Айдар. Из жизни батальона смелых

Скульптор, біолог, перекладач

"Іноді ми з Женею в окопі читаємо один одному поезію Бродського, або хоку складаємо", – розповідає синхроніст Максим Козуб. Колись давно, в іншому, мирному житті чоловік перекладав переговори Януковича й глави Майкрософта Стіва Балмера; нині ж керує взводом солдат батальйону "Айдар".

Козуб на війні – доброволець із досвідом служби в радянській армії. На решту коштів, які залишились від продажу квартири, купив спорядження для себе й своїх друзів та приїхав до "Айдару".

Його товариш по батальйону й поезії в окопах Євген Дикий – викладач біології Києво-Могилянської академії. Тепер він теж на передовій боїв, такий самий доброволець. Щоправда, без будь якого армійського минулого: каже, що не хотів тратити 2 роки життя на марширування по плацу та пофарбування бордюрів.

Нині колишні "білі квитки" – ті, хто раніше уникав військової служби – приходять у добровольчі батальйони, серед яких – "Айдар".

На відміну від інших, цей батальйон територіальної оборони підпорядковується не МВС, а Міністерству оборони, що дуже тішить багатьох добровольців – вони вперто не хочуть приміряти на себе міліцейську форму й слухати повчання від колишніх противників-спецпризначенців. При виборі місця служби вибирають якраз військову частину №0624 – офіційний номер батальйону "Айдар", – хоча багато з них раніше були абсолютно цивільними людьми.

"На мою батьківщину нападають. А я вихований на тих принципах, що в таких випадках мужик має брати зброю і йти воювати. Це в BIOSі прописано. Уся країна складається переважно із цивільних людей, і так чи інакше хтось із цих цивільних на якийсь час має взяти зброю й навчитись, що з нею робити", – пояснює Євген Дикий свою мотивацію.

Територія нинішніх казарм бійців "Айдару" – училище професійної підготовки співробітників міліції. Тут і далі усі фото – Дмитро Ларін, УП

Євген Дикий – викладач біології в Києво-Могилянській академії, нині – доброволець Айдару

Максим Козуб (на фото ліворуч) та Євген Дикий

Ми втрьох сидимо на підвіконні казарми батальйону в місті "Щастя". На шибці приклеєний жовто-блакитний прапор.

Раптом Максим Козуб помічає на плацу одного зі своїх бійців поряд із тими, хто збирається на черговий бій поблизу селища Металіст, де "Айдар" більше місяця тримав позиції на передовій, прикриваючи артилерію, що працювала позаду.

"Ти куди зібрався? Іди сюди! Усе, з мене годі. Поїдеш додому!" – каже йому Максим і в коридорі відчитує хлопця, який раніше вже проштрафився – не слухав наказів.

Молодий хлопець вибачається, просить дозволу поговорити з ротним – а раптом він зглянеться? – рветься йти воювати.

Охочих опинитися на передовій в "Айдарі" якраз багато. Тут "дембель" сприймається як покарання. Хоча, звісно, не для всіх – частина добровольців після стрільбищ і перших боїв не витримують психологічної напруги й повертають додому.

За вікном по плацу проводять чоловіків і камуфляжних штанах, із заламаними назад руками й прикритими очима.

"Сепаратистів ведуть. Днями вісімнадцять упіймали – ховались в бункері біля радіолокаційної станції. Не всі з тих, кого ми ловимо, виявляються серйозними, трапляються співчуваючі, їх відпускають. А ті, хто брав участь у бойових діях, мають нести покарання", – пояснює Дикий.

Айдарівці на відпочинку

Важко в навчанні – легко в бою

Поряд у коридорі казарми бійці грають у шахи, трохи далі перед схемою автомату Калашникова сидить чоловік і зосереджено розглядає свою зброю. Ніяково опускаю очі, коли поряд проходить черговий айдарівець у спідньому: у цьому царстві чоловіків ніхто не переймається такими дрібницями, – тут головне перепочити, дізнатись новини, приготувати зброю до походу на передову.

У самих казармах тісно, у проходах – каски й бронежилети, на самих ліжках – написи Демон, Балкан, Корень – прізвиська тих, хто на них лежить. Збоку чи над постіллю підвішені автомати, на стінах і навіть під подушками – українські прапори.

Зона військових. Відпочинок від передової

Ліжка в айдарівців можуть виглядати й так

Одна з кімнат

В одній із кімнат живе 49-річний Саша на прізвисько "Щастя". Він у батальйоні разом із сином – 27-річним Володимиром, обоє часто ходять на передову.

"У цьому батальйоні з мого міста лише я й мій син, а всі інші – на стороні ЛНР. Я їх переконував ще раніше, пояснював, до чого можуть привести їхня маячня з "Новоросією", але мене записали в бандерівці й вигнали із цього міста. І тепер я повернувся, але не почуваю себе героєм. Те що відбувається – жахіття для народу. Я із цими людьми 30 років прожив, вважав їх своїми друзями, а вони – мене. А зараз дехто навіть не вітається зі мною на вулиці", – розповідає Саша.

В "Айдарі" одночасно опинились бійці абсолютно різного віку й професій: адвокати, будівельники, водії, науковці, автомайстри, фермери. У когось із них був досвід поводження зі зброєю через захоплення мисливством, дехто освоює нові навички на полігоні.

Айдарівець Женя. У мирному житті – художник-скульптор

Наприклад, Женя з Волині – художник-скульптор. Ми зустріли його на базі айдарівців під Старобільськом. Біля Євгена – гвинтівка; на столі в кімнаті медпункту, де ми сіли поговорити, – малюнки дітей українським військовим, поряд – ліки для бійців. У коридорі один з айдарівців збирає "тетріс" – складає боєприпаси для зенітної установки, яку доставили на базу.

На базу привезли зенітку та боєприпаси. Айдарівець молотком і ногами вкладає снаряди в залізні форми

"Я створюю дитячі майданчики, казкові істоти. Знаєте Берендеєве царство в Росії? Я був одним зі скульпторів, які його робили", – каже Женя. Крім творчої професії, чоловік захоплювався мисливством – звідси знання й навики.

"Куля із чорним наконечником пробиває будь-який бронежилет і розривається всередині. Це те, чим вони нас луплять", – показує Женя жменю куль, які носить у кишені. По закінченню війни він хоче зліпити пам'ятник загиблим бійцям аеромобільних військ, які не здались в полон, а, взявши в руки хрестики, зірвали кільця гранат.

База "Айдару" у селі Половинкине. Тут айдарівці живуть у палатках, які позначені звичним на Майдані способом – сотнями. У вільний час дивляться телевізор

На базі в Половинкино, що під Старобільськом, вечоріє. На подвір'ї бігають три собаки. Замок і Бадді – так звати двох із них – належали загиблим айдарівцям. Загалом батальйон втратив на полі бою 13 своїх добровольців.

По команді бійці збираються на вечірній стрій. Керівник бази проводить нічний інструктаж: "Хлопці, майте на увазі, що ви не на Майдані. У разі бойових дій, потрібно чітко виконувати вказівки командирів, бо від цього залежить не лише ваше життя, але й ваших друзів".

Один з добровольців показує слід від пострілу на бронежилеті

"Ми помираємо по-справжньому. Я ж хочу, аби після закінчення АТО ви всі цілими й неушкодженими повернулись додому", – каже командир. Далі пояснює заходи безпеки, бійці співають гімн і насамкінець – знамениту пісню про те, ким є Путін.

В очікуванні посилення

Євген Дикий в Айдарі вже півтора місяці. Чоловік розповідає, що на початках відчувався такий брак кадрів, що якийсь час він навіть виконував функції ротного. "Слава Богу, зараз є Зола, кадровий офіцер, знається на військовій справі. Тепер він ротний", – каже Євген, у підпорядкуванні якого тепер з десяток бійців.

Зола – веселий і дотепний чоловіків 45 років родом з Волині. Дослухаючись до його розмов з товаришами, помічаю, що геть не розумію, про що вони: "вдарили на три години", "саушка гуде", "знайшли ефки і мухи". Список незнайомих висловів збиває з пантелику, але ротний розшифровує військову термінологію.

Скептично глянувши на журналістів, Зола перепитує: "Ви хочете на передову? Візьму лише з дозволу комбату".

Ротний "Айдару" Зола. Докладніше про марш-бросок на передову читайте у матеріалі "Айдар". Передова біля Металіста"

...Командир "Айдару" Сергій Мельничук зустрічає нас у невеликому кабінеті кількома поверхами нижче. Комбат втомлений, телефон дзвонить щоп'ять хвилин, двері його кімнати постійно відчиняють-зачиняють.

"Ти правил не знаєш? Як ти так їхав, що через тебе ледь машина в аварію не потрапила?" – сварить він одного з місцевих, якого привели на базу "Айдару", де тепер ще й знаходиться комендатура Щастя.

Танки біля блокпосту до міста Щастя. Сюди без документів не пускають, якщо когось такого помічають, по порушника приїжджають з комендатури – з'ясувати особу подорожуючого

У звільненому від сепаратистів місті не можна ходити вулицями після 10 вечора, перетинати блокпости без документів, ну й, звісно, порушувати закони.

"Тут війна йде, а ви понапивались!" – відчитує комбат ще двох місцевих, їм повертають відібрані телефони і відпускають.

Один з телефонів Сергія знову дзвонить – питають паролі для блокпостів. Потім знову виклик – Мельничук і його приймає. Він чекає звісток від розвідників, які пішли в тили ворога, а ще – переговірника, аби обміняти взятих в полон сепаратистів на свого бійця.

Командир батальйону "Айдар" Сергій Мельничук зустрічає гостей

Почувши наше прохання, дозволяє Золі взяти нас на передову, вдягнувши у бронежилети і каски. Поки все готується до походу, встигаю поговорити з Сергієм Петровичем.

Мельничук – колишній військовий, хоча свій батальйон на початку травня створював разом з п'ятьма товаришами – цивільними. На Луганщині тоді не було батальйонів територіальної самооборони.

"Я підняв хай перед усіма, включаючи виходи на в.о. президента – мовляв, що ж ви робите? І мені сказали – створюй, – розповідає Сергій Мельничук. – Я поставив лише одну умову. Даєте зброю –формую батальйон, не даєте – не формую. Зброю дали за півдоби. Приїхало три машини – зброя, боєприпаси на весь батальйон, я прийняв її, розписався... Але до кінця дня з Луганська зі штабу ЛНР виїхала сотня чоловіків, аби мене відловити. Через що я прийняв рішення сховати зброю в лісі під охорону одного з підрозділів Міноборони. А сам з цими п'ятьма людьми заночував у лісі".

Перша бойова п'ятірка "Айдару" була з місцевих, але набрати весь батальйон лише з мешканців сходу було важко – їх дуже залякували.

"Тому довелось просити допомоги Майдану. Парубій зібрав перших 80-100 людей, і тепер ці бійці разом з моїми луганськими товаришами є кістяком "Айдару", – пригадує комбат.

Однак зброю, яку він віддав під охорону, Мельничуку так і не повернули. Згодом комбату таки вдалось вибити для своїх військових автомати.

Зброю і патрони добровольцям видали

Коли айдарівців набралось півтори сотні, вони вийшли з лісу, "взяли" Старобільськ, встановивши на ньому український прапор, за містом зробили базу. З того часу айдарівці звільнили від терористів місто Щастя і створили там ще одну свою базу, "взяли" село Трьохізбенку. І зробили б те саме з Металістом, якби на той час командування їх не зупинило повідомленням "Стоп. Перемир'я" (від редакції - інформація щодо звільнених міст і селищ під Луганськом наявна на момент написання матеріалу, 19 липня).

Взагалі Мельничук каже, що з координацією штабу АТО вже значно краще, щодня по дві-три зустрічі, узгоджуються плани: чим більше буде координації – тим менше людських втрат. На озброєння не дуже скаржиться, боєприпасів хотілося б більше, але загалом добре й те, що є.

– Як у вас з забезпеченням? Хто фінансово підтримує? – запитую в Мельничука.

– Волонтери. Прості люди, підприємства допомагають. На обладнання і забезпечення підрозділу потрачено дуже багато. З-півтора місяці тому я особисто і мій підрозділ передав Коломойському упійманого російського офіцера ГРУ зі зброєю і ще трьох сепаратистів на додачу. Ми хотіли на кошти, які він декларує, купити тепловізори. Пройшло вже майже півтора місяці, але ми ще нічого не отримали.

До військової частини №0624 привезли гуманітарну допомогу

Айдарівцям допомагає волонтерством сім'я з зони, що підконтрольна сепаратистам. Чоловік – без руки і ноги, але разом з жінкою розвозить продукти між блокпостами. У Щастя привезли карти Луганської області, яких у бійців до цього не було. Самі ж фотографуватись не захотіли. На фото – помідори, які волонтери взяли в одного зі своїх знайомих і розвозять далі

Комбат каже, що "Айдар" якраз чекає на підсилення боєздатності, бо самі добровольці готові до бою.

– Але ж у вас переважна більшість – люди без особливої військової підготовки?

– До нас не всі можуть потрапити. Є перша перевірка серед тих, хто йде з Майдану, деякі проходять навчання і лише після того опиняються у нас. Наш підрозділ не з таких, аби просто "стояти на постах". Якщо у десантників девіз "Ніхто крім нас", то у нас девіз – "Ми перші", а за нами десантники.

Війна війною, а розбірки за розкладом. Мельничук каже, що проти нього особисто збираються матеріали, він знає це точно і навіть називає імена.

"Коли Луганське СБУ захопили сепаратисти, вони оголосили Анатолія Науменка народним міліціонером. А потім Арсен Аваков призначив його керівником МВС області. Науменко збирає інформацію проти мене, найбільший удар я чекаю від нього", – каже комбат.

Одна з машин айдарівців

– В одного з моїх підрозділів є машина Сузукі. Її подарував нам начальник МВС області за те, що ми захопии новоайдарівців зі зброєю. Подзвонив його заступник і сказав, машина там-то й там-то. Ключ під колесом. Це подарунок. Я цю машину забрав, а потім у сводках матеріалу заявили про крадіжку машини, хоча вона була на штрафмайданчику понад півтора роки.

 – А нащо ви її брали?

– Це подарунок. А нам треба пересуватися. Ми втратили більше 8 автомобілів, остання підірвалась на міні, інші розстрілювали, – комбат виймає телефон і показує фото легковушки з пробитими кулями боками.

(Далі буде...)

Так виглядає бойова каска після мінометного обстрілу

У коридорах казарми "Айдару"

Ліжка бійців можуть виглядати й так

У вільний час боєць чистить пряжку від ремня

Фотокор ЛБ Макс Левін теж живе у казармі з військовими

Янгол-охоронець, який завжди при бійцеві під час війни

Айдарівець з Краснодону. Каже, що до нього додому вже кілька разів приходили сепаратисти і змушували зняти прапор

Повар Микола у Половинкине. На задньому плані видніється прибите до стіни меню на день. Чоловіки кажуть, що "видно, що жінка з’явилась". На столі Миколи – безліч закруток, нижче у столі – велика миска салату

Повар позує фотографу приговорюючи: "Сєпари, я вас прошу, йдіть собі додому, любіть жінок , корміть дітей, нащо вам, аби була така біда"

Полонені сепаратисти у підвалі комендатури

Збираючись на передову, айдарівці жартують

Фото – Дмитро Ларін, УП

Галина Титиш, УП