Медиа-рынок под прицелом "Семьи"
Ситуація, що склалася навколо телеканалу "ТВі", сигналізує про те, що на медіа-ринку України після декількох років серйозної стагнації почалося серйозне "пожвавлення" у суто українському стилі. Поки інвестори розбираються між собою, хто ж є справжнім власником, а хто рейдером, коментатори висловлюють припущення щодо того, у чиїх політичних інтересах відбувається черговий переділ медіа-ресурсів.
Аналізуючи події у вітчизняній медіа-сфері, не варто забувати, що вони є скоріше індикаторами планів та стратегій політичних гравців, ніж стосуються безпосередньо розвитку самодостатнього бізнесу, та й самого ринку загалом.
Адже наближається ключова дата чергового політичного циклу – вибори президента в 2015 році.
Те, що інформаційний вплив є головним завданням основних фігурантів медіа-ринку в Україні, показує хоча б приклад світових тенденцій розвитку в цій галузі.
За великим рахунком, у нашій країні він функціонує за своїми власними законами, відмінними від усталених у світі. У той час, як повсюдно медіакомпанії тяжіють до створення нішевих платних телеканалів – в Україні, як і раніше, найрейтинговіші канали залишаються безкоштовними. Більше того, українські газети, інтернет-видання та особливо телеканали в переважній більшості є дотаційними, оскільки їх функціонування виправдовує себе в першу чергу саме можливостями впливу на суспільну думку.
Основну частку вітчизняного медіа-ринку, об'єм якого експерти наразі оцінюють приблизно в 1 мільярд доларів, займають великі медіа-холдинги, що контролюються олігархами. Їхні основні активи сконцентровані в інших галузях, тому економічні успіхи медіакомпаній не є пріоритетними. А доцільність утримання дотаційного "зомбоящика" розглядається в залежності від ситуації – чи то як інструмент захисту своїх профільних активів, чи то в якості політично-пропагандистського рупору.
Наприклад, саме наявність потужного інформаційного ресурсу дозволила Вікторові Пінчуку ще у 2005 році успішно відбитися від посягань групи "Приват" на підконтрольний йому Нікопольский завод феросплавів. Тоді телеканали олігарха годинами транслювали в прямому ефірі спроби рейдерського захоплення заводу. Гучний скандал змусив "приватівців" відступити.
На даний момент практично всі рейтингові українські телеканали доволі лояльні до влади, і активно підігрують їй в інформаційних війнах – не лише в боротьбі проти політичних опонентів, але й у спецопераціях прикриття та відволікання уваги.
Приміром, на минулому тижні вся країна обговорювала невдалий жарт Івана Урганта. Натомість про те, що влада прийняла в першому читанні черговий суперкорупційний закон, який стосується запровадження фінансових векселів і потенційно матиме катастрофічні наслідки для української економіки – майже ніхто не заїкнувся.
Без навмисного "підігрівання" теми політиками та ЗМІ такий міні-скандал навряд чи прожив би в інформаційному полі країни більше одного-двох днів, і, скоріше всього, так би й залишився темою для диспутів у соцмережах. Але за якихось дивних причин його навіть обрали в якості топ-теми на "Шустер live", яке, незважаючи на постійні звинувачення в маніпуляціях, до цих пір вважається головним політичним шоу країни.
Замовчування важливих тем, підтримка, або й навіть продукування відволікаючих скандалів, політична упередженість, яку важко не помітити, переглядаючи новинний продукт переважної більшості українських телевізійних компаній, є наочним підтвердженням того, що політична доцільність є наріжним каменем їхнього функціонування.
І тому саме розуміння реальної ролі великих медіа в українській державі дозволяє розглядати процеси в цій сфері перш за все як маневри, які мають політичну мету.
Наприклад, очікуваний вихід на медіа-ринок України нової газети "Вісті", яку пов'язують із грошима "Газпрому" – цілком логічно розглядати, як бажання Кремля втрутитися в політичну гру на території "суперника".
А переворот на каналі "ТВі", що до останнього часу належав російському бізнесмену Костянтину Кагаловському, і права на який тепер заявляє американський бізнесмен Олександр Альтман, пов'язують у тому числі й із втручанням представників "президентської" Сім'ї.
Бізнес-імперія Олександра Януковича та його друзів з "молодої команди" уряду до останнього часу мала істотний недолік – відсутність власного відділу "роботи з населенням". Тому не дивно, що "Сім'я" президента віднедавна серйозно зацікавилась створенням власного медіа-холдингу, який поступово приростає новими ресурсами.
Віце-прем'єрові Сергію Арбузову вже приписують контроль над новим таблоїдом "Взгляд", діловим видання "Капітал" та телеканалами "Тоніс" та "БТБ". Втім, у порівнянні з найбільшими медіакомпаніями країни, це лише краплина в морі.
Але знаючи про методи, які зазвичай практикує оточення Януковича-молодшого в просуванні своїх інтересів, мало в кого виникали сумніви, що рано чи пізно вони спробують взяти під контроль уже існуючі й популярні ЗМІ. Тим більше що такі сигнали потенційним "мішеням" почали надходити.
Апетити "Сім'ї" , безперечно, тривожать українських медіа-магнатів.
Наразі поки що не зрозуміло, хто ризикує першим піти "під ніж". Не виключено, що вже в найближчому майбутньому нам доведеться стати свідками масштабної атаки на когось зі значних гравців на ринку медіа.
Бо одна справа розраховувати на їхню лояльність, а зовсім інша – реально володіти власними ресурсами інформаційного впливу, здобуття яких є вкрай важливим завданням для "Сім'ї" напередодні президентських виборів.
Хто може потрапити під приціл?
За даними нещодавно складеного російськими експертами рейтингу, до топ-25 найбільших медіа-компаній пострадянського простору ввійшли 5 українських медіахолдингів.
На першому місці серед українських компаній – холдинг Віктора Пінчука StarLightMedia, до складу якого входять шість телеканалів, серед яких – СТБ, ICTV, "Новий канал", газети "Факти" та "ІнвестГазета", а також мережа із шести національних радіостанцій.
Другу позицію серед українських медіакомпаній займає UMH Group Бориса Ложкіна. Цей медіахолдинг – єдиний серед п'ятірки найбільших, що не має телевізійних активів, і орієнтується лише на радіо, друковану пресу та інтернет. Разом із тим, укладачі цитованого рейтингу відзначають, що за рівнем інформаційного впливу компанія Ложкіна практично не поступається медіа-імперії Віктора Пінчука.
Тим більше після викупу Кореспондента та інших медіа активів у Петра Порошенка. Між тим, не можна казати, що всі ці медіа належать особисто Ложкіну. Часто він володіє медіа-активами спільно з іншими власниками. І не завжди ця інформація є відкритою. Це такий різновид трасту.
Третя найбільша медіакомпанія в Україні, UA Inter Media Group, якою володіє Дмитро Фірташ, об'єднує відразу вісім телеканалів, серед яких "Інтер", НТН, "К1", "К2", "Мега".
Холдинг Ігоря Коломойського 1+1 Media, до складу якого входять телеканали "1+1", "2+2", ТЕТ, "Плюсплюс" і "Уніан-ТВ", інформагентство "УНІАН", інтернет-видання "Главред" і "Телекритика", став четвертим, а "Media Group Ukraine" Рината Ахметова, що контролює телеканали "Україна", "Футбол", регіональний телеканал "Донбас" та газету "Сегодня" – п'ятим.
Серед названих медіакомпаній є такі, що тісно пов'язані із владною верхівкою спільними партійними та бізнес-проектами, тому можуть почуватися більше-менш спокійно. Але є й ті, кому краще готуватися до серйозних випробувань у боротьбі з новачками ринку під дахом "Сім'ї".
Втім, як показує практика, за наявності потужних ресурсів інформаційного впливу можна дати гідну відсіч навіть тим, хто, примножуючи свої активи, послуговується правилом "проти лома немає прийома".
Денис Денисенко, Центр політичного консалтингу, спеціально для УП
