О сексе, свободе и будущем нации

Російський митець Василій Бетакі в своїх нещодавно опублікованих мемуарах "Снова Казанова" описує сцени оргій за участю малолітніх вихованців радянських дитячих будинків наприкінці Другої світової війни.

За рівнем сексуальної самореалізації ці сцени більше пасують класичному порнографічному роману, ніж відповідають уявленням про стосунки статей в сучасному людському суспільстві, а в такому суспільстві, як СРСР, – і поготів.

Однак, цінність мемуарів в тому, що вони описують лише те, що було, і так, як воно було.

З іншого боку, а як інакше мала б виглядати ініціація не обтяжених жодними "комплексами" підлітків?

Функція продовження роду є однією з базових для організму, потреба в сексі є основним вираженням цієї функції, тому ніщо так не цікавить людину з певного віку, як секс, і ніколи секс не є таким цікавим, як в період статевого дозрівання.

Секс є потребою природньою, а в задоволенні природніх потреб немає нічого вроджено відразливого, як, скажімо, в акті дефекації. Нікому не буде огидно сісти до вітру там, де за це ніхто не покарає, і від цього не залишиться жодних негативних наслідків.

А які негативні наслідки раннього сексу могли передбачити сироти з дитбудинку?

І, зрештою, секс привабливий тим, що приносить задоволення певних генетично заданих потреб. Вік, виховання чи соціальний статус на ці потреби ніяк не впливають, тому форми сексуального задоволення у підлітків мало чим відрізняються від уподобань дорослих.

І різниця в сексуальній поведінці дітей та дорослих є результатом переважно не відмінностей в сексуальних потребах, а того, що сучасними сексологами модно називати "комплексами", – культивованих суспільством заборон та моральних оцінок.

Фундаментальний висновок, який робить Бетакі, звучить наступним чином: "И с тех пор не было у меня сомнений, что какие бы строгости ни выдумывали "взрослые", будь они хоть воспитателями, хоть политиканами, хоть церковниками, хоть просто агрессивными обывателями, ничего им не поделать с теми, кто так рано понял, что все запреты – враньё!".

Тут Бетакі пропагує очевидний, здавалося б, момент: всяка заборона на прояв природніх потягів, з чийого боку вона б не йшла, придушує людське єство і, отже, абсолютно позитивно заслуговує на те, щоб бути обійденою.

Даний висновок, незважаючи на свою привабливість для переконаного ліберала та певну логічну завершеність, можна легко заперечити прикладами з життя.

Скажімо, в стосунках старшого "дяді" з малолітньою "лолітою" немає нічого не тільки протиприроднього, але й відразливого для обох сторін.

Тим не менше, дані стосунки сучасним, вкрай ліберальним, "цивілізованим" суспільством караються за найвищою мірою.

Отже, в даному випадку, як і в усіх інших, діє правило, сформульоване східною мудрістю: "Все очевидне – несправжнє, все справжнє – невидиме"...

Смисл існування будь-якого індивіда у Всесвіті виявляється через задоволення його потреб.

Щоб зняти всяку демагогію на тему, що таке потреби людини, і чи є в них межа, відразу ж зауважимо, що потребами будемо тут називати лише те, задоволення чого є для індивіда життєво важливим. Все решта – це мрії, бажання, забаганки, амбіції, пристрасті й тому подібне.

Незадоволення потреби в усіх випадках приносить шкоду індивіду, тоді як незадоволені мрії чи амбіції в більшості випадків лише позбавляють людину зайвих проблем.

Задоволенню потреб індивіда протистоїть обмеженість благ. Тому оптимізація життєдіяльності базується на двох принципах:

З двох однаково доступних благ вибирати те, яке задовольнить важливішу потребу.

З двох однаково корисних благ вибирати те, яке більш доступне.

З цього може скластися враження, що імперативом поведінки кожної "нормальної" людини мало б стати: "Хапай все, що можеш, та побільше!".

Якщо трактувати людину як суто біологічну істоту, то даний імператив можна було б вважати істиною в останній інстанції.

Проблема, однак, в тому, що людина, яка керуватиметься цим імперативом, серед біологічних істот шансів на виживання не матиме.

Якщо змоделювати поєдинок, скажімо, когось з братів Кличків з пересічної статури горилою співставної ваги, віку та статі, то результат цього поєдинку вирішиться десь на третій секунді цілковитим нокаутом прославленого чемпіона.

Що ще раз наочно доведе: Бог створив людину не для того, щоб вона грала м'язами і хизувалася зростом чи мошною.

Те, чим людина відрізняється від усіх своїх "братів менших", криється в її черепній коробці.

Великий мозок, з одного боку, забирає надто багато енергії, щоб залишити людині шанс в біологічній конкуренції.

З іншого боку – вимагає певних структурних особливостей організму, як то – гордої постави, що з точки зору пересування є найменш ефективним способом; знижуючи тим самим конкурентоспроможність гомо сапієнса ще більше.

Однак, якщо припустити боротьбу за виживання між колективом людей та стадом горил, то тоді шанси останнього приблизно зрівняються з шансами Кличка в попередньому прикладі.

Навіть мінімальне за чисельністю людське плем'я, маючи час та натхнення, може звести нанівець будь-яке стадо будь-яких тварин будь-якого розміру та кількості.

Отже, те, що робить людину беззахисною на індивідуальному рівні, надає їй вирішальні переваги на рівні суспільному.

Людське суспільство – це система, що, з одного боку, є сукупністю своїх елементів, а з іншого – виявляє себе як цілісність, новий індивід, з властивостями, відсутніми в її складових.

Система наділяє кожен свій елемент новими можливостями, не змінюючи при цьому його індивідуальних потреб, що виводить індивіда на кардинально вищий рівень існування.

Потенції людського суспільства далеко перевищують можливості будь-якої сукупності людських індивідів. Не буде перебільшенням сказати, що всіма своїми актуальними й майбутніми досягненнями людина завдячує своїй здатності до формування цивілізованого суспільства.

Однак, кожна система має свої власні погляди на оптимальність поведінки своїх елементів.

Скажімо, з точки зору пересічного громадянина пересічної країни, було б виключно доцільним зібрати всі залізничні рейки, каналізаційні люки та інші металічні предмети в межах фізичної досяжності та здати це все на металобрухт.

Однак, з точки зору суспільства, така поведінка є однозначно шкідливою, трактується як злочин, відповідно, за неї передбачається покарання, індивідуальна негативність якого значно перевищує індивідуальний позитив від скоєного.

Виходить, що оптимізація поведінки на рівні системи вимагає від індивіда відмови від дій, які на індивідуальному рівні принесли б йому тільки задоволення.

Виникає конфлікт інтересів людини як індивіда та людини як елемента системи вищого порядку.

Відповідно, виникає конфлікт ідеологій, що ставити вище чого – інтереси суспільства чи інтереси індивіда.

Всякий компетентний та неупереджений аналіз приводить до висновку, що можливості, досягнення та рівень задоволення індивіда є тим вищими, чим вищого порядку є система, інтереси якої домінують в його діяльності.

Тому досконалість суспільних стосунків є не наслідком, а умовою загального прогресу. Не тому люди не крадуть і краще працюють, бо їм більше платять, а тому в них більше майна, що вони краще працюють і більш відповідально до всього ставляться.

І, в принципі, кожен індивід це підсвідомо відчуває.

Отже, те, як вирішується згаданий вище конфлікт, зумовлюється не неможливістю коректного визначення більшої чи меншої ефективності обох ідеологій, а нездатністю даного конкретного індивіда до усвідомлення системних зв'язків певної складності: кожна людина прагне оптимізувати свою діяльність на найвищому рівні, доступному її розумінню.

Вся "фішка" в тому, що в кожного свої генетично визначені інтелектуальні здібності, тому суспільні суперечки вирішуються не науковими диспутами, а методом перетягування канату: чим більше громадян даної країни знаходиться на певному рівні усвідомлення – тим вагомішою стає їхня ідеологія у вирішенні насущних питань.

А оскільки суспільство як цілісна система вимагає загальноприйнятих норм поведінки, то процес його становлення завершується прийняттям на себе "керівної та спрямовуючої ролі" найбільш типовим для даної нації елементом зі своєю завершеною системою цінностей.

Те, що для людини розумної є само собою зрозумілим способом оптимізації суспільного життя, людиною нижчого рівня усвідомлення трактується як набір безглуздих та еклектичних забобонів, "комплексів" та проявів тоталітаризму.

Те, що людина досконала сприймає, як дороговказ, істота примітивна трактує, як перешкоду.

Лише тому, що смисл цього всього є поза межами чийогось сприйняття...

Секс на індивідуальному рівні є джерелом всіляких насолод. На рівні систем вищого порядку – засобом репродукції роду, раси, нації, людства чи біологічної субстанції, як такої.

Оптимізація сексуального задоволення, як і всякого іншого, відповідно, різниться в залежності від того, з точку зору системи якого рівня вона розглядається.

З точки зору індивідуального задоволення, скажімо, займатися сексом слід завжди, коли виникає лібідо, тобто – з найменшого віку, в усіх доступних місцях і зі всім, чим можна. При цьому народження дітей, якщо воно не несе суто матеріальних вигод, краще, по можливості, уникати.

З точки зору репродукції, оптимальним для жінки, скажімо, є моногамність, тобто, статеві стосунки лише в межах шлюбу, секс лише з одним партнером, принаймні, до завершення репродуктивного періоду, інтим не раніше, але й не пізніше певного віку, як і народження дітей з певного віку і з певною періодичністю.

В силу паритетності статей в людському суспільстві, обмеження, що накладаються на жіночу стать, автоматично вимагають обмежень для статі чоловічої, хоча, можливо, й не таких суворих, але це вже нюанси: суспільство, як було сказано вище, вимагає єдиномислія, принаймні, з фундаментальних позицій.

Тому уявити собі народ, жінки якого ведуть виключно цнотливий спосіб життя, а чоловіки безпросвітно блудять, можна лише теоретично, як химеру.

Чим вищого рівня інтереси керують громадянами – тим динамічніше суспільство. Але, зрозуміло, що кожен керується тими уявленнями, які йому доступні об'єктивно.

Відповідно, в кожен окремий момент в межах людства існує ціла гама різноманітних націй, цивілізацій та суспільних моделей, одні з них стрімко розвиваються, інші – стрімко деградують, решта – десь посередині.

Але в кожної цивілізації чи моделі є свої апологети, що вважають її єдино правильною.

І лише час вирішує, хто мав рацію тоді, коли ще можна було щось зробити...

Незаперечним є, однак, що будь-якому розквіту цивілізації передувало крайнє напруження сил, що вимагало від кожного максимального підпорядкування спільній меті.

З позицій сучасного "цивілізованого" обивателя Середньовіччя, скажімо, з його інквізицією та релігійним фанатизмом, видається темною плямою історії, але історія доводить, що без подібних "плям" тоталітаризму не буває "світлих царств" свободи.

Гумільов називає потяг, що змушує людей до самопожертви, "пасіонарністю", тим вказуючи на його ірраціональну природу. Однак, тут же зауважує, що пасіонарність тільки тоді є конструктивною, коли керується усвідомленою метою, і апологети цієї мети здатні підпорядкувати свої унікальні єства спільній справі.

Мета ця настільки виходить за межі розуміння сучасників, що пасіонарії – творці майбутньої цивілізації – трактуються "нормальними" людьми, в кращому випадку, як "безславні виродки".

Тому всі нові щаблі людського розвитку вершаться тими, що, з одного боку, мають розум, щоб побачити невидиме серед териконів несправжнього, а з іншого – силу духу, щоб підпорядкувати цьому невидимому своє і чуже, при потребі, життя...

Фундаментальний висновок Бетакі, при проекції на великі числа, видається цілком правильним, як з точки зору формальної логіки, так і статистичних даних.

Оскільки функція репродукції є однією з базових, якщо не найважливішою, в людському організмі, то всі життєві установки людини так чи інакше нею визначаються, причому формування цих установок відбувається паралельно формуванню статевого усвідомлення і завершується в основному з підлітковим віком.

Уявлення про оточуючий світ і його закони, набуті в пубертатний період, стають домінуючим фактором усього подальшого життя.

Отже, якщо в юності люди не отримують належного виховання, особливо з точки зору контролю за статевою поведінкою, в їхньому зрілому віці очікувати від них особливої відповідальності не варто.

Наступне покоління отримує, як правило, ще більшу свободу, тому всяка цивілізація, вступивши у фазу вседозволеності, може розвиватися лише в напрямі моральної деградації.

Винятки з цього правила бувають лише тоді, коли з'являються індивіди, для яких розпуста неприйнятна генетично.

Одні називають це "духовністю", інші – "породою", ще інші – "фанатизмом", а більшість – "ханжеством". Проблема в тому, що певна категорія громадян в суспільстві, де дозволено все, крім сповідування традиційних моральних принципів, починає ці принципи завзято захищати, причому, робить це абсолютно безкорисно, жертовно і вперто, неначе тяга до цих принципів є в них вродженою.

Якби ці люди мріяли стати такими, "як всі", але не мали змоги цього зробити, то тоді б вони дійсно були б "ханжами", їх можна було б "розкомплексувати" методами фізичного впливу чи матеріального заохочення, і суспільство до них ставилося б цілком толерантно.

Але проблема в тому, що принципи, на яких базується Всесвіт, цим людям дорожчі за життя. Заради цих принципів вони готові на все, навіть знищити решту людей.

Очевидно, що, як і у випадку горил і людей, в індивідуальному порядку в цих людей немає шансу ані вижити, ані переконати в чомусь решту.

Але, якщо їм вдається зібрати критичну масу і сформувати хоча б сяку-таку спільноту, то тоді шансів не залишається в решти.

В такому випадку можна говорити про нову расу, з якої почнеться нова сторінка в житті людства.

Але це вже буде інша історія...

Олександр Бобик, для УП