Восемь вопросов о люстрации по закону "Об очищении власти" - и один совет президенту

Більше ніж півроку Мін'юст і кабмін не помічали зусиль суспільства з розробки правил люстрації, вважаючи цю тему прерогативою громадських активістів.

16 вересня 2014 року парламент під тиском вулиці зробив те, що ніхто від нього не очікував: схвалив закон "Про очищення влади". 231 депутат проголосував за текст законопроекту разом з 400 поправками до нього, яких ніхто не бачив аж до самої хвилини голосування. Здивований Мін'юст нарешті оговтався й підключився до роботи, повністю переписавши текст уже проголосованого депутатами документу.

Новий текст закону зараз чекає підпису президента..

Що вийшло із цієї непрозорої роботи й спроби уряду наздогнати народ і поставити його прагнення в прийнятні для уряду рамки?

Замість того щоб перераховувати довжелезні переліки посадових осіб, які за законом підлягають люстрації, ми склали свій невеличкий люстраційний список і подивилися, хто з фігурантів цього списку підпадатиме під люстрацію, а хто ні.

Ось цей перелік:

1) уявний суб'єкт люстрації, 35 років, який у 2003 році розпочав кар'єру в системі прокуратури й, дослужившись у 2011 році до посади заступника районного прокурора, вирішив піти з державної служби через небажання працювати в системі під керівництвом Віктора Пшонки, одіозного генпрокурора часів Януковича;

2) Сергій Льовочкін, 42 роки, колишній голова АП, з 25 лютого 2010 року по 17 січня 2014 року;

3) Анатолій Максюта, 51 рік, виконуючий обов'язки міністра економічного розвитку й торгівлі, який із квітня 2012 року працював на посаді заступника міністра економіки в уряді Миколи Азарова;

4) уявний міністр уряду, який у своїй майновій декларації не зазначає про майно своїх батьків або власне майно, лише "записане" на батьків, бо вважає це необов'язковим, оскільки батьки разом із ним не проживають;

5) Олександр Турчинов, 50 років, голова Верховної Ради, який зустрів незалежність України на посаді керівника відділу агітації й пропаганди Дніпропетровського обкому комсомолу;

6) Сергій Ківалов, народний депутат VII скликання й кандидат у народні депутати VIII скликання за 135 виборчим округом. Відомий тим, що керував Центральною виборчою комісією України під час виборів президента України в 2004 році, результати яких були визнані системно сфальшованими рішенням Верховного Суду. Голосував за так звані "диктаторські закони" від 16 січня 2014 року;

Люстраційна перевірка, яку ми зробили, застосувавши до цих суб'єктів люстрації передбачені законом люстраційні критерії, виявила, що лише двоє фігурантів цього переліку підпадають під люстрацію: "технічний" міністр економіки й наш уявний заступник районного прокурора.

Інші під люстрацію не підпадають.

Цей результат нас здивував, оскільки він видається очевидно несправедливим.

І тому ми вирішили зіставити опублікований текст закону з версією громадських активістів, яку парламент проголосував у першому читанні. Можливо, джерело несправедливості в цих непублічних змінах?

Дійсно, хоча люстраційні критерії лишились майже тими самими, архітектура процесу люстрації була докорінно змінена.

По-перше, відмовились від створення незалежної комісії, яка перевірятиме високопосадовців. 

Відповідальними за люстрацію визначили "районні органи влади" за місцем проживання суб'єкту люстрації. Це робить цей важливий процес повністю керованим діючою владою. Навіть якщо припустити, що влада не здійснюватиме незаконного впливу на своїх підлеглих ,– досить очевидно, що підлеглі ніколи із власної ініціативи не відлюструють своє керівництво.

Тому, навіть якщо наш уявний міністр і не задекларував частину майна своєї родини, навряд чи його підлеглі в "районних органах влади" звернуть на це увагу.

По-друге, намагаючись захистити від люстрації осіб, що посідають виборні посади, перейшли будь-які межі розумного.

Первісний проект поширював обов'язок пройти люстраційну перевірку на народних обранців і на кандидатів на виборні посади, однак не передбачав настання відповідальності у вигляді звільнення або заборони на зайняття відповідної посади. Ці заходи відповідальності цілком розумно розглядались як порушення Конституції. Тим не менш, проект передбачав оприлюднення інформації про результати люстраційної перевірки.

У фінальній версії документу від люстраційної перевірки відмовились. Таким чином, ніхто не перевірятиме доброчесність і відповідність стилю життя офіційним доходам такої особи як, скажімо, Сергій Ківалов.

По-третє, із числа осіб, що підпадають під люстрацію, прибрали суддів, які раніше були звільнені за порушення присяги.

По-четверте, ідеологічні критерії люстрації позбавили реального змісту, напевно, через несерйозне ставлення до них.

Про це свідчить те, що прибрали обласну ланку керівників комсомолу з ідеологічного критерію люстрації. Представники нинішньої політично активної еліти, для яких ідеологічний критерій люстрації міг би становити небезпеку через їх радянське ідеологічне минуле, 25 років тому були молодими людьми, яким ще не виповнилось й 30 років. А це той вік, коли люди роблять свій вибір, і або долучаються до радянської системи – і тоді роблять кар'єру в комсомолі, – або йдуть із неї.

Отже, якщо сприймати ідеологічний критерій серйозно, саме обласна ланка керівників комсомолу повинна була стати базовою для люстрації за цим критерієм. Але цього не сталося, а тому останній член нашої люстраційної вибірки, спікер парламенту Турчинов, не підпадає під люстрацію.

Як це не дивно, але посада голови АП не фігурує в першій редакції законопроекту. Остаточна редакція закону поширює люстрацію на Клюєва, який пробув на цій посаді лише місяць, але звільняє з-під люстрації Льовочкіна, який керував адміністрацією майже 4 роки, оскільки в середні січня 2014 року він подав заяву про відставку. Закон чомусь цінує цю заяву про відставку більше ніж заяву нашого уявного прокурора, подану ще в 2011 році.

Отже, яку пораду ми маємо дати президенту, чи слід йому підписувати цей закон?

Але перш ніж відповісти на це питання, давайте відповімо на такі:

1. Чи вважаємо ми справедливими люстраційні критерії, під які не потрапляє звільнений за корупцію голова суду, або голова адміністрації Януковича – але підпадає прокурор, який звільнився сам через небажання працювати в системі "злочинної влади"?

2. Чи вважаємо ми можливим доручати найгучніший суспільний процес останніх часів – процес очищення влади – "районним органам влади за місцем проживання" чиновників?

3. Чи віримо ми в те, що влада, маючи широкі можливості керувати процесом звільнень і заборон в інтересах вибіркового переслідування своїх політичних опонентів, відмовиться від цієї спокуси?

4. Чи вважаємо ми дієвими старі правила моніторингу доброчесності посадовців і декларування їхніх активів, які стара влада виписувала під себе й за якими нова влада пропонує здійснювати люстрацію, і чи довіряємо ми цим правилам виявлення старих і нових корупціонерів?

5. Чи дійсно ми вважаємо "ворогом демократії" чиновника, який "підозрюється" у тому, що він тридцять років працює в системі державних фінансів? Додамо в дужках, що про нього відомо, що уряд не спромігся знайти нікого кращого ніж цей "ворог" на заміну "новому обличчю", яке пішло з уряду, як стикнулося із серйозними бюрократичними складнощами.

6. Чи дійсно загрозу демократії й державності в Україні становлять сьогодні особи пенсійного віку, які більше ніж четверть століття тому перебували на керівних посадах комуністичної партії?

7. Чи є прийнятним у демократичному суспільстві розробка люстраційних правил невідомим колом осіб під ковдрою секретності з порушенням встановленої законом процедури?

8. Які є позитивні суспільні наслідки в масових – але вибіркових – звільненнях людей, якщо їм не пред'явлено жодного конкретного обвинувачення? Чи вважатиме ці звільнення справедливими українське суспільство в якійсь розумній перспективі?

Якщо ми відповідаємо на ці питання "ні", то й порада президенту є теж очевидною.

Втім, це не означає, що Україна не потребує люстрації. Навпаки. Але процес очищення влади вимагає продуманого, обережного ставлення до долі кожної особи.

Одне звільнення, у справедливість якого суспільство вірить, вносить в очищення влади більше ніж сотні звільнень, у справедливості яких у суспільства є сумніви.

Колективна, але вибіркова, відповідальність, яку впроваджує закон "Про очищення влади" в діючій редакції, є квінтесенцією несправедливості. І тому цей закон приречений на провал.

Леонід Антоненко, LL.M., адвокат, спеціально для УП