Хотят ли революционеры перемен Парламентская эволюция

Основний підсумок протестних акцій: штучні, пластмасові "україновставання" владі не страшні.

Акції також показали планку можливого в рамках парламентської опозиції: навіть партосередки з усіх кінців України не забезпечили масовість.

Кияни, середній клас залишаються осторонь. Організатори мусили декласувати серію мітингів з пафосного повстання до рівня огляду сил. Вже три роки як гарячі голови переносять революцію з весни на осінь, а з осені на весну.

Так Віктор Янукович і Партія регіонів можуть утримувати владу як завгодно довго. І не оглядатися, що більш як шістдесят відсотків населення переконані, що країна рухається неправильним напрямом.

Іноземні економісти дивуються, як в Україні за такої корупції люди платять хоч якісь податки і держава функціонує.

Життя минають на тлі шабашу політичних покручів і їхніх служок. Еміграція – за кордон чи внутрішня – знову стала долею нормальної людини.

Як це змінити? Насправді є два шляхи: еволюційний і революційний.

Вибори: Депутати "на конвеєрі"

Першим з основних підсумків парламентських виборів-2012 стала небачено низька явка виборців – 58%.

Після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах-2010 опозиційний політикум рік оговтувався від нокдауну. Суспільство перегруповувало сили, шукало нові ідеї й форми взаємодії.

Проте невпевнене у власних силах, не звикле до ініціативності громадянство повернулося до політичних гасел, які тиражуються на керованих телевізійних шоу.

Відсутність нових облич у парламенті – другий основний підсумок виборів. Серед незалежних кандидатів годі було знайти хоча б пару десятків людей, які б мали гідну репутацію, не змішували бізнес з політикою і були налаштовані на проривні позитивні зміни у країні.

Партії, за винятком одиничних випадків, не відгукнулися на заклики громадянського сектору підтримати нових діячів. Ті ж з нових, які самі звернулися до опозиційних штабів, отримали пропозицію внести не підйомні суми до партійних кас, що дорівнювало відмові у підтримці.

Тож якість Верховної Ради суттєво не змінилася. Як і в попередньому скликанні, є пара десятків гідних депутатів з амбіціями державних діячів. Решта – що з ними, що без них. Від їхньої присутності "під куполом" Ради країні ні холодно, ні тепло. Ні, радше холодно.

Чому так? Напевне, вибори-1990 і, до певної міри, 1994, були останніми власне політичними виборами. Далі пішов конвеєр політичного шоу-бізнесу.

Вже давно Україна – демократура, себто країна, у якій суспільство прокидається на період виборів, а далі безвольно занурюється у вседозволеність одних і безправність інших.

Гроші стали чи не єдиним мірилом політичного успіху – з поправкою на зрослий вплив партійних брендів та медіа, що, власне, теж означає гроші.

Можна з високою точністю з’ясувати бюджетний мінімум, без якого за народну довіру змагатися марно. Завдяки нечисленним відкритим фінансовим звітам мажоритарників можна вирахувати вартість одного здобутого голосу.

Отже, на здобуття одного голосу потрібно приблизно 50 гривень – це якщо без залучення центральних телеканалів та дорогих подарунків електорату. Якщо для перемоги необхідно 25 тисяч голосів, то кампанія кандидата обійдеться у 1 мільйон 250 тисяч гривень.

Таким чином встановлено новітній майновий ценз на входження до вищої ліги української політики. Обмеження часів рабовласництва і середньовіччя повернулося!

Аналогічна "свистопляска" і у виборах за партійними списками. Польська газета "Dziennik" порахувала, що вибори в Україні для партій обійшлися дорожче, ніж вибори у Польщі або Німеччині.

Ймовірно, що так воно й є. Тим більше, що цифри офіційних звітів можна сміливо множити на десять – і влада, і опозиція "працюють" з чорною готівкою.

Мозаїчна свідомість і маніпуляції

Скільки б не ламали списи активісти соціальних мереж, практика свідчить: присутність на телеекрані була і в найближчі роки залишиться найпотужнішим інструментом інформаційного впливу.

Штабні піарники по усьому полю запресингували журналістів: саме штаби задають порядок денний, який через журналістику передається на переспів соцмереж.

Історик Ярослав Грицак стверджує: українці голосують за тих, хто їм добре відомий і дивляться крізь пальці на їхні недоліки. Це – своєрідний захисний механізм.

Проте в останні роки цей механізм не так захищає, як консервує непідзвітну народові систему.

Якщо суспільство не почне вимагати фінансової прозорості, політика й далі робитиметься на "дурні" гроші. Поки ж воно мовчки погоджується на обман. Замість реалістичної політики кожна частина країни у результаті отримує любий їй сорт обману.

Політична корупція, "тушки" – зло, явище ганебне. Але чи не єдиний спосіб його позбутися – навчитися протистояти інформаційному бомбометанню з залученням великих, вважай "дурних" грошей.

Інформацію надто часто сприймають без критичного осмислення. Серйозні обговорення витіснені сварками щодо навмисно вкинутих конфронтаційних тем і жовто-гламурним інформаційним шумом.

Соціолог Євген Головаха пояснює це тим, що більшість населення – люди з радянського минулого, привчені коритися тому, що кажуть "небожителі". "Небожителі" – окрема тема.

Животатий начальник на невідомо як заробленому "Лексусі" викликає більше довіри, ніж виходець із народу: пан і має бути паном, аякже!

А ще Головаха говорить про "мозаїчну свідомість": надто багато уривків інформації, у яку годі заглибитися, та й неохота. На жаль, сучасні інформаційні технології, соціальні мережі цю поверхневу клаптикову свідомість лише цементують.

Іде справжня війна за свідомість українських споживачів інформації. Соціологи свідчать: ця свідомість легко піддається впливу, – щоб не сказати маніпулюванню.

Маркетологи стверджують, що у країнах Західної Європи імітація аромату кави у кавових магазинах або музичний фон у супермаркетах дають десятивідсотковий приріст продажів.

В Україні цей ефект можна множити на три! До того ж рішення про купівлю вітчизняні споживачі дуже часто, частіше ніж темпераментні жителі Середземномор’я(!), приймають в останню хвилину і часто купують набагато більше, ніж було записано у "шпаргалці" про закупи.

Люди терплять безсоромну рекламу медичних, часто псевдонаукових препаратів на державних радіоканалах. Дозволяють залякувати себе у надважливій темі здоров’я і несуть останню копійку до аптек. Чому ж не продати їм ефектну у своїй примітивності байку про чорно-білі вибори?!

Хто найбільш нахабно й грошовито тисне на свідомість масового виборця, той ще на старті отримує перевагу: хто більше вклав, того і тапки!

* * *

Щоб якісно змінити депутатський корпус і, в результаті, країну, треба пройти довгий шлях. Мають змінитися і виборці, й самі політики. Але шанси на такі зміни сьогодні мінімальні.

Багато феноменів масової свідомості універсальні. Світ не змінюється за мить. Доросле населення країни обирає найпасивнішу форму участі в житті суспільства: раз на п’ять років поставив галочки в бюлетенях і…. І до наступних виборів нас не чіпайте.

З політиками ще простіше: і у влади, і в опозиції, як кажуть у Німеччині, "ноги в теплі".

Кожен, незалежно від кольору прапорів, має можливість грабувати ту частину національного багатства, яку мав би охороняти.

Україна двічі мала можливість це змінити: після проголошення Незалежності у 1991 році і після Помаранчевої революції. Саме тоді треба було розпускати парламенти і на хвилі піднесення обирати нові. Вони б також складалися з недосконалих людей, але настрої і пріоритети були б іншими.

На жаль, у 1991 році націонал-демократи не наважились на розпуск. Ба більше: аби не допустити до представницької влади лідерів молодіжного руху – підвищили вік, з якого можна балотуватися до ВР.

У 2004 році можливість саморозпуску парламенту практично не обговорювалася. Що гірше, глава держави погодився на політичну реформу, позбавивши себе важелів здійснення реформ.

Парламентаризм – необхідний демократичний інститут. Прогресивний парламент вкрай важливий для здійснення позитивних змін. Запрограмований на продукування "тушок" політичний процес, ситуативна перевага демократичних сил у пару мандатів, – зовсім не те, що потрібно для проривних позитивних змін.

Ці зміни можливі у рамках ширшого, більш проактивного революційного сценарію.

Володимир Кухар, Українська альтернатива, для УП