Игра с нулевой суммой. Вместо итогов недели

Перенесення центру розв'язання кризи до парламенту не може увінчатися реальними результатами, які б вирішили проблему протистояння. Адже парламент давно знаходиться в положенні поза грою – він втратив функції представницького органу, а центри ухвалення рішень знаходяться поза його стінами.

Час переломити ситуацію зараз втрачено.

Депутати у своїх рішеннях лише так чи інакше ретранслюють відсутність домовленостей в інших центрах впливу й пролонгують протистояння. Переформатування умовної більшості є скоріше бажаним, але не дійсним сценарієм найближчих тижнів. Сьогодні поки це гра з нульовою сумою.

Вдалося лише відмінити контраверсійні закони від 16 січня, які суттєво обмежували права громадян і каталізували перехід конфлікту до силової фази протистояння в Києві й регіонах України. Було ухвалено недієвий закон про амністію учасників протесту, який неможливо виконати.

Взагалі, якісь ознаки квазіпереговорного процесу знову з'явилися лише після насильства на Грушевського, антипрезидентських протестів у Західній, Північній і Центральній Україні, на Сході (Харків, Дніпропетровськ), Півночі (Суми). У Центрі – у Черкасах – акції протестувальників були жорстоко придушені із застосуванням з боку міліції сили й кримінальних бригад.

З боку президента також розглядалася можливість введення надзвичайного стану. Сьогодні така можливість мінімізована внаслідок впливу на процес з боку США, ЄС, і побоювань про наслідки такого кроку з боку фінансово-олігархічних груп, недостатності впевненості з боку президента в армії й цілковитій підтримці силових структур. Фіксуються намагання схилення на бік президента армії, було оприлюднено заяви про прохання армії навести порядок.

Але сьогодні це більше схоже на політичні маніпуляції з боку прихильників президента, ніж на потужний процес. Втім, у лютому армії планується збільшити фінансування, заробітні плати мають зрости на 20%.

Вимоги опозиційних сил сьогодні – дострокові вибори президента; повернення до парламентсько-президентської республіки та на підставі цього формування нового уряду із широкими повноваженнями; звільнення всіх ув'язнених і закриття справ; припинення репресій; покарання винних у побитті громадян.

Проте, опозиція втрачає підтримку Майдану. Це відбувається й унаслідок відсутності результатів, на які очікують на Майдані.

Радикалізація настроїв триває, а нові структури самооборони Майдану можуть скласти політичну конкуренцію правим силам у політичному полі. Причини радикалізації – тактика уникнення реальних діалогових практик із боку президента з опозицією, протестувальниками, імітація діалогу з опозицією.

Тактика президента – тягнути час, який теоретично грає на нього. І ЄС не поспішає санкції вводити, розглядаючи це як крайній крок, а зараз – розмови та висловлювання "крайньої стурбованості тим, що відбувається".

РФ усіляко інформаційно підживлює кризу в Україні, запускаючи живі картинки "федеративних з'їздів" у Харкові, прохання про допомогу з боку професійних проросійських депутатів Криму.

Тиражуються тези про розпад України, її федералізацію, яка, насправді, не вирішує для України жодних проблем. Адже все одне такі рішення як зовнішня політика, державна мова – зазвичай у подібних державних моделях вирішуються в центрі федерації.

Варіант для України – узаконення дій для удільних корумпованих князьків

Від більш відвертих сценаріїв РФ утримують Олімпійські ігри в Сочі. Втім інформаційні війни, економічний вплив у подальшому посилюється у вигляді продовження кредиту та умов його подальшого отримання. А сценарій дестабілізації в країні допомагає ще глибше втягнути країну в орбіту впливу Путіна.

Пропозиції для опозиції стосовно входження в уряд виглядають як тактичний крок із боку президента, який здійснюється значною мірою з метою її компрометації.

З одного боку, це природна практика будь якого політичного розв'язання кризи в порядній країні. Але в Україні за умов, що пропонуються, це чергова пастка для розкручування політичного протистояння. Такий крок не підтримується значною частиною Майдану. До того ж, опозиція за таких умов навряд чи контролюватиме уряд: фінансовий і силовий блоки залишаються під контролем президента.

За конституційними можливостями, президент може в будь-який час звільнити главу уряду й впливати на все, але ні за що не відповідати. Та й будь-які розмови стосовно керманичів уряду за звичною українською традицією точаться стосовно ПІБ, а не програм виходу з гуманітарної й економічної кризи. Тут нічого навіть і не змінюється, ані в риториці влади, ані у висловлюваннях опозиції, що теоретично претендує час від часу на відповідні крісла.

Тому опозиція наполягає на конституційних змінах, які можуть трактуватися як легітимні, та повернення до парламентсько-президентської республіки як перехідний етап для розробки більш оптимальної моделі, повернувши Конституцію 2004-го року. Ця конституція неідеальна, але ці кроки змогли б зняти ескалацію напруження.

Такий варіант подій послаблює Віктора Януковича й не приймається ним та його найближчим оточенням.

Основна тактика команди президента – пролонгація часу. Тому варіанти конституційних договорів, угод доволі гарні, але в мирний час.

Якби було реальне бажання, ці питання можна було би вирішити й минулого року, адже начебто працювала Конституційна Асамблея, готувалися варіанти конституції. Цю діяльність варто продовжувати, але вже після повернення до конституційного поля.

Імовірніше керівництво уряду після відставки Миколи Азарова дістанеться особам, які підтримують президента й будуть підтримані російською стороною. Янукович, звичайно, намагатиметься торгуватися із РФ, адже тоді він ризикує стати номінальним президентом. Однак, якою можу виявитися ціна такого торгу, який складно назвати компромісом виходячи з риторики Сергія Глазьєва про потребу силових варіантів розв'язання "української проблеми Майдану".

Українські олігархи є надзвичайно обережні в підтримці опозиції, Майдану. Адже їхні депутати в більшості не підтримують дієво голосуваннями будь-які пропозиції опозиції.

Поки що президент контролює фракцію ПР у парламенті, хоча ситуація не виглядає напрочуд стабільною.

Заяви керманичів українських бізнес-груп, які засуджують насильство, значною мірою спричинені побоюванням економічних санкцій з боку ЄС і США. Втім позиція залишається не стійко артикульованою й не підкріплюється активними діями їхніх депутатів у парламенті. Позитивом є певною мірою об'єктивне висвітлення подій у країні з боку ЗМІ, які належать олігархам.

Отже, криза, відсутність політичного поступу й реального діалогу, довіри – нині консервуються. І будь-які зміни в політиці, дії влади й тиск можуть викликати ланцюгову реакцію з боку протестувальників, поновлення силових дій у Києві й регіонах.

Тим більше, що в Україні поширюються прецеденти силового тиску на активістів, представників НУО, викрадення та катування активістів.

Криза сьогодні полягає не стільки в протиріччі між російськомовними чи україномовними, скільки стосовно геополітичних орієнтацій громадян, протидії прихильників влади і опозиції.

Загроза подальшої дестабілізації в Україні досі залишається вкрай актуальною.

Було б раціонально задля уникнення подальшої ескалації конфлікту з боку ЄС не просто висловлювати "занепокоєння ситуацію, що складається" – але й застосовувати реальні економічні санкції до представників політикуму, що підтримують репресії, наполягати на посередництві в переговорах, розширити поле комунікаторів, допомогти зі звільненням арештованих протестуючих-заручників, провести розслідування та покарати тих посадовців та представників міліції, які були винні в насиллі. Зрештою, зняти візові вимоги для українських громадян, надати Україні перспективу членства в ЄС.

Втім, нам ніхто не допоможе окрім нас самих.

І наразі складно сказати, коли у влади, парламенту, урядовців таки спрацює інстинкт самозбереження – нехай і не для країни, але для себе особисто. Лише тоді це буде дійсно діалог, а не намагання "розвести".

Юлія Тищенко, голова Ради УНЦПД, спеціально для УП