Евроинтеграция: так хочется верить!...
Будь-який шок має відому властивість: інформація, що його викликала, усвідомлюється не одразу. Протягом певного часу жевріє сподівання: а може, усе не так гірко? Може, є ще якась надія?
І хай розум переконує: треба сприйняти реальність такою, якою вона є, – а серце все сподівається на диво...
Саме так відбувається й тепер, після відмови уряду від підготовчої роботи до асоціації з Євросоюзом, – і, переконані, відбувається в багатьох і багатьох українців.
Попри все, вони ще сподіваються: а може, ще не все втрачено? Попри навіть те, що надходження нових повідомлень залишає все менше й менше простору для тих сподівань.
Але, contra spem spero, примарні, ледь помітні аргументи "за" все ще не зникли.
Точніше, не хочеться вірити, що вони зникли. Звісно ж, давно відомо: найбільшою помилкою при аналізуванні та прогнозуванні дій української влади завжди були й дотепер є спроби співвідносити ці дії із загальнозрозумілою логікою, демократичними нормами та інтересами держави.
І все ж, і все ж...
Відомо: усі більш-менш важливі рішення в сьогоднішній Україні ухвалює одна й лише одна людина – президент Віктор Янукович. Натомість рішення про призупинення приготувань до підписання угоди про асоціацію ухвалив кабмін, а висловлювання президента станом на вечір четверга залишаються вкрай суперечливими та загально-обтічними.
Чому так? Чому б не було самому президентові чітко й недвозначно про це заявити?
Адже загальновідомим є те, що в ухваленні такого роду рішень уряд не є самостійним, і керівники Євросоюзу не мають із цього приводу жодних ілюзій.
То навіщо – і для кого? – весь цей камуфляж?
Далі: а що означає слово "призупинити"?
Адже якщо угоду про асоціацію не буде підписано у Вільнюсі, потреба в підготовчих роботах узагалі зникне, зникне як така. Тобто, за логікою речей, ніякого призупинення бути не може: або приготування, або повне й остаточне скасування всіх клопотів.
Партія регіонів звернулася до президента із проханням відтермінувати підписання Угоди. Але ж представники ЄС неодноразово заявляли: або зараз, або взагалі ні.
Жодної мови про відтермінування ніколи не було, і, у будь-якому разі, від особистої волі президента це питання не залежить. Якщо ПР так уже хотіла ще потовкти воду в ступі, чому ж вона не адресувала своє наполегливе прохання керівникам Євросоюзу та країн-членів? Здавалося б, є ж у ПР фахівці з міжнародного права та міжнародних відносин!
Про продовження плідної співпраці з Європейським Союзом заявив і Азаров. От тільки чи погодиться ЄС на таке продовження після того, як він понад рік носився з Україною, мов із писаною торбою, витратив на це стільки сил – і коштів, до речі! – а тепер Україна все кинула котові під хвіст? Ну, не може ж такого бути, щоб в українському керівництві не розуміли бодай цього.
І ще одне: а про які, власне кажучи, приготування йдеться – такі, що стосуються кабміну й саме його? Наскільки відомо, текст угоди уряд давно опрацював і схвалив. Усі потрібні законопроекти подав.
Вирішення долі Юлії Тимошенко – поза компетенцією уряду.
То що ж саме вирішили призупинити?
І знову: навіщо цей словесний туман, навіщо ці двозначності?
У кабмінівському тексті сказано: призупинити дію рішення кабміну від 18 вересня 2013 року "Про підготовку до підписання проекту угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом і його державами-членами, з іншої сторони". Але сайт "Урядовий портал" у розділі "Рішення уряду" не містить нічого й близько подібного, датованого 18 або 19 вересня.
І як це розуміти?
Не зрозуміти, зрештою, геть нічого.
Чи може хто-небудь пригадати, скільки разів той самий Микола Азаров обіцяв нам модернізацію української промисловості, перехід на виготовлення конкурентоспроможної продукції? Навряд чи: цими обіцянками прем'єр усі вуха вже українцям проїв.
А тепер от виявляється, що саме острах модернізації став на заваді євроінтеграції; що ми мусимо відмовитися від асоціації з ЄС, оскільки українська продукція неконкурентоспроможна, і цю неконкурентоспроможність ми мусимо зберігати й надалі, просто тобі плекати, розвиваючи відносини з Митним союзом – товаришами за неконкурентоспроможністю.
Ну, і де тут бодай натяк на логіку? Та годі вам, панове: росіяни, скажімо, давно вже не купують навіть своїх, російських, автомобілів, а продукція заводу в Тольятті стала в РФ однією з дозволених тем критики й висміювання.
Оця суцільна непереконливість, з якої в усі боки стирчать білі нитки – вона й не дає остаточно згаснути сподіванням: а раптом це – лише тактичний хід? А раптом у такий спосіб Україна вирішила переграти Росію, приспати її пильність?
Окрім аргументів державного рівня, існують інші – особистісні.
Можна як завгодно ставитися до Віктора Януковича, але однієї чесноти в нього вже точно ніхто не відбере – це його вміння протистояти будь-якому тиску, не піддаватися й, попри все, діяти рівно навпаки.
То що ж тепер сталося, що Янукович піддався тиску Росії – брутальному, зухвалому, принизливому? Що сталося, що він фактично визнав: реальним президентом України є Владимир Путін, бо саме йому належить остаточне слово й остаточне право ухвалення рішень? Що сталося, що Янукович довго й досить успішно – так, як не виходило ні в кого до нього – опирався, а тепер от узяв і здався, причому без очевидних причин?
Довго й наполегливо педалюючи тему асоціації з ЄС, граючи фанфари на честь угоди про асоціацію, яка буцімто була вже в нього в кишені, Янукович не міг не розуміти: він втрачає свій твердокам'яний електорат. Кістяк свого електорату.
Причому втрачає назавжди. І нинішній розворот на 180 градусів той електорат уже не поверне. З однієї простої причини: цей електорат уже встиг зневіритися в тому, що орієнтація на Росію для Януковича є ідейною, принциповою, світоглядною.
Кон'юнктурною – так, можливо, але це вже зовсім не те. Ба більше: кістяк електорату Януковича зневірився в тому, що вважав за його найбільші чесноти, – у його послідовності, передбачуваності й твердості в досягненні обраної мети.
Може навіть статися, що саме цей електорат найбільш болісно сприйме капітуляцію Януковича перед Путіним. Адже одна річ – партнерство рівних, партнерство однодумців, і зовсім інша – капітуляція перед силою.
Якби Угоду про асоціацію було підписано, президент міг би розраховувати компенсувати ці електоральні втрати за рахунок проєвропейські налаштованих українців. Тепер і вони відпадають.
То хто ж залишається?
А чи президентські вибори вже зовсім знято з порядку денного?
Це все були "заспокійливі" аргументи. Та перейдімо до суворої реальності.
Виглядає, що Янукович так і не зміг переступити через проблему Тимошенко – і обміняв свою особисту непохитність на долю країни.
Але ж не міг він не розуміти: цим і саме цим він популяризує Тимошенко, як ніхто й ніколи до того. Леді Ю вже два роки не є активним гравцем на українській політичній сцені; в усіх згадуваннях останнього часу її роль є винятково пасивною: коли заходить про неї мова, йдеться не про те, що робитиме вона, а про те, що робитимуть із нею – помилують чи не помилують, відпустять лікуватися чи не відпустять?
Окрім того, у Тимошенко дуже стійкий анти-електорат.
І це не лише прихильники регіоналів та комуністів, не лише обивателі, що кричать: "Юлька-воровка!" Це – чимала кількість свідомих громадян, переконаних: Тимошенко не є демократом, а той факт, що вона стала лідером демократичного сегменту українського політикуму, – тієї ж природи, що й свого часу поява Віктора Медведчука замість Василя Онопенка на чолі СДПУ(о) та Ганни Антоньєвої замість Володимира Яворівського на чолі ДемПУ.
Так, чимало цих людей голосували 2010 року за Тимошенко. Але голосували, зціпивши зуби. Жити ж зі зціпленими зубами повсякчас ой як незручно...
Поїхала б собі тихенько Тимошенко до Німеччини чи ще кудись, а чи її б тихенько помилували – і, цілком імовірно, вона просто зійшла б із політичної авансцени. Так, про неї б не забули – але, цілком імовірно, вона була б лише однією з кількох.
Тож якби Янукович успішно підписав Угоду про асоціацію – ще був би зовсім не факт, що на виборах він не переграв би Тимошенко в електоральному двобої.
Він, той, що вдає із себе сильного й рішучого, – злякався загрози Тимошенко й оцінив її як набагато більшу, ніж вона була б насправді.
Хоча... Й тут, хочеш не хочеш, а намагаєшся себе заспокоїти: нарешті Янукович почув те, що прагнув: Євросоюз був готовий підписати угоду про асоціацію й без розв'язання проблеми Тимошенко.
То, може, це була лише перевірка євросоюзівців на "моральну стійкість"? Може, цей сигнал буде почуто в Києві? Може, з високих міркувань ЄС і надалі дозволить Януковичеві грати із собою, мов кішка з мишкою?
Хоча...
Виглядає набагато ймовірнішим, що насправді Янукович злякався іншої загрози. Адже з підписанням Угоди про асоціацію моніторинг із боку ЄС не припинився б. Євросоюзівців уже точно дуже цікавило б, як відбувалися б президентські вибори – 2015: чи демократично, чи чесно?
Путін, звісно ж, стежити за цим не буде...
І ще одна обставина.
Пригадаймо, як відбуваються офіційні закордонні візити нашого президента. Зазвичай він везе із собою делегації придворних бізнесменів, які під його невтомним керуванням домовляються про торгівлю, співробітництво, інвестиції. Та й сам президент зустрічається з бізнес-середовищами й веде переговори про конкретно-економічні речі – про ті, якими мав би займатися в крайньому разі прем'єр-міністр, а то й самі бізнесмени.
У разі укладання Угоди все могло б змінитися: як і водиться за класичної ринкової економіки, бізнесові питання розв'язувалися б безпосередньо суб'єктами бізнесу, на рівні цих суб'єктів, а не на рівні держави.
І за цих умов – хтозна? – чи втримали б придворні бізнесмени свій нинішній статус і своє нинішнє місце в українській бізнес-ієрархії? Адже нині це місце набагато більше залежить від міри наближеності того чи іншого олігарха до Властителя Всемогутнього, ніж від його суто бізнесових характеристик.
І, нарешті.
І Євросоюз, і навіть США пообіцяли Україні підтримати її, компенсувати збитки, понесені від російської сваволі. Одне тільки лихо: збитки можуть бути сьогодні, а допомога ЄС та США – завтра. То невже такі кепські наші справи, що головне для нас – протриматися до завтра, а там хай буде що буде?
* * *
Попри всі факти, попри всі раціональні аргументи свідомість усе ще відмовляється повірити, що на євроінтеграції таки поставлено крапку – остаточну й безповоротну.
Промінчик світла на очах слабшає, але не хоче й не хоче остаточно згасати.
Усе ще хотілося б вірити: напередодні вільнюського саміту, перед самісіньким останнім дзвінком, Янукович помилує Тимошенко – або хоча б пообіцяє – і під бурхливі овації, мов кінозірка, вийде на вільнюську сцену в ролі тріумфатора.
У такому разі він би не лише став героєм усієї Європи й забезпечив би собі місце на перших шпальтах найавторитетніших газет і в екстрених випусках теленовин. Він здобув би повагу європейських партнерів.
Ту повагу, без якої подальше співробітництво неможливе – хоч на яких умовах і хоч у якому статусі.
Чого-чого, а суто прагматичного здорового глузду Вікторові Януковичу досі не бракувало...
Борис Бахтєєв, спеціально для УП
