Двадцатимиллионная провинция
Події останнього часу знову актуалізували дискусію про "дві України", адже в різних регіонах відчувається неоднакове ставлення до Євромайдана й до всього, що відбувається навколо нього.
Мова йде про різні ідентичності, про "традиційне протистояння" Схід-Захід.
Справа в тому, що уявлення про таке протистояння за своєю ж власною конструкцією потребує наявності двох відмінних векторів тяжіння, більш-менш осмислених та сформованих. Якщо ж спробувати описати ці вектори – на нас чекає розчарування.
Південно-східні регіони не є носієм окремої української ідентичності, оскільки не мають власного проекту майбутнього України. Більше того, із цього приводу тут навіть не ведуться дискусії.
Схід та Південь не мають бажання формувати й пропонувати іншим регіонам своє бачення України, тому що не відчувають спільності долі, яка для подібних процесів має набагато більше значення, ніж адміністративний кордон УРСР. Для великої частини мешканців цих областей сучасна Україна – випадкова територія з випадковим населенням, яка вже самим фактом випадковості нівелює серйозні роздуми на цю тему.
Але є важливий нюанс.
Відчуття спільності долі немає не тільки, наприклад, у мешканців Дніпропетровська щодо мешканців Рівного. Його немає також, наприклад, і в мешканців Харкова щодо мешканців Одеси. Чому Харків має відчувати спільність саме з Одесою, Донецьком і Сімферополем, а не з Білгородом, Курськом та Ростовом-на-Дону?..
Саме тому питання сепаратизму тут всерйоз також не піднімається й з'являється в пресі лише в якості провокацій. Тому що навіть якщо відповісти на питання "від кого" відокремлюватися – з'являться не менш складні питання: "із ким", "куди" і "для чого".
Більш-менш зрозумілою є лише позиція Криму. Але Крим є Автономною республікою в складі України, і від нього ніхто не чекає активного включення в загальнодержавні процеси.
Ще є Донбас із потужною регіональною ідентичністю. Але, навіть маючи ресурс та згуртовану на територіальній солідарності команду, вихідці звідти не пропонують решті країни жодного власного проекту. Вони його просто не мають.
Потрібно зробити уточнення, що під "власним проектом" не мається на увазі конструювання однієї монолітної української ідентичності з метою привести всіх до спільного знаменника. Наприклад, ідея федералізму також може бути проектом. Але для цього потрібно її спочатку сформулювати, а потім запропонувати більшості.
Головною ж "ідеологією" Південної та Східної України сьогодні є анабіоз – консервація поточного стану речей та продовження замовчування дражливих питань: мови, історії, зовнішньої політики тощо.
Частина місцевих жителів включилася до загальноукраїнського процесу. Але ці люди увійшли до нього не як речники своїх регіонів перед рештою України, а як представники решти України у своїх регіонах. Відчуйте різницю.
Південні та східні області наразі є двадцятимільйонною провінцією, причому одразу двох держав. З одного боку, це провінція України, якою Південь та Схід не цікавляться, і під яку не хочуть ані асимілюватися, ані асимілювати під себе інших. З іншого боку, це ментальна провінція Російської Федерації, справами якої вони також не дуже переймаються, але знаходяться в одному інформаційному просторі через спільність мови.
Таким чином, значний відсоток мешканців Східного та Південного регіонів України не відчувають себе мешканцями жодної держави й водночас не бажають створювати окрему, оскільки не мають для цього ані ментального, ані історичного, ані ідеологічного підґрунтя.
При цьому, парадоксально, "на місцях" відчуття провінційності відсутнє. Тому що немає відчуття центру, відносно якого можна було б себе позиціонувати. Адже провінції без столиці не буває.
Так народилася повна політична апатія, оскільки результатом неналежності до жодної політичної єдності є відсутність відповідальності.
Зручна формула подвійної ідентичності, де локально людина ідентифікує себе як українця/українку, а ширше як руського/руську, дозволяє уникати глибокого емоційного співпереживання як у суто українських подіях – до них виявляється мало цікавості, так і до суто російських – оскільки до них вони не мають прямого відношення.
Це сприяє створенню ситуації, коли єдиною динамічною ідентичністю, що міцніє та розвивається, стає належність до рідного міста – Харкова, Одеси, Дніпропетровська, або регіону – Донбас, Крим. Але оскільки ця ідентичність не має вираженого політичного підтексту, вона не є суб'єктною.
Відтак, фраза Блаженнішого Любомира Гузара про те, що "між Сходом і Заходом України нема поділу, є поділ між тими, хто любить Україну і хто її не любить", великою мірою все ще зберігає регіональний вимір. Лише "нелюбов" треба замінити на "байдужість".
Але ще невідомо, що є гіршим.
Досвід останніх двадцяти трьох років демонструє, що така ситуація може тривати довго. Але навряд чи вона триватиме завжди.
Враховуючи людський та економічний потенціал цих регіонів, можна сказати одне:
Якими б не були відповіді на складні питання, що стоять перед Сходом та Півднем, і до яких би наслідків це не призвело – майбутнє України залишатиметься невизначеним доти, доки двадцятимільйонна провінція нарешті не скаже своє слово.
Костянтин Левін, спеціально для УП
