"Приватизация" грузинской войны. Странная презентация в Вашингтоне

Щодня у Вашингтоні відбуваються різні події - сенсаційні чи нудні, скандальні чи абсурдні.

Сьогодні – історія про те, як бажання українських бізнесменів бути політиками виставляє їх у трагікомічному світлі. Але одна справа – розвішувати білл-борди з власним портретом у Києві, а інша – проводити публічну презентацію в світовій столиці.

Цього тижня оглядини у Вашингтоні влаштовував колишній член партії "Наша Україна" Сергій Бондарчук, який не перший рік намагається реалізувати себе в політиці.

Бондарчук усю каденцію президентства Ющенка обіймав посаду керівника державної компанії "УкрСпецЕкспорт", що торгує зброєю на міжнародних ринках. Потім він неповних два роки очолював виконком та політраду "Нашої України", зрештою розсварився з Ющенком і навіть намагався виключити його із партії.

У приватному житті Бондарчук є кумом Юлії Льовочкіної, а його сестра одружена з керівником протоколу Януковича, близьким соратником глави адміністрації президента Юрієм Ладним. Родина самого Бондарчука не так давно переїхала до Лондона.

Схоже, що Бондарчук готувався до цього приїзду до Америки. За декілька тижнів до того за підписом Бондарчука вийшла стаття у "Вашингтон Таймс" – газеті, яку часто плутають зі значно впливовішою тезкою "Вашингтон Пост".

У цей вівторок Бондарчук був анонсований до виступу в American Security Project - це не надто відома організація, яка стверджує, що займається питаннями національної безпеки. Бондарчук був представлений на сайті ASP як "український громадський лідер, аграрій та бізнесмен".

В якості чеснот Бондарчука згадувався організований ним "круглий стіл" між владою та опозицією, який справді відбувався у серпні. Але фронтменом того зібрання був В'ячеслав Брюховецький, колишній керівники Могилянки, на ім'я якого, власне, і йшли учасники заходу.

Також, перебуваючи у Вашингтоні, Бондарчук презентував "документальний фільм" під назвою "П'ята україно-російська війна". Продюсером стрічки був названий сам колишній соратник Ющенка.

В анонсі кінопоказу Бондарчука представили не більше та не менше, а як "зірку української політичної сцени, що сходить" – що аж надто компліментарно як для людини, рейтинг пізнаваності якої коливається у межах статистичної похибки.

Сама "презентація" відбулася в клубі Республіканської партії "Capitol Hill Club", але організаторам не вдалося заповнити зал на 30 місць – половина стільців залишилася порожньою. Всього в заході взяло участь 18 осіб включно з самим Бондарчуком та двома його помічниками. Серед них виявився американець Брайан Меффорд – колишній керівник представництва Міжнародного республіканського інституту в Україні, який сказав, що просто неофіційно "допомагає" Бондарчуку у Вашингтоні.

Спочатку "документальна стрічка" "П'ята україно-російська війна" за своїм форматом нагадувала телевізійний сюжет довжиною 40 хвилин. Але, починаючи з другої половини, фільм перетворився на рекламний ролик Бондарчука – просто дуже великий у хронометражі.

Головна думка – Грузія вистояла у війні з Росією, бо Бондарчук, будучи керівником державного підприємства "УкрСпецЕкспорт", продавав Тбілісі зброю.

Власне, саме Бондарчук найбільше з'являється в кадрі протягом фільму – ось він заходить в офіс, ось підіймається сходами, ось сидить у кріслі. Усе - постановочні зйомки.

Далі - спроба подати Бондарчука таким собі типовим американським політиком-республіканцем. У закадрову тексті Бондарчука представлено як "професійного агента спецслужб". Не вистачало титулу "ветерана В'єтнамської війни". Тому "Республіканського" лоску образу Бондарчука додала війна в Грузії - Бондарчука виставлено ледь не ключовою фігурою серпня 2008 року.

У стрічці повідомляється, що Грузія воювала з Росією українською зброєю, придбавши перед війною 10 літаків, 9 вертольотів, 31 танк, 40 бойових машин піхоти, комплекси "Кольчуга" та "Бук" тощо.

Продаж цього озброєння автори фільму ставлять у заслугу Бондарчуку, а не Ющенку. Хоча саме Ющенко був кумом Саакашвілі, тоді як Бондарчук хрестив дітей з іншими людьми.

Далі в кадрі з гордістю повідомляється, що завдяки придбаному в Україні озброєнню Росія втратила в ході війни військової техніки на 117 мільйонів доларів. "90 відсотків російських літаків було збито нами зброєю, поставленою з України", - каже з екрану грузинський експерт.

Наступна новела у "документальному фільмі" називається "Імпічмент", але знову у фокусі не Ющенко, а Бондарчук. Про нього розповідається як про мішень для проросійських депутатів у минулому скликанні Верховної Ради – Коновалюка, Гриневецького і Алексєєва. При чому в кадрі з'являється фотографія не комуніста Ігоря Алексєєв, а… зовсім іншої людини з таким самим ім'ям та прізвищем – кандидата від партії "Удар" на минулих виборах.

За кількістю появ на екрані Бондарчук перевершив навіть Саакашвілі. Трохи рідше за нього у фільмі показують Володимира Огризка та Валентина Наливайченка – людей, які разом з Бондарчуком намагалися розбудовувати "Нашу Україну" та разом звідти пішли. Наливайченко встиг стати депутатом від "Удару", а Огризко за підтримки Бондарчука зібрався зараз розвивати бренд "Праві" - та вже навіть заявив про намір висунути кандидата в президенти.

У результаті, фільм "П'ята україно-російська війна" на непідготовленого глядача може справити таке враження, що Ющенко – це такий собі дрібний діяч епохи Бондарчука. Бо, за логікою викладу, саме керівник "УкрСпецЕкспорту" бився проти російської армії в ті серпневі дні.

"Це була українська війна на території Грузії", - приходить до парадоксального висновку Бондарчук у стрічці.

Власне, автор давно не бачив такого нелогічного за змістом та позбавленого смаку за формою "документального кінематографу", перегляд якого Бондарчук після Вашингтона обіцяв влаштувати у Вільнюсі та Києві. 

Загальний висновок з усього побаченого – приїжджати до американської столиці із месіджем, що це твоєю зброєю грузини воювали з росіянами у війні п'ять років тому на іншому кінці світу – більше ніж дивно.

Особливо, якщо це не твоя зброя, а держави Україна, яку ти лише продавав як призначений на посаду чиновник. Зацікавити подібними подробицями у Америці можна хіба що тих республіканців, для яких досі не завершилася "холодна війна" - але таких залишається дедалі менше.

Ще більше дивно – гордитися у ХХІ столітті втратами, які понесла чужа армія. Якщо розвивати цю логіку далі, то також можна порахувати, скільки росіян могло бути вбито з української зброї – і зробити це ще однією сюжетною лінією.

Третій висновок – довіряти свою політичну кар'єру непрофесійним людям, при чому за наявності в тебе чималих статків, означає наражати себе на великі ризики.

І четвертий – щоб бути політиком, недостатньо мати "хотєлку" та гроші. Треба бути носієм публічної харизми, а також мати візіонерські риси – розуміти, чому і як ти хочеш змінити світ на краще. І бажано без зброї в руках - навіть якщо з іншого боку стоїть Росія.