ви і саме з вашої зброї.

Для того, щоб отримати гроші, іде великий комплект документів: розслідування, докази, перерахунок, з чого конкретно підбито, коли, якою датою, при яких умовах, чи був дозвіл даний – а в нас у Вуглегірську цього не було, як і наказу від Генштабу.

Я бачу, у що стріляю. Ефективна дальність снаряду – 1400 метрів. У мене пряма наводка. Якщо башня злетіла – значить, влучив.

Перший танк, підбитий у Вуглегірську – моїми руками особисто. Його підбили з гармати, але башта працювала далі. Я випустив в нього сім РПГ, і тільки восьмим пострілом "заткнув" ту башню.

Загалом мій особистий рахунок – 2 БМП, БТР, ЗУ-шка, і не менше восьми танків. Це те, що я знаю напевне. А може, й більше.

(Показує на телефоні підбиті танки) І тепер доведіть, що це підбила саме моя батарея? Навіть, коли ніхто більше прав не пред'являє – для МО все одно "не факт". Під таку велику суму грошей потрібні докази.

До того ж, коли ви намагаєтесь знищити танк, думаєте про зйомки? Дуже сумніваюсь.

28 січня. Башта від танка противника, підбитого сержантом Коваленко

Знаю одну людину, яка отримала гроші за два підбиті танки. Він з нашого підрозділу.

Знаєте чому? Тому що в цей момент випадково знімав відео хтось з його бійців. Це було в середині лютого, він прогрівав машини на позиціях, коли на околиці Дебальцевого виїхали 2 танка. Він підняв ракетницю і їх підбив. Боєць це все зняв. Отримали 120 тисяч.

За півтора роки війни змінилась не армія – змінились люди. Техніку так і ремонтуємо самі, волонтери допомагають, деталі пересилають "Новою поштою".

Міноборони дає техніку, так. Вони привозять, "що є" – ми її ремонтуємо. Ми же знаємо, що нам завтра воювати, тож не можемо чекати, коли підвезуть щось "через місяць-два".

А потім приїздить начальство й каже: "Хлопці, чого ви жалієтесь? У вас же все працює, все є і все добре!" (сміється)

Батарея по штату складається з 70 чоловік.

Ті, хто зараз приходить – менше вмотивовані, ніж мобілізовані у 2014-му. При цьому їх ще вчити треба. Якщо вони хочуть цього – мені вистачить тижня, аби зробити з солдата професійного артилериста.

У цьому сенсі дуже погано впливає на солдат перемир'я, бо кожен думає, що війна майже закінчилась – а противник може цим скористатися: вони володіють інформацією, де у нас йде ротація, де що розташовано, вистачає людей чи ні.

Я ставлюсь до солдата як до людини – м'яко. Але якщо він нап'ється у службовий час, або щось не виконає – ставлення різко міняю. На фоні колективу це для солдата дуже помітно. І це діє.

В яму ніколи не саджав нікого – я не маю права позбавити людину волі.

З нової, 6-ї хвилі, у мене є двоє таких, що п'ють. Я їх доправив в Новий Айдар до комендатури. З них було знято премію (3-4 тисячі гривень) – ну й, пісок грузити (посміхається). 

Ми тоді жили в коровниках, ніяких житлових умов. Підлогу піском засипали, зверху клали дошки. Треба було привезти пісок. Зазвичай грузимо екскаватором – а цього разу нащо він нам, коли є такі робочі руки?!..

Дві машини завантажили лопатою – все! Ніхто пити вже не хотів (сміємося усі разом).

"Ми тоді жили в коровниках, ніяких житлових умов. Підлогу піском засипали, зверху клали дошки". Праворуч - "виховальний" інструмент

Зараз ми – окремий танковий резерв, самі по собі. Нас можуть викликати на допомогу, але до конкретного підрозділу не придані – ми окрема мобільна група, "Блукаюча пушка" називається. Тобто, немає конкретної задачі й місця для виконання завдання.

Сидиш, п'єш каву – тут телефоном "квадрат такий-то, за півгодини ти там". Каву кинув і поїхав. Приїхав, розвернув пушку, за пару хвилин бачиш танк, постріл, влучив-не влучив, розвернувся, поїхав. Ноги помив, ліг спати. О 2-й годині ночі подзвонили: "Квадрат такий-то, через 20 хвилин там". Кави вже нема коли пити (щиро сміється).

ПРО ОСОБИСТЕ

Ця війна може закінчитися дуже скоро. Якщо міжнародні зусилля змусять Росію вивести з нашого Донбасу свої кадрові війська, а головнокомандувач віддасть наказ "взяти Донбас", а не стояти на місці і чекати, поки РФ продовжує стягувати туди техніку – то за 2 дні мої хлопці вже питимуть пиво у Луганську.

І з ОБСЄ щось треба робити: вони вже так притерлися до Росії, що виникає підозра, що здають їм інформацію про нас.

Адже нас вони можуть проконтролювати – ведеться суворий облік техніки, ти можеш подивитись, де вона стоїть, яка вона. А який облік ведеться в сєпарів? Ніякого. Вони говорять, що в них було 4 танки, які вони відвели – а реально у них 8 танків. І ніхто цього не перевірить.

Але ми все одне виграємо. Наглістю, наполегливістю, бажанням виграти. Серйозно, от побачите.

Я ніколи не замислювався над тим, чому мене ця війна навчила.

Мабуть, що гроші це ніщо, я їх просто почав ненавидіти. І що треба постійно залишатись людиною, навіть з полоненим супротивником.

…Смикаюсь по ночах досі. Від звуків. В перші дні вдома, якщо машина під'їжджала під вікна – взагалі підскакував і шукав автомата. Я звик, що я сам. Якщо хтось дуже близько, то це може бути ворог.

...Не хочу, щоб мій дев'ятирічний син ставав військовим. Хоча він весь у мене, а я батькам не повідомляв про своє рішення. Коли закінчиться війна, я б йому розповів про те, "як правильно знайомитись з дівчатами на війні", принаймні, дам форму поносити (щиро сміється).

Але точно – не про війну.

Галина Титиш, Світлана Бикова, УП