Что мы делаем неправильно? Итоги потерянного полугодия
1. ВИЗНАННЯ ПОРАЗКИ
Останнє засідання Національної ради реформ проходило досить гаряче. Поважному зібранню були запропоновані промовисті цифри, що означають, станом на даний момент, фактичний провал реформ в Україні.
Стисло, ситуація виглядає таким чином: з Коаліційної угоди виконано лише 39% того, що мало бути виконано до кінця травня. З плану на 2015 рік виконано лише 11%, а вже минуло півроку. 85% заходів, що припадають на цей рік, заплановано на кінець року, що означає невідворотне невиконання. Парламент прийняв лише 34% запропонованих урядом законопроектів, а 19% взагалі зняв з розгляду.
Цифри не брешуть. Це означає, що треба визнати:
1) Фактичну недієздатність парламентської коаліції — вона тримається як примотана старим скотчем (хотілося використати сталий вислів "тримається на чесному слові", але якраз чесного слова там і нема). Не набирається проста більшість на найбільш необхідні реформи, і тим більше слабо віриться у конституційну більшість 300 голосів для конче необхідної судової реформи, для децентралізації, для зняття недоторканості з депутатів і суддів заради перемоги справедливості щодо злочинців. Темп роботи парламенту, як порівняти з обсягом роботи, є категорично незадовільним.
2) Фактичну недієздатність коаліційного уряду, що складається приблизно рівною мірою з реформаторів та антиреформаторів. Ще у грудні минулого року ми з колегами попереджали, що коаліційний уряд не зробить реформ, так воно і сталося. Технократи-реформатори повністю скуті старими процедурами, блоковані середньою ланкою бюрократів, перевантажені поточними операціями, затиснені своїми супротивниками в уряді.
3) Розрив між парламентом та урядом. Навіть призначений коаліцією коаліційний уряд не має політичної підтримки, а партії не несуть політичної відповідальності за своїх міністрів та за підтримку очолюваних ними реформ.
4) Час згаяно, а це означає зменшення довіри, зубожіння населення, втрату можливостей економічного відновлення та зростання обороноздатності країни, збільшення ризиків реваншу та остаточної геополітичної поразки.
Отже, реформи загальмували, і це не #зрада окремих політиків чи урядовців, а системна неспроможність, передбачена із самого початку. Провал зафіксовано ще у березні, і від того часу декілька місяців витрачено на спробу масованим припливом нових урядовців та волонтерів досягти переламного успіху. Отримано величезну кількість тактичних перемог, і слава всім тим, хто до цього доклав зусиль. Але стратегічно система підтвердила свою нездатність до змін. Маємо визнати: Гідра майже приватизувала зусилля і нових урядовців, і громадських волонтерів.
Ще раз підкреслимо: велика кількість змін вже зроблена, і фактично всі основні реформаторські процеси зрушили з місця. Це заслуга порівняно невеликої когорти людей як в уряді, так і в парламенті.
Але…
Але ці реформи не дійшли до пересічного громадянина, сім’ї, підприємства, містечка. Для них все залишилося, як було: та сама відсутність правосуддя і справедливості, те саме свавілля бюрократів та силовиків, та сама монополізація на рівні не лише цілої країни, а й будь-якого міста чи області, де є місцеві "міні-олігархи".
В плюсах порівняно з минулим — гордість за країну, що встояла під ударом агресора. В мінусах — війна, втрата заощаджень та підвищені тарифи. В цілому баланс однозначно негативний.
Кажуть, що прірву неможливо перескочити на дев’яносто дев’ять відсотків, а лише на сто. Так і тут: середній показник готовності реформ на рівні десь 30%, який дає система моніторингу реформ, означає, що нормативні документи написані, але не набрали чинності і тим більше не втілилися у реальні зміни. Що далі, то темп буде нижчий, бо складність завдань збільшуватиметься, а спротив зростатиме.
Ми отримали багато тактичних перемог, але прямуємо до стратегічної поразки. Адже можна виграти всі бої та програти війну. Невизнання поразки пришвидшує остаточну поразку. Значить, потрібно визнати факт та поміняти підходи.
2. УРОКИ ПОРАЗКИ
Детальний аналіз причин повільності реформ був написаний ще у лютому, і ви можете його перечитати, бо все актуально. Основна стратегічна, засаднича причина — брак політичної волі в усіх гілках влади, ідейна та ціннісна строкатість парламенту та, відповідно, призначеного ним уряду.
Тактичні причини також зрозумілі:
1) покладання відповідальності за реформи на бюрократичну машину, зацікавлену в їхньому провалі,
2) старі правила і процедури, створені заради стабільності, а не змін,
2) перевантаженість поточними операціями,
3) надмірна політизованість та відкладання непопулярних рішень.
План перемоги також зрозумілий і неодноразово запропонований:
1) Формування професійного уряду, про який говорилося ще у жовтні, та отримання ним політичного мандату від парламенту.
2) Термінова заміна нормативної бази роботи уряду – це закон про Кабінет Міністрів, про центральні органи виконавчої влади, регламент Кабінету Міністрів. Старі процедури, створені в часи "папередників", спеціально призначені гальмувати всі зміни.
3) Розмежування в уряді та в кожному міністерстві поточних операцій від здійснення реформ - в бізнесі необхідність такого розмежування відома кожному, хто хоч раз робив реорганізацію чи реінжиніринг процесів, тож дивно, що для державців це така новина.
4) Формування урядового штабу реформ з державних службовців, звільнених від поточних операцій, під керівництвом окремого віце-прем’єра. Мінімум представників старої системи, лише нові люди. Знищити урядову "інституційну пам’ять", що дозволяє повзати, а не літати. Набір до урядового штабу реформ волонтерів з громадянського суспільства задля паралельної розробки підзаконних нормативних актів, планування впровадження та комунікації реформ до суспільства.
Окрім барона Мюнхгаузена, ще нікому в історії не вдавалося витягти себе з болота самому, тож штаб змін у системі має стояти трохи осторонь самої системи. Саме так робив Каха Бендукідзе у Грузії.
5) Заміна непрацюючих голів парламентських комітетів та встановлення їхньої персональної відповідальності за профільні реформи разом із профільними міністрами. Комунікація до суспільства політичної відповідальності партій за парламентські комітети.
6) Персональне лідерство президента у процесі реформ не в юридичному - бо цього не передбачає Конституція, а в ідейному та комунікаційному плані. Все одно суспільство покладає на нього всю відповідальність. Демонстрація стратегічного бачення і надзвичайної рішучості полководця завжди змінює хід війни.
7) Негайна розробка та запуск плану комунікації реформ суспільству через державні медіа та соціальну рекламу, які сьогодні фактично не використовуються.
Це план для уряду, парламенту та президента — якщо не для цих, то для наступних. Українська модернізація невідворотна, питання лише в тому, чиї прізвища залишаться в історії її перемоги та де будуть кордони України, якщо зволікати. Про план дій громадянського суспільства напишемо окремо згодом.
Реформи — це війна зі старою системою, Гідрою, і вести її треба як війну — зі стратегією, штабом, ресурсами, допомогою іноземних союзників, з мобілізацією, пропагандою, героями серед своїх і розкаяними полоненими серед супротивника.
Реформа державної служби та системи органів виконавчої влади є першим та абсолютним пріоритетом. Починати будь-які зміни завжди треба із себе, тож нереформована система виконавчої влади жодних реформ не зробить. Не боятися повного переосмислення: що має робити те або інше міністерство в умовах відкритої економіки та відкритого суспільства, та чи потрібно воно взагалі.
Зламати стару пострадянську систему і побудувати натомість компактні, ефективні, сучасні, наповнені новими людьми міністерства нової країни — з цього має початися стрімкий злет України.
Запустити економіку — це завдання номер два: регуляторна гільйотина, тобто скасування всіх обмежень одним рішучим ударом, та стимулююча економічне зростання податкова реформа - проста, прозора, радикальна та прихильна до інноваційної економіки, в якій додана вартість створюється скоріше працею талантів, ніж великими капіталовкладеннями.
За останній рік Україна опустилася з 155 до 162 місця у світі за рівнем економічної свободи, в одній компанії з Венесуелою, Північною Кореєю, Зімбабве та соціалістичною Кубою. Іншими словами, наші підприємці мають долати бар’єри, вищі, ніж в будь-якій іншій країні Європи чи Азії.
Якщо не зламати ці бар’єри швидко й назавжди, економіка просто вмре під вагою проблем війни та кризи. Власне, вона вже помирає, і макроекономічні показники це підтверджують: так погано не було ні після розвалу СРСР, ні під час жодної попередньої кризи. Дати людям свободу заробляти — з цього починається будь-яке економічне диво.
Третій пріоритет — війна корупції не на словах. Посадити достатню кількість суддів, прокурорів, керівників міліції та податкової, депутатів-регіоналів для того, щоб решта оговталася та почала займати принаймні нейтральну позицію.
Зміни відбуваються завжди через розкол старих еліт, і перемога Майдану 22 лютого 2014 року це зайвий раз довела: пролилася велика кров, і прихильники Януковича зрадили його.
Так само зараз корпус суддів, прокурорів та міліціонерів повинен розколотися: одна частина має "зрадити" іншу через інстинкт самозбереження, поклавши край круговій поруці. Українська звичка домовлятися з ворогом, ніколи не затискаючи його у глухий кут, вже була порушена Януковичем.
До реваншу регіоналів на місцевих виборах залишилося декілька місяців, і після того вони вже ні з ким домовлятися не будуть.
Але пріоритет з пріоритетів — комунікація. Нам потрібна потужна, зрозуміла та яскрава пропаганда реформ, пропаганда нової країни, нових відносин, нових героїв, нових українських історій, нового місця України у світі.
Потужності урядових структур для цього не вистачить навіть на десять відсотків. Нам потрібен інформаційний батальйон волонтерів, які вміють розібратися і пояснити простою мовою. Нам потрібен такий підрозділ в кожному місті, аби працювати з місцевими медіа.
І ще нам потрібні швидкі перемоги. Символи, на які можна далі спиратися. Символи, що надихають і дають енергію.
Вважамо за необхідне зупинитися на головних помилках політичної спільноти та громадянського суспільства.
Головна помилка політичної спільноти полягає у невмінні знайти та залучити союзників. Соціальна енергія сотень тисяч громадських активістів, підприємців, студентів залишилася невикористаною. Політична боротьба залишається процесом всередині невеличкого, замкненого на себе, трошки оновленого "політичного класу", на що суспільство дивиться як на внутрішні чвари з оцінкою "чума на обидва ваших доми".
Без союзників політики-реформатори приречені. Військова теорія вчить: для наступу на добре укріпленого супротивника потрібні в декілька разів переважаючі сили.
Головна помилка громадянського суспільства полягає у відсутності консолідації. Широкого громадського руху за реформи так і не створено. Експертні спільноти розпорошені та не можуть досягти згоди з ключових питань розвитку країни.
Сила громадянського суспільства велика лише тоді, коли люди разом, коли вони миряться з розбіжностями заради головного — реалізації спільного бачення майбутнього. Як це було на Майдані.
І спільна помилка тих та інших полягає в недооцінці важливості темпу. Всі великі реформатори, від Лєшека Бальцеровича до Кахи Бендукідзе, постійно повторювали українцям: реформи бувають або швидкими і рішучими, або невдалими. Це як у польовій хірургії: краще наробити помилок і потім виправляти, аніж довго шукати кращий спосіб і через це втратити єдиний шанс.
Політична система передбачувано гальмує, не встигаючи за набагато більшим запитом суспільства. Вікно можливостей ще не закрилося, але вже починає скрипіти. Час підбити підсумки, зробити висновки та рішуче поміняти спосіб мислення і дії.
