Мягкая сила. Комбриг 80-й бригады об обороне Луганского аэропорта

Командир 80-ої аеромобільної бригади ВДВ Андрій Ковальчук на перший погляд не схожий на військового: теплі очі, усмішка, спокійний голос без звичної для військових жорсткості. Він радше скидається на патрульного, який готовий прийти на допомогу в будь-якій ситуації.

Та коли комбриг починає розповідати про бойові операції, і від нього постійно лунає "я прийняв рішення" – починаєш розуміти, що перед тобою командир, який не боїться брати на себе відповідальність за життя тисяч своїх бійців.

41-річний полковник Ковальчук в зоні АТО із самого початку війни. За бої під Слов'янськом і звільнення міста нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеню. Але відомий він операцією в Луганському аеропорту.

Саме Ковальчук керував обороною ЛАП з 13 липня до 31 серпня. На той момент він вже встиг отримати поранення – куля пройшла навиліт через плече під час рейду на аеропорт – та командир відмовився евакуюватись і залишився з бійцями.

"Ви не розумієте, що таке для підрозділу втрата командира. Це можна відчути лише в бою – у момент страху солдат дивиться на свого командира з надією", – занурюється у спогади Ковальчук і закурює цигарку.

За три години розмови комбриг встигає викурити 5 цигарок, хоча зізнається, що шкідлива звичка повернулась саме в критичній ситуації в аеропорту: "Я до того 3 роки не курив. А тут зрозумів, що кранти. Танки противника вже в аеропорту, наші танкісти відійшли. У мене 130 бійців з гранатометами і калашами. От я й закурив".

Ми сидимо на лавці у столичному парку й обговорюємо шлях самого комбрига (училище танкових військ – Національна Академія оборони України – начальник штабу танкового батальйону – командир механізованого батальйону – начальник штабу окремого аеромобільного полку), військові операції, аеропорт.

В українську мову Ковальчука зрідка вкраплюються слова з військової лексики російською. Без типових матюків і обзивань.

Лише пригадуючи, як поранені бійці зістрибували з високого КамАЗу, який почали обстрілювати з "Градів", він на мить замовкає і тихо додає: "Це п...ць".

До початку війни Андрій Ковальчук був начальником штабу аеромобільної бригади, рік служив у Косово на посаді заступника начальника контингенту. Саме з миротворчої місії він привіз знання про те, як спілкуватись з місцевим населенням – не конфліктувати, не погрожувати.

– А який урок ви винесли з цієї війни? – запитую комбрига вже наприкінці розмови.

– Що треба постійно готуватись і вдосконалюватись. Якби наші підрозділи були такими ж боєздатними, як зараз, війна б закінчилась рік тому, – каже Андрій.

– Знаєте, Ви геть не схожі на військового, – зрештою не втримуюсь. – Ви якийсь позитивно налаштований і посміхаєтесь.

– Я й солдатам кажу: "Посміхайтесь людям". Це такі прості знання з миротворчої місії. Адже коли ти не виконуєш бойове завдання, то не треба поводитись нахабно і налаштовувати людей проти себе.

Командир 80-ої аеромобільної бригади ВДВ полковник Андрій Ковальчук: "Їдеш на військовій машині і не виконуєш бойове завдання – то зупинись, посміхнись і дай людям пройти. Дай їм повірити в себе".

СТРАХ МОЖНА ПЕРЕБОРОТИ СТРАХОМ

Я стояв з батальйонною тактичною групою у Райгородці, що під Луганськом. Главою місцевих сепаратистів був батюшка. Сам вийшов на контакт, прийшов до нас на освячення пасок.

На той момент ми не знали, що він обіймав посаду "міністра соціального розвитку ЛНР". Батюшка, та й батюшка – головне, що паски посвятив.

Якось дзвонить представник військової контррозвідки й каже: "У тебе є "кріт". Записуй номер телефону". Я записую. Підходжу до зампотилу, кажу: "А ну, набирай цей номер". Висвічується "Батюшка". Доповів у контр-розвідку – і його почали далі вести, потім взяли на виборчій дільниці.

Місцеві мешканці були негативно налаштовані до нас саме через цього батюшку. Усе розказували один одному, що тільки-но ми прийшли й стали біля цього села, смертність виросла у два рази.

А ми в той час посилено займались бойовою підготовкою, проводили тренування та готувались до виконання бойових завдань.

З місцевими не дуже контактували – але вони знали, що я не дозволю своїм бійцям втратити зброю. Якщо це відбудеться – солдат автоматично стане злочинцем.

Втрата зброї – кримінальна відповідальність. Тим більше, якщо він візьме і просто її віддасть.

Потім була операція по звільненню Слов'янська, наші перші бої та перші втрати. Зі звільненням міста від терористів, перед бригадою поставили нове завдання – розблокування Луганського аеропорту.

"На війні солдат завжди повертає голову у бік командира. Це його надія, це таке відчуття, яке можна лише в бою зрозуміти"

13 липня я з двома батальйонно-тактичними групами почав 85-кілометровий рейд в тилу противника з проривом кільця оточення Луганського аеропорту.

Усе було ніби гаразд, поки ми не підійшли до річки. Через неї мав бути міст – але його не було. Ми спробували навести понтонну переправу. Не вдалось – тоді готовність інженерного підрозділу була не достатньою.

Нас почали обстрілювати. Я приймаю рішення йти в обхід по селах. Одна батальйонна тактична група не змогла пройти – їх почали крити мінометами. З іншою групою ми просувались з боями, розбили 2 блокпости, знищили польовий аеродром.

Та головне почалось при заході в аеропорт. Був маршрут, який мені визначили. Провели дорозвідку, і виявилось, що там нас уже "чекали". Я прийняв рішення нахабно заходити в аеропорт по кільцевій дорозі Луганська.

Хлопці взяли висоти вздовж доріг і забезпечили прохід колон. Прямо на мості в нас підбивають БТР. Колона зупинилась – не може обійти палаючий БТР. Тоді вогонь вели вже з-під Луганська і з села Георгіївки, що на південь від міста.

Я зліз з броні, підбіг до танку. Кажу екіпажу, що треба під'їхати і відсунути палаючий БТР вбік. Механік справився, БТР відштовхнув. Подаю команду на продовження руху, сідаю на броню, але колона не їде – танк не рушає. Довкола все палає, свистять кулі.

Я знову спускаюсь з БТР-а, біжу до танку. Не їдуть – у механіка стався якийсь психологічний надлом після того, як відсунув БТР. Поки не зняв автомат і не сказав: "Я вас або розстріляю, або ви їдете" – ніхто не зрушив з місця.

Страх можна перебороти страхом. У мене в той час не було іншого виходу, крім як пригрозити йому – адже могли спалити всю колонку, а це більше ніж 70 машин.

Потім міна потрапляє в ЗІЛ з боєприпасами. 4 хлопці загинуло. Ми пройшли ще зо 200 метрів, і мене поранили. Куля ввійшла зі спини і вийшла через плече. Я не міг тоді зупинити колону, бо загинули б усі – з усіх сторін лунали постріли, вівся бій.

Знаєте, на війні солдат завжди повертає голову у бік командира. Це його надія, це таке відчуття, яке можна лише в бою зрозуміти. Коли ми вже зупинились, усі кинулись надавати мені допомогу.

З заходом в аеропорт, у мене було 4 загиблих і 15 поранених та контужених.

Ми прорвали це кільце, але не змогли його закріпити.

З 13-го липня до 31-го серпня я керував операцією в Луганському аеропорту. Всі ці півтора місяці ми їх просто кошмарили. Дуже влучно працювала наша артилерія. Але й нам діставалось.

Чотирьох загиблих протягом першого тижня ми тримали в холодильнику з-під морозива, бо не було можливості евакуювати. А ще – близько 30 поранених. Незважаючи на постійні обстріли, я все ж таки вирішив провести їх евакуацію. Бо інакше особовий склад деморалізується – так буває, коли дивишся на вбитих товаришів.

Як зараз пам’ятаю... Це було вночі. Ми тільки зібрались відправляти автомобіль, як почали сипатися "Гради". Всі ці покалічені хлопці з криками, зі стогоном зістрибують з машини… (замовкає) Це був п…ць.

Коли закінчився обстріл, ми повторно їх загрузили. Я не доповідав нічого старшому начальнику. Лише коли вони пройшли Георгіївку – доповів. Усі вижили.

Мене насварили, що сам прийняв таке рішення. А я не міг інакше, бо зайвий раз перестраховувався – сепаратисти могли прослуховувати рації й накрити по дорозі.

Десь вже з 19 серпня, коли були бої під Хрящуватим і Новосвітлівкою, пішли росіяни. Тоді розбили їхню розвідроту. До цього біля Лутугиного і під Георгіївкою розбили одну кримську і одну російську розвідроти. У мене досі є сфотографовані їхні посвідчення. Ми передали їх Службі Безпеки, собі залишили копії.

А десь з 24-го числа, коли вже не було можливості утримувати Хрящувате і Новосвітлівку, була команда "відійти".

Підрозділи інших частин, що спільно з нами обороняли населені пункти навколо аеропорту, відійшли. Залишились тільки підрозділи 80-ї бригади. 

Нас "відпрацьовували" щодня: "Гради", "Смерчі", "Тюльпани", "Піони". Це вже була артилерія росіян. Летить безпілотник, 40 хвилин, і все – пішли "Гради". У мене вже кожний солдат міг розібрати, коли летить снаряд від міномета, коли від "Нони", коли від "Смерча", коли з танка – вже були настільки досвідчені...

Та все одно було багато поранених, бо окремі військовослужбовці нехтували власною безпекою. Тобто не бомблять – без бронежилета, виконує завдання – теж без бронежилета, без каски. Я з ними боровся: "Дитино, не можна так. Як я твоїй матері буду пояснювати?"

Коли мені матері дзвонили в аеропорт по військовому зв’язку (бо не було мобільного), я казав: "Зайвий раз нагадайте, щоб не ходили без бронежилетів".

Осколки ж не вибирають, куди летіти. Якийсь відсоток ми втрачали саме через порушення заходів особистої безпеки. Чому вони ними нехтували? Чому мене не слухали?

Якби вони всі були поряд зі мною, то такого не було б. Але аеропорт великий, командир не може всіх бачити.

Навіть при всій дисципліні, все одно знайдеться один, який знехтує правилами.

"Ти не знаєш, що тебе чекає в майбутньому. Може, доведеться влучати не на 400 метрів, а на тисячу, то вчися влучати на 1000 мерів – це твоє життя".

ОБОРОНА ЛАП: ПРО БОГА ТОДІ ДУМАЛИ, НАПЕВНО, ВСІ

30-го серпня о 6-й ранку почалася артпідготовка атаки, яка продовжувалася безперестанку до 16-ї години. Нас утюжили, бомбили. О 17-й годині вони почали наступ.

Ми цей наступ успішно відбили, вони відійшли.

У цей же день ми взяли в полон трьох росіян. Вони заблукали: приїхали на "Уралі" на наш опорний пункт заправити техніку.

Наші хлопці їх і прийняли разом з бензовозом. Один з них, прапорщик, був з Псковської дивізії, а двоє – солдат та старший лейтенант з 136-ї мотострілецької бригади з Дагестану.

Вони здали дані, що на нас будуть наступати, здали точки базування, де вони вже заправляли техніку. В них була з собою карта, на якій було відмічені місця розташування їхньої артилерії. Ми одразу нанесли по тому району артилерійський удар. Довго палало.

31-го серпня близько 7-ої ранку почався наступ. Ми прийняли удар з боку Переможного, там наступало близько 14 танків, відбили атаку.

О 9-й годині я отримую інформацію, що наш танковий підрозділ без наказу відійшов, покинув аеропорт.

Звичайно, вони потім аргументували, що почули по ефіру команду "відійти", але це просто самозахист.

Усім цим процесом керував я. Я не міг дати команду танкам відійти, а самому з ще 130 військовослужбовцями залишитися на "колесах", які називаються ногами?! Бо жодної одиниці техніки не лишилося.

Хоча сьогодні я вже можу сказати: може, слава Богу, що відійшли. Наші втрати в аеропорту – 13 чоловік. Могло бути більше.

Коли я взнав, що танки відійшли – закурив, хоча три роки до того не курив... Закурив о 9-й годині 31 серпня. Зрозумів, що буде пекло.

Бо ладно сам, я не мав тоді часу про себе думати... Але є люди! Уявляєте, що таке 130 чоловік, з автоматами й гранатометами, коли російські танки вже зайшли в аеропорт?

Танки вже ходили між будівлями, а піхота не змогла пробитися разом з танками.

Як вигнати танки з аеропорту? Тільки артилерією або авіацією. Рішення народилося миттєво.

Я доповідаю старшому начальнику: "Відійти я не можу, бо мене з танків розстріляють в спину. Якщо будете підтримувати авіацією й артилерією, буду триматися".

Кругом поле, усе видно. Треба було дочекатися темряви або підтримки.

Підтримки я не очікував. Затягнути когось в пекло неможливо. Тому я розраховував на підтримку артилерією – вона справді була. Ми коригували вогонь, почали їх вибивати кусками.

В один момент, коли всі були всередині, поряд в 150 метрах стояв танк і бив по входу будівлі, – я викликав вогонь на себе. Мої хлопці навчені, знають, куди укриватись, усі були на зв’язку.

Перше, що взяли в оточення терористи, коли зайшли в аеропорт, – головний корпус, 12 моїх бійців потрапили в полон. Хлопцям просто нікуди було діватися: прямо в підвал, де вони були, кидали гранати.

Ще 5 поранених хлопців були з другого боку будівлі. Вони відійшли до бункеру, який ми називали "Ромашкою". Один з них був важко поранений. Його залишили в оглядовій ямі для автомобілів.

Так-от, хлопців теж оточили, чотирьох взяли в полон. Коли в старшого лейтенанта запитали, чи є хтось ще, він сказав, що ні, отже той залишився в оглядовій ямі. Той хлопчина, живий, зараз на реабілітації в шпиталі у Львові.

А цих чотирьох вели до машини. Проходять повз пожежне депо, де в мене сиділи бійці. Я кажу одному хлопцю: "Заляж, нехай вони пройдуть. Лише коли лізтимуть в будівлю – відкривай вогонь".

Він послухався. Цих чотирьох поранених ведуть, а той з пожежки це бачить. Він думав, що вони росіяни. Але взнає серед тих, що ведуть, свого. Вбиває росіянина, а чечен тікає.

Наших забирають в пожежне депо. Але чечен зорієнтувався і вивів танк на пряму наводку по тій будівлі. У цей час я знову викликаю вогонь артилерії. Валить артилерія – танк тікає. І всі ці четверо поранених залишаються живі, плюс один в оглядовій ямі.

Пам’ятаєте, я розповідав, як викликав вогонь на себе? Так-от, коли моїх 12 хлопців захопили, сепаратисти стали на наші частоти. Вони в ефірі почули, що я викликаю по них вогонь, свою артилерію й авіацію.

У росіян почалась паніка, вони кричали: "Пацаны, уходим, сейчас будет авиация и артиллерия по нас работать!"

Починають вантажити в "КамАЗ" моїх хлопців, а ті скористалися панікою і пішли в рукопашний бій.

Один хлопчина руками забив росіянина. Забрав у нього автомат і випустив ріжок йому в серце.

Він живий, герой. Четверо хлопців втекли, а решта не змогли. Ще двоє вистрибнули з "КамАЗа" на ходу, яким їх везли. Зараз один з них в полоні, ще декілька аеропортовських – зниклі безвісти.

Так ми вигнали танки з аеропорту. О 19-й годині вони відступили.

О 20:30 мали прийти на допомогу і забезпечити нам відхід три БМП, один танк і "Урал" з 24-ї бригади.

Усі екіпажі були з офіцерів. Жоден солдат не пішов.

Я вдячний командиру бригади, який все ж таки спромігся назбирати ці екіпажі.

Щойно вони зайшли в аеропорт, вийшли на полосу, їх почали крити з "Градів". Старший групи мені доповідає: "Молот! Молот! Мене вбивають".

Я розумію, що розмінювати життя на життя немає сенсу, та даю команду відійти.

Не встиг відійти тільки "Урал", про який я не знав. Прапорщик сховався в будівлі під час бомбардування.

Коли ми виходили, я розбив усіх на шість груп: група розвідки йшла попереду і пробивала коридор. Розподілив, хто несе поранених, яких змогли зібрати в аеропорту. Була темрява, але навколо все горіло.

Артилерія била так, аби стримувати ворога. Ми доходимо до краю аеропорту, як бачу – стоїть "Урал". І прапорщик виходить, заводить машину.

Ми завантажили туди поранених, не всіх... На ту машину сіло близько 30 людей. Мій майор не зміг сісти, бо як і я, з пораненою рукою... Я, зрозуміло, як командир маю йти крайнім, маю бути з людьми. А він і мав би сісти, але не зміг, бо вже не було місця.

Так ми й виходили під вогнем артилерії, своєї, частково й чужої... Я сам, поки йшов, то разів 40 укривався від артилерії, бо хто його знає, чия вона.

"24 серпня була команда "відійти". Підрозділи інших частин, що спільно з нами обороняли населені пункти навколо аеропорту, відійшли. Залишились тільки ми"

Так ми вийшли до Георгіївки, десь о 2-й ночі. Далі нас евакуювали машиною до Лутугиного, де надали допомогу пораненим. Я пішов доповісти керівнику сектора. Чесно скажу, випив склянку горілки.

Знаєте, як вийшов?.. Був у кросівках, бо так зручно. Я в аеропорту півтора місяці в кросівках воював, як і солдати – воювали, в чому зручно.

Зранку нас мали евакуювати. Посадив я всіх на машини. Я старший колони. Тільки почали рух, як знову починають нас крити "Градами".

Проїжджаємо вздовж паркану Лутугинського заводу, реактивний снаряд пробиває цей паркан, каміння на машини! Сам думаю: "Боже, стільки пережити, щоб тут злягти, коли лишилося вже трохи!"

Про Бога тоді думали, напевно, всі. І нас не зачепило – ми встигли вийти з-під удару. Так ми евакуювалися в штаб сектора.

Я стомлений, все болить, м’язи забиті, я не можу стояти, не можу сидіти, хоча б десь поспати. Мені друг каже: "Давай до мене в кунг. Якщо "Смерчі", команда "повітря", то треба буде сховатися".

Так вийшло, що місце було тільки зверху, на другому поверсі. Вночі команда "повітря!" Вони всі вибігли – а я відкриваю очі й думаю: "Та ну його все до чорта". Так і пролежав дві команди "повітря!"

Я вже не злазив. Думав – якщо там не тронуло, то й тут не зачепить.

АВАТАРИ І ЕКСТРЕМАЛИ

У солдата зброя, йому не можна напиватись. Добре, якщо сам десь влізеш. Бог з тобою, сам заліз, сам вилізай. Сам застрелився, ну, так і буде. Але коли через тебе постраждають люди, які не мають постраждати, у яких сім’я…

У мене "аватарів" немає. Інші начальники не вірять – але це так. У мене ніколи не було кліток чи ям. Спитайте у будь-якого солдата 80-ї бригади, командир бригади їх ніколи не ображав.

Але тих, хто напивається, ми називаємо екстремалами. Чому? Де б не був п’яний, його ведуть до мене, до командира бригади. Він – підлеглий, я – командир. Він має виконувати накази. Якщо він напився – значить, ослухався. Отже, він має за це відповісти.

Спершу його везуть до лікарні чи шпиталю на огляд. Там вимірюють, скільки проміле в крові, складається відповідний документ, і все.

Кілька місяців тому нам, командирам, дозволили складати протоколи за вживання спиртних напоїв. Протоколи направляємо до суду, який визначає міру покарання. Перший штраф – 1200 гривень, другий – 2400, третій штраф – 5 тисяч або 10 діб на гауптвахті.

Але оскільки гауптвахта – це затратно, то я спонукаю суддю (у мене є юридична група, яка це робить) карати грошима.

Усі мої бійці це все прекрасно знають. Знають, що вимоги командира до всіх однакові, я не прощаю ні солдата, ні полковника.

Я призначаю розслідування по п’яному, залишаю його без премії (найменша премія у мого солдата – це близько 3 тисяч), плюс протокол, суддя його наказує – 1200, загалом виходить 4200 гривень.

Я питаю: "Дядьку, на скільки бухнув?" – "Товаришу полковник, на 34 гривні". – "Неправда, на 4200". – "Ну, да, якщо покарають".

Тож я їх називаю екстремалами. Бо солдат все розуміє –  але як можна за 100 грам втратити 4200?

Рік тому лише за перший місяць мобілізації у мене було більше двохсот розслідувань по вживанню спиртного, а за останній – біля десяти. Це з трьох тисяч осіб. І це є свідченням того, що система виховання працює.

Взагалі має бути системна робота командира, тоді й п’яних не буде.

Якщо підрозділ став, то солдат має бути там, де він має бути. Він не може просто собі піти в село – це називається покиданням меж базового табору, який охороняється. А це – невиконання наказу командира, кримінальна відповідальність.

У мене були випадки, коли я притягував до кримінальної відповідальності людей, які не виконували наказ командира.

Крім того, бійця має контролювати молодший командир. У комбрига в підпорядкуванні більше 3 тисяч чоловік, він не може бачити кожного солдата. Але може бачити командир відділення, у якого 10 чоловік, чи командир взводу – у нього 30 чоловік.

Навіть командир роти не може бачити кожного, бо в нього вже 80-90 чоловік. Тобто це відповідальність молодших командирів щодо виконання наказу старшого начальника.

Далі – боротьба з системою постачання. Бійцям приходять посилки. Вони ж дзвонять додому: "Я воюю, шок і трєпєт, треба 100 грам". Мама, наприклад, не відправить, а тато надішле. Тому коли посилка приходить, її перед командиром відкривають, і при ньому спиртне виливається.

Це називається обмеження солдатів від можливих шляхів постачання.

Якщо військова машина пересувається, то вона пересувається з дозволу. Вона не може сама виїхати з табору. Це елементарне, що має бути в будь-якому підрозділі. Якщо машина рухається, то вона не може зупинитися на дорозі. Вона вийшла з точки А, а зупинитися має в точці В. Точка В не може бути в магазині або ще десь.

Крім того, у солдата можуть бути потреби. Але це також має бути організовано. Всі потреби збираються у старшого офіцера, планується машина…

У мене солдат не може пересуватися пішки, він має їхати, він має бути озброєний. Машину не можна залишати, її хтось має охороняти, бо під неї можуть щось підкласти.

Це елементарна система, яка має працювати у будь-якій частині, у будь-якому підрозділі.

Якщо цю систему налагодити і забезпечити, то тоді і п’яниць не буде.

"Не можна дивитися на цю війну просто як "бери й стріляй". Цього мало"

НАЙВАЖЧЕ ЗАПИТАННЯ

Найважче запитання – коли мати питає командира: "Де мій син?" А відповіді немає. Їй важко пояснити, що в тебе три тисячі людей, і ти не можеш одночасно бути з кожним сином.

Якби можна було десь сховати її сина, я б це зробив. Але командир не може все бачити, для цього є молодші командири.

Це великий досвід – і в процесі управління, і в процесі поведінки. Не можна дивитися на цю війну просто як "бери й стріляй". Цього мало. Ми повинні думати про людей, які нас оточують.

Чому я й кажу, солдат не може піти сам в село. Він не має права ходити там зі зброєю, лякати людей.

Це такі тонкі аспекти. Їх дають в миротворчих місіях: як зробити так, щоб місцевому мешканцю допомогти, а не так, щоб він стріляв тобі в спину.

Я завжди своїм солдатам говорю: "Посміхайся людям". Наприклад, якщо ти їдеш на військовій машині і не виконуєш бойове завдання – то зупинись, дай людям пройти. Тобто не поводь себе нахабно, посміхайся, дай людям повірити в себе.

Ти озброєний, сильний по відношенню до того, хто не має зброї – тому ти зобов’язаний посміхатися, дивитися з любов’ю до них. Навіть якщо це й замаскований під місцевого мешканця сепаратист, то він ще подумає, чи стріляти тобі в спину, чи ні.

Такі тонкощі дає місія.

Порядок використання підрозділів в населених пунктах – як не нашкодити, навіть під час ведення бойових дій.

Питання мародерства – ти не маєш взяти щось, навіть якщо воно лежить без нагляду. Це людина загубила, тимчасово залишила.

Ці люди вже страждають, бо на їхній території ведеться війна. Їх не можна використовувати – їм треба допомагати. Бо є діти, літні люди, жінки.

Я своїх солдат виховую. Так, бувають негідники, не до кожного доходить слово командира. Але якщо є нормальний хлопець і він стоїть біля негідника, то він не дасть йому щось зробити.

З цієї війни я зрозумів, що мусить буде постійне вдосконалення бойової готовності, навичок.

Солдату завжди є до чого готуватися. Якщо сьогодні він стріляє в копійку, то нехай завтра стріляє в півкопійки – це його життя.

Ти не знаєш, що тебе чекає в майбутньому. Може, доведеться влучати не на 400 метрів, а на тисячу, то вчися влучати на 1000 мерів – це твоє життя.

І бойовий дух. Це коли солдат вірить своєму командиру, а командир вірить солдату, солдат вірить солдату.

Бо найважче – це зрада або бездіяльність. Це страшні речі на війні.

Бесіду записала Галина Титиш, УП