Парламентские перевыборы как тест на "кнопкодавов"

Верховна Рада потребує перезавантаження. Хоча б через те, що продовжує ухвалювати закони, нехай навіть дуже потрібні закони, в антиконституційний спосіб.

Найсвіжіший приклад – "парад кнопкодавства", влаштований депутатами цього тижня, та особливо – рекорд парламенту VII скликання з одночасного натискання на кнопки від "правої руки" прем'єра Андрія Іванчука.

Треба визнати, що "кнопкодавство" при Януковичі й зараз – це два різні явища. Раніше це був один із симптомів важкої хвороби владного організму, сьогодні – хвороблива реакція організму, який намагається видужати.

Коли Верховна Рада нарешті ухвалює законодавство про доступ до публічної інформації чи закони щодо прозорості тендерів, за які громадянське суспільство боролося принаймні 4 роки з попередньою владою, – то персональне голосування, за яке те ж суспільство бореться роками, відходить на другий план. Спосіб ухвалення законів приноситься в жертву змісту ухвалених законів.

Однак цей компроміс не може існувати довго.

"Кнопкодавство" – перший симптом нагальної потреби парламенту в перезавантаженні. Це, здавалося б, формальне порушення Конституції яскраво унаочнює, що Україні потрібні:

– легітимна влада з високим кредитом довіри;

– дієвий парламент із політичною волею та достатньою кількість голосів, щоб швидко та ефективно реалізовувати реформи;

– справжня Рада, тобто національний майданчик, де еліти будуть радитися щодо вироблення та ухвалення правил для оновленої країни.

У перспективі не персональне голосування може законсервувати системні проблеми українського парламентаризму.

По-перше, в умовах, коли депутат може проголосувати стільки разів, до скількох кнопок дотягнеться, зникає стимул владі та опозиції шукати компроміси.

Якщо у владній коаліції депутати не гребують голосувати за своїх колег, вони можуть провести рішення навіть за відсутності на засіданні членів коаліції – без додаткових домовленостей з опозицією.

Нагадуємо, наслідком – і апогеєм – неперсонального голосування стали "диктаторські закони 16 січня", коли віце-спікер Ігор Калєтнік отримав цифру 235, просто склавши кількість депутатів-регіоналів та комуністів. Що, зрештою, і призвело до трагічних подій на Майдані.

По-друге, практика неперсонального голосування залишає процес прийняття рішень у тіні.

Доки депутати мають змогу не відвідувати засідання, а просто віддавати колегам свою картку, доти парламентські дискусії лишатимуться шоу для глядачів телеканалу "Рада". Справжні дискусії та обговорення при цьому відбуваються "за кадром".

По-третє, завдяки "кнопкодавству" продовжує існувати практика сумісництва.

Депутат, який прийшов у парламент, аби лобіювати свій бізнес і сприймає мандат як інструмент для ухвалення потрібних бізнесу рішень, легко віддасть картку колегам, аби приділити час "справжній" роботі. Унеможливлення "кнопкодавства" могло б відсікти з парламенту відвертих бізнесменів та сприяло б розділенню влади та бізнесу.

Нові часи – звички старі

В умовах реформаторської доцільності "нова" Верховна Рада "кнопкодавить" навіть більше ніж "стара".

Починаючи з 22 лютого – дня обрання Олександра Турчинова спікером – Рух ЧЕСНО зафіксував щонайменше 47 депутатів, які голосували за себе та сусіда, а то й за кількох одразу.

Фракція Партії регіонів, попри втрати багнетів, лишається найбільшою фракцією парламенту, але в ганебному заліку "кнопкодавів" вона поступилася першістю.

Регіонали навіть робили спроби підняти тему боротьби з "кнопкодавством" – 27 березня Олександр Єфремов вимагав переголосувати порядок денний. Однак це виглядає як знущання з боку фракції, яка подарувала світу Михайла Чечетова та яка відповідальна за ухвалення законів 16 січня в "ручному режимі".

Різке зменшення "кнопкодавів" серед регіоналів свідчить не про "щире каяття" цієї фракції, а лише про її менше зацікавлення в ухваленні рішень, які нині стоять на політичному та громадському порядку денному.

Для деяких депутатів-порушників "епохи Турчинова" нема нічого нового в тому, аби проголосувати чужою карткою.

Найяскравіший приклад – Сергій Кацуба, який "кнопкодавив" як регіонал, потім продовжив це робити як позафракційний депутат, а згодом знайшов застосування своїм умінням уже в складі депутатської групи "Суверенна незалежна Україна".

Колишні регіонали Іштван Гайдош, Микола Дмитрук, Микола Мироненко та Ігор Молоток так само змінили фракційну приналежність – але не свої звички натискати кнопки за себе та сусідів.

Але на цьому перелік депутатів, які перенесли в нову провладну коаліцію досвід неперсонального голосування, вичерпується.

На жаль, більшість "кнопкодавів", у тому числі рекордсмен Андрій Іванчук та депутати, які розділили "друге місце" – Віталій Барвіненко та Юрій Крук, уперше були помічені за порушенням принципу персонального голосування вже за спікерства Турчинова.

За повідомленнями кореспондентів ЧЕСНО, з 22 лютого кнопку "за сусіда" затиснули 4 регіоналів. Також кореспонденти зафіксували принаймні 13 "кнопкодавів" із фракції ВО "Батьківщина", 10 кнопкодавів у депутатській групі "Економічний розвиток", а ще 6 – у "Суверенній європейській Україні".

Чимало "кнопкодавів" і серед комуністів – 7, проте останній зафіксований випадок неперсонального голосування з їх боку мав місце ще 27 лютого. Шестеро позафракційних депутатів також відзначилися голосуванням "за сусіда".

Марія Матіос лишається єдиним зафіксованим "кнопкодавом" від фракції "УДАР".

При цьому кореспонденти ЧЕСНО не зафіксували жодного випадку порушення принципу персонального голосування з боку членів фракції ВО "Свобода". Втім, варто зауважити, що місця "свободівців" у сесійній залі розташовані "у сліпій зоні" – на максимальній відстані від балкону преси.

Іронія політичної долі полягає в тому, що лише рік тому екс-опозиціонери заблокували роботу Верховної Ради на 18 днів, вимагаючи голосувати персонально. А сьогодні рекорд "кнопкодавства" встановлює сам заступник голови фракції "Батьківщина". Хоча якби продемократичні сили закріпили культуру особистого голосування за епохи Ющенка, коли для цього були всі передумови – можливо, режим Януковича ми б пережили інакше.

Найкраще, що могла б зробити чинна Рада, аби остаточно перейти з "кнопкодавсько"-президентської до парламентсько-президентської моделі держави, – ухвалити рішення про проведення дострокових парламентських виборів і почати все "з чистого аркуша" та з новими обличчями в парламенті.

Рішення про власний розпуск – це реальний тест на визначення "кнопкодавів чи законотворців", у тому числі, для нинішньої провладної коаліції в парламенті, багатьом членам якої не світить переобратися.

Павло Миронов, Світлана Заліщук, Рух "Чесно", спеціально для УП