АТО в деталях

Міністр оборони Гелетей бігав серед солдатів у такій же формі, що і інші. Без погонів і офіційних візнак. Стоїть він і дивіться, як солдати виносять ящики зі зброєю, і раптом каже: "Ребят, вы, может, вот так возьмете ящик..."

"А ты иди и сам бери, бл... Стоять и херней заниматься все могут... (далі - нелітературне) - грубо і галасно відповів йому боєць.

У повітрі повисла незручна пауза. Поряд стояли журналісти з камерами та інші солдати.

Солдату довго тсссикали і шшшшикали його ж товариші, щоб він схаменувся, але він все одно щось довго і зле бурмотів собі під ніс.

Таких історій в зоні АТО відбувається багато. Вони, можливо, і не мають жодного важливого, стратегічного значення, але складають мозаїку життя у зоні конфлікту. У цьому матеріалі зібрані лише ті, що встиг побачити сам автор.

Приїзд першого

Такої кількості військових у Словянську ми не бачили навіть в перший день звільнення міста.

Головну площу по периметру перекрили БТР, БМП, БМД, танки, СБУшники, УДОшники. В кущах і на даху будинків сиділи снайпери. Тут був навіть сам керівник Генерального штабу Віктор Муженко.

Людей пускали, але машини цивільних відганяли. Люди збирались на площі і перешіптувались. Хтось казав, що їде гуманітарна допомога, хтось бурмотів, що то "начальник їде".

Начальником як виявилось була перша особа держави. Президент вперше відвідав звільнений Словянськ.

Порошенко у Слов'янську. Фото прес-служби президента

Він приїхав у довжелезному кортежі і зі значним запізненням. Приїхав після вантажівок з гуманітарною допомогою. В щільному колі УДОшників і самого міністра оборони Валерія Гелетея, він пересувався по площі і час від часу викрикував своїм: "Тільки не штовхайте людей".

Але людей таки штовхали. А коли свита президента підійшла до черг за гуманітарною допомогою, то люди там геть не падали.

Одна стара бабуся, випадково наткнувшись на дуло довжелезного автомата, ледь не зомліла. Її підтримали журналісти. Вслід за президентом люди вигукували "Слава Україні!".

Сам Порошенко зупинявся в кількох місцях і давав короткі спічі. Він обіцяв компенсувати мешканцям зруйновані квартири, та якнайшвидше відновити електро- та водопостачання.

В іншому кутку Арсен Аваков теж перемовлявся з мешканцями. Ті скаржились йому на нового-старого в.о. мера Самсонова. Мовляв, той підтримував сепаратистів. Аваков віджарутвався: "Зберіть мітинг і оберіть народного мера, ви ж це любите робити". Люди розсміялись і розішлись.

Порошенко поїхав так само швидко як приїхав. Це сталось зненацька навіть для свити. Президент сів у джип і поїхав, а губернатори Донеччини і Харківщини з подивом стали біля машини і нервово перепитували у охоронців: "А що, все? Він поїхав? А куди поїхав? Так що ми вже не поговоримо?".

Пізніше військові нам розповіли, що до приїзду Порошенка на трасі Ізюм-Слов’янськ сталася перестрілка. Афішувати це спершу не хотіли, щоб не налякати місцевих.

Хто перший – того і прапор

Вдень 5 липня журналісти в колоні Нацгвардії їхали в бік Слов’янська, щоб засняти момент, коли там піднімуть український прапор. Їхали довго. Бо кілька разів колону повертали назад.

За годину ми стали за два кілометра від Слов’янська прямо на дорозі між двома "зеленками" - чекали на приїзд замміністра. Він прибув. Колона рушила вперед. Їхали лише цивільні машини. Обидва БТРи залишились позаду.

І тут раптом справа від нашої машини пролунали вистріли. Дуже близько. Бійці вистрибнули з автівок і зайняли кругову оборону. Обійшлося. Нападників видно не було. Ми рушили далі. Проте не довго.

За сто метрів дорогу перегородили БМП 95-ї аеромобільної групи. Попереду йшла зачистка – треба було чекати. І яке ж було здивування нацгвардійців, коли нарешті доїхавши до міськради Слов’янська, вони побачили там піднятий прапор України та прапор бійців 95 аеромобільної!

Гвардійці засмучено зітхнули: "Вони ошукали нас. Вони спеціально кілька разів затримували колону, щоб бути тут першими". Така конкуренція поміж військовими і гвардійцями тут - звична річ. Кожен хвалить свою частину і нарікає, що інша лише прикриває тили.

Боротьба за цибулю

До мешканців Слов’янська привезли гуманітарну допомогу. Люди вишикувались у довжелезну чергу за ковбасою, борошном, хлібом, цукром і водою.

Найбільший ажіотаж був біля вантажівки з овочами – цибулею, картоплею, капустою. Люди буквально накинулись розбирати усе, що можуть. Військові, які роздавали харчі, ледь стримували натовп. Сцена нагадували фільми про голодомор.

Мішок з цибулею впав на землю. Люди оточили його і почали по одній, по дві кидати собі в сумку. Всі скільки можуть. Кому дісталось 10 штук, кому 3 штуки. Старші люди навіть не намагались боротись і відходили у бік. Дехто обурено кидав "подавиться своєй гуманитарной помощью" та зло йшов геть.

Одна жінка з дитиною невпевнено ходила між вантажівками, не зважуючись підійти до натовпу. Нарешті вони взяли хліб і думали вже йти, як солдат затримав дівчинку, поманив її за собою, заліз в кабінку і дістав звідти ковбасу. Не ту, що роздавали людям. Свою віддав.

Черга за допомогою. Фото Азада Сафарова

Більшість людей, з якими ми спілкувались, раділи, що у місті знову спокій, і що їм більше не треба спускатись на ніч у підвал.

Більшість з них також щиро зізнавались – не очікували, що після приходу армі все буде тихо і мирно.

Тепер вони самі спростовували міфи про Нацгвардію, яка "винищує і дітей і дорослих і всіх неповнолітніх хлопців".

Іван Іванченко, фото Азада Сафарова

"Я прожив у Слов’янську 85 років. Останні тижні щовечора плакав, коли спускався у підвал. А коли прийшли армійці, я пішов до них, низько вклонився і сказав – "дякую, що врятували моє життя. Тепер я ще 20 років проживу", - розповідає дід Іван Іванченко.

У свої 85 років він ще знає і пам’ятає англійську мову.

І жінці-солдату, яка принесла з вантажівки йому продукти, дякував англійською "You are very good woman".

Інші розповідають, як після блокади терористи винесли усе з магазинів.

"Моя знайома пішла до них за 300 грамами гороху, так вони послали її, - розповідає вчитель історії. – Ну от що це за республіканці?"

"Та які вони республіканці! Ви ж вчитель, що ви несете? То терористи справжні", - перебиває інша жінка.

Штраф - 2 патрона

Найменше людей у Слов’янську прогулюються біля колишньої штаб-квартири терориста Гіркіна-Стрєлка у будівлі тамтешньої СБУ. Не лише люди, а й самі військові намагаються оминати цю будівлю.

Можливо, тому що там ще не працювали сапери. А може ще і тому, що кілька місяців саме це приміщення і прилеглі території найбільше охоронялись. Саме сюди у підвал вели заручників. Тут ще досі лежать залишки зброї, коробки з надписами "Гумманитарная помощь из России Юго-Востоку Украины", інструкції до радіостанції.

Є тут і прихований під деревом бункер, де керівництво терористів мабуть ховалося під час артобстрілів. Є тут і досить дивні надписи.

Наприклад, "Окурки бросать строго в Урну" штраф – 2 (два) патрона". Не 50 гривень, не 100 рублів, а два патрона. Або - "Не Сорить!!! Нарушители будут отправлеННы в подвал!!!"

Оголошення про подвал. Фото прес-центра АТО

Сам подвал подивитись не вдалось. Прийшли сапери і, побачивши старі мішки, з-під яких стирчав мобільний телефон, одразу ж усіх відтіснили подалі.

Міністр на камеру

Новий міністр оборони поки що демонструє себе як людина без "понтів". З журналістами спілкується без посередників. А його охорона не стає грубою стіною проти будь-кого, хто підійде на 5 метрів ближче.

Але те, що на камеру чільник Міноборони працювати любить - це факт. Особистий оператор відомства майже не відходить від нього і фільмує кожен рух.

Сам міністр, як раніше писав Сергій Лещенко, дійсно любить у кожній фразі посилатись на доручення і розпорядження президента. У Слов’янську він разів п’ять нагадав на камеру про наказ гаранта забезпечити гуманітарною допомогою місцевих мешканців.

Отже, після Слов`янська колона з Гелетеєм мала рушити одразу до Краматорська. На трасі між двома містами колона стала. По обидва боки ми бачили залишки бронетехніки, танків, людей.

Саме тут вночі намагались прорватись терористи, коли тікали зі Слов`янська. Дарма. Танк, два БМД і два БМП підірвались на міні. 5 мін все ще лежали ланцюгом на дорозі не ушкодженими і готовими спрацювати.

Министр Гелетей дає прес-конференцію прямо поблизу мін. Фото прес-центра АТО

Ніхто їх не прибирав, навіть коли міністр вискочив з машини і почав спілкуватись з пресою. Брифінг проходив за 1-2 метра від мін, через які продовжували переступати люди. Відчуття було не з найприємніших. Міни прибрали на узбіччя тільки коли колона рушила далі.

Надивившись на трупи, міни, й розкурочену техніку водії нервово лаялись всю дорогу. Насправді журналісти не збирались їхати до Краматорська. Але покидати колону і їхати самостійно в Ізюм - ще божевільніше, ніж їхати в ще небезпечне місто. Тому скільки б наш водій не лаявся, іншого вибору у нього не було.

10 хвилин на Краматорськ

Якби там не було, вся колона таки заїхала в місто. На в’їзді - ті самі блокпости, де ще кілька тижнів тому бігали сепаратисти, рили траншею і погрожували знищити усіх солдатів, які спробують під`їхати ближче. Тепер тут порожньо, так само порожньо й в самому місті.

Але на першому ж повороті в сторону міськради колона раптом стала. Бійці вискочили з машин і зосередились за бетонною огорожею. За кілька хвилин зі сторони Слов`янська під’їхали кілька БМП та танк. Останній швидко розвернувся у бік міськради. І тут бабахнуло! Так сильно, що у вухах задзвонило. Це вистрілив наш танк. Тільки потім ми побачили, що танк підбив машину, яка підозріло була припаркована на узбіччі.

"Блін, чого ж вони не попередили, що стрілятимуть!" - питав наш водій, переховуючись за машиною. Пролунали ще два постріли. І я на секунду уявив собі, як з танку вилазить солдат, оббігає усіх і попереджає закривати вуха, бо зараз буде постріл.

Проте бійцям, які стояли за крок від танку, було байдуже. Вони навіть не намагались пригнутись, затулити вуха. Вони до цього вже звикли.

Танк іще продовжував стріляти, коли до солдат під’їхали місцеві з великим українським прапором. "Дождались, дождались!" - кричав чоловік в майці і шортах. З ним була і його родина, включно з 8-річною донькою Мілою. "Чого ти так радієш?", - я не зміг не поставити це дурне питання дівчині, яка аж стрибала від радощів і махала маленьким синьо-жовтим прапором. "Потому что закончилась война".

Під міськрадою бійців зустрічали ще більше мешканців. Хтось навіть приніс три пляшки шампанського.

Але святкувати довго не вийшло.

З будинку адміністрації скинули довжелезний "колорадський бант" сепаратистів. А на даху на флагштоку вже майорив український стяг. Ще місяць тому автор разом з іноземними журналістами знімав тут, на площі, коментар терориста-козака "Бабая". Тоді він погрожував на камеру дійти до Києва. Хотілося б у цей момент побачити його обличчя.

"Дякую вам, а то ми живемо з дружиною біля аеродрому - вже набридло в підвалі ховатись", - кинувся з обіймами до міністра оборони виконувач обов’язків мера Краматорська.

Бійці швидко сфотографувались на фоні міськради і помчали назад в колону. На площі залишились важка техніка та частини армії.

Цей марш-бросок більше був схожий на акцію для журналістів. Бо далі після підняття прапору колона з міністром вже не поїхала. Ми повернулись в Ізюм. Теж не без проблем.

Одні в місті темряви

По дорозі в Ізюм наше авто налетіло на шину і відстало від колони. Важко передати, що відчуваєш, опинившись наодинці у Слов’янську. Бідолашний наш водій безперестанку лаявся на всі боки, охав і ахав на кожен звук.

Десь годину ми блукали містом, марно намагаючись знайти виїзд. Усюди ми натикались на перекриті бетонними блоками і мішками блокпости. Раз за разом повертали назад, потім знову повертали. Навколо – суцільна темрява. У вікнах не видно навіть свічок.

Ми теж не могли включати фари, щоб не стати мішенню для терористів. І от їдеш по місту просто в темряву і згадуєш, як ще вдень бачив розкуйовджений танк, який налетів на міну, отак само тікаючи з міста без світла вночі.

Радувало лише те, що ми не чули жодного пострілу. І всі блокпости в місті були порожні.  Це означало, що Слов’янськ дійсно звільнений. І вже тут дійсно вже спокійно.

З міста ми таки виїхали, завдяки тому що в машині з нами сидів прес-офіцер Нацгвардії. А пізніше дізнались, що не дарма відстали.

Машину з колони міністра обстріляли по дорозі в Ізюм. Стріляли свої ж на блокпосту. Помилились – думали їдуть терористи.

На щастя всі живі.

Азад Сафаров, для УП