"Штурмовики" Путина или записки об украинской информационной войне

Наївно вважати, що потік дезінформації проти України є лише наслідком справжньої війни з боку РФ, яка нібито зараз затухає на Донбасі. Та й час початку "інформаційної війни" визначити складно, бо термін "війна" для цього явища надто метафоричний.

Не претендуючи на охоплення своїм оглядом всього інформаційного простору РФ у хронології багатьох років, зважаючи на брак фізичних і нервових ресурсів, автор спробує зупинитися на неочевидних особливостях поточної ситуації в цьому інформаційному конфлікті й висловити свої суб’єктивні рекомендації щодо поведінки української сторони.

Поточна ситуація

Ресурси. Їх однозначно більше в РФ, аніж в України, тому що:

- РФ, як країна з сировинною нафтогазовою економікою, має за рахунок цього на порядок більші фінансові можливості, що, мабуть, є найбільш очевидним фактором;

- Кремль контролює російські ЗМІ – не всі, звісно, але переважну більшість впливових;

- участь строни РФ в конфлікті не обмежується Кремлем і його владними та силовими структурами чи навіть РПЦ. Розбудова держави російської не є справою суто державною, а всенародною. Це позиція одного з очільників РНБО, з якою доводиться погодитись.

Можете глянути соціологію ставлення росіян до України. Інформаційну війну веде не тільки Кремль, а зазвичай і середньостатистичний простий росіянин, якщо він має змогу генерувати контент: Інтернет-користувач або журналіст.

Це також наводить на відповідь у питанні: як Кремлю вдалося підкорити більшість російських ЗМІ – а чи були вони дуже проти такого підкорення і чи не є вони щиро солідарні з політикою Кремля з більшості її аспектів?

- у той же час Україна не має порівнянних фінансових ресурсів, провідні вітчизняні ЗМІ контролюються олігархами, а майже половина українців ставляться до Росії позитивно.

Специфіка даного інформаційного конфлікту. Відверті заклики "мочити укрів" найчастіше лунають від пересічних користувачів Інтернету з Росії, які почасти виступають анонімно.

Натомість російські ЗМІ поширюють не стільки прямі ксенофобські заклики, як здійснюють дегуманізацію проєвропейських українців: акцентуються на зображенні "звірств" української армії, "Правого сектору", Нацгвардії – найяскравішими прикладами чого є, мабуть, історії про розіп’ятого хлопчика зі Слов’янська та український винищувач біля боїнга 777.

А також "ворожості" Києва й Галичини до Донбасу і російськомовних. У минулому більш характерним було наголошення на нелегітимності нової української влади й "фашистському" характері майданівських протестів.

Російськими ЗМІ в очах їхньої аудиторії проводиться дегуманізація українців – намагання створити образ ворога, позбавленого людських ознак.

Історичні аналогії в такої практики існують: у 1930-их пронацистська газета "Шутрмовик" друкувала "розповіді про ритуальні вбивства від євреїв арійських дітей", звинувачувала євреїв у вибуху в США німецького дирижабля "Гінденбург".

Дегуманізація євреїв у німецьких ЗМІ значно менш відома, порівняно з фактами їх убивства в газових камерах, але чи не було друге хоча б певною мірою наслідком першого?

Раціональності в путінських фейках дещо більше, ніж у нацистських, але ж і загальний рівень освіти в сучасній РФ очевидно вищий, порівняно з Веймарською республікою.

Реакція української влади. Наразі така реакція обмежилася припиненням розповсюдження відверто просепаратистських газет, які мали доволі маргінальний характер і не були особливо популярними, а також вимкненням півтора десятка російських каналів. При цьому канали зникли з мереж кабельного телебачення, але не з супутника та Інтернету, де їх заблокувати практично неможливо.

Реакція українських ЗМІ. Починаючи з весни поточного року більшість провідних українських ЗМІ перейшла до антиросійських оцінок поточної ситуації, але вітчизняні журналісти не опускаються до вигадування брехливих історій.

При цьому відчувається брак оперативної інформації про ситуацію на фронті, що має як негативний, так і позитивний бік і особливо яскраво було помітно в медійному полі 24-25 серпня цього року.

Ставлення Заходу. Поширення російської пропаганди не обмежується Україною й охоплює не лише російські, й не обов’язково російськомовні ЗМІ за кордоном, а активно проникає на Заході аж до рівня місцевих газет.

Аудиторія цих ЗМІ схильна частково вірити таким публікаціям – "бо істина десь посередині", працівники західних ЗМІ почасти лінуються перевіряти достовірність інформації з російських ЗМІ в українських.

На обмеження ретрансляції російських каналів в Україні Захід зреагував болісно, мовляв: "заборона – це не вихід". При чому це стосується як представників Старої Європи, так і Нової, зокрема медіа-експертів з Польщі.

Що вже казати про США, де на рівні 1-ї поправки до Конституції закріплена заборона для влади вводити обмеження для свободи преси. Благо, агресивних і сильних сусідів у Штатів на їхньому континенті ніколи не було.

Захід постійно штовхає Україну до компромісів, адже боїться війни на кордонах ЄС, а крім того – що не є зовсім очевидним – може розглядати Україну частково також винною в конфлікті. Адже в конфлікті завжди "винні обидві сторони", не може в часи постмодерну одна сторона уособлювати лише зло, а інша – лише добро.

Тут доречно підходило б питання, чи винуваті чехи і словаки в конфлікті з ІІІ рейхом у 1938, але, боюся, знання світової історії в пересічного європейця заслабкі.

Треба сказати, що аналогічних інформаційних воєн Європа і світ, мабуть, іще не бачили, але Захід не схильний сприймати цю проблему як особливо серйозну.

Що варто змінти українській владі й суспільству

Змінити акценти при оцінці контенту російських ЗМІ. Замість називати вигадки російських ЗМІ "пропагандою" – акцентувати увагу на проявах у їхньому контенті ксенофобії, мови ворожнечі, закликів до війни, посягань на територіальну цілісність України.

Пропаганду, тобто обман цілих мас населення, західні експерти пропонують "лікувати" поширенням правдивої інформації їй на противагу. Очевидно не враховуючи гігантські масштаби зловживань в російських ЗМІ.

Але ще важливіше те, що пропаганда – оціночне і надто широке поняття, прикрившись яким уряду зазвичай простіше вводити цензуру щодо незручної інформації, тобто зловживати. На Заході пропаганду як таку воліють не обмежувати і не закривають через неї ЗМІ.

Натомість ксенофобія, заклики до війни, посягання на територіальну цілісність толеруються там значно менше, частина 2 статті 10 Конвенції про захист прав людини чітко вказує на можливість обмеження свободи слова через такі речі.

На Заході існує вироблена практика боротьби з такими формами зловживань, а також консенсус щодо необхідності їх припиняти – що робиться жорстко, за винятком, хіба, сепаратистських висловлювань.

Зокрема, виходячи з цього варто перейти від вузького до більш широкого розуміня понять "мова ворожнечі" й "ксенофобія".

Вітчизняне розуміння цього поняття трактує його суто як прямі заклики когось дискримінувати або знищувати, тоді як західний підхід коротко можна описати як урахування всіх висловлювань, що створюють чи підтримують атмосферу неприязні до когось за певною ознакою.

Зокрема Комітет міністрів Ради Європи прийняв Рекомендацію R (97) 20 від 30 жовтня 1997 "Щодо мови ворожнечі", яка серед іншого зазначає:

- засудження практики підбурювання до… насильства, дискримінації, а також висловлювань з ефектом імовірного посилення страхів чи тертя між соціальними групами;

- підвищену відповідальність медіа щодо поширення мови ворожнечі;

- посилену потребу припиняти мову ворожнечі в умовах конфліктів, війни або збройного протистояння;

- особливу роль влади щодо припинення, в тому числі в медіа, мови ворожнечі або висловлювань, які ймовірно викликають ефект легітимізації, поширення або сприяння расовій ворожнечі, ксенофобії, антисемітизму або іншим формам дискримінації чи ворожнечі, спричинених нетерпимістю.

З цього випливає, що контент російських ЗМІ можна розглядати як мову ворожнечі, якщо ними поширюється інформація про громадян України чи певні соціальні групи українців проєвропейськи налаштованих, галичан, майданівців і так далі і при цьому:

- розповідається про вигадані факти вчинення ними правопорушень чи зловживань;

- такі повідомлення є систематичними для одного й того ж ЗМІ;

- в сюжетах не представлено точки зору проукраїнської сторони та/або незалежних експертів.

За наявності таких фактів і відповідного обґрунтування цілком доводиться говорити про дегуманізацію українців або окремих соціальних груп з числа громадян, що в умовах збройного протистояння на Донбасі створює потужну загрозу у формі конфліктів як всередині України, так і між окремими представниками України й РФ навіть за кордоном.

Адже є реальні приклади, зокрема коли в Харкові русофілка добивала ногами по голові вже до напівсмерті побитого євромайданівця, а в "ДНР" політичним опонентам розпорюють животи.

Підвести фактологічну й правову базу під тимчасове вимкнення російських каналів. Під фактологічною базою мається на увазі ретельний моніторинг цих програм з метою фіксації зловживань свободою слова. Наразі певний моніторинг Нацрадою з питань ТБ проводиться, але виглядає недостатнім за обсягом охоплення та за якістю аналізу.

Правова база для вимкнення іноземних каналів в Україні, треба визнати, суперечлива. Не визначено чітко ні права Нацради звертатися до суду щодо припинення ретрансляції іноземного каналу, ні того, який це суд повинен бути, а наразі на практиці це адміністративні суди, ні процедури судового розгляду такої справи.

Також Нацрада досить давно практикує диференціацію іноземних каналів на адаптовані та неадаптовані, обмежуючи ретрансляцію останніх, хоча закон "Про телебачення і радіомовлення" говорить не про обмеження ретрансляції  каналів узагалі, а про обов’язок кабельника "адаптувати зміст призначених для ретрансляції програм до вимог законодавства України" – стаття 42, що є складним з практичної точки зору.

Тому кабельники, відчувши "увагу" Нацради, самі припинили б ретрансляцію, щоб уникнути великого клопоту і санкцій регулятора.

Але для реалізації такого шляху Нацрада повинна мати достатньо ресурсів, зокрема і в регіонах, для моніторингу каналів у кабельних мережах та оперативного застосування санкцій до кабельників-порушників.

Тому, якщо не брати випадки звернення Нацради до суду, то вона обрала простіший в реалізації варіант вимкнення – "тому, що неадаптовані". Проте з точки зору логічного обґрунтування, одразу виникає наступне питання: в чому ж проявляється неадаптованість – і відповідати на нього вже доведеться вказуючи на конкрентні фрагменти контенту російських каналів.

З точки зору правового обґрунтування, то неадаптованість – формальний аспект, який може сприйматися як відмазка, а для вимкнення каналу повинні бути суттєві порушення, які б мали істотний рівень суспільної небезпеки.

Наразі Нацрада для виправдання перед Заходом може висувати, але не поспішає, такі аргументи:

- канали, принаймні частина, вимикались за рішенням суду. Для європейців це апріорі більш незалежний орган;

- канали вимкнуті лиш у кабельних мережах, але і далі доступні в Інтернеті та супутнику.

Показати Заходу справжнє обличчя російських ЗМІ

Далеко не всі вигадки проти України, які запускаються медіа на території РФ, вона може використати на Заході. Наприклад, повідомлення, що в збитому малазійському літаку летіли вже мертві тіла. Тим більше це стосується розповідей, як клятий Захід спровокував Майдан аби ослабити Росію та які "інтриги плете" зараз проти неї.

Якщо привернути увагу європейців та американців до того, що про них пишуть російьскі ЗМІ, як саме вони маніпулюють інформацією про події в Україні – це підірве довіру до російських медіа.

Тому доцільно розвивати й підтримувати ініціативи на кшталт СтопФейку, замовляти на рекламній основі роз’яснювальні матеріали в західних ЗМІ, соцмережах, пошуковиках з наведенням конретних прикладів та гіперлінків на відповідні сторінки російських ресурсів.

Утрати довіри західної аудиторії до російських ЗМІ позбавить сенсу поширення з їхнього боку вигадок про Україну.

Реагувати на замовні проросійські матеріали в західних ЗМІ. Зазвичай двері відчиняють тому, хто в них постукав. На відміну від України, на Заході краще функціонують саморегулівні або державні органи щодо дотримання професійних стандартів у ЗМІ, тому до них варто активно звертатися зі скаргами.

Проросійські матеріали як правило подають неточну або неповну, незбалансовану інформацію, що є порушенням професійних журналістських стандартів.

Проблема в тому, що механізми припинення таких зловживань у різних країнах працюють по-різному, тому для реагування на ці зловживання необхідно залучати українську діаспору з відповідної країни або українські посольства, тобто знавців специфіки, які б підтримували на місцях процес розгляду цих зловживань в етичних комісіях чи подібних органах.

По ходу розгляду відповідних справ щодо зловживань в медіа до них варто привертати увагу їхніх колег-конкурентів.

Створити ефективний канал(-и) іномовлення: теле-, радіо-, Інтернет-мовлення. Україна за обсягом ресурсів не може тягатися з РФ, тому не треба сподіватися, що наш канал(-и) іномовлення переб’є(-ють) російські.

Виходячи з цього, цільовою аудиторією українського каналу іномовлення мають бути ті, хто сам хоче знайти достовірну інформацію про Україну, а також іноземні журналісти та ЗМІ.

І налаштуватися на довготривале протистояння.

Протидія з боку України в інформаційній сфері будуватиметься виходячи не з того, як усе зробити пошвидше, а як ефективніше.

Роман Головенко, медіа-юрист, магістр права, для УП