Без истерики
Детально і без істерики про внутрішньополітичну ситуацію: Парламент, Уряд, Президента і реформи.
Далі будемо писати всі слова з маленької літери — це неправильно, але значно полегшить читання.
1. Почнемо з парламенту. Альтернативи розпуску парламенту немає.
Цей парламент не відображає постмайданівську соціальну реальність, а саме: різкий поворот від диктатури до республіки, появу відповідального і вимогливого громадянського суспільства, війну із сильним супротивником, об’єктивну необхідність і суб’єктивне бажання кардинальних реформ, прагнення народу порвати з радянським минулим, прискорене формування політичної нації.
Цей парламент наповнений: тушками, політичними тітушками, безпосередніми і щирими ворогами України, зрадниками, водіями та охоронцями олігархів, агентами Кремля тощо.
Більше половини депутатів цього парламенту голосували за драконівські закони 16 січня. Цього досить, аби розпустити цей парламент і обрати новий.
Категоричною вимогою Майдану було повне перезавантаження влади: уряд, президент, парламент. Настав час третьої фази цього процесу. Немає причин відступатися від тих вимог, заради яких стояв Майдан і загинула Небесна Сотня.
Війна виборам не завадить. Ба більше, тепер "хазяї Донбасу" мають швиденько підключитися до витіснення бойовиків, аби вибори відбулися і там, і вони отримали представництво в парламенті. Якщо заявити "вибори будуть після війни", то війна буде вічно.
Гроші на вибори знайдуться. Справедливе урядування (не хочеться використовувати пожовкле слово "демократія") важливіше за гроші, бо як не буде справедливого урядування, то і грошей не буде. Якби депутати прийняли хоча б один із конче необхідних антикорупційних актів, то вивільнилося би набагато більше грошей, ніж треба на вибори.
2. Реформи. Реформи необхідні: рішучі, комплексні, глибокі. Альтернативи немає: як не буде реформ, то країна просто розвалиться на шматки. Зрозуміло, що це слово давно всім набридло. Але реально реформ ще не було, лише розмови про них.
Без антикорупційних реформ всі страждання і смерті будуть марними, і знову все буде вкрадено.
Без податкової реформи не буде економічного зростання, добробуту і зайнятості.
Без реформи суду і міліції знову будуть врадіївки по всій країні і новий соціальний вибух, вже страшний.
Без освітньої реформи ми станемо країною третього світу, без жодних надій. Без реформи місцевого самоврядування нічого не зміниться у містах і селах.
Зазвичай люди бояться змін і з пересторогою дивляться на майбутні реформи. Але ми як країна і народ проходимо такі випробування, що в нас наростає розуміння: треба набрати у груди повітря і зануритися у цю холодну воду, бо вже вибору немає.
Суспільство підходить до критичної межі готовності до рішучих змін. Це не триватиме довго: вікно можливостей відкривається, за певний час закривається. Треба використати шанс, перервати українську традицію марнування шансів. Ми вже за останні 8 місяців використали багато шансів, тож навчилися.
3. Президент. Не питайте, чи хоче він реформ, чи ні. Це неважливо. Важливо, що він розуміє: у нього як у політика немає іншого вибору. Він точно не хоче достроково піти внаслідок соціального вибуху чи залишитися в історії, не дай Боже, останнім президентом.
На відміну від парламентарів, які можуть напакостити і повернутися на наступних виборах, у президентів таких шансів нема. Тому в особі президента ми маємо палкого прихильника реформ. Не факт, що в нього досить всіх необхідних якостей, але точно достане волі. Він має амбіцію залишитися в історії таким собі українським Лі Куан Ю, будівничим нової країни, а не новим Ющенком, якого "потомок оскорбит презрительным стихом".
4. Уряд. Тут все складно.
Арсеній Петрович, безумовно, є найкращим прем’єром за всі часи незалежної України. На відміну від сцени Майдану, тут він абсолютно на своєму місці. Різнопланово компетентний, надзвичайно працездатний, уважний до деталей, сильний в спілкуванні.
Але цього замало.
Цей уряд має безумовну заслугу: втримати країну на плаву після Януковича під час війни, громадянських заворушень, бандитизму, безвладдя і привиду хаосу, постійної загрози фінансового колапсу — це гідно почесного місця в історії.
Віддали Крим? Добре, є запитання. А що би ви зробили в тій ситуації? Без армії, з купою зрадників в усіх інтимних місцях державної машини?
Отже, за стабілізацію уряд в цілому і прем’єр особисто мають отримати найвищий бал.
Але реформ не було. Фактично жодних. Натомість всі корупційні схеми були швиденько опановані новими людьми. Це не обов’язково були міністри: часто міністр був вивіскою, позбавленою повноважень, а за його спиною крали і крали.
За відсутність реформ і корупцію цей уряд отримує найнижчий бал.
5. Але цей уряд і не міг впровадити реформи і подолати корупцію. Марно було очікувати.
По-перше, політики не роблять реформ, бо реформи непопулярні, а політикам потрібна популярність. Їм треба переобиратися на наступний термін, і вони щодня про це пам’ятають. Вислів, приписуваний Вінстону Черчилу, що політик думає про наступні вибори, а державець — про наступне покоління, вже нав’яз у зубах.
Реформи роблять уряди професіоналів-технократів, що не мають політичних прагнень, натомість вищу амбіцію державотворення.
Реформи не роблять коаліційні уряди, де всі посади розподілено по квотах. Квотні посадовці тепер мають красти, щоб повернути "борг" політикам, які їх висунули. Марно очікувати від коаліціонерів, що вони висунуть на урядові посади не "своїх", а професіоналів-реформаторів.
Так, в уряді обов’язково опиняться не лише корупціонери, бо ще ж треба комусь працювати, комусь треба бути цапом-відбувайлом, а комусь — бути вивіскою "наш міністр з Майдану". Але ці окремі обличчя не міняють всієї системи.
Тож марно було очікувати від коаліційного уряду, що він припинить корупцію і проведе реформи. Адже цей уряд створений тими самими опозиційними партіями, які вже зганьбили себе на Майдані.
Окремі світлі імена є виключенням, що підтверджує правило. Ми їх запам’ятаємо і, певно, ще побачимо.
А в цілому цей уряд втримав ситуацію з війною та державними фінансами, і за це йому подяка і шана. Якщо хтось думає, що зробив би краще, то прошу в студію детальний план дій з урахуванням всіх обмежень і викликів.
6. Вихід з такої конституційної кризи, яку ми мали у грудні-лютому, не відбувається за один крок. Завжди кроків три.
Перший уряд, "уряд національного порятунку", має втримати ситуацію. Це зроблено.
Другий уряд має бути урядом реформ, професійнім і незалежним. Реформатори роблять свою справу, отримують народну ненависть і йдуть займати почесні місця в історії.
Третій має бути урядом вже нової країни, відображати нову, пореформену соціально-політичну реальність.
Це схоже на пацієнта, що хронічно хворіє і потребує операції, складної і ризикованої, але має загострення. Першими приходять лікарі, які збивають температуру і нормалізують аналізи, готують до операції. Далі йдуть хірурги, професійні і безжальні: ріжуть, вичищають, зашивають. І далі приходять треті, які поступово і лагідно реабілітують пацієнта, повертаючи його до життя — нового життя, в якому немає місця вилікуваній хворобі.
Так що уряд національного порятунку реформ не робить не лише тому, що він коаліційний. Реформи — не його завдання. Втримали ситуацію, не допустили поширення війни, розгулу бандитизму на всій території, не допустили дефолту — значить, виконали своє завдання.
Робота уряду національного порятунку не може тривати вічно. Настає час рухатися далі.
7. І тут ключова роль знову переходить до парламенту. Реформи без парламенту неможливі — адже в парламентській республіці реформи робляться через законодавчі акти.
Цьому складові парламенту реформи не потрібні, він не здатний на них. Тож попрощаймося з цим складом.
І тут ми підходимо до найголовнішого.
Хто сформував уряд, який швиденько опанував корупційні схеми часів Януковича? Хто не приймав конче необхідні закони про антикорупцію, люстрацію, державний бюджет тощо? Парлам ентська більшість: Удар, Свобода, БЮТ. Вони себе зарекомендували на Майдані. Так, окремі світлі обличчя були, і ми їх запам’ятали. І темні постаті ми теж запам’ятали.
І тепер наше завдання, завдання громадян, громадянського суспільства — повністю оновити політичну систему. Привести в парламент тих людей, які призначать уряд реформ, які прийматимуть реформаторські закони.
А ми, потужне суспільство, що здатне вигнати диктатора, перемагати у війні сильнішого супротивника, здобути прихильність світової спільноти, — ми на це поки що не здатні.
А) Ми не здатні обрати до парламенту порядних і патріотичних людей. Київські вибори це довели. Ми голосуємо за старі партійні бренди, наповнені старою чорною жовчю. Ми, кияни, привели до Київради "молоду команду Черновецького".
Б) Ми не здатні натиснути на нові демократичні мікроскопічні політичні сили, аби вони об’єдналися. Вони пішли на київські вибори сімома колонами замість одної і програли. Вони підуть на парламентські вибори дванадцятьма колонами замість однієї і програють.
В) Ми не здатні відрізнити популізм і короткостроковий проект від чесної і щирої політики. Популісти, порожні, як пляшки з-під кефіру, набирають у нас голоси на президентських і київських виборах.
Г) Ми не здатні забезпечити прозорість і чесність виборів навіть у столиці. Крадіжка голосів, підкуп виборців, порушення законодавства — і це в Києві, що пережив Майдан і переміг.
Попри все, що з нами було, і всі зміни в нашій свідомості, ми виявилися ще не готові.
Картинка розподілу місць у майбутньому парламенті вже зрозуміла. Це буде ще гірший парламент, ніж сьогоднішній.
Якщо лише ми не змінимося самі. І не змінимо політичний розклад.
Своєю громадянською позицією. Своїм рівнем свідомості. Особистою участю в якості незалежних спостерігачів. Своєю пояснювальною роботою серед друзів, рідних і знайомих. Своєю волонтерською роботою у штабах об’єднаної демократичної сили, куди ми маємо примусити влитися всіх, кому ми довіряємо.
Своєю зрілістю і стійкістю, недовірою до популізму та до політичних проектів олігархів і політтехнологів, за спиною яких часто промальовуються обриси зубців червоної кремлівської стіни.
8. Можливо, закидатимуть, що не прокоментували, хто кому що сказав вчора і позавчора. Байдуже.
Політика — це справи, а не слова. Якби бокс оцінювався по тому, що боксери кажуть один одному, а не що вони роблять, це був би зовсім інший вид спорту. Слова скороминущі, єдина їхня ціль — викликати вчинки. Дивимося на вчинки, ігноруємо слова. Це вони не нам кажуть, це вони кажуть один одному.
9. Питання, яким буде виборчий закон, є найбільш критичним. Чи буде мажоритарна частина парламенту? Чи будуть відкриті списки? Чи будуть дозволені блоки? Яким буде прохідний бар’єр? Чи буде запроваджена прозорість фінансування?
Слідкуємо уважно. Вимагаємо змін. Це найголовніше сьогодні, аби у нас було завтра.
І не забуваємо: хлопці повернуться з фронту і суворо спитають, що ми тут робили, поки вони захищали нас своїми грудьми. Вони мають повернутися в країну, готову до оновлення.
10. Це такий квест. Ми пройшли перші рівні. Вони були складні. Але попереду не менш складні. Ми завоювали право проходити ці рівні квесту своєю перемогою на попередніх рівнях.
Кінець диктатури. Війна за незалежність. Народження політичної нації. Наступні рівні: соціально-політичне оновлення, радикальні комплексні реформи, економічний розквіт, міжнародна суб’єктність, культурна експансія. Перескакувати не дозволяється.
І це означає, що все йде по плану.
Припиняємо істерики.
Все буде добре.
Валерій Пекар, спеціально для УП
